Методичні рекомендації щодо вивчення теми

Тема 10. Правове регулювання договірних відносин у сфері зовнішньоекономічної діяльності

Основні терміни та поняття: зовнішньоекономічна діяль­ність; експорт; імпорт; транзит; суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності; національний режим; режим найбільшого сприяння; спеціальний режим; митно-тарифне регулювання; мито; митна вартість товару; нетарифне регулювання; ліцензування ЗЕД; квотування; реекспорт; спеціальні імпортні процедури; зовніш­ньоекономічний договір (контракт); акредитив; міжнародний ко­мерційний арбітраж.

Основоположним регулятором правових відносин між су­б’єктами підприємницької діяльності в зовнішньоекономічній сфері (так звані «горизонтальні» відносини) є договір (конт­ракт), який іменують зовнішньоекономічним або зовнішньотор­говельним. Уживаються також терміни зовнішньоекономічна (зовнішньоторговельна) угода (правочин), міжнародний комер­ційний контракт. Однак різноманітність термінології не впливає на єдину правову природу цього інструмента регулювання, яке здійснюється на приватноправовій основі, тобто на засадах рів­ності сторін, свободи договору, диспозитивності у визначенні його умов тощо.

Особливість «горизонтальних» приватноправових зовнішньо­економічних відносин полягає в наявності в їхньому складі іно­земного елемента, яким найчастіше виступає іноземний контра­гент договору, що укладається як на території України, так і в іншій державі, тобто юридичний факт як різновид іноземного елемента має місце за кордоном. Наявність іноземних елементів у цих правовідносинах пов’язана із застосуванням інститутів міжнародного приватного права, зокрема колізійних норм, принципу автономії волі сторін, який полягає в можливості ви­бору права, що буде застосовуватись для регулювання відносин сторін.

Джерелами приватноправового регулювання ЗЕД є, зокрема, ЦК України, Кодекс торговельного мореплавства України, Зако­ни України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., «Про міжнародний комерційній арбітраж» від 24 лютого 1994 р. Указ Президента України від 7 листопада 1994 р. № 659/94 «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних до­говорів (контрактів) в Україні».

Міжнародно-правовими джерелами є, зокрема, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Ві­день, 1980 p.), Офіційні правила тлумачення торговельних тер­мінів «Інкотермс-2010», Принципи міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА).

Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (контракт) – це мате­ріально оформлена угода двох або більше суб’єктів ЗЕД та їхніх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав і обов’язків у ЗЕД. Таке виз­начення свідчить про наявність двох спільних характерних ознак цих договорів: одна зі сторін знаходиться в іншій державі і є іноземною, а предметом договору є зовнішньоекономічна операція, певний вид діяльності у цій сфері.

Загальний критерій розмежування зовнішньоекономічних і внутрішніх договорів міститься й у Конвенції ООН про дого­вори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 p.), яким є ознака місцезнаходження комерційних підприємств сто­рін у різних державах.

Найпоширенішим серед зовнішньоекономічних договорів є договір міжнародної купівлі-продажу товарів. Разом із тим різ­номанітність видів і форм ЗЕД обумовлює широке використання інших різновидів договорів – бартерних (товарообмінних), агентських, перевезення, комісії (консигнації), лізингу, право­вого оформлення операцій із давальницькою сировиною тощо. Базуючись на загальних засадах правового забезпечення дого­вірних відносин у сфері ЗЕД, кожному окремому виду договору властиві певні особливості й спеціальне нормативно-правове ре­гулювання.

Процедура укладення зовнішньоекономічного договору де­тально врегульована.

Суб’єкти, які є сторонами договору, повинні бути здатними до його укладення відповідно до законодавства України або за­кону місця укладення контракту. Вимоги вітчизняного законо­давства до осіб, що укладають договір, передбачені ст. 3 і 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», які виз­начають склад суб’єктів ЗЕД та їхнє право на здійснення цієї діяльності.

До форми зовнішньоекономічних договорів та порядку їх підписання вітчизняне законодавство завжди висувало особливі вимоги.

У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» не­має вимог щодо кількості осіб, які повинні підписувати зов­нішньоекономічний контракт. Він укладається суб’єктом ЗЕД або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачене міжнародним договором України чи іншим за­коном.

