Гринів О. Родина як первісна клітина суспільства //Церква і соціальні проблеми. Матеріали міжнародної наукової конференції “Енцикліка “Сотий рік”. Львів, 1993. С.227-236

Національно-культурне відродження України повер­тає нас до релігійних звичаїв і традицій, які збереглись у добрих християнських родинах. Поряд із школами та церковними і громадськими установами такі родини пле­кають українську мову, що має особливе значення як на матірній землі, так і в країнах поселень українців.

Католицька Церква приділяє значну увагу збережен-ню духовних устоїв родини.

В енцикліці «Сотий рік» підкреслюється: «Першою і основною структурною одиницею «людської екології» є сім'я, у лоні якої людина отримує перші і вирішальні по­няття про істину і добро, пізнає, що значить любити і бути коханим, і, отже, що означає конкретно — бути осо­бистістю» (СР. 4.39).

У таких родинах передається віра в; Христа, ще з ди­тинства прищеплюється пошана до священничого й монашого життя. Блаженніший патріарх Иосиф у своєму заповіті згадував свою українську християнську, глибо­ко віруючу родину і заповідав нащадкам: «Збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справж­ню християнську родину як невгасаюче вогнище життя і здоров'я Церкви і Народу!»'. Батьків і християнську родину Глава Української Католицької Церкви називав основою здорового суспільства, народу, нації, запору­кою їх росту і сили.

З великою вдячністю розповідає наш патріарх про свого старшого брата Романа, який став «знаряддям Божого промислу». Завдяки йому майбутній владика вже в п'ятирічному віці навчився читати і писати. Рідна школа «розпалила цю іскру любови до науки».

Патріарх Иосиф вважає християнську родину і рідну українську школу запоруками прийдешніх поколінь.

Роль цієї родини ще більше підвищилась після понево­лення" нашої землі большевицькими імперіалістами, які пробували денаціоналізувати наш народ. Ліквідувавши Українську Автокефальну Православну Церкву на Ве­ликій Україні та Українську Греко-Католицьку Церкву в Галичині і Закарпатті, окупанти почали руйнувати ук­раїнську школу, перетворювати її в кузню бездуховних яничарів. У таких умовах християнська родина залиша­лась єдиною передумовою виховання майбутніх поколінь нації, їхньою школою, яка зберігала духовність народу.

Найвищим законом християнської родини є любов до Бога, Церкви і народу, а діти — найбільшим Божим да­ром для батьків. Взаємини між ними грунтуються на єд­ності, любові й згоді. Релігійне і національне виховання дітей є тим джерелом, в якому «постійно відроджується релігійне і національне життя народу»². Так ієрархи Ук­раїнської Католицької Церкви розглядають взаємозв'я­зок особи, родини і народу. Родина з'єднує особу і на­род, чим підтверджує свою роль як «першої живої клі­тини людської спільноти»³.

Водночас у християнській родині є не тільки людсь­кі, а й Божі сили. Ці сили,'наголошується в Соборному посланні ієрархії Української Помісної Католицької Церкви до 1000-річчя хрещення Русі-України, «будують Боже царство на землі й заповнюють духовний іюступ народів»⁴.

Назване послання, яке присвячене важливим завдан­ням християнської родини для відновлення людської спільноти, дає нам компас для розуміння духовної, кри­зи нашого суспільства. Руйнування християнської роди­ни внаслідок постійного усуспільнення побуту і витіснен­ня традиційних родинних цінностей. призвело до пагубних наслідків.

До найважливіших завдань християнської родини ієрархи нашої Церкви відносять, по-перше, «повне усві­домлення християнської родини про свої права й належ­на їхня охорона»⁵, а по-друге, «питання початкового ре­лігійного виховання дітей у родині»⁶.

Такий підхід підтверджується в Енцикліці «Сотий рік»: «Необхідно повернутися до того, щоб дивитися на сім'ю як на с в я т е в житті. Справді, сім'я — священ­на: це— місце, де життя, дар Божий, може бути відпо­відно зустрінуто і захищено від багатьох нападів, яких воно може зазнати, і де воно може розвиватись за вимогами справжнього людського зростання» (СР. Ч. 39).

