ІІІ. Лекція: литовсько-польська доба Української історії. Виникнення козацтва (ХІV – перша половина ХVІІ СТ. ). 1 страница

1. Захоплення українських земель Литовським князівством та шляхетською Польщею. Люблінська унія.

2. Політичне та економічне становище українських земель. Особливості розвитку сільського господарства.

3. Зародження козацтва. Запорозька Січ - центр консолідації українських національних сил і ядро формування власної державності.

Після смерті Юрія Болеслава, який князював у 1324-1340 роках, Галицько-Волинська держава припинила своє існування. З цього часу розпочалася боротьба за Галичину, а потім і за всі інші українські землі між феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства й Туреччини. У 1349 році польський король Казимир ІІІ (1310-1370) захопив Галицьку землю. Галичина спочатку зберігала обмежену адміністративну автономію. В установах вживалася українська мова поряд з латинською. Але так тривало недовго. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників-старост. Казимир ІІІ неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права й звичаї українського народу, а неофіційно діяв навпаки.

Наступний король Людовік Угорський (1370-1382) продовжив політику свого попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опальського (1372-1378 і 1386-1387), онімеченого польського князя. На перший погляд Галичина користувалась автономією.

Після смерті Людовіка (1382) польською королевою стала його дочка Ядвіга. Умови між польським урядом і Ягайлом (великим литовським князем, сином Ольгерда) були підписані у литовському місті Креві 14 серпня 1385 року. Ця так звана Кревська унія рішуче змінила напрями зовнішньої політики країн Східної Європи. У 1386 році Ягайло оформив шлюб з Ядвігою та був коронований польським королем у Кракові під іменем Володислава ІІ.

Ягайло активно підтримував польську експансію, надавав землі польським вельможам, відбираючи їх у місцевих бояр. У 1434 році в Галичині було скасоване давнє українське право й запроваджено польські суди. Із цього часу документація в сільських і земських судах велася виключно латинською мовою, а з ХУІ століття – польською.

Згідно з Кревським актом, землі великого князя литовського, у тому числі Поділля, Волинь, київські й чернігівські землі, повинні були перетворитись у польські провінції, а саме князівство Литовське мусило припинити існування. На шляху реалізації Кревської унії став Вітовт – двоюрідний брат Ягайла, за роки князювання якого Литовська держава досягла могутності, а влада польського короля над Литвою стала номінальною.

Міндовг, який князював у 1230-1263 роках об’єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі.

У 20-х роках ХІУ століття Гедимін (1316-1341) зайняв Берестейщину, потім загарбав Вітебське, Мінське, Друзьке, Турово-Пінське князівства, завершив підкорення Полоцького князівства. У 1340 році свого сина Любарта поставив князем на Волині, оволодів Волинською, Холмською і Белзькою землями. Другий син Гедиміна – Ольгерд (1345-1377) – у 50-х роках ХІУ століття заволодів Чернігово-Сіверською землею, в 1362 році зайняв Київ, а в 1363-му переміг татар і поширив свою владу на Поділля.

Таким чином, у другій половині ХІУ століття Литовська держава стала однією з найбільших у Східній Європі. Українські й білоруські землі становили 9/10 її території.

Характерною рисою устрою Литовського князівства був феодалізм, подібний до західноєвропейського. Землеволодіння було тісно зв’язане з військовою службою. Землю міг одержати тільки той, хто виконував військові обов’язки.

Такий централізований лад Литва завела також на Україні. Хоч литовські князі говорили, що “новини не вводять”, але насправді вони забрали владу в українських князів і передали її своїм намісникам. У Городлі (1413) було підписано Литовсько-Польську унію, що дуже обмежувала права православного населення Литви.

Польський вплив у Литовському князівстві ставав дедалі сильнішим, а українська аристократія втрачала політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович, наступник Жигмонта, продовжував наступ на автономію українських земель. У 1452 році він ліквідував Волинське князівство, передав Волинь своєму наміснику. Та сама доля спіткала й Київське князівство.

