Тема 8. Формування української соціологічної 2 страница

росте в горожанина, котрий дбає о добро цілого міста і свого народу,

розширюється на подружні нашому народи і закінчується това-

риством усього роду людського».

Така космополітична наука перейшла у віру християнську. Ста-

ра жидівська віра рахувала на самих тільки жидів і домагалася,

щоб усякий, хто пристав до неї, приймав жидівські національні зви-

чаї, напр. обрізування. Того ж хотіли і від християн перші апосто-

ли, чисті жиди, як Петро. Апостол Павло, жид погречений, навчав,

що перед Христом нема жида, ні грека, ні обрізаного, ні необріза-

ного, ні варвара, ні скіфа, як нема й ні пана, ні раба, ні мужа, ні

жінки,—а все одно (Лист до галатів, III, 28—29. До колосян, III,

11). Павлове християнство взяло гору над Петровим і пішло по вся-

ких народах Азії, Африки й Європи, і з нього виросла віра, котра

себе стала звати по-грецьки католицькою, тобто загальною, а по-

римськи — універсальною, тобто світовою, і тим себе й відрізняла

від старих вір, що їх звала крайовими, або народними, національними,

або, як говориться на мові, що вживається в наших церквах, язиче-

ськими. (Язик-бо значить по-церковному те, що по-нашому мова і

народ або нація).

Християнство стало, значить, другою вже світовою, а не національ-

ною вірою після буддівства. З того часу, як розійшлось христи-

янство по великій частині світу, між різними народами християн-

ськими, не глядячи на їх мови й звичаї, виробилось щось загаль-

не, початок братерства. Окремі нації стали себе вважати частинами

одної родини і звались: християни мови або нації італьянської,

французької, англійської, німецької і т. ін., і навіть коли люди одно-

го народу робили щось негарне людям другого, то перші жалілись на

весь християнський світ, що, мовляв, з нами поступають не по-хри-

стиянськи.

Після християнської віри в Західній Азії виробилась ще нова віра

арабина Магомета, котра теж хотіла бути світовою, а не національною

і теж обняла різні народи: арабів, єгиптян, персів, турків і др.

З цих трьох світових вір дві, християнська та магометанська,

ворогували проміж себе, а коли всередині їх теж почались незгоди,

то різні церкви ворогували проміж себе та нищили людей не менше,

коли не більше, як нищили їх війни національні. Аж ось розумніші

та добріші люди по різних вірах стали думати, що не слід чіпатись

до других за різні церковні звичаї та думки, а що треба поставити

над усіма церквами людськість і всіх людей всіх вір признати бра-

тами. Подібні думки вже проявлялись давно серед буддівців, а років

з дві сотні тому назад почали часто проповідатись і серед християн,

найбільше серед так званих протестантів, що відпали від римської

церкви. По всіх освічених сторонах повстали нові філософи, ко-

трі впять стали звати себе космополітами, або світовими горожа-

нами і проповідади братство всіх народів. Коли навіть повстали в

Європі рухи національні, то і ті рухи оперлись, власне, на космопо-

літичні думки: мовляв, коли всі народи однакові брати, то не слід,

щоб один народ панував над другим. Так думка про людськість по-

ставлена була вище над думкою про націю та віру, з їх осібними

звичаями, урядами та інтересами, і стала таким суддею посеред су-

перечок проміж націями й вірами та основою до волі кожної нації

й віри в тих границях, поки нація чи віра не неволить других.

Аж ось саме тоді, коли нові філософи вже років 100 тому назад

досить виробили думку про світове горожанство [громадянство], або

братство, всіх людей, по деяких країнах Європи, ближчих до нас,

справа почала повертатись назад, до старих національних думок. Об'-

явилось це перше в німців через осібні обставини, в котрих жили

німці сто років назад. Німці були поділені між різними державами,

а на заході мали сусідою велику французьку державу, котра часто

вступалась в німецькі внутрішні справи. Окрім того, багате фран-

цузьке королівство служило й німецьким князям прикладом розкоші,

й французька мова почала вживатись серед німецьких князів і пан-

ства замість рідної, котру панство німецьке почало навіть зневажати.

