Тема 8. Формування української соціологічної 4 страница

риками Русі, котрі теж думають, мовбито історія Русі є наука осібна

від історії всієї людності, так, якби хто з учених природників подумав

би, що наука про лисиці осібна не то від загальної науки про животи-

ни, а навіть від науки про вовків! Та все-таки російські історики,

хоч стоячи на державній точці, зачіпають іноді відносини Росії

та Західної Європи, пробують виводити якусь філософію історії,

показують для Росії якісь перспективи на всесвітньому театрі жит-

тя. Українці ж або обходяться без усякої філософії, або держать

себе в якомусь узенькому, провінціальному та до того й зовсім не-

ясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що не має

сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки

сказати: було колись, та що з того?!

Поясню свою думку такими примірами: величатись запорозькими

набігами на Малу Азію й не рахувати в позитивні пригоди україн-

ської історії, напр., завоювання берега Чорного моря Катериною II

(нехай і запізнього через помилки московської політики перед Ук-

раїною) або остатньої війни Росії проти Турції (при всіх дуростях,

які наробив російський уряд перед війною й послі) — ще більша

помилка, ніж та, яку роблять московські історики династичних по-

глядів, коли вихваляють Олега Київського, а пропускають без уваги

прилучення Подолії до руських земель під литовською династією.

Далі, розводитись в історії українського письменства про всякі

посередності, аби вони написали два вірші по-українському, а про-

пускати без уваги в історії культури на Україні заснування

трьох університетів (нехай уп'ять запізно), Гоголя, перших сла-

вістів російських, українців з роду, й т. ін.— значить нічогісінько

не розуміти в культурних справах. А в обох показаних примірах

поверховне українофільство просто зрікається свого «національного

добра» на користь «зажерного сусіди». Будучи консеквентним у по-

верхньому національстві, прийдеться й Костомарова віддати москалям

в «заесманську літературу», бо Костомаров писав переважно й най-

ліпші свої праці по-московському. Тим часом Костомаров має в істо-

рії українства далеко більше ваги як автор «Богдана Хмельницького»

і т. ін. «московських» творів, ніж як автор «Переяславської ночі»

і т. ін. слабих українських проб. Правдиво науковий, широкий погляд

на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим,

як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чу-

жими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій

формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства.

Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б

цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при пов-

ній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз

і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу.

В чому наглядно видно, наскільки українолюбська наука стоїть

нижче навіть від російської, так це в справі про історію й теперіш-

ній стан володіння землею на Україні Скільки людей у нас заходилось

коло історії селянства нашого, і це, думалось би, найцікавіша справа

для народолюбців, А тільки остатніми часами чоловік майже по-

сторонній, професор загальної історії, д, Лучицький пролив світло

на цю справу, показавши, що на нашій Україні було повсюдне гро-

мадське володіння землею, що сліди його зостались і досі навіть там,

де нема вже такого загального громадського володіння, яке є в Слобід-

чині або в Новоросії і яке мало відрізняється від великоруського.

І показав він це, між іншим, по тих самих архівних грамотах, котрі

навіть напечатані другими — українцями й українолюбцями. Як це

сталось, що другі дивились і не бачили? А так, що їм засліпили очі

слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим московський

дух міг жити в громадському володінні землею, а український не

міг і т. д,

Є одна галузь науки, в котрій ще недавно українці, можна ска-

зати, вели перед у Росії,— це те, що зветься не зовсім точно етно-

графією з виділом про народні звичаї й право. Наука про звичаєве

право ще недавно майже була основана в Росії українофілами Чу-

бинським, Юхименком, Кістяківським. А тепер де вона на Україні,

коли тим часом російська наука дійшла по цій часті до праць євро-

пейської важності, як книги д, Макс, Ковалевського (українець з

роду, але не українофіл), російські, французькі й англійські?! І такий

упадок вийшов не тільки через пригодову недостачу особисто тала-

новитих спеціалістів, а через навмисну зневагу космополітичного,

порівнявчого напрямку в науці, проти котрого в часи археологічного

з'їзду в Одесі виступали українофільські вчені в спорах з тим же

д. Ковалевським, називаючи той напрямок «плавбою по океану без-

бережному». Тепер зо спеціально українського боку в один круг з пра-

цями д. Ковалевського можна поставити хіба працю д. Волкова про

весільні звичаї слов'ян, котра знайшла собі місце не в «Правді», ні

в «Зорі», а... в болгарському «Сборнику» міністерства народної

освіти!

