Поняття права власності на землю 2 страница

Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель при здійсненні землекористування реалізується в дво­єдиному нерозривному процесі. Він становить економічно необ­хідне й екологічно обґрунтоване використання земельних ресур­сів, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства¹. Тому правовими критеріями раціонального використання й ефективної охорони земельних багатств країни є додержання вимог щодо забезпечення їх родю­чості та екологічно обґрунтованого використання.

Законодавчі вимоги щодо раціонального використання земельних ресурсів досить різноманітні. До них, зокрема нале­жать вимоги щодо забезпечення максимального виходу про­дукції в результаті використання конкретної земельної ділянки, застосування передових, апробованих і науково обґрунтованих технологій під час освоєння земельних площ тощо. Так, раціо­нальним використанням земельної ділянки, наданої в користу­вання може вважатись одержання максимальної кількості продукції з кожної одиниці земельної площі, зосередження внутрішньогосподарських будівель та інших засобів виробничо-господарської діяльності на мінімальних земельних площах тощо. Особливо жорсткими є вимоги ЗК присвячені використан­ню техногенно забруднених земель. Так, згідно з ч. 1 ст. 170 ЗК техногенно забруднені землі сільськогосподарського призна­чення, на яких не забезпечується одержання продукції, що від­повідає вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.

Більш конкретними є вимоги щодо охорони земель. Так, згідно з ст. 164 ЗК до них віднесено: захист сільськогоспо­дарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб; захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших несприят­ливих природних і техногенних процесів; попередження погір­шення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь та інші вимоги.

Особливі вимоги передбачені для охорони ґрунтового шару земельних ділянок. Відповідно до ч. З ст. 168 ЗК при здій­сненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок та землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування і зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Додержання зазначених вимог в процесі землекористування забезпечує досягнення максимальних економічних результатів та ефективну охорону земель від негативного виробничо-господарського та іншого шкідливого впливу.

36)Право постійного землекористування

Поняття використання земельних ресурсів країни на під­ставі права постійного землекористування, яке розглядалося в попередніх земельно-правових актах як вічне і безстрокове землекористування, є досить усталеним у вітчизняному законо­давстві. Проте це право нині помітно потіснене різноманіттям власницьких підстав використання земельних наділів і втратило свою провідну роль в земельному законі. Але як визнаний законом і правомірний спосіб добування корисних властивостей землі на конкретних земельних ділянках, воно в обмеженому виді існує й досі.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земель­ною ділянкою, яка знаходиться в державній або комунальній власності, без встановлення строку. Незважаючи на те, що це право в законодавчому порядку позначається терміном "земле­користування", його зміст охоплює і право володіння земель­ною ділянкою. Включення до складу права землекористування і права землеволодіння, обумовлено специфікою земельної ділянки, не можливо користуватися без володіння. Більше того, право володіння земельною ділянкою у більшості випадків є необхідною передумовою правомірного користування нею у розумінні добування її корисних властивостей.

На відміну від права власності на землю, праву землекорис­тування притаманні тільки правомочності володіння та корис­тування земельною ділянкою. їх нормативно-правовий зміст мало чим відрізняється від аналогічних правомочностей власника землі. Проте необхідно підкреслити, що конкретний зміст право­мочностей володіння і користування землекористувача визнача­ють власники землі. Але правомочність розпорядження завжди залишається за власниками земельних ділянок. Такою право­мочністю у праві постійного землекористування володіє дер­жава або відповідна територіальна громада.

Спільною рисою права власності на землю і права постій­ного землекористування є їх безстроковість. Не встановлений заздалегідь строк права постійного землекористування, так само як і права власності, надає сталого характеру постійному земле­користуванню та підвищує ступінь стабільності правомочностей землекористувача. У цьому полягає перевага права постійного землекористування перед іншими видами користування земель­ними ділянками.

Об'єктами права постійного землекористування є земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель державної або комунальної власності. У зв'язку з цим право постійного земле­користування має особливе значення для використання діля­нок, які не підлягають передачі в приватну власність у силу їх особливої цінності або призначенні для забезпечення публічних інтересів.

Суб'єктами права постійного землекористування можуть бути тільки державні та комунальні підприємства, установи і орга­нізації. Так, згідно з ч. 2 ст. 92 ЗК права постійного користу­вання земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності, а також громадські організації інвалідів України, підприємства (об'єд­нання), установи та організації (наприклад, державні сільсько­господарські, промислові, будівельні та транспортні підпри­ємства, комунальні житлово-експлуатаційні підприємства, що здійснюють управління житловими комплексами та надають комунальні послуги, природоохоронні, оздоровчі та наукові уста­нови і навчальні заклади державної або комунальної власності, лісогосподарські та водогосподарські організації, органи дер­жавної влади і місцевого самоврядування тощо).