Коли французи сто років назад скасували в себе панство й королів-

ство і через те почалась війна між німецькими князями й французами,

то багато освічених німців раді були, що французи побивають ні-

мецьке військо, і почали навіть прилучати німецькі міста до нової

французької держави.

Але незабаром старі вояцькі й королівські звички знову проки-

нулись у французів; вони завели собі замість вільної держави цісар-

ство зручного вояка Наполеона, а той почав завойовувати німецькі

землі та обдирати їх, як старі вояки.

Тоді в німців прокинулась ненависть до французів, а далі до всього

французького. Поскільки німці хотіли скинути з себе французьке па-

нування та підняти пошану до своєї мови, цей німецький національ-

ний рух мав рацію й не тільки не йшов проти космополітичної думки

(про всесвітнє братство), а навіть просто опирався на ній. Але по-

скільки в німцях пішла ненависть до всього французького затим

тільки, що воно французьке, і прихильність до всього німецького

тільки через те, що воно німецьке,— німці звертались до старих,

навіть захристиянських національних думок.

Згодом серед учених німців виробились такі думки, що націо-

нальність — це річ найголовніша для людини, а що всесвітня люд-

ськість — то щось навіть гидке; що німець мусить тільки й думати

об тім, щоб в усьому бути цілком німцем: в усяких стосунках з чу-

жинцями дбати перш усього про німецьку користь і, мало того,

жити, як кажуть, тільки німецьким духом, мати завше німецький ро-

зум, німецьке серце, німецькі звичаї і т. д. і тим плекати в собі той

осібний національний характер, чи дух, котрий би то бог чи природа

навіки присудили німцям. І давніше серед німців, як, впрочім, і серед

других народів, проскакувала думка, що вони — найперші люди на сві-

ті. Так, сотню років тому назад німецький писатель Гердер втішав

своїх земляків, котрі не мали великої національної держави, тим,

що німецька національна вдача й є, власне, в усесвітній людськості,

в плеканню науки й письменства. В часи ж Наполеона німець Фіхте

казав своїм землякам: «Будьте якнайбільше німцями, тоді ви будете

справжніми людьми».

Так в німецьких думках про національність виробились два

круги: один — думки про вільність кожної національності вправля-

тись дома, як хоче, й про потребу викладати всяку світову річ на-

ціональною мовою, а другий — якесь примусове національство,

котрого мусить держатись кожна людина з певної національності,

чи хоче вона того, чи не хоче, і також примусова ненависть до дру-

гих національностей. Кажу: якесь національство, бо ніхто не може

точно сказати, що то таке німецький розум, німецьке серце {2-1}. Ніхто

не може навіть точно показати в тих звичаях, які віками увійшли в

життя німців, які звичаї справді німецькі, а які чужі. А нарешті, ніхто

не може допевнити людей, щоб вони безпремінно держались старих

своїх звичаїв, коли ті звичаї вважаються невідповідними, і не брати

нових, чужих, коли ті розумніші, і т. ін. От через це німецьке

примусове національство дуже затемняло думки німців і причинилось

до того, що багато недоладних порядків у німецькому житті держав-

ному, громадському, родинному, таких, що вже давно філософи по-

казали їх неслушність, задержались надовго. Окрім того, це на-

ціональство підняло в німцях погорду до других народів і підперло

неправедні вчинки самих німців над другими народами.

Власне, подібне до того, що діялось між французами та німцями

на заході Німеччини, робилось між німцями та різними народами,

переважно слов'янами (чехами, поляками, словінцями й др.) на

сході Німеччини. Віддавна різні князі — найбільше прусські та ав-

стрійські — то позавойовували різні слов'янські країни, то інакше

поробились в них державцями, а затим потроху уряди й панство

поробились там німецькими. Коли до слов'янських людей дійшли дум-

ки космополітичних філософів про рівність і потребу вільності

усіх націй, то й слов'янські народи, піддані німцям, стали також ви-

ступати проти німецького панування, як німці проти французького.

Позаяк і слов'яни були також роздражнені німецьким пануванням,

як німці французьким, і позаяк слов'яни були менше вчені, ніж нім-

ці, то вони поновили в себе всі хиби німецького національства і

навіть деякі просто навчились всяким думкам у німецьких національ-

ців. На лихо, й серед самих слов'ян ще здавна виробились свої

пануючі й піддані народи, напр., поляки й москалі стали панами

перед нашими русинами-українцями. То думки, подібні до німецького

й західнослов'янського національства, мусили вирости й серед

слов'ян, котрі дістались у такий стан, як наші галичани. До того й

сюди дійшов вплив німецького національства через книги.