Для того, щоб допевнити, що це не випадкова пригода, а послідок

навмисного реакціонерства, котре запанувало в остатні роки в певних

українофільських кругах, я мушу розказати одну приключку. Як

звісно, «Правда» приобіцяла було в початку служити органом євро-

пейської науки на Україні. Скоро після початку получив я просьбу від

основателя «Правди» написати європейську наукову хроніку для

одного з чисел. Я відповів, що, не будучи енциклопедистом, про всякі

науки писати не можу, а міг би написати про ті галузі, котрими

більше займався, напр., про нові праці й теорії в науці про народну

словесність (folklore) і про нові книжки по історії Ізраїлю, по котрій

в ті часи вийшов початок праці Ренана, що звернула на себе увагу

всього світу. Тільки ж п'озаяк реставратор «Правди» писав мені,

що мовбито українська громада бажає націоналізму і не хоче космо-

політизму й раціоналізму, то я просив дати мені вказівку, як мені

написати про космополітично-антропологічний напрямок в етнографії,

щоб не обурити націоналістів, а про Ренана — щоб не показатись ра-

ціоналістом? Відповіді на ці запити я не получив. І всякий, хто по-

гляне на «Правду», побачить, що там і сліду нема європейської науки,

котра тепер після того, як галицько-український національний рух

офіціально поставлений під начальство галицького єпископату, мусить

бути згори вигнана з галицько-українського національного письмен-

ства. Нагадаю, що тим часом як українофільське письменство,

діставшись під диктатуру певних авторитетів, добровільно втікало

від нових наукових напрямків навіть в тих галузях, котрі були для

нього найприродніші, як folklore, польська журналістика, навіть

підцензурна (в Варшаві), вспіла познайомити свою публіку і з новою

працею Ренана і стала видавати спеціальне фольклорне письмо в дусі

нової космополітично-антропологічної школи («Wisla»), а далі й по-

російському почали появлятись «Этнографическое обозрение» і

«Живая старина», котрі хоч не так рішуче, а все-таки виступають

на ту ж дорогу, причому «Этн[ографическое] обозрение» має навіть

сотрудників-українофілів. Нарешті, навіть наймолодший слов'янський

брат, Болгарія, заложив фольклорне видання, котре зразу звернуло

на себе увагу вченого світу (див. «Archiv für Slav[ische] Philolo-

gie», «Am Urguell» і др.) і навіть почало приймати до себе україн-

ські праці. Тим часом уже років 6-7, коли піднялась справа реорга-

нізації львівської «Зорі», я радив закласти при ній фольклорний

виділ на європейський лад, і були тоді сили, котрі могли поставити

цю справу по-європейському. Але мій проект упав не через кого, як

через наших національників. Так ці добродії добровільно спиняють

зріст нашого письменства гірше, ніж усяка царська цензура, бо нема

нічого гіршого над добровільну реакцію. І після цього ми ще будемо

плакати, чому наші сусіди не шанують нашого письменства нарівні

зо своїми!

З усього зараз сказаного ясно, що українське письменство й на-

ука про Україну мусять перш усього обновитись, приставши до

тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського

й наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше зв'язані

з теперішнім всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним

і соціальним. Між іншим, українолюбці мусять вийти з того вузького

й поверхового національства, котре в Європі втратило смисл після

1848 р. З цього зовсім не слідує, щоб вони мусили зректись своєї

прихильності до України, до її нації або й заходів відшукати дійсні

національні ознаки в історії й сучасності українського народу {3-3}.

