Доба Нового часу в історії європейської етики та культури. 2 страница

У своєму первинному значенні "Євангеліє" означає "добру новину" для усьго людства, пов'язану зі спасінням через розпяття та воскресіння Ісуса Христа, котрий відкупив людей від рабства гріха та вічної смерті. Спочатку вважалося, що існує лише одне справжнє "Евангеліє" про життя Ісуса, котре лише доповідалось різними авторами. Сам Ісус, як вважають багато критиків, не давав вказівок щодо письмового фіксування свого життя та речень, але уповноважив апостолів йти та проповідувати про "радісну звістку" щодо спасіння своїм співгромадянам з Ізраїлю та усім іншим народам.

Євангеліє у християнстві — головна частина Нового Заповіту, який, в свою чергу, є частиною Біблії. Євангеліє містить розповіді про Ісуса Христа, його життя, вчення, смерть і воскресіння. Християнською церквою канонізовано (оголошено священними і включено до Нового заповіту) чотири Євангелія:

· Євангеліє від Матвія

· Євангелія від Марка

· Євангелія від Луки

· Євангелія від Іоанна

З точки зору багатьох спеціалістів, канонічні Євангелія, котрі було визнано дуже рано, відрізняються від апокрифів по-перше, своєю простотою та правдивістю, по-друге, мають найдавніше походження, по-третє, містять догматичну й моральну чистоту віровчення, по-четверте, підкріплені авторитетом апостолів або їх безпосередніх учнів.

50. Антична етика, загальна характеристика.

Античність увійшла в історію етичної науки як початок її становлення. Тут уперше була зроблена спроба вирішення моральних проблем, а також обгрунтування власне проблеми моральності (її основ, сенсу,обов'язковості). Навіть уведення терміна «етика» є заслугою античного філософа Арістотеля, який створив першу етичну систему і по праву вважається батьком етичної науки.Античність, на відміну від типової для східних деспотій зрощеності природного й соціального, характеризувалася більшою соціальною детермінованістю всіх сфер культурної життєдіяльності. Навіть релігіявиступала не зоологічним міфологізмом, а обожненням поліса, своєрідним пантеоном антропоморфних богів. Грецький поліс як певний тип суспільних взаємозв'язків, що виникли на основі рівноправності вільних громадян, став своєрідною «моральною субстанцією» суспільства.Загальні особливості античного бачення світу вже не могли поєднуватися з прийняттям його як божественного й незбагненного, тобто як непродуманої даності. Універсальність єдиного світопорядку (й на рівні природного, йна рівні соціального) вимагала встановлення справді закономірного — космічного закону — логоса. Йдеться про те, Що світовідчуття античної людини цілком визначалося ідеєю космосу як універсальної впорядкованості.У системі космологізму відбувається й становлення етичного знання як способу вирішення завдання впорядкування людської душі, гармонії мікрокосму та макрокосму. Зауважимо, що осягнення космічноїуніверсальності єдиного світопорядку здійснювалося в системі доказового знання про природний закон, що підлягає людському пізнанню. Важливою особливістю античного бачення світу, яка забарвлювала й етичні уявлення індивіда, була спрямованість до формування світу за міркою людського. Саме людина постала вихідним пунктом осягнення світу. Тому й для античної етики (як і в цілому для античного пізнання) «людська природа» є основоположною категорією.Наскрізною ж проблемою, що становила предмет.етичних розмірковувань протягом усього етапу античності, була проблема нормативності людського існування, котра розглядалася як обгрунтування специфіки людськогоспособу життя. А варіативність вирішення даної проблеми в античній етиці відобразила відмінності у вихідних принципах — або домінування космологізму, або орієнтація на антропологізм та соціологізм. Тут,однак, слід зауважити, що факт єдності античної етичної думки виявляється саме в наявності вказаних трьох принципів, які більшою чи меншою мірою присутні в усіх заявлених етичних позиціях античності.

