План-конспект проведення лекційного заняття 2 страница

Пропозиція робочої сили в Україні є більшою, ніж попит, що зумовлює наявність безробіття і необхідність дієвих механізмів його зменшення та стабілізації.

На ринку праці спостерігається диференціація гарантій зайня­тості та рівня оплати праці для працездатного

В Україні ці функції регулюються Законом України "Про зай­нятість населення" (1991), який визначає правові, економічні та організаційні положення щодо регулювання зайнятості населен­ня та його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з бо­ку держави в реалізації громадянами права на працю. Ці поло­ження є основою правового регулювання зайнятості населення не лише на загальнодержавному, а й на регіональному рівнях.

Основними соціально-економічними категоріями Закону є зай­нятість і безробіття. Зайнятість — це діяльність громадян, по­в'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі у ви­гляді заробітної платні, утримання, додаткових виплат і допо­мог. Зайнятість населення, яке проживає на території України, забезпечує держава, здійснюючи політику створення нових робо­чих місць, розвитку підприємництва, добровільного вибору виду діяльності.

Безробітними визнаються громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового до­ходу), зареєстровані в державній службі зайнятості, шукають ро­боту та здатні приступити до праці. У випадку неможливості на­дати відповідну роботу безробітному може бути запропонована професійна перепідготовка та виплата матеріальної допомоги.

Законом декларуються принципи державної політики Украї­ни щодо регулювання зайнятості населення:

— забезпечення рівних можливостей усім громадянам в реалі­зації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особис­тих інтересів і суспільних потреб;

— координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напря­мами економічної і соціальної політики на основі держав­них і регіональних програм зайнятості;

— співробітництво професійних спілок, асоціацій підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взає­модії з органами державного управління в розробці, реалі­зації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення.

Механізм регулювання зайнятості населення включає такі складові: розробку загальнодержавної та регіональних програм зай­нятості; організацію і забезпечення функціонування державної служби зайнятості; участь підприємств, установ і організацій у реалізації державної політики зайнятості; функціонування Державного фонду сприяння зайнятості населення; професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовки незайня­тих громадян; надання компенсацій громадянам,що втратили роботу або проходять перекваліфікацію; контроль державних органів влади за дотриманням законодавства України про зай­нятість населення.

При розв'язанні багатьох проблем зайнятості та безробіття важ­ливі функції покладаються на Державну службу зайнятості.

її діяльність здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України та місцевих адміністрацій. Вона фінансується з Державного фонду сприяння зайнятості і звіль­няється від сплати податків, митних та інших зборів, що вносять­ся до бюджету.

Згідно із Законом, Державна служба зайнятості аналізує та про­гнозує попит і пропозицію на робочу силу, інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці; консультує громадян, власників підприємств, установ про можливість отри­мання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги до професій та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості насе­лення; здійснює облік вільних робочих місць і громадян, які звер­таються з питань працевлаштування; надає допомогу громадянам у доборі відповідної роботи, а власникам — у доборі необхідних працівників; організовує при потребі професійну підготовку і пере­підготовку громадян у системі служби зайнятості та в інших уста­новах; реєструє безробітних і надає їм допомогу, в тому числі гро­шову; бере участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості та заходів щодо соціального захисту різних груп насе­лення від безробіття.

Особливість безробіття в Україні полягає і у специфіці його окремих видів. Незважаючи на кризовий стан економіки, цикліч­не безробіття не набуло реально можливих масштабів, оскільки значною мірою стримувалося дотуванням державних підприємств. Повільність ринкових змін гальмує і структурне безробіття, а фрик­ційне безробіття виникає насамперед через низьку заробітну плату у державному секторі.

В Україні існують реальні можливості для підвищення рівня зайнятості через розвиток приватного підприємництва, малого біз­несу, сфери послуг, фермерства, впровадження гнучких форм зай­нятості тощо.

Однак проблема зайнятості населення вимагає кваліфіковано­го державного регулювання. Його повинні здійснювати спеціальні державні та недержавні установи з метою забезпечення оптималь­ного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, ство­рення нових робочих місць тощо.