Напроти, прихильність до своєї країни й народу тільки виграє,

коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і осві-

титься світлом вселюдського спрямування до поступу. Наука ж про

свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівняв-

чий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних ви-

водів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці «Две

русские народности», й котрих запізнені приміри можна було бачити

недавно в «Правді» в очерку «Три національних типи народних»,

котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науко-

вому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому

світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть

на свій час з виблиском «Две русские народности».

Я певнісінький, що таке обновлення українського письменства й

науки настане незабаром; деякі ознаки показують уже початки та-

кого обновлення. Найскорше пішло б те обновлення, якби наша

письменська Громада взялась рішуче вчитись європейським мовам та

просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письмен-

ством і політикою. Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні

українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх

лінується вчитись мовам європейським, то для користі самого укра-

їнського письменства треба показувати молодіжі, чого, власне, му-

сить вона шукати в російському письменстві, й посилати україн-

ських молодих письменників шукати провідних думок і взірців пись-

менської вмілості й наукових заходів скорше в російських повістярів,

навіть таких, як Успенський та Короленко, в російських учених, як

Пипін, Веселовський, М. Ковалевський і др., аніж в теперішньому

українолюбському письменстві, навіть в такому, що пишеться по-

російському, тобто все-таки мусить оглядатись на якусь критику, не

так як українолюбські пера й чорнила в галицьких часописях {3-4}.

Бо письменство російське при всіх хибах таки ближче стоїть до сучас-

ного європейського руху, ніж теперішнє українське.

Так ось чому я, зовсім не думаючи голосити «смерті українському

письменству» (ще раз беру на себе сором і виголошую перед

земляками в тому «очистительную присягу» проти донощиків «Прав-

ди»!), а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю

тепер потрібним виступати проти тих, хто відкида російське пись-

менство як буцімто нічого не варте і тим відкида найприступніший

для загалу нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й

хоче засудити ту громаду на виключне вживання загнилої вже

водиці, а то й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною»

українською наукою, белетристикою й т. ін.

А окрім того, тепер, власне, треба раз назавше вияснити справу

відносин українського письменства до російського взагалі. Не один

уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письмен-

ства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна

праця українських письменників зовсім не відповіда таким претен-

зіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право

без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр.,

мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англіча-

ни, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською

мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурят-

ського не чути. В часи «Основи» українські письменники ображались,

коли навіть московські слов'янолюбці, такі як їв. Аксаков, В. Ла-

манський, згоджувались на те, щоб українське письменство було собі,

та тільки для «домашнего обихода». Але ж тепер, майже через

30 років, по совісті треба сказати, що ми самі, російські українці, мало

зробили для того, щоб добре виповнити навіть ці рамки, хоч зро-

били кілька кроків, щоб виступити з цих рамок, переважно в літе-

ратурі переводній, хоч виключно поетичній. Прози української, окрім

белетристичної, як не було, так нема ніде, окрім у женевських

виданнях.

При цій нагоді замічу, що пора б уже порахувати перешкоди й

переслідування, яких дізнали за остатні 30—40 років літератори

і письменство російське ліберально-радикального напрямку і укра-

їнське. Звісно, проти російського письменства не було таких за-

гальних заборон, як проти українського 1863 і 1876 рр., та все-таки,

напр., кара Чернишевському і кружкові його в 60-ті роки, висилка в

Сибір цілої купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона «Совре-

менника», «Русского слова», «Отечественных записок», «Дела», не

числячи газет, і вигонка цілого ряду ліберальних професорів з ка-

федр — чогось та коштують. А проте ліберальна наука й література в

Росії живе й бореться далеко енергічніше, ніж українське письмен-

ство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр., заборона 1863 р. не

виключала можливості печатати по-українському не тільки белетри-

стики, але й наукових праць, а забороняла тільки духовну й попу-

лярно-наукову літературу. Чому ж ні один український учений не

видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. да-

вав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в

Петербурзі й Москві книги в 10 листів, котрі заборонити мав

право тільки суд, і кілька років цей закон досить совісно сповнявся.