51. Сократівський тип моралі (Платон «Апологія Сократа»)

???

52. Гедоністичний тип моралі

Гедонізм – морально-етична доктрина, відповідно до якої насолода є найвищим благом і критерієм людської поведінки, що визначає всю систему моральних вимог.

53. Евдемоністичний напрямок в етиці.

54. Етичні погляди Платона

Згідно з ученням Платона існують надприродний світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним він вважав світ вічних, незмінних, самодостатніх (божественних, мудрих, досконалих) ідей-сутностей, а вторинним, похідним — чуттєвий світ, окремі предмети якого є блідими копіями відповідних ідей: прекрасні речі існують тому, що є ідея прекрасного; благо існує, оскільки є ідея блага і т. д. Ідеї, за Платоном, не тільки загальне (рід) начало, причина, а і образ та зразок.
Світ ідей для людини як чуттєвої, тілесної істоти недоступний. Проте в ній існує безсмертна душа, розумна і вища частина якої причетна до світу ідей. Будучи обтяженою нерозумною частиною, яка, поєднуючись із тілом, стає його рабом, душа забуває про своє колишнє існування у світі ідей. Тому пізнання є нагадуванням того, що закладено в людині. Тобто людина розвиває одвічно притаманні своїй душі потенції, якості, а виховання лише оформляє, розкриває їх.
Визнання вродженості чеснот дало змогу Платону обґрунтувати становість моралі. Найвища чеснота, мудрість властива філософам, тому саме вони здатні найефективніше управляти державами. Хоробрість, сила духу є вродженою чеснотою воїнів, захисників держави. Землеробам і ремісникам, на його погляд, властива помірність. Справедливість він вважав найважливішою чеснотою держави, що уможливлює її існування: “...державу ми визнали справедливою, коли наявні в ній три різні за своєю природою стани роблять кожен свою справу”. Тому справедливість, згідно з концепцією Платона, означає “...займатися своєю справою і не втручатися в чужі...” Перехід з одного стану в інший є найбільшою шкодою для держави, найбільшим злочином та несправедливістю. Однак дітей, які мають високі задатки, треба з усією пошаною переводити з нижчого стану до воїнів, і навпаки.
Найважливішою, за Платоном, у світі ідей є ідея блага як передумова всього правильного і прекрасного. В античному світі благо тлумачили як мету, спрямовану на досягнення щастя людини. Таких поглядів дотримувався і Платон, вважаючи, що людина повинна прагнути до світу ідей, де стають можливими справжнє благо і щастя. Основою моралі і моральним зразком, за твердженнями Платона, є божество, тому людині слід уподібнюватися Богу наскільки це можливо. Головне завдання морального виховання полягає в тому, щоб домогтися від громадян добровільного підкорення законам: “...похвала й осуд повинні виховувати людей і робити їх покірними і слухняними тим законам, які будуть видані”. Платон цінував правдивість, розумність і розсудливість громадян. Платон справді збагатив етику цінними думками про мету людської діяльності, чесноти людини, співвідношення блага особистості і блага держави, справедливість.

55. Філософсько-етичні аспекти любові у творі Платона «Бенкет»

Одним з найдивовижніших творів античної літератури, що розкривають нам уявлення про сприйняття любові майже у всіх її гранях з точки зору античного світогляду можна назвати працю Платона “Бенкет”. Цей твір свого роду є “антологією” античного кохання, котра розкриває нам те, як сприймали любов античні митці, філософи і наскільки воноа було для них багатогранне, яке смислове навантаження воно несло.???