Ступінь регулювання ринку праці оцінюється часткою ВВП, яка витрачається на його реалізацію. Досвід багатьох країн показує, що найбільш дієвими є чотири напрями державного регулювання зайнятості. По-перше, стиму­лювання зростання зайнятості та збільшення кількості робочих місць. По-друге, підготовка і перепідготовка робочої сили. По-третє, сприяння найму робочої сили. По-четверте, соціальне стра­хування безробіття.

Однак першочерговою умовою ефективного функціонування ринку праці в Україні є активізація економічних реформ і пере­творень.

При прогнозуванні безробіття в Україні треба враховувати чин­ники, які діятимуть як у бік збільшення, так і в бік зменшення його рівня. Так, до зростання безробіття призведуть структурна реорганізація економіки, обмеження фінансової підтримки нерен­табельних виробництв, брак інвестицій, неефективність роботи служб зайнятості, низька дисципліна органів виконавчої влади.

На зменшення безробіття впливатимуть розвиток галузей не­виробничої сфери, розвиток приватного сектора, низькі доходи.

Оплата праці — це винагорода, що обчислюється, як правило, у грошах, яку за трудовим договором власник або уповноваже­ний ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. За умов класичної ринкової економіки оплата праці регулюється законом вартості робочої сили та законом по­питу і пропозиції.

Оплата праці здійснюється у вигляді державного і договірного регулювання.

З метою захисту населення від зростання цін при кризовому стані національної економіки для гарантованого забезпечення про­житкового мінімуму держава регулює оплату праці адекватно умо­вам перехідного до ринкової економіки періоду. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної за­робітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень, умов і розмірів оплати праці у бю джетних організаціях та установах, максимальних розмірів по­садових окладів керівникам, державних підприємств. Це методи прямого державного регулювання. Крім них, держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці — оподатку­вання доходів працівників, фонду споживання тощо.

Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі сис­теми тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (гене­ральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), ви­робничому (тарифна угода в колективному договорі) рівнях.

Державне регулювання оплати праці здійснюється відповідно до Конституції України, Закону України "Про оплату праці" (1995), Кодексу Законів про працю України.

Організація оплати праці здійснюється на підставі норматив­но-правових актів, генеральної угоди, галузевих і регіональних угод, колективних договорів. Суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування; власники, об'єднання власників або їх представницькі органи; професійні спілки; працівники.

Джерелом коштів на оплату праці працівників госпрозрахун­кових підприємств є частина доходу та інші кошти, отримані вна­слідок господарської діяльності; державних установ і організа­цій — кошти відповідних бюджетів; частина доходів, отриманих унаслідок господарської діяльності; громадських організацій — з коштів, які формуються відповідно до статуту.

Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Мінімальна заро­бітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної платні за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не мо­же здійснюватися оплата за виконану працівником місячну по­годинну норму праці - Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуван­ням вартісної величини мінімального споживчого бюджету з по­ступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої заро­бітної плати; продуктивності праці; рівня зайнятості та ін­ших економічних умов.

Мінімальна заробітна плата повинна встановлюватися у розмі­рі не нижчому, ніж вартісна величина межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. її розмір переглядається залежно від зростання індексу цін на споживчі товари, тарифи на послуги.

Прожитковий мінімум — це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму люди­ни, збереження його здоров'я, набору продуктів харчування, мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхід­них для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Розмір мінімальної зарплати використовується як розрахун­кова величина для визначення обсягів статутних фондів акціонер­них товариств, ТзОВ, допомог, компенсаційних та інших виплат, а також при встановленні штрафних санкцій.

Державне регулювання оплати праці полягає в запровадженні тарифної системи, форм і систем оплати праці, єдиних тарифних умов. Тарифна система — це сукупність тарифних сіток, ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних довідників. Вона є основою для формування і регулювання заробітної плати.

Державою встановлюються інші норми й гарантії в оплаті пра­ці: норми оплати праці за роботу в надурочний час, у святкові, неробочі, вихідні дні, у нічний час, час простою не з вини працівника, брак не з вини працівника, за скорочений робочий день працюючих підлітків; гарантії для працівників при оплаті щоріч­них відпусток, за виконання державних і громадських обов'язків тощо; компенсації працівникам, у випадку переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень та ін.