Збереження цих прав має забезпечуватись законодавством. Хоч у Соборному посланні до 1000-річчя хре­щення Русі-України не називається держава, якої це' стосується, та цілком очевидно, що йдеться про колиш­ній СРСР. Ряд норм цивільного, сімейного і криміналь­ного права прямо чи посередньо дозволяв втручатись у' життя християнської родини. Батьки позбавлялись свого природного права виховувати дітей у християнському дусі. Спрощений порядок розлучення знецінював значен­ня родини, зумовив різке падіння моралі серед нашого народу. Про святість подружнього життя говорити в та­ких умовах можна лише з жалем або з іронією. Жорсто­кий режим роз'єднував подружжя, відокремлював дітей від батьків, прирікаючи останніх на самотню старість. Люди не могли обороняти законну автономію родини та її гідність перед деспотичною владою.

Соборне послання оцінює початкове релігійне вихо­вання дітей у родині як великий і святий обов'язок бать­ків, бо «ніхто не може їх вповні в цьому заступити»⁷. Батько й мати — це перші вчителі, і від них залежить, чого навчиться дитина—добра чи зла. «Брак добрих вказівок і поучень витворює в душі дитини порожнечу, яку легко заповнює всяке зло»⁸,—навчає послання.

Хоч у вихованні дитини батьків не може ніхто засту­пити, але допомогти їм можуть Церква і школа. Така взаємодопомога і взаємодоповнюваність становить засадниче положення родинної педагогіки. Його ігноруван­ня дало негативні наслідки серед нашого народу. З трьох суб'єктів виховної роботи один був взагалі вилу­чений упродовж цілих десятиліть. Йдеться про Націо­нальну Церкву, бо офіційна церковна організація в Ук­раїні насправді доповнювала колоніальну адміністрацію як знаряддя духовного поневолення. Між родиною і шко­лою не було єдності в питанні виховання дітей. Робота школи підпорядковувалась компартійним настановам. Як наслідок—виховувались люди з подвійною мораллю, що створювало грунт для аморальності.

Нині, в умовах розбудови Української держави в духовно спустошеній країні, обов'язок батьків як пер­ших і головних виховників дитини стає обов'язком ве­ликої ваги перед майбутнім народу. У пошуках відповіді на поставлені життям питання звертаємось до II Ва­тіканського Собору, який закликає батьків «створити таке родинне середовище, оживлене любов'ю та поша­ною до Бога й людей, що сприяло б всесторонньому ви­хованню дітей, індивідуальному і соціальному»⁹.

Ієрархи нашої Церкви застерігають батьків, аби вони не виховували своїх дітей самолюбами, а передали їм правдиву Христову Віру, щиру й жертвенну любов.до своєї рідної Церкви й свого народу. Батьки мають прищепити дітям «глибоке почуття відповідальності про •загальне добро своєї Церкви й свого народу, щиру лю­бов до Бога й до ближнього» 10. Як бачимо, любов до своєї Церкви і свого народу виступає в єдності з любов'ю до всіх людей, пов'язується з відчуттям основних люд­ських прав і суспільної справедливості до кожного.

' Соборне послання до 1000-річчя хрещення Русі-Ук­раїни пронизує біль за долю поневоленого народу. Ієрархи звертаються до нього: «Сьогодні в нашому світі безбожного комунізму й бездушного матеріялізму, в сві­ті поневолення деяких народів, а в тому й України, й ук­раїнські батьки повинні приготовити своїх дітей духов­но, інтелектуально й фізично до християнського служін­ня Богові, своєму народові й всім тим, що будуть потре­бувати Їхньої помочі»".

Вже тоді ієрархи вважали за необхідне поставити ук­раїнську родину в самому центрі уваги. «Це треба б, — закликають води,—зробити вже тепер, коли Світовий Конгрес Вільних Українців проголосив Декаду Україн­ської Родини, й ціла українська спільнота мала б звер­нути свою окрему увагу на духове й матеріальне добро нашої української родини за вказівками Синоду Єпис­копів Католицької Церкви в грудні 1980 року»¹². Мета полягає в тому, щоб «обновити нашу українську родину в Христовім дусі, а через українську родину обновити наш український нарід»¹³. Така мета випливає з самої суті церковного й громадського життя.