Юридичне значення права постійного землекористування полягає у тому, що воно виключає можливість виникнення так називаної "подвійної" власності держави або територіальних громад та їхніх підприємств, установ і організацій. Наявність цього інституту права формує систему земельних відносин, в яких держава або територіальна громада є власниками землі, а їхні підприємства, установи та організації - постійними корис­тувачами земельними ділянками. Повноваження органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування визначені у ст. 122 ЗК.

Праву постійного землекористування притаманна й певна специфіка його виникнення. Порівняльний аналіз різних підстав виникнення права на землю дає можливість зробити висновок, що право постійного користування земельними ділянками для державних і комунальних підприємств, установ і організацій може виникати тільки на підставі їх відведення. Це прямо пе­редбачено у ст. 123 ЗК, за якою надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Договірні та інші підстави набуття цього права неприпустимі. Таким чином, акт відведення земельної ділянки, як багатостадійний і комплекс­ний юридичний факт, що породжує право постійного земле­користування державних та комунальних підприємств, установ і організацій, становить єдину підставу його виникнення.

Право постійного землекористування, яким наділені тільки державні та комунальні підприємства, може мати безліч різно­видів. Це залежить від тих ознак і критеріїв, що становлять підставу їх розмежування. Так, за ознакою використання зе­мельних ділянок за основним цільовим призначенням, право постійного землекористування надається для сільськогоспо­дарських потреб і потреб житлового та громадського будівництва, для потреб промисловості, транспорту, зв'язку та оборони, для природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних та історико-культурних потреб, ведення лісового та водного господарства тощо. У свою чергу, право постійного сільськогосподарського земле­користування державних і комунальних сільськогосподарських підприємств і організацій надається для ведення товарного сіль­ськогосподарського виробництва, науково-дослідних і навчаль­них цілей, що передбачено у ст. 24 ЗК.

На підставі спеціальних критеріїв постійного землекорис­тування можна виділити на землях сільськогосподарського призначення постійне користування поливними ділянками, орними і луговими угіддями, на землях житлової та громадської забудови - рекреаційне користування ними тощо. Кожен різновид постійного користування відповідною земельною ді­лянкою має свої особливості за цілями надання, умовами ко­ристування, правами та обов'язками землекористувачів, що впливає на зміст права постійного землекористування.

37) § 4. Право концесійного землекористування

Концесія як форма підприємницької діяльності властива використанню природних об'єктів та освоєнню їх ресурсів. Вона була відома дореволюційному законодавству і здійснювалась на практиці, у тому числі на території сучасної України, при освоєнні природних багатств у видобувній промисловості, розробці лісових ресурсів, використанні земельних площ для дорожнього будівництва тощо. Концесійна форма використання природних ресурсів іноземними суб'єктами права існувала й у радянський період до другої половини 30 років минулого століття. Проте зі зміцненням позицій права виключної дер­жавної власності на землю та інші природні ресурси вона була заборонена.

Нині концесійна діяльність відроджується. Перш за все, слід відзначити прийняття законів України від 16 липня 1999 р. "Про концесії" та від 14 грудня 1999 р. "Про концесії на будів­ництво та експлуатацію автомобільних доріг". Певною мірою до концесійного законодавства відноситься і Закон України від 14 вересня 1999 р. "Про угоди про розподіл продукції", який передбачає залучення інвестицій для здійснення видобутку ко­рисних копалин та розподілу продукції гірничодобувної про­мисловості. Безумовно, для зазначених видів концесійної діяль­ності необхідні земельні ділянки. Тому чинний ЗК передбачає можливість використання земельних ресурсів.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 ЗК для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки в порядку, встановленому ЗК. Із змісту цієї норми випливає, що для концесійної діяльності земельні ділянки надаються в оренду. Проте концесія не тотожна звичайній оренді землі, і тому концесійне використання земельних ресурсів відрізняється від орендного землекористування.

Відповідно до ст. 1 Закону "Про концесії" концесія визнача­ється як надання з метою задоволення громадських потреб упов­новаженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкту концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. У цьому законодавчому визначенні концесії містяться деякі юридичні складові оренди, але не усі вони збігаються з аналогічними ознаками оренди землі.