Договірне регулювання оплати праці на всіх рівнях здійсню­ється відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".

Норми колективного договору, що допускають оплату праці, нижчу ніж норми, визначені генеральною, галузевою або регіо­нальною угодами, але не нижчу, ніж державні норми і гарантії в оплаті праці, можуть застосовуватись лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не біль­ше, ніж шість місяців.

Досвід господарювання і регулювання показав, що за умов кри­зового стану економіки ринкові механізми державного і колек­тивно-договірного регулювання оплати праці в повному обсязі не спрацьовували. На їх функціонуванні негативно позначилися від­ставання в реформуванні грошово-кредитної та податкової сис­тем, високі темпи інфляції, різке зростання цін і безробіття, не­досконалість механізму соціального партнерства, відсутність ефек­тивних мотиваційних важелів високопродуктивної праці.

Номінальна заробітна плата — нарахування працівникам у грошовій та натуральній формі за відпрацьований час або вико­нані роботи, оплата за невідпрацьований час, обов'язкові відра­хування із заробітної плати працівників.

Реальна заробітна плата характеризує кількість товарів і послуг, які можна придбати на номінальну заробітну плату.

З метою поглиблення економічних реформ та розв'язання однієї з найгостріших соціальних проблем розпочато розроблення Кон­цепції подальшого реформування оплати праці в Україні.

Відповідно до Концепції реальне підвищення заробітної плати стане можливим за рахунок забезпечення зростання обсягів ви­робництва, продуктивності праці, фінансової стабілізації підпри­ємств, ліквідації заборгованості з заробітної плати у виробничій та бюджетній сферах, задіяння механізму банкрутства підпри­ємств тощо.

Значення ринку праці:

—використання потенційних можливостей для підвищення ефективності економіки;

—забезпечення працюючих доходами, що дає можливість задовольняти їх соціально-економічні потреби та посилює соціаль­ну захищеність;

- зменшення розшарування та соціальної напруги у суспільстві, забезпечення соціально-економічної стабільності.

Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.

Держава як посередник у сфері праці має забезпечити:

- зростання ефективності трудових відносин;

- раціональне використання трудових ресурсів.

Об'єкти державного регулювання ринку праці:

- зайнятість (регулювання пропозиції робочої сили та робочих місць);

— соціальні відносини між роботодавцями і працюючими;

—трудові відносини (оплата праці, охорона праці, умови най­му, звільнення);

—підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації пра­цівників;

— розподіл та перерозподіл робочої сили.

Суб'єкти державного регулювання ринку праці в Україні:

—Міністерство праці та соціальної політики;

—служби зайнятості (обласні, міські, районні);

— відділи та управління з праці та соціальних питань при державних адміністраціях.

Основні функції щодо регулювання ринку праці виконує Міністерство праці та соціальної політики, а також служби зай­нятості.

Функції державної служби зайнятості:

1)аналіз та прогноз попиту на робочу силу та її пропозиції (ін­формація про стан ринку праці);

2)надання консультацій з приводу працевлаштування, профе­сійної підготовки;

3)облік громадян, що звернулись у службу зайнятості, реє­страція безробітних;

4)сприяння пошуку робочого місця;

5)організація професійної підготовки, перепідготовки;

6)надання грошової допомоги безробітним;

7)участь у реалізації державних та регіональних програм зай­нятості.

3. Співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці.

Ринок праці охоплює сукупність механізмів, що забезпечують узгодження та координацію попиту і пропозиції праці, купівлю-продаж ро­бочої сили та визначення її ціни, організацію оплати праці й соціальний захист найманих працівників через систему соціального страхування.

Початок становлення національного ринку праці в нашій державі пов'язують з ухваленням у 1991 р. Закону України "Про зай­нятість населення». Згідно з цим законом, держава відмовилася від монопольного права на працевлаштування і забезпечення абсолют­ної зайнятості населення і взяла на себе зобов'язання здійснювати матеріальне (допомога з безробіття) та соціальне (професійна пе­репідготовка, працевлаштування тощо) підтримання працівників, що втратили роботу й офіційно отримали статус безробітних. Саме в цей період в Україні були створені базові елементи інфраструктури ринку праці — Державна служба зайнятості та Державний фонд сприяння зайнятості населення.