Поставивши родину в центр уваги, Церква заклика­ла всі зорганізовані сили української спільноти (церков­ні, громадські, наукові, політичні) конкретизувати свої завдання. Родинне виховання зумовлюється тим, що батько й мати віддають усе своїй дитині не з якоїсь ви­нагороди, а з любові як найніжнішого і найвищого мо­тиву.

До давніх українських традицій відноситься рівність у родині жінки з чоловіком. Проте така рівність грунту­валась на належному поділі ролей. Матерям належала домашня праця й опіка над дітьми. Матір посідала таке почесне місце, що український родинний устрій дослід­ники називають матріархатом. Не випадково з матір'ю асоціюється сама Україна, адже в часи лихоліть на 'ма­тір лягала головна моральна відповідальність не лише за честь роду, а й за гідність всього народу.

Упродовж цілих століть українська жінка як жінка поневоленої нації, виховуючи дітей, передавала їм наці­ональні традиції. Плекані і збережені в родині, ці тради­ції не могли вмерти в громаді. Дотримання їх протиді­яло асиміляторським потугам окупаційної влади.

Не менший тягар лягав на плечі української жінки на чужині, їй доводилось виховувати дітей в умовах не­прихильного довкілля, нездорових впливів. У чужомов­ному морі наш нарід міг винародовитись і зникнути, ві­дірватись від рідного коріння.

Для українського народу жінка — це ідеал матері, ідеал подруги, ідеал родини. Такий ідеал створювався упродовж віків, а його остаточне завершення невіддільне від боротьби нашого народу за християнську віру й на­ціональну незалежність,

Як зазначає доктор Богдан Цимбалістий, українська дитина «ідентифікується головною мірою з матір'ю. Ма­ти постійно біля неї, вона нею піклується і часом боро­нить перед гнівом батька. Отож норми поведінки, харак­тер моралі, ідеал людини, настанова до життя в україн­ця є підпорядковані нормам і гієрархії вартостей—ти­повим для жінки, для жіночої свідомості»¹⁴. '• •

Традиційне ставлення українців до жінки не має ні­чого спільного з марксистським обгрунтуванням фактич­ного зневаження жінки під гаслами її урівноправнення з чоловіком. На практиці воно дало пагубні наслідки. По-перше, зрівняння в правах жінки з чоловіком озна­чало не що інше, як її нове закріпачення і приниження. Вона була рівноправна з чоловіком виконувати тяжкі роботи, які в цивілізованому суспільстві прийнято вва­жати виключно чоловічими. По-друге, «відібрано від - неї гідність матері, відібрано від неї виховання дітей, якими намагається опікуватись держава, що виховує їх, як сама хоче у своїх «яслах»¹⁵. По-третє, спроба замінити родинне виховання дітей державним показало', що таким способом культивується бездуховність цілих, по­колінь. Таке виховання немало спричинилось до загаль­ного падіння моральності людей, росту злочинності се­ред молоді. Відчужені від традиційного трудового ви­ховання в українській родині, діти відучились шану­вати працю та її плоди. Престиж праці в очах моло­дого покоління впав.

Про звільнення жінки від праці, щоб посвятити- себе повністю вихованню дітей, не могло бути й мови. В уже' згаданому Соборному Великодньому насланні' вказується: «Сумно стверджувати, що є такі системи й держави, що під плащиком високих гасел зрівняння жінки з муж­чиною якраз її понизили, забрали від неї те, чим Бог її вивищив, позбавили ЇЇ тих обов'язків, до яких Бог її по­кликав, і наложили на неї такі тягарі, якими хоч ніби вона зрівняна з мужчиною, але тим вона стала: нещас­ною і не собою» ¹⁶. Такий висновок підтвердився наступ­ним п'ятнадцятиріччям після цього послання ієрархів Української Католицької Церкви.

Звичайно, у сучасному суспільстві багато жінок не хоче обмежуватись хатньою роботою, набуває різних професій і прагне працювати згідно з професійним по­кликанням. Тут не можна обійтись загальними вказівка­ми, а треба конкретного підходу. Його суть полягає в тому, щоби жіноча праця в державних чи інших робітнях не перешкоджала жінкам займатись домашніми спрадами і виховувати дітей.

Церква заперечує тим, хто ігнорує особливості жін­ки й розглядає її лише як робочу силу для суспільного-виробництва. Водночас робиться- застереження про те що жінка не може бути жертвою- пр-офесійної дискримі­нації, яка силкується принизити здібності жінок. На­решті, при рівній праці з мужчиною жінка має отриму­вати таку саму платню.

