Питання національних меншостей

Самовизначення народів

Це гасло набуло популярності під час світової вій­ни, коли виявилося, що національно-визвольні рухи є силою, з якою мусять рахуватися держави. Дипло­матія обох таборів, що воювали, визнала право поне­волених народів на самовизначення.

<...> Але на практиці це виглядало зовсім інакше. Кожна із сторін, що воювали, використовувала це гасло для розкладу ворожих держав і не поширювала його на свої поневолені народи. <...>

До сфери етнополітики, попри проблеми самови­значення народу, належить і справа національного са­мовизначення окремої людини. Держава не лише об'єктивно встановлює національність кожного сво­го громадянина, а й об'єктивно зацікавлена в тому, щоб кількість іншонаціонального населення була в ній якнайменша. Статистика, звичайно, реєструє грома­дян також із національного боку. Ми вже бачили, що, по-перше, немає точних і вичерпних об'єктивних оз­нак для встановлення національності окремих грома­дян (як правило і найчастіше такою ознакою вважа­ється мова, тому, скажімо, Бельгія виключає із націо­нального перепису немовлят), а по-друге, урядова ста­тистика скрізь була і є небезсторонньою щодо недер­жавних народів і запрограмовано фальсифікує кіль­кість національних меншин під різними приводами. Так, наприклад, царська Росія не визнавала само­стійності української мови, монархічна Іспанія - ка­талонської, Франція - провансальської, завдяки чому в цих державах штучно збільшувалась кількість па­нівного народу...

Одне слово, кожна держава і панівна нація у всьому світі досі намагалися в той чи інший спосіб засимілю-вати своїх інородців, не цураючись примусу (передо­всім мовного і культурного) й використовуючи для цього усі свої суспільні і господарські переваги. Це, ясна річ, гальмувало й обмежувало фактичні можли­вості національного самовизначення окремих членів недержавного загалу. Зараз поширення серед нього національної свідомості (у зв'язку із культурним, гос­подарським та суспільним поступом) сприяло проце­су іхнього індивідуального національного самовизна­чення, з яким змушені рахуватися також і урядовий апарат та статистика. Це один, зовнішній бік цієї спра­ви, що безпосередньо торкається етнополітики, дру­гий - проблематичний та ідеологічний - належить до сфери націософії

Фактично це питання постало у XIX ст. Але воно мало тоді внутрішньо-державний характер і виклю­чалося із компетенції міжнародного права. Інакше й не могло бути, враховуючи абсолютичне розуміння засад державної зверхності. Широка пропаганда гас­ла самовизначення народів під час світової війни над­то захитала засаду державної суверенності. Виник­нення “Ліги націй” - підтвердження її нового розу­міння як чогось релятивного і міжнародне обмежено­го. Сучасні держави не є вже незалежні, а співнеза-лежні. Лише завдяки цьому можливий міжнародний контроль і захист національних меншин, щоправда, поки що більш формальний, аніж фактичний. У Но­вій Європі лишилось забагато рис староєвропейської політичної психології, що й гальмує неминуче обме­ження державного егоїзму.

Взагалі міжнародний захист меншин - один з най-компромісніших актів світової конференції. Проте у порівнянні із довоєнною добою це - безсумнівний крок вперед і вихідна засада для подальшого посту­пу. Передовсім цей захист має бути генералізованим, тобто поширеним на всі держави. Спочатку і досі він зобов'язує тільки 16 держав начебто другого класу. Не зобов'язує навіть Німеччини, не кажучи вже про Францію, Італію чи Іспанію, які також мають свої мовні й національні меншини. На підставі чого, на­приклад, бретонський народ у Франції позбавлений навіть права навчання рідною мовою, не може корис­туватись правом міжнародного захисту? Чому перед революцією 1931 р. Іспанія могла замовчувати перед світом існування каталонського або баскійського пи­тання? Чому лужичани віддані на поталу германізації? Або чому Італія безоглядно насмілюється денаціо-налізовувати німців, хорватів, словенців? Як бачимо, є конче потрібною генералізація міжнародного пакту про національні меншини. “Союз народів” мусить боронити їхні інтереси. Досі, на жаль, він виявив малу активність у цьому напрямі.

Німецький націолог Г. Трудгард, автор праці “Союз народів і петиції меншин” (1931), констатував, що за час 1920-1931 років 19 національних меншин з 19 держав подали до Ліґи націй 525 петицій разом (з них українських було - 63), які торкалися 228 справ. Із них відкинуті з формальних причин 244 скарги, а на розгляд відповідних органів “Союз народів” прий­няв лише 50 справ, представлених у 147 петиціях. Фак­тично тільки частково були полагоджені відповідни­ми органами Ліги націй 10 справ.

Звісно, такий результат міжнародної охорони на­ціональних меншин малозадовільний. Держава, вима­гаючи лояльності від своїх меншин, мусить також до­тримати щодо них свої зобов'язання. Організовані європейські національні меншини, які щороку обмір­ковують своє становище на конгресах у Женеві, від­кинули озброєний ревізіонізм, визнаючи існуючі по­літичні кордони і шляхом обопільного порозуміння (нормалізації) прагнуть полагодити свої конфлікти з державою. Натомість держави (за незначним винят­ком) нехтують своїми зобов'язаннями щодо меншин, намагаючись примусово їх засимілювати. Завдяки цьому справа меншин - джерело постійного напру­ження. Реакційний ревізіонізм <...> використовує їхнє незадоволення для своїх політичних потреб, що не має нічого спільного із національно-визвольними дома­ганнями поневолених народів.