У другій половині ХІУ століття посилилось суперництво між Литвою та Московською державою. Московський уряд, оцінивши співвідношення сил, відкрито виступив з програмою приєднання всіх земель старої Київської держави як батьківщини московських князів.

У 1569 році під натиском польської шляхти король Жигмонт ІІ Август (1548-1572), останній з династії Ягайлів, скликав у Любліні сейм з метою проголошення унії. Згідно з актом Люблінської унії Польське королівство й Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту (республіку) на чолі з виборним королем, єдиним сеймом і сенатом. Право володіти маєтками одержали феодали Польщі й Литви в будь-якій частині королівства. Так порівняно легко литовські, українські й білоруські феодали підкорилися волі польського короля та правлячої феодальної верхівки Польщі.

Внаслідок унії більшість українських земель (Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) відійшли до Польщі. 1569 рік відкрив польській шляхті можливості для найбільш широкої експансії на українській землі.

2. Щоб повніше уявити політичне становище України в другій половині ХІУ-ХУІ столітті, необхідно сказати, що в другій половині ХІІІ століття угорські феодали затвердилися на Закарпатті. На захоплених землях збереглися місцеві територіальні утворення – жупи, пізніше вони одержали назву комітати. У Закарпатті їх було чотири: Берегський, Мараморошський, Ужанський, Угочанський. На чолі кожного стояли угорські феодали.

Землі Північної Буковини до середини ХІУ століття знаходились у складі Галицько-Волинського князівства, а після утворення Молдавського князівства (1359) Буковина опинилася в залежності від молдавських господарів. Молдавське князівство з початку ХУІ століття залежало від турецького султана.

Після розпаду Золотої Орди на Кримському півострові утворилася татарська військово-феодальна держава (1449-1783). Султанська Туреччина примусила Кримське ханство визнати васальну залежність. Кримське ханство базувалося на екстенсивних формах господарства (кочове скотарство, примітивне землеробство). Основне заняття його населення – розбійницькі напади на українські землі. Два століття татари спустошували їх своїми набігами.

В економічній сфері України важливе місце займала соляна промисловість. Сіль добували в Галичині, на Слобожанщині, у чорноморських лиманах та озерах. Високого рівня розвитку досягла деревообробна промисловість.

У лісах працювали цілі села теслів, бондарів, колісників, столярів, дігтярів. У ХІУ столітті поширилися водяні млини, а в ХУІ столітті – вітряки. У ХУ столітті почали виробляти “палене вино” – горілку. Шкіряним промислом займалися кушніри, шевці, сідельники, поясники, рукавичники. На привізному металі працювали ковалі, слюсарі, котельники, мечники, шабельники, зброярі. Міська промисловість була організована за цехами з метою охорони інтересів кожного цеху.

Основною галуззю сільського господарства стало землеробство. У другій половині ХУ століття розпочався експорт зерна на Захід – спочатку в Голландію, потім у Францію та Англію. Зерно вивозили через Балтійське море.

Становище селян залежало від правового устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке й загально-шляхетсько-польське. У селах руського права залишились основи давнього ладу, що зберігся з князівської епохи. Зовнішньо ці села відрізнялися тим, що хати стояли не в одну лінію, а були розкидані групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5-10 димів-хат; господарство вела велика родина, що трималася боку підсусідків, потужників, поплічників та інших. Декілька дворищ утворювали громаду, яка обирала собі старшого, що звався старець. Громада мала спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера. Громада управляла, судила, платила данину, утримувала церкву. Громади складали волость під проводом старця. Зібрання волості звалося вічем, громадою або копою.

Волоське право існувало в Закарпатті та в Семигороді. Від ХІУ століття воно поширилось у Галичині й Холмщині. Осадчий, що закладав село, називався князем, і його влада успадковувалася, він управляв справами, вершив суд у своєму селищі, але з участю громади.

У селах німецького права, що поширилося в Західній Україні в ХІУ-ХУІ століттях, панщини не було. Селяни за земельні наділи платили грошима. Вони мали самоуправу на чолі з війтом.