З цього, що зараз сказано про національство у німців і слов'ян,

можна побачити, скілько хибного, а в усякім разі темного є в тім,

що тепер ще говориться національниками про такі речі, як націо-

нальна вдача, національний характер, дух, відносини між різними

націями й т. ін. Отже, той іспанець, на котрого суд про російське

письменство покликується дописач «Правди», є один із іспанських

національників, котрий противуставить іспанську національну вдачу,

а за нею взагалі латинську (бо іспанська мова, як і французька та

італьянська, пішла від латинської) вдачам німецькій і слов'янській.

Оглянувши, подібно як ось тепер, звідки пішло національство і

яку воно має вартість, я хотів показати в «Зорі», на який хисткий

грунт станемо ми, як залишимо ясні думки всесвітньої людськості,

котрі можуть дати найміцніший грунт нашому прямуванню до націо-

нальної вільності, а пристанемо до старозаконного примусового

національства. Почастно я попробував звести розмову про вартість

письменства російського для західних європейців і для нас на грунт

вселюдських справ.

Я доводив, що, дякуючи тому, що москалі, котрі переважно

склали російську державу, віддавна мали собі державу дужу, ніко-

му не піддану й ніким дома не загрожену, в них не мало грунту

дражливе національство. Через те письменство російське, хоч і по-

встало пізніше других слов'янських, а зразу стало здоровіше, ніж

другі слов'янські, бо зразу приступило до того, щоб обговорювати

справи людського життя,— громадського, родинного, особистого,—

не з тим заміром, щоб непремінно сказати яку національну думку,

щоб показати свою російську вдачу, а щоб дійти до правди. А поза-

як росіянин бачив перед собою прояви життя, хоч в основі подібні

до тих, що є, напр., і в Англії, Франції, Німеччині, та все-таки де

в чому відмінні, то західним європейцям тим цікавіше читати ро-

сійські книжки, бо вони там знаходять своє, та інакше сказане.

Виходить, що російське письменство через те найбільше цікаве для

чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше національствує,

найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі

тих думок, по тим пригодам, котрі воно описує, це письменство са-

мо собою виходить національне й осібне, оскільки відмінне життя

російське. 3 того виводив я, що й наше українське письменство,

щоб стати інтересним, мусить піти по тій же дорозі і, покинувши

туманне й шкідливе національство, взятись до того, щоб обговорю-

вати по-своєму ті живі справи, котрими тепер клопочуться усі осві-

чені народи. При цім я показував, що найліпше, що було писане на

нашій мові, напр. твори Квітки, Шевченка, М. Вовчка, Федьковича,

Мирного, Франка, писане було, власне, таким же способом, як і

твори нових російських письменників від Пушкіна й Гоголя, а що

все, писане національством, виходило мертвим.

Нарешті я доводив, що та увага, яка тепер піднялась по За-

хідній Європі й Америці до російського письменства, зовсім не

шкідлива для нас, українців, а навіть могла б бути дуже корисною,

бо вона свідчить про те, що європейці й американці зацікавились

Росією й слов'янами взагалі і через те звертають увагу почастно

й на нас. Коли б ми були більше рухливі, менше ліниві, то б ми

на цей час цікавості західних народів до Росії могли б пускати до

них і звістки про нас ураз із перекладами ліпших творів і наших

письменників.

Отаке-то я розказував у «Зорі». І за таке-то мене лаяли й лають

по різних газетах русько-українських послідніми словами, які тільки

можна вживати в друкованій мові, так буцімто я зробив найгірший

гріх проти батьківщини.

Примечания

2-1) В «Зорі» я нагадував, як плутали німецькі національники, котрі, напр.,

записували між ознаки німецького національного духу християнську віру (як

звісно, вироблену не німцями, а спільною працею десятка старих народів),

причому одні стояли за римське католицтво, а другі — за протестантство.