В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайнятості — розвиток приватного підприємництва, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї ринкової інфраструктури тощо.

З огляду на соціальну важливість проблеми зайнятості ринок праці потребує кваліфікованого державного регулювання. Це регулювання здійснюється мережею спеціальних державних установ задля підтри­мання прийнятного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць тощо. Одним з основних показ­ників, що характеризують ступінь державного регулювання ринку праці, є відсоток ВВП, який витрачається на здійснення програм тако­го регулювання.

Досвід багатьох країн показує, що особливо важливе значення мають такі чотири напрями державного регулювання ринку праці. По-перше, стимулювання зростання зайнятості та збільшення кіль­кості робочих місць. По-друге, підготовка й перепідготовка робочої сили. По-третє, сприяння найманню робочої сили. По-четверте, со­ціальне страхування безробіття.

Поліпшення ситуації у сфері зайнятості вітчизняної економіки передбачає формування динамічного та гнучкого ринку праці, під­вищення рівня його інституціалізації та організованості. Для цього необхідно створити розгалужену мережу інституцій ринку праці, поліпшити їх фінансування, кадрове та інформаційне забезпечення. У розпорядження центрів зайнятості має надаватися оперативна інформація про всі групи населення, представлені на ринку праці, а не лише ті, що зайняті в державному секторі. Інформаційний масив повинен містити дані про всі основні аспекти функціонування рин­ку праці: масштаби пропозиції праці, її вартість та якість, структуру зайнятості, реальні обсяги безробіття тощо.

Для підвищення ефективності вітчизняних програм переква­ліфікації на ринку праці потрібно створити найсприятливіший режим для перекваліфікації працівників безпосередньо на під­приємствах, зокрема через звільнення коштів, які витрачаються на ці цілі, від оподаткування, через надання пільгових кредитів тощо. Крім того, необхідні законодавче та організаційне сприяння розвит­кові мережі центрів перекваліфікації при закладах вищої освіти (як державної, так і недержавної форм власності), а також відновлення роботи регіональних центрів підготовки, навчання та професійної орієнтації.

Для підвищення дієвості системи соціального захисту від без­робіття слід запровадити систему страхування на випадок безробіття. Частину відрахувань із заробітку працівника доцільно акумулювати на індивідуальних рахунках, а величина допомоги в разі втрати робо­ти має залежати від суми попередніх внесків і трудового стажу.

Нарешті, головною умовою формування та ефективного функ­ціонування національного ринку праці є пришвидшення економічних реформ в Україні. Ефективна структурна перебудова економіки через реструктуризацію збиткових підприємств, відмову від практики м'яких бюджетних обмежень, реальне застосування інституту банкрут­ства дала б змогу підвищувати мобільність робочої сили, продук­тивність праці та заробітну плату. Ці заходи в поєднанні з розвитком перспективних галузей економіки, малого та середнього бізнесу сприяли б зменшенню прихованого безробіття, працевлаштуванню вивільненої надлишкової робочої сили на новостворених робочих місцях зі стабільною виплатою заробітної плати. Такі заходи не допускали б надмірного зростання безробіття і не індукували б застійного безробіття.

Висновки

· Прихильники теорії реального ділового циклу стверджують, що коливання рівня зайнятості є наслідком міжчасового заміщення у пропозиції праці.

• Економічні втрати від безробіття, вимірювані як ВВП-розрив, — це товари й послуги, які суспільство недови­робило внаслідок того, що частина його ресурсів не ви­користовувалася. Із закону Оукена випливає, що за зро­стання рівня безробіття на 1% порівняно з попереднім роком реальний ВВП зменшиться на 2%. Безробіття спричиняє також величезні соціальні збитки. Вимушена бездіяльність призводить до втрати кваліфікації, само­поваги, занепаду моральних принципів, негативно поз­начається на психіці людини, на її фізичному здоров'ї.

• Природна норма безробіття — це його стаціонарний рівень. Вона залежить від коефіцієнта звільнення з робо­ти та коефіцієнта працевлаштування. Коефіцієнт звіль­нення — це частка зайнятих, яка втрачає роботу щоміся­ця. Коефіцієнт працевлаштування — частка безробітних, яка знаходить роботу щомісяця. Для зниження природ­ної норми безробіття треба знизити коефіцієнт звільнен­ня або підвищити коефіцієнт працевлаштування.