56. Етика в системі знання Арістотеля (див. в лекції)

57. Предмет і завдання етики за Арістотелем

Арістотель першим назвав етикою науку, що вивчає сферу людських стосунків, поведінку індивіда як розумної і суспільної тварини, визначив її місце в системі інших наук (між психологією — наукою про індивіда, його душу і політикою — вченням про державу). Щоправда, деякі етичні проблеми, насамперед проблему вищого блага, він зараховував до компетенції політики, яка, на його думку, “встановлює, які з наук потрібні в державах, а також, які науки і в якому обсязі повинен вивчати кожний”.
У своїх студіях з етики Арістотель прагнув з'ясувати предмет цієї науки, природу щастя, сутність і види блага, здатність людини досягти його. Та найбільше філософ переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості.
Блага (“те, до чого все прагне”) Арістотель поділив на три види: зовнішні; ті, що стосуються душі; ті, що стосуються тіла. Кожен із цих видів відіграє певну позитивну роль. Так, для щастя потрібні зовнішні блага, оскільки неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних засобів. Часто це роблять завдяки друзям, багатству, політичному впливу. Однак головними є блага, що стосуються душі. Маючи певні прагнення, людина ставить перед собою відповідні цілі. Цілей, а отже, й видів їх досягнення багато. Вищим благом є ціль, бажана сама по собі, а інші цілі бажані задля неї. Це благо стосується найважливішої з наук — політики. її мета охоплює цілі інших наук і тому є властивим благом людини. Особливо важливим вважають благо держави, але найвище благо — щастя. А благоденство і благополуччя ототожнюють зі щасливим життям. Проте для багатьох “щастя — це щось наочне й очевидне, скажімо задоволення, багатство чи пошана”. Причиною такого розуміння щастя є наявність у людини, крім “розумної”, ще й “рослинної” та “нерозумної” частин душі.
На його думку, для з'ясування сутності щастя як мети дій, чогось довершеного і самодостатнього необхідно виходити з призначення людини. Розглядаючи щастя як діяльність душі і вчинки за участю здорового глузду, Арістотель вважав призначенням людини діяльність впродовж усього життя, оскільки “...один день чи короткий час ще не роблять людину щасливою або блаженною”.
Ідеалом морального життя Арістотель вважав життя мудреця, тому що споглядання істини є найприємнішим з усіх узгоджених з доброчесністю видів діяльності. Також важливою в етиці Арістотеля є проблема справедливості. За його словами, цей термін має багато відтінків і означає як справедливість взагалі (правильну поведінку стосовно інших з погляду норм права, звичаїв або суспільної думки), так і доброчесність правильної поведінки стосовно інших. Справедливість у вузькому розумінні він тлумачив як особливу етичну доброчесність.

58. Вчення Арістотеля про чесноти

59. Етичне вчення Епікура

Як і засновник атомізму (вчення, за яким світ складається з атомів) Демокріт, Епікур визнавав, що світ є матеріальним, Аналізуючи категорію “благо”, Епікур розглянув насамперед проблеми втіхи і страждання. “Начало і корінь будь-якого блага, — за Епікуром, — це задоволення черева: навіть мудрість та інша культура мають до нього відношення”, тому що “коли кричить плоть, кричить душа”. У таких висловлюваннях ідеться про первинність природних потреб, хоча принцип задоволення, втіхи він наповнив духовним, зокрема й моральним змістом.
З цією метою Епікур поділив бажання, потреби і втіхи на такі види:
— природні і необхідні бажання, потреби і втіхи (до них належать елементарні тілесні потреби — не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути, які слід задовольняти насамперед. Людина, що задовольняє тільки їх, стає незалежною від обставин, застрахованою від зіткнень з іншими людьми. Необхідні тільки ті бажання, незадоволення яких викликає страждання);
— природні, проте не необхідні бажання, потреби і втіхи (йдеться про вишукані страви, статеві потреби тощо, їх задовольняти слід помірно);
— не природні і не необхідні бажання, потреби і втіхи (вони пов'язані з потягом до нерозумних потреб, честолюбними намірами, задумами. Такі бажання слід рішуче переборювати).
Важлива роль в етиці Епікура належить категорії “справедливість”. її він трактував як домовленість про корисне, спрямовану на уникнення шкоди (не завдавати нікому шкоди і не зазнавати її самому). У справедливості як феномені він виокремлював моменти загального й особливого, абсолютного й відносного. Справедливість для всіх одна, зазначав Епікур, оскільки є тим корисним, яке позначається на стосунках між людьми. Проте вона залежить від конкретних обставин, тому виявляється не для всіх однаковою. Як і Арістотель, Епікур розрізняв політичну і моральну справедливість. Порушення справедливості завжди пов'язане з тяжкими моральними наслідками: “Хто робить таємно що-небудь із того, що люди домовилися між собою не робити з метою не шкодити і не зазнавати шкоди, тому не можна бути впевненим, що він залишиться прихованим, хоча б він десять тисяч разів залишався прихованим у цей час. Адже чи залишиться він прихованим до смерті — невідомо”.
Епікура часто називають проповідником індивідуалізму, культу ізольованої, заглибленої у власні переживання, особистості. Однак людина, за Епікуром, не приречена на самотність. її потреба (насамперед мудреця) в інших людях задовольняється завдяки дружбі. Вона і вигідна, і самоцінна, адже виявляється в стосунках між людьми, які індивід обирає вільно і які залежать від нього.
Щастя, за Епікуром, є наслідком морального і фізичного здоров'я. Сповнена страхів людина не може бути щасливою.