Чому ні один український письменник не попробував скористува-

тись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону

1863 р, перед судом, котрий в ті часи держав себе досить незави-

симо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задер-

жати, й навіть (вироком про Вундта «Душа человека и животного»)

укоротив руки духовній цензурі взагалі? Тим часом російські лібе-

ральні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе

певний простір, котрого зовсім не сміє відняти від них і побєдо-

носцівська доба. Нарешті, я спитаю, хто перешкоджав, напр., Косто-

марову видати переклад «Біблії» й популярно-наукові брошури, напр.,

у Галичині? Хто перешкоджа вченим українолюбцям закласти в Га-

личині серйозне наукове видання і т. д. і т. д.?

Не дуже-то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними укра-

їнськими національниками, бо якби від їх письменського плоду від-

кинути те, що мусило бути зроблено, бо від самого уряду згори

були признані русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою,

то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати щодо се-

редньої вартості, то зостанеться справді цінного ще менше від того,

що зроблено російськими українцями. Не можна пропустити того фак-

ту, що в галицькій печаті проби перенести до своєї хати передові

наукові й літературні думки й заходи європейські, тобто надати

живий характер літературі, роблені були майже виключно ради-

калами: в «Громадськім друзі», «Дрібній бібліотеці», «Науковій

бібліотеці», «Літературно-науковій бібліотеці». Проби ці при-

йшлось радикалам робити не тільки без помочі національників, а

при опозиції з їх боку. Те ж треба сказати й про такі проби, як

«Жіночий альманах». Навіть єдиного галицького белетриста після

Федьковича, котрого може читати літературно вихована публіка

поза Галичиною, радикала Франка, націоналістична громада трохи

на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Та й самого

Федьковича повісті видав радикал і навіть «обруситель», по словах

націоналістів. Ось де, між іншим, треба шукати причин невеликої

прихильності радикалів галицьких до націоналістів. Усе живе, не

тільки в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам

вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хочуть

вдержати скрізь панування мертвецької рутини і добровільно спи-

няють зріст нашого письменства до рівності з європейським.

Тим часом російське письменство, не глядячи на всі перешкоди з

боку уряду, не спало й добилось собі становиська світового й осібно

в кругу слов'янському. Чи це кому подобається, чи ні, а європейський

світ признав російське письменство рівноправним членом у своїй

сім'ї, і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого-небудь

перекладеного з російської на яку-небудь світову мову: французьку,

німецьку, англійську. Багато європейців тепер учиться російської

мови, й недалеко той час, коли вона буде прийнята в число мов

світових.

Серед слов'ян російська мова стала вже дійсно посередньою.

Цього хіба сліпий не примітить, коли буде їздити по слов'янських

землях. Я, напр., ще в 1871 р. у Празі ніяк не міг вдержати з чеха-

ми розмови по-чеському, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в

Росії) говорили зі мною по-російському. Недавно мені довелось

бути в Сербії, і я побачив те ж саме. На одному офіціальному візиті

розмова почалась по-французькому, та приймавший мене достойник

попрохав у мене «дозволу говорити по-російському». А йому добре

було звісно, що я далеко не прихильник офіціальної Росії. В Болгарії

я щодня бачу приміри, як, напр., чех або галицький русин (народо-

вець, котрий ніколи не був у Росії) говорить з болгарином по-ро-

сійському. Поляки більш других слов'ян опираються проти вживання

«московської» мови. Напр., у Женеві можна побачити студенток-

польок, котрі скінчили гімназію на московській мові в Варшаві або

й в Одесі, а розмовляють з росіянами не інакше як по-французько-

му. Тільки ж коли поляк за границею стає до практичного діла,

зараз пише на своїх дверях у Женеві й Парижі, як і в Софії: «Здесь

говорят по-русски», а в Болгарії польські емігранти, напр, лікарі,

ще до війни 1877 р. просто починали говорити з болгарами по-росій-

ському, і є такі, що й досі майже на тому й зостались.