Поряд з тим другі німецькі національники вважали ознакою німецького духу

безвірний раціоналізм (вільний розум). Такі самі незгоди виходили між ні-

мецькими національниками і в справі природних німецьких державних по-

рядків: одні вважали за найвідповіднішу німецькому духові державу прусську

або австрійську монархію, другі — англійську конституцію, треті — амери-

канську республіку. Так само плутались і кельто-французькі й слов'янські

національники.

III

Вартість розмови про космополітизм і національ-

ство для українства. Зв'язок цеї справи зі справою

російського письменства на Україні. Фальшивий

космополітизм і правдивий бік українства в Росії.

Вартість російського письменства для теперішньої

України. Упадок українського письменства й науки

про Україну. Всеслов'янська вартість російської

мови.

Ті думки, котрі я виложив оце про національство й людськість,

я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Іноді мені трапля-

лось почувати від земляків такий закид: «Нехай те все й правда, та

вона тепер не на часі. Ми, українці, тепер мусимо боронити свою

національну волю, мов ханаанці від жидів, а самі ми нікому не гро-

зимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне

до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам

Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то

ми колись, скінчивши оборону нашої нації, пристанемо й до космо-

політизму».

На це мушу відповісти так: перш усього наше національство

зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять

іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б

сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим

національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм

«обукраїнення» приписали! А поки що таке людиноненависне націо-

нальство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших

сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть

проміж людьми хоч би так, як робить це всесвітнє товариство «Чер-

воного хреста» на своїм полі. А найголовніше — наука, правда ні-

коли не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати

свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку

застарілу, хибну, коли ми можемо, власне, опиратись на нову, вірні-

шу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку.

Ось через що я думав і думаю, що я, власне, служу справі вільності

нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національності й люд-

ськості в прикладі до наших обставин.

Може бути, що я, викладаючи свої думки про відносини між

національністю і людськістю або світовим товариством, сказав що-

небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, щоб думки мої поповнено,

поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами.

Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так

ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть

виключати мене з української сім'ї, як колись попи виключали єре-

тиків з церкви.

На злість і лайку я відповідати не буду. А зупинюсь на дечому

важнішому, що зачіпається серед лайки, і попробую поговорити

про те спокійно, то, може, хто, коли не з теперішніх моїх против-

ників, то з других людей, котрі інакше, ніж я, дивляться на наші

національні справи, обізветься також спокійно й розсудливо скаже

свою думку.

Почнемо зі справи російського письменства і його вартості для

нас, українців. Я дуже жалкую, що справу всесвітності й націона-

лізму довелось мені розбирати вкупі зі справою російського пись-

менства. Одно трохи перешкоджає другому, а до того справа ро-

сійського письменства почасти слушно роздражнює українців, а

надто в Росії, бо там царськими указами майже зовсім заборонено

українське письменство і українці примушені вдоволятись тільки

російським. До того деякі з росіян, неприхильники українського

письменства й усякої осібності та волі українців (а такі непри-

хильники є й серед українців з роду), виступають проти українства,

прикриваючись всесвітністю. Між тими неприхильниками є такі,

котрі кажуть, що національностей не треба, що національні мови

тільки перешкоджають людям, то й ліпше, коли українська мова ви-

мре. Такі фальшиві всесвітники були й є не тільки в Росії. Були

часи ще недавно, коли деякі німці говорили таке ж саме проти

слов'ян і навіть італьянців; вони казали: добре б було, коли б уся

Європа була сполучена в одну державу, то поки що нехай Венеція

належить до німецької Австрії, а чехи до Німеччини; добре б було,

якби всі народи могли порозумітись на одній мові, то нехай, напр.,

чехи забувають свою, а вчаться німецької і т. ін.

Я не раз виступав проти таких фальшивих всесвітників і, власне,

опиравсь на правдиву світову людськість. Останній раз я говорив

проти них у книжці «Историческая Польша й великорусская демо-

кратия», де я показував, що противники українства, котрі послугую-

ться всесвітністю, дійсно зовсім не космополіти, а московські на-

ціональники, або російські державники, і мені, признаюсь, самому вже

нудно вертатись до спору з такими людьми. До того ж на всякий

час своя боротьба! Був час, коли на нашому грунті треба було бо-

ротись з недовченими й поверховими напередниками, котрі не розу-

міли ваги національностей, а тепер треба боротись з назадниками,

котрі в барві національній хочуть вести нашу громаду до застарілих

і шкідливих думок суспільних і освітніх.