Оцінюючи родину як основу народу і його надію, Українська Католицька Церква закликає звернути увагу на молоді українські родини. Ієрархи журяться долею» української родини на чужині, попереджують про небез­пеку для збереження національної ідентичності через:

розповсюдження так званих «мішаних подруж», які складаються з представників різних націй. Прикладом для української молоді є діти-: стародавнього' Ізраїльського народу: аби зберегти свій рід, вони не одружу­вались з жінками іншого народу. Цілі покоління ізра­їльської молоді виховувались на книзі Товит, яка запо­відала брати жінку з роду своїх предків і не одружу­ватись з чужинками. Так ізраїльський народ зміг вря­туватись від асиміляції в чужомовному морі упродовж цілих століть.

Владики звертаються до народу, посилаючись на нашу історію: «Україна була славна;тим, що високо ці­нила, сімейне життя і берегла в ньому Божі заповіді і високо цінила святу тайну подружжя. Коли будуть здо­рові християнські родини, буде здоровим і християн­ським наш нарід»¹⁷. Хоч владики свої слова посилають українським родинам на чужині, та їхні уболівання так само стосуються наших родин на матірній землі. У СРСР проводилась цілеспрямована політика перемішування націй, переселення українців за межі батьківщини. Пла­нова русифікація була піднесена до рангу державної політики. Як наслідок, наголошує Блаженніший Патрі­арх Йосиф у посланні до президії III СКВУ, наш народ, «приносить втрати великого числа наших людей і їхніх дітей» ¹⁸..

В Україні постійно збільшується кількість національ­не змішаних родин. Уже в 1970 році вона перевищувала 20 відсотків. Особливо розповсюдились українсько-росій­ські шлюби. За межами України діти у таких родинах відносять самі себе, як правило, до росіян. Та навіть у Києві дещо більше 60 відсотків молоді від українсько-російських шлюбів приймають українську національ­ність¹⁹. Водночас збільшується кількість малодітних родин. У цьому Україна випередила пересічні показни­ки колишнього СРСР.

Якщо на поселеннях денаціоналізація української молоді зумовлена тим, що вона «починає покидати свою Церкву та забувати про своє національне походження», то на матірній землі становище набагато гірше. В Ук­раїні національна церква заборонена, а та, яка дозво­лена, допомагає більшовицькій партії проводити пла­нову русифікацію.

Український народ поставлений в такі умови, що мусить боротись проти загрозливої денаціоналізації,.«змагатись за душу і серце кожної української людини,. а особливо молодої людини»²⁰. Таке змагання за людину Патріарх Йосиф називає справою «всенародної,.загальнонаціональної вагомості і значення»²¹.

Для збереження національної ідентичності українці повинні й надалі підтримувати зв'язки з матірною зем­лею, як це робили піонери українських поселень. Вони докладали зусиль, щоб їхні діти навчались у рідних школах в Україні. Після Першої світової війни україн­ські поселенці надавали допомогу для вдів і сиріт на батьківщині. Виконуючи настанову Митрополита Андрея «держатись разом і зберігати традиції»²², наші брати за межами України будували церкви і розвивали цер­ковне життя.

У часи, коли Українська земля стогнала під більшо­вицьким ігом, українські юнаки з поселень не мали можливості відвідати землю своїх батьків. Та вони не забували того, якими шляхами проходили їхні предки в 'пошуках кращої долі. Студенти з Північної Америки їздили в Європу, щоб побачити ті стежки, якими йшли їхні батьки в часи Другої світової війни з України за океан. Звертаючись до українських студентів із З'єди-нених Стейтів Америки і Канади, Патріарх Иосиф на­голошував: «Ходіть по тих стежках з призадумою. На­лежите до великого народу, якого сліди найдете по цілім •світі—сліди повні шляхетних і славних вчинків укра­їнського імени, якими наша Батьківщина славиться серед народів»²³.

Вчення Української Католицької Церкви про родину як клітину української нації має позачасову вартість. Незважаючи на проголошення України незалежною дер­жавою, роль родини не зменшується, а набуває ще біль­шого значення у процесі виходу з нинішнього кризового становища.

Дата добавления: 2015-05-26