Розділ XIV

Стаття 96

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

стави й порядок скасування (припинення) або зміни таких заходів, а також відновлення справ щодо осіб, до яких було застосовано ці заходи, передбачені кримінально-проце­суальним законодавством. Крім того, це законодавство регламентує порядок звільнення засудженого від відбування покарання в разі його хронічного психічного захворюван­ня, яке перешкоджає відбуванню покарання і водночас надає суду право застосовувати до такої особи примусові заходи медичного характеру або передати її на піклування органів охорони здоров'я. Але якщо така особа була засуджена до виправних робіт чи штрафу, то суддя у всіх випадках виносить постанову про звільнення її від подальшого відбування покарання. Кримінально-процесуальним законодавством вирішуються та­кож питання, пов'язані із застосуванням примусових заходів медичного характеру що­до осіб, які захворіли на хронічне психічне захворювання під час відбування покарання. Справи про діяння неосудних (обмежено осудних) осіб за наявності обставин, пе­редбачених ст. 6 КПК, а також у разі недоведеності їх участі у вчиненні суспільно не­безпечного діяння, або якщо суд визнає застосування примусових заходів медичного характеру недоцільним, підлягають закриттю. У випадках, коли особа, яка вчинила су­спільно небезпечне діяння в стані неосудності (обмеженої осудності) або захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, видужала до винесення судового рішення чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути небезпечною для суспіль­ства, до неї не можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. У разі закриття судом справи щодо неосудного (обмежено осудного) про це повідомляють органи охорони здоров'я для здійснення необхідного лікарського нагляду.

6. Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише за наявності у
справі обгрунтованого висновку судово-психіатричної експертизи про характер і тяж­
кість захворювання та заходи, які потрібно застосувати до хворої особи. Експерт не має
права давати висновок з юридичних питань: про осудність, неосудність і обмежену
осудність, винність, суспільну небезпечність особи, застосування до неї примусових
заходів медичного характеру, визначення виду психіатричного закладу, а також про
передачу особи на піклування родичам чи опікунам з обов'язковим лікарським нагля­
дом за нею. Вирішення цих питань належить до компетенції суду.

7. Суд визначає лише вид примусового заходу, але не строки. Його тривалість і під­
стави для припинення залежать від психічного стану хворого, особливостей перебігу
захворювання. Примусові заходи медичного характеру тривають доти, доки хворий не
перестане бути небезпечним для оточуючих.

8. Час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного ха­
рактеру (тримання у психіатричному закладі), зараховується в строк покарання за
правилами, передбаченими ч. 5 ст. 72 КК, а один день позбавлення волі дорівнкх
одному дню застосування примусових заходів медичного характеру (ч. 4 ст. 84 КК,
ч. 1 ст. 423 КПК).

КПК (статті б, 408, 411, 416-424).

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р.

Постанова ПВС № 7 від 3 червня 2005 р. «Про практику застосування судами примусовії заходів медичного характеру та примусового лікування» (п. 19).

Стаття 96. Примусове лікування

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від при­
значеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що
становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження
волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання.
У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється
у спеціальних лікувальних закладах.

1. Закон розмежовує види примусу, що застосовується до певних категорій хворих
осіб у разі вчинення ними суспільно небезпечного діяння. На відміну від примусових
заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних,
примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу,
що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ч. 1 ст. 96). Застосування такого при­
мусового лікування є правом, а не обов'язком суду. Відповідно до закону примусове
лікування застосовується поряд із призначеним покаранням.

КК 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і нарко­манів. КК 2001 р. не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосоване при­мусове лікування. Але при цьому в ч. 1 ст. 96 вживається узагальнене поняття - «осо­би, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб».

Основи законодавства України про охорону здоров'я відносять до соціально небез­печних захворювань туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. До цього переліку необхідно додати також токси­команію (про її поняття див. коментар до ст. 21). ПВС у постанові № 7 від 3 червня 2005 р. (п. 24) зазначив, що стосовно наркологічно хворих не можна застосовувати ст. 96, оскільки алкоголізм та наркоманія ніби не становлять небезпеки для здоров'я інших осіб. Але така позиція видається спірною: насправді і алкоголізм, і наркоманія можуть успадковуватися, а отже, становлять небезпеку і для інших людей — потомків. Крім того, у цій постанові взагалі немає відповіді на принципове запитання: до кого ж можна застосовувати примусове лікування? Порядок здійснення госпіталізації та ліку­вання таких хворих, у т. ч. в примусовому порядку, встановлюється законодавством.

2. Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного і
медичного критеріїв: а) наявність у діяннях винного ознак складу злочину; б) наявність
у винного хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. До умов застосу­
вання примусового лікування у порядку ст. 96 належать: а) необхідність медичного ви­
сновку про наявність у суб'єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров'я
інших осіб; б) засудження такої особи до певного виду покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв, що належать до підстави й умов застосування примусового лікування, виключає можливість його застосування.

Стаття 96 не містить положень щодо продовження і припинення примусового ліку­вального процесу. Частково ці питання вирішено у кримінально-процесуальному і кри­мінально-виконавчому законодавстві. Частково ці питання розв'язує ст. 411-1 КПК -і лише стосовно алкоголіків і наркоманів.

Примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч. 4 ст. 234 КПК), лікарської комісії (ст. 411-1 КПК).

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголіків і нарко­манів видається спеціальними медичними комісіями, до складу яких обов'язково вхо­дять спеціалісти - лікар психіатр-нарколог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має бути обґрунтованим не лише на результатах клінічного об­стеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайомлення особою, що прово-дитьдізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і характеризують поведінку обвинуваченого за міс­цем проживання, роботи чи навчання. Особливу увагу необхідно звертати на факти до­ставления особи в органи міліції, приймальники-розподільники у стані сп'яніння. Якщо особа раніше перебувала на лікуванні у психоневрологічному або наркологічному дис­пансері, органи досудового розслідування зобов'язані витребувати також витяги з істо­рії хворого і надіслати їх комісії.

У медичному висновку про наркологічне захворювання мають бути сформульовані нідповіді на такі запитання: чи є особа хронічним алкоголіком, або наркоманом чи ток­сикоманом; чи потребує вона примусового лікування; чи є протипоказання до такого

Дата добавления: 2015-05-31