І зовсім не треба думати, щоб таке вживання мови російської

було зв'язане з яким-небудь «москволюбством», а надто з таким,

про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Специфічні питання секти

«московських слов'янолюбців» всього менше читаються слов'янською

(як і російською) публікою, а читаються нею, власне, ті писання,

котрі звались колись у Росії «западническими»,— твори Тургенева,

«Вестник Европы» і т. ін. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; те ж саме

бачу тепер у Болгарії. Ніде в світі тепер так не лають Росію, часом

не саму тільки урядову, як у Болгарії, і ніде тепер так багато не купу-

ють російських книг, як у Болгарії ж, і купують тих книг багато на

кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають болгари російські

книжки оригінальні, а також переводні, бо як же, напр., студентові

вищої школи, історикові, не прочитати Бокля, або Спенсера, чи

Моммзена, а коли він не зна англійської ані німецької мови, то

мусить читати по-російському. Недавно я робив пробу: давав болга-

рам-студентам читати польський переклад звісної книги американця

Моргана про первісні громади, так мені його вернули: кажуть,

«важко розуміти».

Цю пригоду — всеслов'янську вартість російської мови — треба

признати як дійсність, проти котрої упиратись — все рівно що

противу рожна перти. (Подібна проява показується і в герман-

ському світі. Так, напр., датчани хоч не люблять німців, а часто

пишуть по-німецькому, коли хочуть ширшої публіки. Так робить звіс-

ний Брандес. Так же поступає й багато голландців.) Не важити цеї

дійсності — така ж сама глупість, як і задля вартості російської

літератури зневажати осібні національні слов'янські мови й письмен-

ства, в тім числі й наше українське. Всякому своє, по його силі!

В усякім разі, ми, російські українці, нічого не тратимо на тому,

що признаємо російську, «московську» мову за посередню слов'ян-

ську, бо ми її знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у та-

кому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних україн-

ських справ, я нагадаю, що таке признання входило в програму

кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й ін.,

котра й досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство.

На цьому тепер ми й скінчимо розмову про вартість для Украї-

ни російського письменства, а мусимо поговорити про те, що таке

«обрусеніє», звідки воно взялось, на чому опирається, і після того

про те, як найліпше з ним боротись.

Примечания

3-1) На цей раз я не буду вже говорити про те, як та ж сама прихильність

до нашого письменства, а ще більше до нашого народу примушує мене

розбирати й те, які, власне, думки ширяться українською мовою, й бажати, щоб

та мова була струментом для проводу в наш народ думок поступових, а не

старосвітської гнилизни й темноти (обскурантизму), як це часто бачимо в

писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів-назадників,

котрі підшиваються під українське національство, як, напр., єзуїти й їх приятелі

між галицькими попами й урядниками.

3-2) В своїй статті в «Зорі» я доводив, що теперішнє старозаконне націо-

нальство українське є ні що інше, як перелицьована катковщина й побєдо-

носцевщина, з чого дд. правдяни зробили, буцімто я увесь український рух

назвав катковщиноюі

3-3) При цій нагоді я, в інтересах згоди, попробую-таки «проковтнути жабу»

й сказати два слова проти того перекручування моїх думок, що буцімто я

зовсім не признаю національності. Ще в своїй статті в «Зорі» я виразно

сказав, що національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові,

тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних)

по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі.

В рецензії на брошурку д. Стодольського (в «Товариші») я показав, що при

теперішньому стані науки питання про національні відміни стало зовсім не

таким простим, як було 50—60 років назад. Тепер багато з того, що вважалось

колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту

або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий начався давно. Я сказав

вище, що тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних озна-

ках нації є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, і багато ще

треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом,

щоб дійти до можливості сказати щось тверде про суть національностей.

В міру своїх сил я працюю над обробкою матеріалу для національної пси-

хології української і в своїх працях по народній словесності відмічаю завше

подобенство й відміни українських творів від чужих, українські варіації азятих у

чужих народів тем і т. д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних виводів,

доки сотні робіт по подібному методу будуть зроблені в однім крузі народної

словесності, а є ще немало й других кругів.

3-4) Д[обродій] Пипін став тепер, після своєї рецензії на «Историю русской

литературьі» д. Ом. Огоновського, дуже непопулярним серед українолюбців,

з котрих деякі навіть просто записують його в катковці. Мені навіть один укра-

їнський національник ставить у вину, чому я нічого не пишу проти д. Пипін а;

тим паче я боюсь, що на мене розсердяться за те, що я раджу вчитись у д. Пи-

тна. Теорія примусового писання проти д. Пипіна не так-то й ліберальна.