Проте ці форми самоуправління були несприятливими для польської шляхти. Сільське самоврядування стояло на захисті давніх прав селянина. Тому польська шляхта не дозволяла обирати старців, сама призначала урядовців, вела судочинство тощо. Так поширилося польське право. Щодо повинностей селян можна поділити на три групи: селян, що платили данину (мед, шкіри куниці, білки та інших звірів, прядиво, худобу, овес). Це найбільш вільна група селян. Службові селяни працювали у господарстві феодала конюхами, пастухами, пасічниками, ловцями тощо. До третьої групи належали тяглі селяни, що займалися землеробством. Згодом ці групи селян зблизилися, бо пани вимагали від усіх рівної кількості данини. Так утворився один клас панщинного селянства. Спочатку обсяг панщини не був визначений, працювали, коли треба було. У ХУ столітті панщина тривала 14 днів на рік. Коли ж потреба в зерні зросла й шляхта почала закладати фільварки, панщина збільшилась. У другій половині ХУІ століття стали обов’язковими вже два дні на тиждень, а в деяких місцях – і три. Окрім постійних днів панщини селяни мали ще додаткові роботи на оранці, жнивах, косовиці, заготівлі дрів тощо.

Одночасно із запровадженням панщини селяни втратили громадянські права – право суду, власність на землю, право виходу із села. Далі селяни втратили право на землю.

Третім обмеженням селянських прав була заборона переселення. Таким чином, селянин втратив особисту свободу.

Активно наступала католицька церква. В установах панувала виключно польська мова. Українські звичаї переслідувалися, проводилося насильницьке насадження католицтва, переслідування прихильників православної віри.

1596 р. в Бресті було скликано з’їзд прихильників унії і проголошено союз з католицькою церквою. Польський уряд оголосив унію обов’язковою для усіх православних Речі Посполитої. Уніати визнали своїм главою римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов’янську мову та обряди православної церкви. Православне духовенство зібрало інший собор, де було засуджено унію: так почалась завзята боротьба між католиками і протестантами в усіх сферах діяльності українського суспільства: в церквах, в парламенті і на літературному полі.

3. Перша і основна причина виникнення козацтва – це природа землі, яку український народ здобув з початку свого розселення у Східній Європі. Родючі грунти, багатства вод, м’який теплий клімат манили в Україну близких і далеких сусідів.

У ХV ст. українські землі перебували у складі Литовської держави, уряд якої змінив систему земельних відносин. Селяни позбавлялись права на володіння землею. Нові земельні відносини привели до масового обезземелення селян Східної Галичини, Волині, Західного Поділля, північних повітів Київщини. Тому селяни і міська біднота, користуючись правом переходу з одного місця на інше, почали заселяти землі вздовж Дніпра і його численних приток.

Друга причина утворення українського козацтва – соціально-економічний гніт. Шляхта забирали кращі селянські землі і запроваджували на них фільварки, панщина зросла до двох днів на тиждень, селян душили податки.

Третя причина виникнення козацтва – необхідність захистити український народ від фізичного винищення – середньовічного гено- і етноциду, які нависли над Україною внаслідок безперервних нападів татар і турок.

Четверта причина – утворення українського козацтва необхідно додати посилення національно-релігійного гніту в Україні і необхідність у зв’язку з цим захисту православної віри і церкви.

Першопричиною утворення козацтва були “уходництво” (промисли) і “добичництво” (походи на татар), коли озброєні громади йшли в Дике Поле “за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю”, а також нападали на татарські улуси.

У другій половині ХV – на початку ХVІ ст. у верхів’ях Південного Бугу, на Синюсі, Тясмині, Росі, в середній течії Дніпра, на Лівобережжі виникає чимало козацьких слобод і хуторів. Слово “козак” тюркського походження. Ним називали вільну людину, шукача військових пригод.

Перша згадка про українських козаків датується 1489 роком. Найбільш ранні дані про козаків на Київщині відносяться до 1492 і 1499 рр.