Скажу тільки про справу мови. Звісно, добре б було, якби всі

люди на світі могли розуміти один одного. Може, колись яким спо-

собом до того дійде. Але поки що люди говорять сотнями, тисячами

мов, і найважніше тепер діло, щоб просвіта доходила до людей на всіх

тих мовах, щоб усі люди скорше й легше могли ту просвіту при-

йняти. Кількасот років тому назад була в Європі сама тільки церковна

просвіта, котра пішла по Європі від латинського чи римського

народу і викладалась на латинській мові. Так що ж? На тій мові

дійсно попи, напр. італьянські, англійські, шведські й польські і т. ін.,

могли порозумітись проміж собою, та зате простий народ ні в Англії,

ні в Швеції,'ні в Польщі не тільки не розумів того, що говорять

чужі прості люди, а не розумів і свого попа і не брав від нього

освіти. Завваживши це, розумніші прихильники церковної освіти —

протестанти (Вікліфи, Лютери, Кальвіни і т. ін.) почали вживати по

церквах серед кождого народу його живої мови, і через те, напр.,

євангеліє розповсюдилось. Тепер світська наука йде по тій же дорозі:

вживає всяких живих народних мов і приходить до самих далеких

сторін, до найдрібніших народів. А найбільше вчені люди або по-

дорожні порозуміваються проміж себе тим, що вчаться кільком мовам,

на котрих говорять найбільше або найвище освічені народи, напр.

мовам французькій, англійській (найбільше), німецькій. Коли тепер

люди найменшого народу получать хоч початкову науку на своїй

мові і кому з них того буде замало і він схоче вищої науки, а письмен-

ство його мови не буде в силі йому послужитись, бо замалий на-

род не в силі оплатити коштів великого письменства та вищих шкіл,

то така людина візьметься за книжки на чужій мові. Коли б згодом

усі люди такого народу покинули навіть зовсім свою питому мову й

пристали до чужої — на це б не можна було нарікати, бо це б ста-

лось з власної волі тих людей і тоді, коли б уже стара їх мова

зробила, що могла: дала просвіту, хоч початкову. Зовсім інакше було б,

якби хто, державники чи пани, стали висміювати стару мову та заборо-

няти її в школах та книгах. Через те не тільки терпіли б живі люди

від погорди других, а ще й просвіта б їх спинялась, бо поки то ще

люди забороненої мови вивчаться чужої, на це треба не одного

людського віку! А до того просвіта на чужій мові була б для людей

важка або й неприступна.

Коли це все прикласти до української мови, котрою говорить в

Росії, може, яких 17 мільйонів людей, то побачимо, яку шкоду,

власне, для зросту всесвітньої освіти роблять ті, хто забороняє

мову українську в школах і книгах. От через те я, напр., уважав

себе обов'язаним кричати проти такої заборони й перед українцями,

й перед росіянами, й перед усім освіченим миром в дописях і книж-

ках італьянських, англійських, французьких і т. ін., протестував

проти тої заборони на всесвітніх з'їздах письменників у Парижі й

у Відні (на віденський з'їзд я послав протест вкупі з д. Павликом).

Тільки ж ця прихильність до письменства українського не за-

сліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства

російського самого в собі і для нас, українців{3-1}.

З моїх противників деякі кажуть: звісно, коли що добре пише-

ться на російській мові, то те можна й слід читати й другим ради-

ти, але ж нащо осібно розмовляти про вартість російського письмен-

ства? Це, кажуть, шкідливо для письменства українського, бо й так ба-

гато людей вихваля російське письменство та радить українцям

покинути для нього своє.

На це я відповім: добре, так навіщо ж деякі українолюбці пе-

чатають такі розправи, в котрих проводиться думка, що в російсько-

му письменстві нема й не може бути нічого вартого, такі розправи,

яких, напр., повно в «Правді»? Коли б подібне хто став говорити й про

поляків, німців, іспанців і т. ін., розводячи розмови про їх жовту чи

сіру кров, то треба б же було, щоб хто-небудь виступив проти того,

бо шкода ж терпіти неправду та проповідь людоненависництва.

