Iv— тотальна інтеграція

До останнього часу майже обов'язковим було роз­глядати дві частини в людині, котра перебуває поряд з технічним світом. Одна частина її існування була віддана монстрові, що вимагає підкорення зовнішнім та імперським правилам, але інша її частина збереглася недоторканою: її внутрішнє, сімейне або психічне життя. В той час, як така

людина страждала від цього розриву, все ж вона залишала за собою частину свободи та особистості. Коли ця частина була надто великою, то говорили про комплекс соціальної неадаптації. Цей розкол не тотожний старому поділові на соціальне і індивідуальне. Позаяк існує нетехнічне соціаль­не та індивідуальне, яке підвладне техніці (наприклад, манера працювати); будь-який внутрішній розподіл сучас­ної людини зводиться до цього «summa divisio»* на те, що в людині було об'єктом техніки, і на те, що залишилося незайманим.

Звичайно, ця ситуація все ще зберігається. Майже всі люди в цьому світі відчувають цей розподіл і цей розкол. Внутрішня людина з усією своєю прив'язаністю до минуло­го, чуттєвою й розумовою, страждає від суворого порядку техніки. Нечасто можна зустріти тих, хто відмовився од свого внутрішнього чи особистого життя для того, щоб без докорів сумління і прихильностей вирушити шляхом тех­ніки. Можливо, дехто в СРСР, у Сполучених Штатах. Але «життєрадісний робот» ще не народився. Однак цей тиск, цей розрив, ми про це вже говорили й повторюємо, дедалі важче витримувати. Ця все більш згубна дуальність людини дедалі частіше зустрічається психологам, соціологам, педа­гогам, психотерапевтам та іншим.

І ось виявляється, що ми хочемо відновити єдність людини: відновити людину... Відновити людину в усіх значеннях цього слова. І що для цього потрібно? Знову склеїти розділені через поступ техніки частини — але яким чином? Тут існує лише один спосіб: технічними засобами; дійсно, всі науки про людину пропонують технічні засоби.

Чи не означає це, що йдеться про те, аби оточити тепер те, що ще залишилося особистісного. Потрібно його схо­пити, відтяти йому голову, реінтегрувати в цей порядок, який безперервно зростає. Те, що належить до особистого життя, має бути упорядковане через невидиму, але таку ж невмолиму техніку, позаяк вона випливає з індивідуального переконання.

Те, що було духовним життям, зазнає такого ж при­ступу. Розваги, дружба, мистецтво — усе ступає на той самий шлях, і звідси єдність людини знову є можливою. Завдяки цій уніфікації можна більше не боятися соціальної неадаптації, комплексів, страждань. Людина уніфікується мов ті штани, що парують під праскою, набираючи своєї форми.

* Тут: первісний розподіл (лат.). — Перекл.

Більше не існує іншого шляху, окрім цього перегрупу­вання людини: вона мусить повністю підкоритися силі техніки, вона має стати об'єктом техніки в усіх своїх діях та помислах. І люди доброї волі, зайняті тим, аби віднайти єдність особистості, зовсім не бажають цього. Але їхньою помилкою є те, що вони цього не помічають: і свідомий психолог, котрий схиляється над людиною, яка страждає, не бачить двох розв'язок. Позаяк, дійсно, техніка нав'язує своє рішення. Ви досягаєте єдності людини, безперечно, так, але через її тотальну інтеграцію в процес, який при­мітивним чином провокує своє розщеплення. Це розщеп­лення і, можливо, ці неврози є ще ознакою того, що ще не всього досягнуто в цьому процесі асиміляції людини, але відновити єдність — означає завершити цей процес, озна­чає занурити людину в течію, яка її понесе, так, що вже нема нічого, що б її обігнало, чи ризикнуло змінити курс. Віднині це — мертве тіло, іграшка хвиль і коливань, що безперервно підживлює завзятість техніків.

Технічна анестезія. Що здається найдивнішим у будь-якому подібному процесі, то це якийсь різновид постійного й складного обертання, яке робить так, що застосування техніки, призначеної для того, аби звільнити людину від машини, дедалі жорсткіше підкоряє ЇЇ апаратам.