Козаки займалися землеробством, скотарством, промислами (рибальством, мисливством, селітроварінням, бджільництвом).

Подальша історія запорозьких козаків пов’язана з іменем гетьмана Д.Вишневецького (Байди). Д.Вишневецький вперше згадується у зв’язку з призначенням його на посаду черкаського і канівського старости (1550). У 1556 р. він зібрав розрізнені козацькі ватаги і побудував на віддаленому, вигідно розташованому за порогами острові Мала Хортиця укріплений городок, названий “замком”, що послужило прототипом пізнішої Запорозької Січі.

Після Хортиці і Томаківки центральним поселенням козацтва були Микитине і Чортомлик. Найбільш відома і популярна Чортомлицька Січ (1652-1709), зруйнована Петром І. Після неї козаки послідовно змінили три Січі: Олешківську, Кам’янську і Нову або Підпільненську.

Запорозька Січ мала своєрідну військово-адміністративну організацію. Військо ділилося на 38 куренів. Назва “курінь” походить від слова “куріти”. Цей термін вживався також і в розумінні сотні, полку, військової частини. Територія (“Вольності Запорозькі”) була поділена на паланки. Спочатку їх було 5, потім 8, а наприкінці існування Січі – 10.

Військово-адміністративна і судова влада в Запорозькому Війську належала військовій старшині – кошовому отаману, судді, писарю й осавулу.

Кошовий отаман поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову і навіть духовну владу. У воєнний час він був “головним командиром” і діяв як необмежений диктатор: він міг викинути порушника дисципліни за борт, затверджував урядовців, узаконював розподіл за “лясами” (жеребками) земель, рибних місць, сінокосів, приймав у Січ нових людей, відпускав старих козаків з Січі, вступав у дипломатичні стосунки з іншими країнами. Кошового обирали лише на рік, після чого на його місце ставав інший.

Другою після кошового особою в Запорозькому Війську був військовий суддя. Як і кошового його обирали на раді з простого товариства. Суддя охороняв ті звичаї і одвічні порядки, на яких базувався весь лад козацького життя.

Військового писаря та військового осавула також обирала загальна рада простих козаків. Писар відав усіма письмовими справами війська. Вплив писаря на політичне і громадське життя був дуже великий. Цей вплив пояснювався ще й тим, що на своїх посадах вони були незамінними. Протягом 41 року (з 1734 до 1775) у Запорозькому Війську змінилося лише чотири писарі.

Військовий осавул стежив за ладом і пристойністю козаків у мирний час у Січі, а у воєнний – у таборі, стежив за виконанням судових вироків, винесених всією радою як у Січі, так і у віддалених паланках, провадив дізнання з приводу різних суперечок та злочинів серед сімейних козаків, заготовляв хліб на випадок війни, у поході їхав попереду як розвідник, стежив за ходом битви.

У Запорозькому Війську важлива роль належала курінним отаманам. Посада курінного отамана була виборною. Курінні отамани виконували в основному роль інтендантів у Січі. Їх прямим обов’язком було постачання харчами і дровами власного куреня і зберігання грошей та майна в курінній скарбниці.

Багато обов’язків виконували військові службовці (“молодша старшина”), які допомагали головній старшині і виконували її накази. Довбиш відав військовими литаврами, скликав у походи, на ради та релігійні свята. До службових осіб належали товмач (перекладач), кантаржій (охоронець ваг і мір), шафар (економ, збирач податків на переправах), булавничий, бунчужний, хорунжий та ін.

Вище військових службовців стояла паланкова старшина, яка діяла поза Січчю. До її складу входили полковник, осавул, писар, підосавулій і підписарій. Всього на Запоріжжі було 149 посад і звань.

Наприкінці ХVІ ст. в Запорозькому Війську налічувалося 10 тис. козаків. На його озброєнні були гармати, гаківниці (рушниці), пістолети. В рукопашному бою використовувались шаблі, списи, келепи (бойові молотки), кинджали, ножі.