Такі складові концесії, як договірні засади її виникнення, платне і строкове володіння і користування (експлуатація) об'єк­том концесії, наближають її до орендних відносин. Проте навіть у них можна знайти ознаки, що відмежовують концесію від оренди, не говорячи вже про інші розходження між ними. Так, згідно зі ст. 1 розглядуваного Закону договір концесії або конце­сійний договір, відповідно до якого орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній і строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створювати (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та здійснювати управління ним відповідно до закону з метою задоволення громадських потреб.

У наведених визначеннях Закону "Про концесії" зафіксовано декілька важливих особливостей концесійного використання земельних ресурсів. По-перше, концесієдавцем може бути уповноважений орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, а, отже, земельна ділянка як об'єкт концесії належить на праві державної або комунальної власності. По-друге, концесіонером може бути тільки вітчизняний або інозем­ний суб'єкт підприємницької діяльності. Тому, і земельна ділянка надається тільки для такої діяльності. По-третє, на відміну від всіх інших видів підприємницької діяльності, яка здійснюється з метою одержання прибутку, метою концесійної діяльності є задоволення громадських потреб.

Окрім того, своє відображення в Законі "Про концесії", знайшли і інші особливості, зокрема у вимогах до концесієдавця і концесіонера. Концесієдавцем може бути орган виконавчої влади або відповідний орган місцевого самоврядування, уповно­важений відповідно Кабінетом Міністрів України чи органами місцевого самоврядування на укладення концесійного договору. Концесіонером є суб'єкт підприємницької діяльності, який від­повідно до закону на підставі договору отримав концесію.

Певні особливості вбачаються і в об'єктах, які можуть нада­ватися у концесію. Згідно з ч. 2 ст. З Закону "Про концесії" у концесію можуть надаватися об'єкти права державної чи комунальної власності, які використовуються для здійснення діяльності у визначених сферах господарської діяльності (крім видів підприємницької діяльності, які відповідно до законо­давства можуть здійснюватися виключно державними підпри­ємствами і об'єднаннями). Об'єктами, які можуть надаватися у концесію з наданням земельних ділянок, можуть бути об'єкти у таких сферах господарської діяльності: водопостачання, від­ведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилізація сміття; надан­ня послуг, пов'язаних з постачанням споживачам тепла; будів­ництва та експлуатації автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства та інших дорожніх споруд; будівництва та експлуа­тації шляхів сполучення; будівництва та експлуатації вантажних і пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеропортів; надання телекомунікаційних послуг, у тому числі з викорис­танням телемереж; транспортування та розподілу природного газу; виробництва або транспортування електроенергії; будів­ництва жилих будинків; надання послуг у житлово-експлуатацій­ній сфері; використання об'єктів соціально-культурного призна­чення (за винятком тих, що розташовані у рекреаційних зонах); створення комунальних служб паркування автомобілів; будів­ництва та експлуатації готелів, туристичних комплексів, кемпін­гів та інших відповідних об'єктів туристичної індустрії.

Об'єктами права державної чи комунальної власності, які надаються у концесію, є: майно підприємств, які є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, що забезпечують комплексне надання послуг у сферах діяльності; об'єкти незавершеного будівництва та за­консервовані об'єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання для надання послуг по задоволенню громадських потреб у певних сферах діяльності; спеціально збудовані об'єкти відповідно до умов концесійного договору для задоволення гро­мадських потреб у відповідних сферах діяльності, визначених законом. Концесія може надаватися на окремі види підприєм­ницької діяльності у сферах визначених законом видів господар­ської діяльності. Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідні земельні ділянки, вони надаються у користування концесіонеру на умовах оренди на строк дії концесійного до­говору, відповідно до положень ЗК.

Об'єкти права державної чи комунальної власності, надані у концесію, не підлягають приватизації протягом дії концесій­ного договору. У разі прийняття після закінчення строку дії концесійного договору рішення про приватизацію майна об'єкта, що надавався у концесію, у колишнього концесіонера виникає право на викуп цього майна згідно з визначеними умовами приватизації, якщо ним у зв'язку з виконанням умов конце­сійного договору створено (побудовано) це майно або здій­снено його поліпшення вартістю не менш як 25% вартості майна на момент приватизації.