Безумовно, ми мали людину, котра, перебуваючи біля техніки, підкоряється примхам машини. Вона змушена дотримуватися її ритму, дихати її випарами, дивитися на її розряди, бути уважною за двох, долати свою втому й нудьгу. Потім приходить хронометрист, який раціоналізує та автоматизує рухи, який вчить економити сили й рефлек­торно розподіляти свою увагу. Але психолог перечить: «Це не є прийнятним; це — тотальне підкорення машині; потрібно звільнити людину». Для цього він встановлює свій тил поведінки, свої психологічні закони, свої критерії стомленості. Він їй пропонує не стільки систему рухів, як програму цілого життя. Цю людину вміщено в рамки техніки, яка, безумовно, робить її життя легшим і особливо в тому плані, що дозволяє їй працювати з мінімумом затрат, але за умови, що вона дотримується правил цієї тота­літарної гігієни.

Це — досить простий приклад, взятий із сфери праці, але в точно такому ж вигляді ми його знаходимо в усіх сферах діяльності сучасної людини в міру того, як психо­технік збирається звільнити людину. У цьому смислі кожен прогрес оплачується ще більшою залежністю від інструмен-

ту звільнення. Тим самим ми приблизно перебуваємо у становищі хворого, що сильно страждає і якому дають морфій. Останній дозволяє йому більше не страждати, не бути рабом страждання. Але в прогресуючій мірі хворий звикає до наркотику, не може без нього далі обходитися, стає рабом наркотику, і коли хвороба проходить, він усе ж лишається під владою нового хазяїна. Так, люди, котрі перебували під впливом тоталітарної пропаганди, звіль­нившись фактично одного разу від неї, не можуть безпосе­редньо, цілком природно знайти самих себе, отож пси­хічний травматизм був занадто глибоким. Але ми вже бачили, що майже не існує іншого засобу, аби його подо­лати, ніж пропаганда такої ж або сильнішої інтенсивності, яка, безумовно, звільняючи людину від «ідей», підкорить її психічному тискові, котрий ще більше убиває її свободу.

І який потрібен засіб, щоб (при наявності прискіпливої брутальної поліції, яка діє навмання, напосідає, стосовно якої ніколи не можна бути спокійним) встановити най­сучаснішу, найдосконалішу систему картотек, котра б вклю­чала в себе всіх громадян держави? Мікрофільмування й перфоратори роблять це можливим. Усякий житель відслід­ковуватиметься на кожному етапі його життя географічно, біологічно, економічно, і поліція з великою точністю зна­тиме все, що необхідно, аби контролювати будь-кого, їй більше непотрібно бути брутальною і інквізиторською, їй більше непотрібно давати про себе знати, але кожної миті вона, невидимо і невідчутно, приклеєна до життя кожного.

Чого досягнуто? — Не бути потривоженим у своїх заняттях, не зазнавати грубого обходження, не бути «підо­зрілим». Сила, яка надає матеріальної ваги поліції, дедалі майже не відчувається. І в системі, котра просувається до досконалості, навіть більше непотрібно вдаватися до атмо­сфери терору, що так добре допомагає при встановленні тоталітарного поліцейського управління. «Терор над міс­том», чудово описаний Черрадо Альваро, є лише перехід­ним періодом. За «розбещеною поліцією», котру ми бачимо, за привселюдними стратами з допомогою ката настає період поширеного терору. Чимдалі майже не видно поліції, але вона панує в темряві; а розправи, відомо, як вони чиняться в бетонованих підвалах великих, оповитих таємницею бу­динків.

Проте на розвинутішій стадії терор зникає. Поліція більше існує для того, щоб захищати добрих громадян; вона вже ніяким чином не виказує свою вагомість. Більше немає масових облав, таємничості. Вона стає наукоподібною. Кожного громадянина педантично занесено на картку. В будь-яку мить поліція може його схопити, як тільки захоче. І в більшості випадків це навіть усуває необхідність так робити. Для особистості більше немає жодного шансу втекти, щезнути, цього більше не бажають робити. Навіщо втікати? Хіба може бути страшною маленька реєстраційна картка в кілька міліметрів висотою!