Оптимісти і прихильники status quo втішаються тим фактом, що тепер національних меншин не так багато, як було до світової війни. Польський націолог Ст. І. Папроцькі обчислив, що перед 1914 р. Європа ма­ла 86 млн. (23%) національних меншин, а після 1919р. їх залишилось усього 36 млн. (7,9%)...Та, зрештою, суть справи не вичерпується лише статистикою, абсолют­ними числами чи відсотками. У кожному випадку слід ці дані соціологічне конкретизувати. <...> Адже за ними у Франції, Іспанії або Німеччині анонімно окривають­ся цілі народи: бретонці, баски, лужичани - яким не можна відмовити права на життя й самовизначення.

Слід, отже, провести класифікацію і типізацію мен­шин і держав. Можна розрізнити три основні типи національних меншин:

1) увесь народ перебуває у межах однієї держави (бретонці, лужичани);

2) народ поділений між двома чи кількома держа­вами (каталонці, баски, курди), скрізь перебуває на становищі недержавного народу;

3) національна меншість є частиною народу, що має свою державу (поляки, німці, мадяри тощо).

Українці належали б до цього останнього типу, якби Радянська Україна не лише номінальне, а й фак­тично була самостійною державою. Зрештою, українці й особливо німці є прикладом політичне найбільш пошматованих народів з найбільшим числом меншин в інших державах: майже 12 млн. нараховує перша у

державах, і 8,5 млн. -друга, розпорошена в 10 чужих державах, але маючи 3 свої держави. Звісно, станови­ще меншин кожного з цих типів неоднаково, а найгір­ше - першого з них, куди краще - останнього.

На доказ цього твердження можна навести при­клад відносно доброго становища німецьких меншин, зокрема у Чехо-Словаччині. Цілком зрозуміло, сус­пільний розвиток і господарська сила меншин має вплив на їхнє фактичне становище. Чим вони вищі, тим краще меншини політичне забезпечені. Напри­клад, становище каталонців і басків в Іспанії було кращим за їхніх побратимів у Франції, не кажучи вже про бретонців. Становище українців краще за біло­русів. Цікаво з цього погляду порівняти німців і ук­раїнців у Чехо-Словаччині. Формально Підкарпаття має забезпечену територіальну автономію, але мусить боротися за визнання своєї рідної мови і навіть націо­нального імені. Натомість німці з культурного боку мають усе, крім формальної автономії.

З усього цього можна зробити висновок, що прак­тичне розв'язання питання меншин потребує певної градації, урахування різних щаблів національного розвитку кожної з них. Теоретично цю справу добре розв'язала радянська етнополітика: її адміністратив­на схема надто гнучка - від федеративної самостій­ності, через політичну автономію, культурне само­врядування до найнижчих щаблів примітивного ет-ногенезису. Те, що на практиці все це виглядає зовсім інакше, а нерідко навіть карикатурно, доводиться пояснювати більшовицьким доктринаризмом. <...>

Натомість англійська політична практика, яка тра­диційно уникає будь-якого теоретичного апріоризму, а вирішує усі справи, рахуючись із неминучою дійсністю, дедалі більше знаходить правильний шлях до по­зитивного розв'язання проблем надто складних расо­во-національних відносин Британської імперії. Сучас­на англійська етнополітика зовсім відкинула держав­ний централізм й базується на зовні парадоксальній засаді, пов'язаній з обранням шляху добровільного об'єднання домініонів та окремих окраїн із Лондоном через визнання їх політичного і крайового “сепара­тизму”. Отже, hoте rule для всіх і скрізь...

Досвід Франції підтверджує, що антинаціональний централізм, навіть на послугах світової культури і мови, банкрутує перед сучасним націогенезисом при­спаних народів. Практика Пруссії, Угорщини і Туреч­чини довела, що й брутальне насильство неспромож­не зломити живе <...> протистояння інородців...

У справах меншин вирішальним контрагентом є держава. Від неї головним чином залежить етнополі-тична практика. Модерна і культурна держава краще дає собі раду з меншинами (Фінляндія, Чехо-Словач-чина, Естонія, Латвія), ніж неофеодальні її колеги (Ні­меччина, Італія, Югославія, Польща). Зрештою, не слід забувати тези, яку Т. Г. Масарик висунув у “Но­вій Європі”: “Поневолений народ і в найкультурні-шій державі буває політичне пригнобленим, а еконо­мічно й суспільне тим, що використовується”. На цій підставі батько чехо-словацької самостійності робить етнополітичні висновки про те, що “кожен свідомий народ прагне до власної держави”.

Завданням етнополітики є обґрунтування нової політичної системи (я її називаю - націократія) та сконструювання нового типу держави, де чужі мен­шини були б зведені до практично можливого міні­муму, а натомість максимально було б забезпечене здійснення політичної соборності для кожного наро­ду. Не слід, однак, забувати що це справа не тільки державних кордонів, а й політичної психології. Воля і самостійність народів здобувається не лише бороть­бою і війною, а порозумінням та миром. Не завжди політика національного максималізму є найдоцільні­ша, а головне, найреальніша, як це промовисто по­вчає історія визвольних змагань багатьох народів (на­приклад, мадярів, ірландців, бурів).

Дата добавления: 2015-05-26