Повноваження представника на укладення зовнішньоеконо­мічного договору може випливати з доручення, статутних доку­ментів, договорів та інших підстав. Причому дії, які здійсню­ються від імені іноземного суб’єкта вітчизняним суб’єктом, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного контрагента з усіма правовими наслідками, що вип­ливають із цього. Тобто якщо український представник у межах дії, на яку він уповноважений, порушить, наприклад, валютне законодавство, то вважатиметься, що це правопорушення здійс­нив іноземний суб’єкт. Тому в преамбулі контракту згідно з По­ложенням про форму зовнішньоекономічних договорів (конт­рактів) указуються відомості про особу, від імені якої уклада­ється контракт, якщо договір підписує представник контрагента.

За законодавством України форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладення. Разом із тим установлено, що угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо не по­рушені вимоги законодавства України.

Обов’язковість письмової форми зовнішньоекономічного до­говору, якщо хоча б одним із його учасників є український суб’єкт, не залежить від місця його укладення, тобто форма контракту в усіх випадках підпорядковується законодавству України.

Правове значення письмової форми контракту полягає в то­му, що її додержання є необхідною умовою визнання договору укладеним і виникнення на його підставі відповідних зобов’я­зань. Причому під письмовою формою розуміється складання одного документа, підписаного сторонами, а також обмін доку­ментами з використанням поштового, телеграфного, телетайп­ного, телефонного, електронного та іншого зв’язку, що дозволяє достовірно встановити, що документ надійшов від потенційної сторони за договором.

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, відповідно до ст. 218 ЦК України не має наслідком його недійсність, крім випадків, установлених за­коном.

Інакше питання про форму договору вирішується Конвен­цією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (м. Відень, 1980 p.). Згідно зі ст. 11 Конвенції не вимагається, щоб договір купівлі-продажу укладався чи підтверджувався в письмовій формі або підпорядковувався іншій вимозі стосовно форми. Він може доводитися будь-якими засобами, включаючи свідчення.

Зміст зовнішньоекономічного договору розробляється відпо­відно до базового та інших законів України з урахуванням між­народних договорів України. Суб’єкти ЗЕД при складанні тек­сту контракту мають право використовувати рекомендації між­народних органів та організацій, якщо це прямо не заборонене законодавством України.

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначає умови, які повинні бути передбачені в договорі, якщо сторони не домовилися про інше. У всякому разі домовленість сторін не повинна позбавляти договір істотних умов, за відсутності яких він може вважатися неукладеним. Ра­зом із тим треба мати на увазі, що чинне законодавство України про зовнішньоекономічні договори не містить переліку їхніх істотних умов. Тому це питання повинне вирішуватись відпо­відно до ст. 638 ЦК України. Вважаємо, що для висновку про необхідні умови для договорів цього виду може бути вико­ристана Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-про­дажу товарів, згідно з якою пропозиція про укладення договору є достатньо виразною, якщо в ній зазначено товар та без­посередньо чи опосередковано встановлюються його кількість і вартість або передбачено порядок їх визначення (ст. 14).

Таким чином, істотними для зовнішньоекономічних догово­рів є щонайменше умови про предмет та ціну. Якщо такий до­говір (а точніше – документ) не містить істотних умов, то конт­ракт вважається неукладеним, тобто він не існує, не створює правових наслідків, і зобов’язання за договором не виникають. Це важливо враховувати, вивчаючи можливість і підстави виз­нання договору недійсним у судовому порядку, якщо він не від­повідає встановленим вимогам (ч. 5 ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) рекомендовано певну структуру контракту з визна­ченням змісту кожного розділу, а саме:

1) назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення;

2) преамбула;

3) предмет договору (контракту);

4) кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, на­дання послуг);

5) базисні умови поставки товарів (приймання-здавання ви­конаних робіт або послуг);

6) ціна та загальна вартість договору (контракту);

7) умови платежів;

8) умови приймання-здавання товару (робіт, послуг);

9) упаковка та маркування;

10) форс-мажорні обставини;

11) санкції та рекламації;

12) урегулювання спорів у судовому порядку;

13) місцезнаходження (місце проживання), поштові та пла­тіжні реквізити сторін.