Тут ми точно схопили сутність процесу «гуманізації» техніки. У принципі вона полягає в тому, щоб зробити невідчутними незручності інших технік. Для цього потрібно їх удосконалити таким чином, аби вони більше не лишали місця для помилок та ініціатив, а з іншого — щоб вони відбивали нахил і бажання їх уникати. Очевидно, щось протидіятиме цій формулі, згідно з якою мета полягає в тому, щоб ліквідувати будь-яке поле для помилки та іні­ціативи. Авжеж, це сама ж реальність. В найпершій машині стикаємося з тим, що передача заїдає, кулачок точно не відцентровано, шатун нагрівається, це —все те, що дає нам знати, що машина існує; це саме тут ми відчуваємо незруч­ності. Отже, тоді потрібна якась інша техніка, наприклад, змащування, яке робить неможливим звук від тертя: «Можна сказати, що двигун не існує». Ця фраза, за якою часто мають на увазі добрий моточовен, репрезентує ідеал будь-якої техніки. Для цього треба дійти до вершини технічної досконалості. І коли йдеться про сполучення «людина-машина», то те, що заїдає, це зіткнення між людиною і організацією. Саме індивідуальна ініціатива не відповідає механічному передбаченню, саме надто очевидна помилка машини дратує людину; це також помилка ко­ристувача, котрий поводить себе поза правилами, встанов­леними автоматичним організмом. Тоді йдеться про те, щоб і вдосконалити техніку, і підкорити людину якійсь іншій техніці таким чином, аби вона (людина) більше не мала незручностей, пов'язаних з попередньою технікою, і щоб вона не мала ініціативи віч-на-віч з нею. Машини, наділені певною автономією, пам'яттю й певною здатністю до сприйняття, вже демонструють цю можливість самокерую-чої техніки, без зовнішнього втручання (Латіль). Скажуть, що це щось із сфери уяви, що ми ніколи не дійдемо до цієї стадії. Звичайно, досконалість не є приналежністю світу, але навіть наближення до неї було б цілком достатньо. Заперечувати це наперед означало б уподібнюватися до тих, хто знизував плечима перед апаратами, що важчі за повітря,

і це також означало б заперечувати можливість існування технічної цивілізації.

Оскільки немає іншої дороги для неї: або ж вона приступить до реалізації цього сполучення, прямуючи цим шляхом, або ж вона зазнає раптової катастрофи. [...]

Інтеграція інстинктів і духовної сфери. Тепер ми входимо в найпотаємнішу сферу технічної цивілізації. Безпосередньо йдеться не стільки про техніку стосовно людини, скільки про її наслідки.

Наскільки правомірно серйозно сприймати цей світ, беручи до уваги надзвичайну силу опору людини? Хіба ви не бачити, що скрізь у цьому світі, який ви оголосили загерметизованим, стверджується людська свобода? Сказані магічні слова, котрі мають розбити «строгість, декретовану проти людини». В цьому технічному світі з'являються лі­тературні чи музичні форми, абстрактний живопис, сюр­реалізм, джаз, етичні форми (еротизм), політичні форми (ангажемент), які демонструють верховенство людини, її рішучість і, за визначенням, її свободу.

Те, що ці явища перебувають у прямому зв'язку з технізованістю нашої епохи, ніхто не може цього заперечу­вати. Усе питання полягає в її інтерпретації.

Отже, в людині існують могутні психічні здатності, які мають ще незвідану силу. Людина здатна на бурхливі й несамовиті пристрасті. Здається, що ми ще не добралися до цих вітальних джерел, котрі можна назвати: сексуальність, духовність, пристрасність... Але кожного разу, коли із самих глибин людини виходить якийсь прояв цих сил, він на­штовхується на залізну шкарлупу, яка нас міцно стискає з усіх боків. Більше того, техніка атакує людину, глибоко проникаючи до її вітальних джерел, вражаючи її в найпо-таємніше: ми бачили, що однією з цілей деяких із цих технік людини є позбавлення її від прихованого.

Тоді неминуче з'являється реакція людини проти цієї агресії, і коли Г.Міллер піднімає великий галас проти сучасного світу, він тим самим демонструє, що еротизм, на який він спирається, є зверненням до найпримітивніших імпульсів у відповідь на нашу цивілізацію. Таким чином, коли американські негри були рабами, то новоорлеанський джаз був утечею від розпачу, звільненням від ланцюгів. [...]

Це правда, що інстинктивні сили в наш час здаються більш звільненими, ніж будь-коли: повінь сексуальності, потяг до природи, гір, моря, божевільні соціальні й по­літичні акції, в історії не було більше такого періоду, коли б

ці сили вигравали з такою очевидністю, стверджувалися б з такою незаперечністю. І ще до цього: нема потреби запере­чувати те, що можна тут прийняти. Дуже добре, що люди міста їздили б на природу; дуже добре, що пристойний еротизм руйнує традиційну, заскорузлу мораль; дуже добре, що поезія виражає себе з новою силою завдяки сюр­реалізмові; але ми також зобов'язані констатувати, що ці різні прояви активності, які, проте, виражають найглибші пристрасті людини, стали цілком нешкідливими. Вони не роблять зла нікому, нічому не загрожують, нічого не став­лять під питання. Бегемот* може спати на своїх вухах: ні еротизм Г.Міллера, ні сюрреалізм Андре Бретона не пере­шкодять йому перетравлювати людину.