• Економісти нині вважають, що в розвинутій ринковій еко­номіці безробіття зумовлене трьома основними причина­ми: 1) пошуком роботи; 2) негнучкістю заробітної плати; 3) недостатнім сукупним попитом. Пошук нового місця ро­боти потребує певного часу, впродовж якого люди не ма­ють роботи. Причиною безробіття може бути негнучкість заробітної плати. За надто високого рівня заробітної плати кількість робочих місць менша від чисельності кваліфікова­них працівників. Є дві основні причини негнучкості зарпла­ти: дія законів про мінімальну заробітну плату і діяльність трудових спілок.

• Прихильники вищого рівня мінімальної зарплати розгля­дають її як знаряддя підвищення доходів найбідніших верств населення. Опоненти стверджують, що це сприяє зростанню безробіття і що даний вид допомоги не зав­жди отримують найнужденніші. Зарплату членів трудової спілки визначає не рівновага попиту і пропозиції на рин­ку праці, а трудова угода між лідерами трудової спілки та адміністрацією. У такій угоді рівень заробітної плати нерідко перевищує рівноважний, унаслідок чого кількість зайнятих зменшується.

• Середній рівень безробіття в розвинутих країнах коливався в широкому інтервалі. Динаміку природної норми без­робіття у США одні економісти пояснюють глибокими структурними змінами в економіці, інші — змінами у складі робочої сили. Щодо західноєвропейських країн, то більшість економістів уважає, що зростання природ­ної норми безробіття зумовлене там щедрими виплата­ми безробітним, а також зменшенням попиту на працю некваліфікованих кадрів порівняно з кваліфікованими, що пов'язано з науково-технічним прогресом.

• У країнах, що розвиваються, рівень безробіття становить близько чверті робочої сили. Основними причинами цих величезних масштабів безробіття є високі темпи зро­стання населення, неспроможність промисловості по­глинути приріст робочої сили, а також орієнтація цих країн на капіталомісткі технології, які є трудоощадними.

• Уряди намагаються знизити природну норму безробіття шляхом зменшення масштабів фрикційного і структурно­го безробіття. Державні служби зайнятості поширюють інформацію про вільні робочі місця, щоб полегшити по­шук роботи тим, хто її потребує. Державні програми з професійної підготовки сприяють переходові працівни­ків із депресивних галузей в економіці у прогресивні. Для пом'якшення економічних наслідків безробіття в розвинутих країнах діє система страхування на випадок безробіття. У країнах, що розвиваються, одними з най­важливіших напрямів державної політики щодо скоро­чення безробіття є стимулювання зниження народжува­ності та використання трудомістких технологій.

• В адміністративно-командній системі використання ро­бочої сили характеризується надзайнятістю.

• Становлення національного ринку праці в Україні відбу­вається повільно, оскільки успадкована від радянських часів сфера зайнятості є однією з найбільш деформова­них. Попит на працю у вітчизняній економіці звужується внаслідок скорочення інвестиційних видатків фірм та споживчих видатків домогосподарств. Пропозиція ро­бочої сили є дуже значною, про що свідчить показ­ник участі в робочій силі, який коливається в межах 0,75-0,85.

• Проблема зайнятості в Україні в період формування рин­кових відносин ускладнюється. Рівень безробіття зростає. Упродовж останнього десятиліття нагромаджено значний потенціал прихованого безробіття, у структурі якого мож­на виділити: 1) надлишкову зайнятість; 2) працівників, що вимушено працювали неповний робочий час; 3) праців­ників, що перебували у примусових відпустках без збереження або з частковим збереженням зарплати. В Україні існують величезні можливості для підвищення рівня зайня­тості — розвиток приватного підприємництва, малого та середнього бізнесу, сфери послуг, фермерства, всієї рин­кової інфраструктури тощо.

Укладач /Грущенко О.А./

доцент кафедри економіко-правових дисциплін

канд. екон. наук, доцент

Дата добавления: 2015-05-26