60. Етика стоїцизму

Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея з колонами в Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав філософії)) — філософське вчення, згідно з яким світ-космос перебуває в нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле.

Долю окремого тіла, за стоїцизмом, визначає його природа, що доцільно включається у всезагальну природу. Найважливішим своїм завданням стоїцизм вважав обґрунтування міцної і розумної основи морального життя людини, яку вбачав у подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється у підпорядкуванні своїй долі. Основними чеснотами стоїка було проголошено стійкість, твердість у житті.
У розвитку стоїцизму виокремлюють такі періоди: Давня Стоя, Середня Стоя, Пізня Стоя (римський стоїцизм).
Давня Стоя (III—II ст. до н. е.). Стоїки уявляли світ як єдине тіло, в якому діє всеза-гальний закон, який надає всьому сущому в ньому доцільний смисл: “Закон цей — правильний розум”. Жити згідно з природою означає керуватися розумом, що править світом, а він є природною характеристикою індивіда. Проте від природи розум існує лише як можливість. Доброчесність, людська досконалість полягають у тому, щоб розвинути його до рівня світового розуму. “Сама природа, — вважав Зенон, — веде нас до доброчесності”, тобто життя згідно з природою тотожне життю розумному, доброчесному.
Основне положення етики стоїцизму зводиться до того, що все суще є або благом, або злом, або ні тим, ні іншим. Благом вважають такі доброчесності, як розуміння, справедливість, мужність, розсудливість тощо. Це не зовнішні щодо людини феномени, вони виражають її внутрішню сутність, постаючи як доброчесний вчинок, доброчесна людина. Злом є все протилежне благу: нерозуміння, несправедливість та ін., тобто пороки (зокрема, порочний вчинок, порочна людина). Ні те, ні інше — усе, що не приносить ні користі, ні шкоди (життя, здоров'я, насолода, краса, сила, багатство, слава, знатність, а також їх протилежності: смерть, хвороби, муки, потворність, безсилля, бідність, неслава, безрідність тощо). Природа (світ) і людина як її ланка не є ні добром, ні злом.
Середня Стоя (II—І ст. до н. е.). її представники реформували стоїцизм, пом'якшивши його ригоризм (твердість, суворість). Так, давньогрецький мислитель Панецій (прибл. 185—110/109 до н. є.) визнавав благом не самодостатню доброчесність, яка вивищується над природним і суспільним буттям людини, саму по собі, а її разом зі здоров'ям, силою та здібностями людини. Проповідуючи деякі справді стоїчні принципи, він обстоював самостійність, самовизначеність людської особистості, пов'язуючи їх з ученням про обов'язки. Людину вважав прекрасною істотою, яка має гармонійний організм. її природні потреби — необхідною складовою блага, тому для щастя потрібні як доброчесності, так і здоров'я, сила, багатство. Єдиною метою всіх доброчесностей є щастя, до якого у кожної з них свій шлях.
Пізня Стоя (римський стоїцизм). Загалом в етиці римських стоїків простежуються елементи індивідуалізму, про що свідчили їх заклики до самоізоляції. Засуджуючи аморальність тогочасної дійсності, вони зосереджувалися на проблемах самовдосконалення особистості.