Під час аналізу цих рухів ми швидко переконаємося, що йдеться про чисті вербалізми, пусті формалізми. Оскільки ніхто не здійснив славнозвісний чистий сюрреалістичний акт, а що стосується так званої етичної революції, здій­снюваної Г.Міллером, чорними романами Бориса Віана і деяких інших, то не треба забувати, що вона виражається для нормальної людини в тому, аби мати сміливість піти в бордель, — вчинок, який ніколи не вважався ні дуже революційним, ні як утвердження свободи. [...]

Перший вплив техніки на ці рухи бере початок від монополії на діяльність.

Більше не існує форм діяльності, які не були опосеред­ковані технікою. Це — великий закон, що зустрічається на першому ж кроці, зробленому за порогом своєї домівки. Вияв думки, волі не може більше здійснюватися, не за­позичуючи в техніки способи свого виявлення. Більше не існує виявів оригінальних, незалежних, усе знаходиться на тій самій дорозі. Найпростіші операції тепер включаються в технічний організм. Ми пишемо революційну книгу? — Але тут же вона входить у коло видавничої технічної організації. Що це означає? Або ж ідеться про капіта­лістичну техніку і, отже, книга буде видана, якщо ми будемо в змозі перерахувати гроші видавцеві, котрий зможе знайти споживача; отже, вона не підриває справжні табу читаючої публіки, на що вона була розрахована. Буржуазне видавництво не публікуватиме ні Тюліпа, ні Леніна; «ре­волюційне» видавництво не буде видавати Поля Бурже, і

* Бегемот — міфічне чудовисько, ім'я якого використав Томас Гоббс у праці «Бегемот, або Довгий парламент» для позначення деструктивної соціальної сили. Протистоїть іншому чудовиськові - Левіафану-державі. — Перекл.

ніхто не опублікує книги, яка нападає на релігію нашого часу, на домінуючі соціальні сили. До того ж, ця книга має вписуватися в певні рамки, визначені видавцями, і кожна книга, яка не лише за своїм сюжетом, а й за своїми формальними ознаками не відповідає вимогам, має дуже мало шансів вийти з друку. І це ще найелементарніша стадія організації! Крок далі й ми вже зустрічаємося із системою, що відома під назвою «переробка тексту».

Або ж ідеться про державне видавництво: і в цьому випадку нема більше питання про революційну літературу. Це прикро, але потрібно знову сказати, що могутність технічних засобів, призначених для того, аби поширювати думки, з необхідністю веде до вихолощування цих же думок. Така ж сама ситуація і з радіо; іншого вибору нема: або приватний капіталізм, або державність. І ми не можемо бути згодні ні з тими, хто стверджує, що приватний капіта­лізм — це свобода радіомовлення (досить переконливими тут виглядають дослідження пана Вейє), ні з тими, хто розглядає державність як гуманізацію. У всіх сферах ми маємо доказ того, що це іншого типу технічне рабство, і не більше того. [...]

Ці невеличкі приклади, вибрані з різних сфер, більш-менш ясно показують, що будь-яка спроба людини для того, аби виразити себе, має обирати технічні засоби. По-іншому не можна більше робити. Але ці, останні, «ipso facto»* накладають на саму ж спробу певний вид цензури. Очевидно, що спочатку техніка здійснює фільтрацію між тим, що придатне для вираження технічними засобами, і тим, що не піддається такому вираженню. Спроба ли­шається в суто індивідуальній сфері, тобто для нашого світу неважливою. Згодом «комбінація» різних технік спричиняє конформізм і моделює саму основу починань з тим, аби пристосувати їх до вимог часу. Неправда, що те, що виражене через технічні канали, може бути неконформіст-ським. Воно не лише буде приведене до спільної міри через загальний спосіб вираження, а й, на фоні проблем сучасно­го суспільства, зробиться незначним, неважливим, неакту­альним, вихолощеним. Взаємодія технічних заборон з анар­хістськими намірами хоч би кого спонтанно здійснює поба­жання доктора Геббельса, котрий сформулював його у великий закон наших часів: «Ви повинні робити ваші привітання добровільно, як ви його розумієте, за умови, що це нічого не змінить у соціальному порядкові».