Слід зазначити, що до прийняття законів "Про концесії" та "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" такі об'єкти надавалися в концесію на підставі указів Президента України¹. Нині діє постанова Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р. № 2293 "Про затвердження Переліку об'єктів права державної власності, які можуть нада­ватися в концесію". Зазначена постанова розширює коло об'єк­тів, які можуть надаватися в концесію, магістралями авто­дорожнього будівництва, комплексами дорожнього сервісу, об'єктами енергетики та незавершеного будівництва. З метою розвитку туристичної діяльності останнім часом серед них з'явилися об'єкти історико-культурної спадщини, а саме: замок 1484 р. - пам'ятка архітектури національного значення (с. Свірж Перемишлянського району Львівської області); замок XVI - XVII ст. - пам'ятка архітектури національного значення, (с. Старе село Пустомитівського району Львівської області); палац XIX ст. - пам'ятка архітектури національного значення, (с. Тартаків Сокальського району Львівської області) тощо. Про­довжується також використання концесійних засад у сфері автодорожнього будівництва, про що свідчить Указ Президента України від 29 січня 2008 р. № 62/2008 "Про деякі заходи щодо розвитку автомобільних доріг в Україні". При цьому умови надання земельної ділянки відносяться до істотних умов договору концесії.

Згідно зі ст. 9 Закону "Про концесії" концесійний договір укладається на строк, визначений у договорі, який має бути не менше 10 років та не більше 50 років. Таким чином, строк короткострокового концесійного використання земельних діля­нок у два рази перевищує строк короткострокової оренди землі, що не відповідає ні вимогам ч. 5 ст. З зазначеного Закону, ні положенням ЗК.

Для здійснення певних видів концесійної діяльності Ка­бінетом Міністрів України можуть затверджуватися типові кон­цесійні договори, наприклад Типовий концесійний договір, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р. № 643 і Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 1519.

Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, до концесійного договору додається договір оренди земельної ділянки. Якщо концесіонер здійснює під­приємницьку діяльність, яка згідно з законодавством України підлягає ліцензуванню, обов'язковість одержання концесіоне­ром в установленому порядку відповідної ліцензії включається в істотні умови концесійного договору.

Згідно із ст. 20 Закону "Про концесії" передача об'єктів у концесію не зумовлює перехід права власності на цей об'єкт до концесіонера та не припиняє права державної або комунальної власності на ці об'єкти. Майно, створене на виконання умов концесійного договору, є об'єктом права державної чи комуналь­ної власності. Водночас у Законі закріплено, що майно, яке придбав концесіонер на виконання умов концесійного договору, належить йому на праві власності та може переходити у власність держави або територіальної громади після закінчення строку дії концесійного договору відповідно до умов, передбачених законом та концесійним договором.

Концесіонеру належить право власності на прибуток, отри­маний від управління (експлуатації) об'єкта концесії, а також на продукцію, отриману в результаті виконання умов конце­сійного договору. Концесіонер має право відповідно до умов концесійного договору за рахунок власних коштів здійснювати реконструкцію, технічне переоснащення та поліпшення майна, отриманого в концесію. Проте право власності на поліпшене, реконструйоване та технічно переоснащене майно залишається відповідно за державою або територіальною громадою. При цьому концесіонер має право на адекватне і ефективне відшко­дування витрат, зроблених у зв'язку із поліпшенням майна, отриманого в концесію, за рахунок отриманого прибутку, якщо інше не передбачено концесійним договором.

Усе викладене дозволяє зробити висновок про те, що конце­сійне землекористування є самостійним видом строкового та платного володіння і користування земельною ділянкою держав­ної або комунальної власності на підставі договору концесії. Це не виключає можливості надання земельної ділянки, що належить на праві приватної власності, у платне строкове володіння і користування концесіонера. При цьому умови надан­ня земельної ділянки відносяться до істотних умов договору концесії.

Але така земельна ділянка може надаватися тільки на підставі договору оренди. Таким чином, концесіонер може користува­тися земельними ділянками, як на підставі договору концесії, так і на підставі договору оренди.

В ч. 2 ст. 94 ЗК передбачено, що види господарської діяль­ності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом. Слід звернути увагу на те, що у наведе­ній земельно-правовій нормі йдеться, не про види концесійної, а господарської діяльності, що є значно ширшою категорією.

У законах, які регулюють концесію йдеться про окремі види господарської діяльності, для здійснення яких можуть надава­тися земельні ділянки в концесію. Так, відповідно до ст. 1 Закону "Про концесії на будівництво та експлуатацію авто­мобільних доріг" об'єктами концесії можуть бути не тільки позаміські автомобільні дороги загального користування, а й розташовані на землях дорожнього господарства інженерні та допоміжні споруди, які зазначені в концесійному договорі.

До них належать земельні ділянки, зайняті майданчиками для стоянки транспорту і відпочинку учасників дорожнього руху, підприємствами та об'єктами служб дорожнього сервісу, шумо- та снігозахисними спорудами і насадженнями, проти­лавинними та протисельовими спорудами, з'їздами, придорож­німи лісосмугами для захисту доріг тощо. Вони призначені для обслуговування рухомого складу на дорогах, учасників дорож­нього руху та розміщення сервісних і ремонтно-технічних служб.