61. Особливості середньовічної етики та моралі

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії. Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют. Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал. Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією любові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя. Особливе місце в осмисленні цих та інших питань християнської етики займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Акві-нат). Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум. Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло долають спокуси (гріхи). Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного. За Аквінським, найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові ^,о Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму. Що стосується доброчинностей, то Аквінський, відтворюючи чотири традиційні доброчинності — мудрість, відвагу, помірність і справедливість, — додає ще три християнські — віру, надію, любов. Фома Аквінський менш критично ставиться до потреб людського тіла та пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість прагнення земних радощів. На думку Фоми, моральний образ дії гарантує людині спасіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відплата пов'язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість, людині знати не дано. Етика Аквінського чітко розмежовує мораль і релігію, зробивши акцент на тому, що людські доброчинності без віри і Божої благодаті майже ніщо, більш того, вони не дають людині можливості безпосередньо наблизитись до Бога, жити благочинним життям. Тому лише безпосереднє споглядання Божої суті у потойбічному світі й з волі самого Бога є істинним блаженством. Такий постулат стверджує несумісність людської моралі та релігії.

62. Поняття «Декалок» та «7 смертних гріхів»

Християнський Декалог
(Десять Божих заповідей)

Я – Гостподь твій. 1. Нехай не буде в тебе інших богів крім мене. 2. Не взивай намарно імені Господа Бога твого. 3. Пам'ятай день святих святкувати. 4. Шануй батька твого і матір твою, і добре буде тобі на землі. 5. Не убий. 6. Не чужолож (Не роби перелюбу). 7. Не кради. 8. Не свідчи неправдиво на ближнього свого. 9. Не пожадай жінки ближнього твого. 10. Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого.

Декалог - це перелік десяти основоположних релігійних і моральних обов'язків - заповідей, котрі висловлюють явлену Творцем волю в тому, що стосується ставлення людини до Бога, до ближнього та до світу. Кожен знає, з яким драматизмом зображено в Біблії передачу цих заповідей, що відбулася під час Богоявлення - Теофанії, коли всемогутній явився перед Мойсеєм на горі Синай і написав їх, серед громів та блискавок, на кам'яних таблицях, У Святому Письмі це записано двічі - в книзі Вихід (20 розділ) та в Повторенні Закону (5 розділ).У Біблії ці заповіді не класифіковано та не пронумеровано. Нумерація з'явилася в катехитичному вченні, де декалог посідає одне з головних місць. Ми всі добре знаємо, що заповіді Декалога можна об'єднати у дві групи:
Перша група стосується ставлення людини до Бога: вклоніння Богові; вшанування Імені Бога; дотримання священного часу - "дня Суботи".
У другій групі перелічено заповіді, що стосуються наших обов'язків щодо інших, згідно з євангельським законом "Люби свого ближнього, як самого себе ". У цій групі на першому місці - і це вражає - ми бачимо заповідь щодо нашого ставлення до батьків: "Шануй свого батька та матір свою ", а далі йде обіцянка: "щоб довгі були твої дні на землі".
Далі ідуть заповіді про святість людського життя, святість людського тіла, що також є джерелом передачі життя; повагу до власності ближнього; повагу до честі та доброго імені ближнього; контроль над своїми бажаннями, коли йдеться про родинну стабільність ближнього та відмову від зазіхань на його власність. Це - божественні закони Старого Заповіту, котрі були доповнені євангельським баченням, насамперед, Проповіддю на горі (Блаженства, Мт 5) і найголовнішою заповіддю, що її дав Ісус Христос: " "Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою ". Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: " Люби свого ближнього, як самого себе". На двох оцих заповідях увесь Законі Пророки стоять " (Мт 22, 37-40).Християнські Церкви вважають дотримання Десяти Заповідей головним обов'язком християнина, а недотримання - серйозною провиною. Йдеться про першорядний обов'язок, закарбований у самому серці людини, і його можна вважати однією з прерогатив так званого "природнього права". Смертні гріхи — так в християнстві називають гріхи, которі ведуть до загибелі душі, в лапках подані назви на латині:

Смертні гріхи з протилежними їм чеснотами (за католицьким списком):

· 1. Гординя — Смирення.

· 2. Жадібність — Щедрість.

· 3. Хтивість — Чистота.

· 4. Заздрість — Доброзичливість.

· 5. Обжерливість — Поміркованість.

· 6. Гнів — Лагідність.

· 7. Зневіра — Працелюбність.

Вчення про вісім помислів, що лягло в основу вчення про сім смертних гріхів розробив ранньо-візантійський богослов Евагрій Понтійський у 4-му столітті. В православному богослов'ї поширений саме цей первинний восьмискладовий перелік Евагрія Понтійського. У новому видозміненому семискладовому західно-схоластичному списку смертних гріхів сум було замінено на заздрість, а марнославство об'єднано з гординею. Ця нова західна концепція семи смертних гріхів отримала поширення після схоластичних праць Томи Аквінського (XIII століття).

В православ'ї смертні гріхи чи помисли окреслюються як гріховні пристрасті (страсті) і як і у Евагрія Понтійського первинно їх нараховується 8:

· 1 Гординя

· 2 Марнославство (в католицькому списку обєднано з гординею)

· 3 Сріблолюбство (чи грошолюбство, відповідає жадібності, користолюбству)

· 4 Гнів

· 5 Блуд (відповідає хтивості, похоті)

· 6 Черевоугодництво (відповідає обжерливості)

· 7 Зневіра

· 8 Сум (в католицькому списку замінено на заздрість)

Вони визначаються як гріховні протиприродні рухи душі. Їх викорінення та щира боротьба з ними є духовною боротьбою та завданням кожного православного християнина з метою стяжання благодаті Святого Духа для відновлення безпристрастного і безгріховного образу Христа - Нового Адама (на відміну від старого Адама, враженого тлінням, смертністю та пристрастністю внаслідок перворідного гріха), благодатне насіння якого отримується у православному хрещенні.

