Проблема національного характеру та менталітету

Осмислення історичного досвіду ХХ сторіччя, аналіз причин етнічних конфліктів, переоцінка зовнішньополітичних реалій сучасного світу відродили інтерес до проблеми національного характеру та національного менталітету. У повсякденному житті прийнято вважати, що кожна нація має свій характер і що певні риси характеру закріплені за тією чи іншою нацією. Так, американців пов'язують з діловитістю, німців – з пунктуальністю, французів – з дотепністю та галантністю, росіян – з відкритістю, щирістю, з майстерністю.

Слід зазначити, що вищезгадана проблема хвилює як закордонних, так і вітчизняних дослідників, що спираються в дискусіях з цього приводу на філософську спадщину минулого. "Батько історії" Геродот писав, що якби надати всім народам на світі право вибрати найкращі з усіх звичаї і вдачі, то кожен народ, уважно розглянувши їх, вибрав би свої власні. Геродот підкреслював, що кожен народ переконаний у тім, що його власні звичаї і спосіб життя деяким чином найкращі. Думка, висловлена 25 століть назад, не застаріла і сьогодні. У ній міститься ідея, що спосіб життя кожного народу керується пануючими в нього звичаями, обумовленими багатьма обставинами, у тому числі й елементами етнічного характеру.

Англійський філософ Давид Юм у "Трактаті про людську природу" писав: "Там, де певна кількість людей поєднуються у політичну структуру, обставини змушують їх часто вступати в контакти один з одним – з питань оборони, торгівлі, управління, що, при наявності загальної мови, повинно привести до появи подібності в манерах, а також загального характеру в сполученні з індивідуальним. Далі, хоча природа породжує усі види характеру і розуміння в достатку, це не означає, що вони присутні в однакових пропорціях і що в кожнім суспільстві елементи працездатності та ліні, доблесті та підступництва, розуму й дурості змішані єдиним чином. Якщо на зорі розвитку суспільства можна знайти перевага одного з елементів, то це природно приведе до переваги його в подальшій композиції і додасть відтінок національному характеру" 1.

Кант у статті "Про національні характери, оскільки вони ґрунтуються на розходженні почуттів піднесеного та прекрасного" виділив деякі риси національного характеру італійців, французів, англійців, іспанців. Про німця И. Кант писав: "Він більш люб'язний у звертанні, чим перший і, хоча і не вносить у суспільство настільки ж приємної жвавості й дотепності, як француз, однак виявляє більше скромності та розважливості. Як у всякого роду почуттях, так і в любові, він досить методичний. Тому для нього мають велике значення родина, титул і ранг як у цивільних справах, так і в любові".

Науково-аналітичний огляд проблеми національного характеру в 1991 році був проведений Аскоченським Д.М. за загально-академічною програмою "Людина, наука, суспільство: комплексні дослідження" Він відзначив таких дослідників – теоретиків національного характеру як голландські вчені X. Дюйкер і Н. Фрійд, американські – Лернер, Бенедикт, Харді. У вітчизняній літературі проблема національного характеру глибоко поставлена в працях М. Бердяєва, М. Лосського, І. Ільїна, В. Соловйова, Л. Гумільова, у творах Л. Толстого та Ф. Достоєвського.

У дослідженнях американських учених Лернера, Бенедикта, Харді теорія національного характеру зводиться до психологізованого вчення про національну культуру. Ці вчені розглядають національну культуру та національний характер як тісно зв'язані поняття, що впливають один на одного.

У визначенні поняття національного характеру в закордонних дослідженнях користуються теорією "духу народу". Відповідно до цієї теорії "дух народу" – це інтелект специфічного сегмента населення. Французький психолог Фойє вважає, що характер нації визначається характером еліти. Інакше, - еліта є виразником національного характеру, без неї у нації не було б історії. Про "загальний дух" народу писав у свій час Шарль Монтеск'є: "Багато речей керують людьми: клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї, як результат усього цього утворюється загальний дух народу".

Про "пейзаж душі" росіянина багато міркував Н. Бердяєв. Філософ неодноразово відзначав, що "пейзаж душі" російської людини нагадує пейзаж тієї землі, на якій вона формувалася: та ж неосяжність, відсутність яких-небудь меж, спрямованість у нескінченне. Цей "природно-язичеський" елемент став відмінною рисою російського християнства і додав характеру російської людини, православному у своїй основі, такі риси, як "прихильність до визначеної ідеї, готовність нести в ім'я її страждання і жертви, напружений максималізм, тяжіння до трансцендентного, вічності, іншого світу".

Аналіз робіт дослідників дозволяє зробити наступні висновки: 1) національний характер дійсно існує; 2) на формування національного характеру впливають багато причин, до числа яких відноситься культура, різні політичні реалії, характер еліти, кліматичні умови, рельєф місцевості, флора й фауна, релігія. У цьому зв'язку цікаве питання про вплив протестантизму на національний характер німців. За М. Вебером, з його роботи "Протестантська етика і дух капіталізму" випливає, що покликання є суб'єктивною передумовою розвитку індивідуалістичного підприємницького характеру. Лютер і Кальвін, пояснюючи ідею покликання, розглядали повсякденну працю як божественне приречення. Цінність усякої праці виміряється старанністю й успіхом. Трактована подібним чином ідея покликання могла сприяти формуванню таких рис, як індивідуалізм, ощадливість, завзята праця. Релігійна віра виявляється не у надприродних діяннях, а у скромному виконанні людиною своїх земних обов'язків. М. Вебер зауважує: "Виконання мирських обов'язків служить при будь-яких обставинах єдиним засобом бути бажаним Богу, що це – і тільки це – диктується божественною волею і що тому всі дозволені професії рівні перед Богом".