Отже, закріплення в ЗК інституту концесійного землеко­ристування стимулюватиме подальше розширення видів під­приємницької діяльності з використанням земельних ресурсів на основі концесії.

Стаття 94. Право концесіонера на земельну ділянку

1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.

38) Стаття 95. Права землекористувачів

1. Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

а) самостійно господарювати на землі;

б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію;

{Пункт "б" частини першої статті 95 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3404-IV від 08.02.2006}

в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

{Пункт "в" частини першої статті 95 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3404-IV від 08.02.2006}

г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

2. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Стаття 96. Обов'язки землекористувачів

1. Землекористувачі зобов'язані:

а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки;

{Пункт "а" частини першої статті 96 в редакції Закону № 1708-VI від 05.11.2009}

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки землекористувачів.

39) § 3. Право орендного землекористування

Орендне землекористування є відносно новим, але вже достатньо розвинутим правовим інститутом у земельному праві. В земельно-правових актах 30-х років минулого сторіччя орендне використання землі було заборонено на сільськогосподарських землях. А з набранням чинності ЗК 1970 р. це положення було поширено на усі землі. Однак перебудова економічних відносин, яка почалася ще у радянський період, і особливо, здійснення аграрно-земельної реформи в Україні відновили орендне земле­користування і надали йому нового правового змісту.

Відповідно до ч. 1 ст. 93 ЗК право оренди земельної ді­лянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. У цьому законодавчому визначенні наведені найважливіші складові оренди землі - виділення ділянки як об'єкта оренди, договірні підстави виникнення розглядуваного права, визначення строку дії оренди, її платний характер, належність орендареві право­мочностей лише володіння і користування, надання земельної ділянки для певних визначених видів діяльності.

Проте зазначена стаття, спеціально присвячена оренді землі, є єдиною у ЗК. У ній лише в загальному виді визначені умови орендного землекористування. Більш детально відносини, пов'язані з орендою земельних ділянок, регулюються законом, що прямо передбачено ч. 6 ст. 93 ЗК. Таким законом є Закон "Про оренду землі". Тому орендне використання земельних діля­нок необхідно розглядати в контексті положень цього Закону.

За ст. З Закону "Про оренду землі" об'єктами оренди є земель­ні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, комунальній або державній власності. З цього випливає, що об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки усіх суб'єктів права земельної власності. Тому немає будь-яких обмежень для надання їх в оренду. Важливим є лише те, щоб вони на­лежали на праві власності певним суб'єктам.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які розмі­щені на них. Безумовно, будівлі та споруди можуть бути самос­тійними об'єктами орендних відносин як майно або майновий комплекс. Проте у цьому випадку йдеться про земельну ділянку, як єдиний об'єкт оренди, що включає будівлі та споруди, на якому останні не є самостійними об'єктами, а орендуються разом із земельною ділянкою. Відносини, пов'язані з орендою земельних ділянок, на яких розташовані цілісні майнові ком­плекси підприємств, установ і організацій державної або кому­нальної власності, регулюються Законом "Про оренду землі" з урахуванням особливостей, передбачених Законом України від 10 квітня 1992 р. "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції Закону від 14 березня 1995 p.).

Складною за правовою природою є оренда земельних ділянок разом з водоймами і лісовими ділянками. Незважаючи на пріоритетність положень ЗК, у таких випадках все ж слід враховувати ознаки водойм та лісоділянок як самостійних об'єк­тів права, і що за водним і лісовим законодавством для них передбачено особливі умови та порядок оренди.

Не менш складною з точки зору правової бездоганності оренд­них відносин є оренда земельної частки (паю), тому що за суто юридичними вимогами закону вона не належить на праві влас­ності громадянам-орендодавцям. Відповідно до розділу IX "Пе­рехідні положення" Закону "Про оренду землі", громадяни - власники сертифікатів на земельну частку (пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних ділянок мають право укладати договори оренди земель сільськогосподарського призначення, місце розташування яких визначається з ураху­ванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування, відповідно до цих сертифікатів з дотри­манням вимог закону.

Слід зазначити, що наведене положення стосується не тільки земельних часток (паїв), визначених при розпаюванні земель колективних сільськогосподарських підприємств, а і земельних часток одержаних громадянами при здійсненні приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських під­приємств за вимогами ст. 25 ЗК, до оформлення на них права приватної власності. Після виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв), договір оренди землі переукладається відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку на тих самих умовах, на яких і був укладений, і може бути змінений лише за згодою сторін.

Дата добавления: 2015-05-31