До того ж справа про вартість російського письменства стала

в остатні роки, по крайній мірі в Галичині, на черзі в ряду практичних

справ. Вже в часи заснування бібліотеки «Січі» (про що я розказував

у моїх «Австро-руських споминах») і початку народолюбного посту-

пового руху серед львівської молодіжі (1875—1876 рр.) було апробо-

вано, яку користь поступове народолюбство серед галичан може при-

нести з російського письменства. Між іншим, знайомість з цим

письменством довела декого з молодіжі, що належала до старої

галицької партії, неправедно названої москволюбцями, до українсько-

го народовства (дд. Павлик і Франко можуть те посвідчити, бо

самі перейшли через таке). От через це львівська й краківська по-

ступова молодіж, котрим ніякий москвоненависний українолюбець не

може відректи най гарячішої прихильності до Русі-України, не раз

обертались до мене й до других російських українців, щоб ми за-

помогли їм дістати деякі російські книжки наукові, повісті (напр.,

Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Некрасова, Успенського і т. ін.),

поступові (і, додамо, прихильні українській справі) журнали та пере-

клади російські знаменитих англійських, французьких і т. ін. писа-

телів.

Я робив, що міг, по цій справі, але з чужини багато робити не

міг. Знайшлись такі українолюбці, котрі виразно відповідали гали-

цькій молодіжі, що не будуть помагати їм здобувати російські

книжки та журнали, бо все російське письменство вважають за невар-

те й навіть шкідливе для русинів-українців по своєму духу чи ха-

рактеру. (На це, що тепер розказую, я маю документи.)

Шкода вiд таких відповідей вбільшуеться ще тим, що, власне, в

остатні роки письменство українське в Росії пішло назад, а не

наперед, як це можна бачити, напр., по тому, що ліпші тамтешні

українські писателі, Нечуй і Мирний, упали до таких творів, як

«Опеньки», «Перемудрив», та показують таку темноту думок і

такий брак навіть поверховного письменського смаку, який видно,

напр., у повісті «Над Чорним морем». Погляд на дійсну умілість

письменську такого Тургенєва чи Л. Толстого або принаймні на

натуральність картин такого Гл. Успенського міг би показати ліпші

письменські взірці молодим галицьким письменникам і, власне, збуди-

ти в них, при їх безспірному українолюбстві, дух конкуренції з ро-

сіянами. Я вже не кажу про переклади на російську мову творів

європейських писателів.

От через що, між іншим, власне тепер була невідложна потреба

виступити проти такого українолюбства, котре ширило зневагу

до всього російського письменства. А були й є ще й інші потреби.

Деякі з наших противників говорять, як, між іншим, сказано й у

«Правді»: чого це ви нам вихваляєте непремінно московське письмен-

ство? Хіба наші люди й наше письменство не так стоїть до нього,

як і до другого: французького або й іспанського?

Я мушу сказати перш усього, що такі слова я чув найбільше

від людей, про котрих я можу закласти свою голову, що вони самі

не тільки іспанської, а й французької мови не знають, і взагалі

ніякої, окрім російської, і дуже часто навіть не знають добре й

української. Можу також посвідчити, що між українцями, котрі пи-

шуть для печаті і притому противні або байдужі на словах до

письменства російського, дуже мало таких, щоб були здібні напи-

сати що по-українському: коли ті люди пишуть що, то преспокійно

по-московському і по більшій часті таке, що в ньому не знайдете

нічого українського, а іноді знайдете зовсім навіть казенні думки про

«православіє, самодержавіє і народність», то по частинах, то й

цілком. Через це виключне й москвоненависне українолюбство ви-

ходить на ділі якимсь лицемірством і по більшій часті прикрива

просто безписьменство, а то й обскурантство (темнолюбство).

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну

службу чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити мо-

лодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть

образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західно-

європейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі. Не раз

усно й печатно говорив я, що українське письменство доти не стане на

міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати все-

світні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не

через Петербург і Москву, через російське письменство, як робить-

ся це досі, через що виходить так, що навіть москвоненависне україно-

любство по своїх основних думках бува ні що інше, як європонена-

висне москволюбство, тілько трохи перелицьоване {3-2}.

І отже, я мушу признати, що як бачив я, так і бачу й чую від пев-

них свідків, що знаття західноєвропейських мов дуже мало розширене

Дата добавления: 2015-05-26