В силу самого факту (лат.). — Ред.

Усі технічні спеціалісти згодні з цим постулатом, при­пускаючи, що соціальний порядок, який зовнішньо зміню­ється від демократії до комунізму і фашизму, є, по суті, одним і тим же. Ці ініціативи людини відрізані од їхніх наслідків через втручання технічних засобів, без яких стає неможливим обійтись. [...]

Протягом тривалого часу ми вірили, що техніка зробить суспільство гармонійним, врівноваженим, щасливим і без-проблемним: суспільство, яке б лише солодко спало, вироб­ляючи й споживаючи — з мирною ідеологією комерсантів. Здається, модель буржуазної безтурботності цілком відпо­відає зусиллям техніки, і комфорт, здається, буде останнім словом. Певний тип цього маємо в капіталістичній Швей­царії або в соціалістичній Швеції. Яким брутальним стане пробудження, коли раптом найтехнічні суспільства будуть звалені під час війни й розрухи! Відхилення? Ми забули, що техніка є силою, а не комфортом. [...]

Таким чином, техніка здійснює набагато сильніший вплив, зумовлюючи інтеграцію в суспільство анархістських та антисоціальних імпульсів людини. Ці імпульси набувають авторитету завдяки тим технічним засобам, які використо­вуються; завдяки їм вони поширюються: те, що раніше було доступне лише декільком друзям, тепер має поширитися на цілий світ. [...]

Техніка розповсюджує обурення окремих людей і вгамо­вує таким чином спрагу мільйонів. Те ж саме стосується кожного з рухів, створених протягом першої половини двадцятого століття, оскільки найелементарніші імпульси людини були висміяні. Але, скажуть нам, невже ці рухи — сюрреалізм, туристичні бази, революційні політичні партії, анархізм тощо — зазнали провалу? В тому, що стосується їх окремих цілей, то саме так, вони зазнали провалу! Вони не створили умов ні для свободи, ні для справедливості. Вони не дозволяють людині знайти автентичне сексуальне чи інтелектуальне життя; але вони цілком мали успіх з іншої точки зору.

Технічні засоби є такими важливими, їх так важко отримувати і так важко ними керувати, що набагато легше мати з ними справу, коли вони стосуються групи, рухів або асоціацій. Ці рухи дозволяють деяким людям, які самі по собі ніколи б не мали доступу, використовувати силу техніки. Автори, котрі ніколи не були б опубліковані, можуть цього добитися, якщо вони є сюрреалістами або сьогодні — екзистенціалістами. Але в той же час техніка

інтегрує ці рухи, як ми вже бачили. Однак ці рухи беруть свої витоки в правдивій констатації, в революційних, ав­тентичних імпульсах, в законних і справжніх людських почуттях. Через опосередковуючі засоби ці імпульси й почуття інтегруються таким чином в технічний світ. [...]

Ці імпульси, піднімаючись з глибин серця людини, непередбачені в їхній складності, в їхніх соціальних на­слідках, відтепер, не спрямовані проти цього світу, вони перебувають у середині нього. Це вже не є діалектичним чинником, ворожнечею, революційною силою. Це — певна частина, інтегрована цим світом. Отже, ці так звані ре­волюційні рухи, але абсорбовані технікою, яку вони вико­ристовують, обмежуються тим, що уникають цих сил, котрі глузують, перебільшують, ризикуючи підірвати цей світ. Отож вони виконують досить визначену соціологічну функ­цію, хоча й цілком мимовільно. [...]

Таким чином, довершується будівля цієї цивілізації, яка не є концентраційним універсумом, оскільки немає жорсто­кості, недоумкості, все нікельоване і скляне, все упорядко­ване — і задирки людських пристрастей в ньому тур­ботливо введені в рамки. Ми не маємо більше нічого втрачати й досягати, ні глибших імпульсів, ні потаємних рухів серця, ні інтимних пристрастей, всі вони пізнані, опубліковані, проаналізовані, використані. Відповідає, над­ходить у моє розпорядження саме те, чого я чекаю, і найвищим досягненням цієї цивілізації примусу є моя згода щодо зайвості стерильного обурення й примирливої по­смішки.

Перекладено за виданням: J.ElhtL La technique ou l'enjeu du siecle. Paris, 1954.

© ВІТАЛІЙ ЛЯХ, переклад українською мовою, 1996.

Дата добавления: 2015-05-26