Всякий волен писати про те, що йому інтересне. Для мене ж, та, думаю, й для

многих українців, спір д. Пипіна з д. Огоновським і навпаки мало інтересний.

Д[обродій] Огоновський написав слабу з наукового боку книгу, хоч з великими

претензіями (хиби обробки старшого періоду показані досить ясно в рецензії

д. А. С. в «Историческом вестнике»). Ці претензії розсердили д. Пишна, і він

написав рецензію далеко не з луччих, в котрій, видимо, пересолив і забув ба-

гато з того, що сам говорив, а рівно й те, що про спірні з д. Ого-

новським предмети він ліпше сказав у статті «Спор южан й северян» у «Вестни-

ке Европы» ж. От і все! Не варто було роздувати спору між рецензентом і

автором. Що ж до справи про широту української літератури й права її на рів-

ність з російською, то спір у цій справі — найпустіша гайба часу. Щоб літе-

ратура мала право на широту, треба, щоб вона була широка. От, напр., гол-

ландська література пише, власне, діалектом долішньонімецької мови, та коли

на ній появляються твори первокласної наукової вартості, напр. твори Тіле

або Кюнена по історії релігій, то, значить, вона й має право на такі твори.

Я з свого боку вважаю ліпшим розказати по-українському про праці, напр., тих

же Тіле й Кюненів, ніж споритись з ким-небудь про право української літе-

ратури говорити про такі широкі речі, як історія релігій (див. брошуру

«Нова теологічна наука»). А головніше — у д. Пипіна є багато праць і окрім

рецензії на книгу д. Огоновського. З тих праць, напр., «Опыт литературной

истории русских сказок и повестей», котра появилась раніше знаменитої

праці Бенфея про Панчатантру, якби була переложена на яку-небудь

західноєвропейську мову, могла б мати високе місце в усесвітній науці

як один з початків нової порівнявчої школи, котру часто звуть школою Бенфея.

А українці можуть знайти в цій праці й досі вказівки для історії старого письмен-

ства і впливу його на народну словесність і на Україні, яких не дасть, напр.,

компіляція д. Огоновського, найслабша, власне, в подібних точках.

Я вже в «Зорі» сказав, що виключаю з писаного українцями в Галичині

прекрасну роботу про родинне життя на Україні в XVI—XVII ст. Це єдина

справді наукова й свіжа праця, написана по-українському, з усього, досланого

українолюбцями в Галичину за остатні 10-15 років.

игры для nokia 3250 | межкомнатные двери, деревянные | справочник лекар

IV

Звідки пішло обрусеніє? Самобутні мудрування в

цій справі українсько-галицькі. Потреба наукового

досліду цеї справи. Державно-національний цен-

тралізм і культурний космополітизм з національ-

ним автономізмом у старі віки. Дві системи в почат-

ку середніх віків у Європі. Латинський централізм

в церкві римській і національний автономізм проте-

стантський. Централізм у церквах східних. Націо-

нальний централізм в англійській державі (норма-

но-анжуйська Англія, Валлія, Ірландія, Шотлан-

дія), у старій королівській Франції, в Бургундії

і новій пореволюційній Франції. Французькі рес-

публіканці-централісти, правдиві батьки теперішніх

«обрусеній». Германізація. Обрусеніє.

Сподіваюсь, що скільки-небудь безсторонні читачі розібрали, на-

решті, мої думки про національність і космополітизм, а також і

про вартість для українців теперішнього російського письменства й

про вагу для них надалі російської мови. Хто буде мені ще тикати,

що я взагалі не признаю національностей, а почастно української,

або що я проповідую обрусеніє, з тим я більше говорити не буду.

Тепер по черзі справ нам треба розібрати, що то таке система об-

русенія, звідки пішла вона, на чому держиться. Тільки тоді, коли ми

Дата добавления: 2015-05-26