Відзначаючи вплив ісламу на національний характер його послідовників, можна констатувати, що ця релігія полегшує психологічний стан віруючого, допомагає переборювати життєві негоди, формує багато в чому традиційність способу життя. Для його прихильників іслам – це спосіб мислення та дії, програма поводження людини на всі випадки життя від народження до поховання, система поглядів на життя і побут, форма свідомості.

Під національним характером розуміють поведінкову модель, типову модель для даного народу, обумовлену єдністю суспільної свідомості, спільністю системи над-особистісних колективних уявлень про світ, суспільство, особистість і норми поводження кожної людини. Існуючи, національний характер не успадковується від предків, але здобувається в процесі виховання, він набагато сильніше виявляється у тих випадках, коли діють не окремі члени окремого народу, а цілі їхні групи. Далеко не кожна людина, що належала до даного народу, може вважатися носієм типового національного характеру.

Більшість визначених рис характеру, таких, як працьовитість, патріотизм, мужність, цілеспрямованість, є загальнолюдськими. І мова може йти не про монопольне володіння якою-небудь етнічною спільністю тією чи іншою рисою, а лише про розходження між окремими народами у формах (відтінках і стилях) їх прояву. У цьому зв'язку можна згадати слова Л. Н. Толстого про російську і французьку хоробрості. "Між їхньою хоробрістю і хоробрістю капітана Тушина є та різниця, що якби велике слово в якому б то не було випадку ворушилося в душі мого героя, я упевнений, він не сказав би його: по-перше, тому, що, сказавши велике слово, він боявся б цим самим зіпсувати важливу справу, а по-друге, тому, що коли людина почуває в собі сили зробити велику справу, яке б то не було слово не потрібне. Це, по-моєму, особлива і висока риса російської хоробрості".

Проблема менталітету останнім часом є дуже актуальної в соціально-політичних дослідженнях закордонних і вітчизняних вчених. Вивчення менталітету того чи іншого етносу зобов'язує політиків враховувати у своїй діяльності внутрішній світ його представників, національний характер, вплив на поводження людей навколишніх умов, географічного середовища, побуту, клімату, традицій, релігії й інших обставин. Вивчення національного менталітету допомагає корегувати національну політику. Як відзначають дослідники проблеми, менталітет означає сукупність стійких, що історично склалися в досить великі проміжки часу, соціально-психологічних характеристик, які надають вираз відношенням соціального суб'єкта до себе і довкілля. Це визначена спрямованість свідомості, самосвідомості та діяльності. Інакше кажучи, менталітет відбиває соціально-психологічний стан етносу, що складається в результаті історично тривалого та досить стійкого впливу природно-географічних, етнічних, соціально-економічних і культурних умов проживання суб'єкта і виявляється в різних видах діяльності.

Національна самосвідомість, особливості національного менталітету впливають на міжетнічні відносини. Міжетнічні відносини у широкому сенсі слова розуміються як взаємодія народів у різних сферах – політиці, культурі тощо; у вузькому сенсі – як міжособистісні стосунки людей різних національностей, що теж відбуваються в різних сферах спілкування – трудовій, побутовій, сімейно-побутовій, а також у сфері сусідського, дружнього й інших видів неформального спілкування. Предметом дослідження при вивченні міжетнічних відносин у етносоціологів і етнопсихологів є колись виниклі уявлення про свою й іншу групу, сприйняття її, готовність до контактів з нею, нарешті, психічний стан і процеси в ній. Так, Росія й Німеччина, росіяни та німці знаходилися у XIX, а ще більше в XX сторіччі у тісній, повній різних за характером подій, взаємодії. Варто згадати, що в Середні віки і у часи ранньої нової історії контакти між росіянами й німцями були рідкими. Німці та росіяни мало знали одне про одного. Ні торгові зв'язки між Новгородом, Псковом і німецькими ганзейськими містами, ні військові сутички з лицарями Тевтонського ордена майже нічого не змінили у цьому плані. Без яких-небудь наслідків для германо-російських відносин виявилися і спроби відкрити Росію іноземцям, початі царем Іваном IV. У цю же епоху з'явилися анти-західні зразки ворога і невигубна недовіра стосовно німців й іноземців узагалі. Цієї концепції було призначене довге життя.

У XIX сторіччі погіршилися офіційні відносини між Німеччиною й Росією, спостерігався ріст панслов'янскої ейфорії і паннімецької зарозумілості, але в той же час розгорнувся процес інтенсивного обопільного літературного й філософського збагачення. Для російських дискусій про пошук національної ідентичності неоціненне значення мав Йоган Готфрід Гердер. Велике число росіян приїздило в Німеччину, їхніми улюбленими місцями були Баден-Баден і Бад-Хомбург. У жодній іншій західній країні не читали настільки захоплено Тургенєва і Достоєвського, як у Німеччині; ніде не робилося стільки перекладів з російської, не відзначалася так творча сила та глибока релігійність росіян. Фрідріх Ніцше оспівував Росію як "антонім європейському партикуляризму та нервозності". Міф про російського варвара витіснявся міфом про спокійну російську людину. Відомо, що міфи і легенди розцвітають під час особливої напруги.

В історії Німеччини і Росії після 1945 року нараховується чимало складних сторінок, коли в поведінкову модель поверталися старі зразки. Ці сторінки історії зв'язані й з "холодною" війною, і розпадом світової системи соціалізму. Марлен Хіллер, співробітник Науково-дослідного центра Східної Європи при Бременському університеті, на початку 90-х років помітив, що ці події пов'язані з усталеними для "росіян" і "німців" менталітетами.

Дата добавления: 2015-05-26