63. Лицарський і чернечий тип моралі

Лицарський тип. Власне ідеали придворного життя сприймаються як протилежні релігійним цінностям (покорі та всепрощенню), проте між ними є суттєвий зв'язок: служіння, обітниці, до яких ставилися надзвичайно серйозно. Середньовічна культура виробила цивілізовані правила поведінки для людей, які відзначалися буйним, запальним норовом, пихатістю і несамовитістю, але не бажали набути репутації варварів. Виявленням достоїнства шляхетної людини стали повага до іншого (але рівного!), безмежна щедрість, захист слабкого, вірність слову, справедливість — навіть якщо це було небезпечно для життя. Визначальною цінністю у лицарській культурі можна вважати честь, яку захищали будь-якою ціною. Справою честі були пошуки сильнішого супротивника, честь не дозволяла нападати на слабшого або того, хто впав. Звичайно, кодекс честі суперечив реальним бойовим умовам: у війнах не гребували хитрощами, несподіваними нападами, мародерством, захопленням полонених задля викупу тощо. Кодекс же честі вироблявся на змаганнях, турнірах — у присутності Прекрасної Дами. З лицарською культурою пов'язують виникнення сучасної західної форми шлюбу.
За тих часів велика патріархальна родина ще зберігала свою владу над індивідом, визначала міру його відповідальності, поведінку. З XII ст. зростає цінність моногамної сім'ї, у тому числі й завдяки зусиллям церкви (обмеження позацерковних форм шлюбу, зміцнення шлюбних зв'язків). Кодекс лицарського ставлення до жінки з придворної гри (з старофр. — куртуазне кохання) перетворюється на норму поведінки різних станів.
Піднесений образ лицаря увібрав у себе найважливіші цінності людської моралі і завдяки цьому виявив цивілізацій-ний вплив на суспільство й через століття після того, як реальна аристократія втратила своє верховенство у політиці, економіці, суспільному житті.
Станово-корпоративна мораль середньовічної Європи повною мірою відбила суперечливий характер цієї культури. З одного боку, це найбільш розвинута форма традиційного суспільства, яка характеризується підкоренням індивіда стану (станова честь), офіційній католицькій ідеології. З іншого боку, середньовічне християнство орієнтувало людину на особисту відповідальність у гіпертрофованій формі, що викликана почуттям провини, каяття, Жалості. Виявлення цієї тенденції, що поступово розвивалася у родоплемінній і давньосхідній, особливо в моралі античного суспільства, призводить до розпаду традиційної системи моралі.

Чернечий тип. Аскетизм, покора, віра в бога, допомога ближньому, відмова від мирського життя.

64. Типологічні особливості етики та моралі доби Відродження

Період ранньої кризи феодалізму і зародження буржуазних відносин (XV—XVI ст.) названо епохою Відродження. Вона прийшла на зміну середньовічної культури, а тому зберегла в собі багато її ознак. Щоправда, має і свої особливості, зокрема за цієї епохи відбулося соціальне пробудження особи, яка поступово звільнялася від усвідомлення обмеженості свого буття, впевнювалася у своїх можливостях. Очевидно, тому тогочасна філософія, особливо етика, були звернені не до Бога, а до людини. Гуманістичний характер філософії Відродження виявився передусім у розумінні людини як вільної істоти. Визнаючи, що світ створив Бог, філософія Відродження виходила з того, що людина, одержавши від Бога свободу волі, повинна діяти сама, усвідомлюючи свою долю. Етика цієї епохи орієнтувала людину не на божественну благодать, а на власні сили, наслідком чого були глибока віра в безмежні творчі можливості індивіда та оптимізм. Однак тогочасна етика, як і мораль, моральність, мала індивідуалістичний, волюнтаристичний характер.
Мислителі цієї епохи особливо переймалися проблемами індивідуальності, самоцінності специфічного, неповторного та унікального в людині, своєрідності обдаровання, смаку, уподобань, способу життя тощо. Йдеться не про біологічну специфіку індивідів, а про такі феномени, як індивідуальність та особистість.
Увага до індивідуального начала людини, її унікальності є однією з істотних ознак західної парадигми світосприйняття, світорозуміння і переживання буття. Вона принципово відрізнялася від східної парадигми. Наприклад, у Давньому Китаї культивувалася звичка діяти гуртом, що майже унеможливлювало ініціативу окремої людини. Безперечно, це обумовлювало специфіку давньокитайської антропології. Неактуальними були проблеми індивідуального в людині і для філософії Давньої Індії. Про це свідчить ігнорування проблеми буття особистості в буддизмі, який зосереджувався на житті як безособовому світовому процесі. Наслідком такого підходу були деактуалізація проблеми смерті, ідея всезагальної любові, “зосередженість на минулому, неувага до майбутнього”.
На етапі раннього (італійського) Відродження мислителі акцентували увагу переважно на людині як природній істоті, що засвідчило антропоцентричний характер тодішньої філософії. В епоху пізнього (північного) Відродження відбулась переорієнтація філософії на природу загалом. Творчість Ф. Петрарки, Ф. Бекона.

Дата добавления: 2015-05-26