За домовленістю сторін у контракті можуть визначатися й до­даткові умови, зокрема про страхування, гарантії якості, різного роду захисні застереження, забезпечення виконання зобов’язань (крім штрафних санкцій), можливість та порядок внесення змін і доповнень до контракту тощо. Так, Кабінет Міністрів і Нацбанк України рекомендують суб’єктам ЗЕД застосовувати під час укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) типове застереження про те, що будь-яка претензія, позов чи інша пра­вова вимога не можуть бути пред’явлені до держави Україна та держави іноземної сторони чи до окремих їхніх органів за неви­конання або неналежне виконання контрактів.

Серед умов зовнішньоекономічного контракту є суто юри­дичні, відсутність або невизначеність яких може призвести до негативних правових наслідків, спричинити утруднення або не­можливість належного захисту прав та інтересів сторін. Такими є положення про санкції та рекламації, форс-мажорні обставини, урегулювання спорів у судовому порядку та погоджений сторо­нами вибір матеріального й процесуального права, яке буде зас­тосовуватись як для врегулювання відносин за договором, так і судом при вирішенні спору.

Визначення застосовного права має пріоритетне значення в здійсненні торговельно-економічних зв’язків між їхніми учасни­ками, комерційні підприємства яких перебувають у різних дер­жавах. Важливим є також визначення правил процедури судо­вого урегулювання спорів щодо тлумачення, невиконання та/або неналежного виконання контракту. Необхідним є зазначення назви суду або чітких критеріїв його визначення залежно від предмета та характеру спору.

У законодавстві більшості країн світу й у багатьох між­народних конвенціях закріплюється принцип автономії волі сто­рін, що означає їхню свободу підпорядкувати договір обраному ними правопорядку.

У вітчизняному законодавстві принцип автономії волі сторін викладений у ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», згідно з якою права та обов’язки сторін зовнішньо­економічних договорів (контрактів) визначаються правом кра­їни, обраної сторонами при їх укладенні або в результаті подаль­шого погодження. Така домовленість повинна бути безпосеред­ньо відображена або має випливати з умов договору чи обставин справи. Спеціальних вимог стосовно форми угоди про застосов­не право немає.

За відсутності погодження сторін про вибір права до зовніш­ньоекономічного договору застосовується право країни, де зас­нована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору.

Закон містить і певні уточнення стосовно здійснення зобов’я­зань. Наприклад, при прийманні виконання за зовнішньоеконо­мічним договором береться до уваги право місця проведення та­кого приймання, оскільки сторони не узгодили інше.

Визначення права, що застосовується до зовнішньоекономіч­них договорів, тісно пов’язане з установленням сфери його дії. Уживається поняття зобов’язального статуту правочину (конт­ракту), який охоплює питання дійсності договору, його тлума­чення, права та обов’язки сторін, виконання або неналежного виконання, припинення договору.

Указом Президента України «Про облік окремих видів зов­нішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» запрова­джено їхню реєстрацію. Ця вимога встановлена щодо конт­рактів, предметом яких є:

– товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством України та міжнародними договорами України;

– товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України передбачені добровільні обмеження екс­порту з метою запобігання демпінгу;

– товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові процедури;

– товари походженням з України, імпорт яких до інших дер­жав квотується, контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав або нормативних актів економічних угруповань, митних союзів;

– товари походженням з України, експорт яких здійснюєть­ся в рамках бартерних (товарообмінних) операцій чи операцій із зустрічною торгівлею.

Викладені положення й вимоги стосовно форми, змісту та порядку укладення зовнішньоекономічних договорів є необхід­ними й однаковими для всіх контрактних зобов’язань суб’єктів ЗЕД. Особливості окремих їх видів регулюються спеціальними законодавчими та іншими нормативно-правовими актами. Це, зокрема, Закон України від 23 грудня 1998 р. «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоеконо­мічної діяльності», зазначений вище Закон України «Про опера­ції з давальницькою сировиною в зовнішньоекономічних відно­синах», Порядок віднесення операцій резидентів у разі прова­дження ними зовнішньоекономічної діяльності до договорів ви­робничої кооперації, консигнації, комплексного будівництва, оперативного та фінансового лізингу, поставки складних техніч­них виробів і товарів спеціального призначення, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 2002 р. № 445.

Дата добавления: 2015-05-31