Небачений героїзм козаки виявили під час морських походів (1600-1620). Вони спустошили Варну – найсильнішу турецьку фортецю на Чорному морі (1606), штурмували Трапезунд, що в Малій Азії (1614), спалили Константинопольську гавань (1615), здобули Кафу і визволили тисячі невільників (1616).

Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Влітку 1621 р., коли йшла Хотинська війна. Вчасна підмога 40 тис. козаків врятувала поляків від неминучої загибелі.

У 1572 р. Сигізмунд ІІ видав універсал про формування реєстрових козаків (300 чол.) на чолі з шляхтичем Бадовським. Новий польський король С. Баторій у 1578 р. збільшив козацький реєстр до 600, згодом він був доведений до 6 тисяч (1625). Загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Він обирався козаками і затверджувався королем. Рядове реєстрове козацтво, незважаючи на привілеї, перебувало в досить складному становищі. Відбування військової повинності вимагало значних витрат, відривало козаків від господарства.

ІV. ЛЕКЦІЯ: УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ ХVІІ ст. і СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ.

1. Соціально-політичні передумови, характер, рушійні сили та мета Визвольної війни 1648-1657 рр.

2. Програма Б.Хмельницького щодо побудови козацької держави на основі ідеї української соборності. Характерні ознаки Української держави ХVІІ ст.

3. Подальші процеси у формуванні української державності після смерті Б.Хмельницького.

1. В Україні наприкінці ХVІ – у першій половині ХVІІ ст. посилення польсько-шляхетського гніту викликало хвилю козацько-селянських повстань, піднесення антифеодального, національно-визвольного руху. Розгортанню народного руху сприяв широкий розквіт козаччини, яка стала ідеалом для пригнобленого люду. Селяни і міщани легко брали на себе обов’язок ходити у військові походи, визнавали владу козацької старшини, щоб не підкорятися панам. Козаччина стала величезною суспільною силою, а звання “козак” – почесним.

Перше велике козацько-селянське повстання в Україні проти панування Речі Посполитої (1591-1593) очолив К. Косинський.

Навесні 1594 р. знову вибухнуло повстання проти польсько-шляхетського панування. Його очолив виходець з ремісників м. Гусятина на Поділлі С. Наливайко.

Прихильником рішучої боротьби за визволення України виступив запорозький гетьман І. Сулима. У 1635 р. він підняв запорожців й зруйнував фортецю Кодак, побудовану шляхтою для того, щоб не пропускати втікачів на Запорожжя і козацьких човнів у морські походи.

У серпні 1637 р. повстання очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк), Дмитро Гуня і Карпо Скидан. 12 серпня 1637 р. Павлюк звернувся до українського народу з універсалом, в якому закликав із зброєю в руках виступити проти польсько-шляхетського панування. У 1638 р., після страти Павлюка у Варшаві, повстанський рух в Україні очолили запорозький гетьман Яків (Остряниця), полковник Скидан і Гуня.

Ці перші козацькі війни виявили неорганізованість і внутрішню роз’єднаність молодої козаччини, але серед народу залишили опозиційний фермент, якого не можна було загасити.

Своєрідною формою боротьби було опришківство. Протягом 1639-1647 рр. загони опришків неодноразово нападали на шляхтичів, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей).

Отже, “десятиріччя гробової тиші” стало важливим етапом консолідації сил, підготовки необхідних умов для Визвольної війни українського народу 1648-1654 рр.

Напередодні Визвольної війни більша частина території України перебувала під владою Речі Посполитої. Територія України поділялась на Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське (з центром у Львові) та Чернігівське воєводство. Для України тих часів було характерним зростанням великого феодального та монастирського землеволодіння. В Україні існувало три види ренти: продуктова, відробіткова й грошова.

Відбувався і наступ польського уряду на козаків взагалі та на Запорожжя зокрема. Становище козаків погіршувалось ще й тим, що основна їх маса, яка не потрапила в реєстр, так звані “випищики”, змушена була повернутись в панську кабалу.

Польський уряд обмежував права і привілеї реєстрових козаків. Його дії підтримувала частина козацької старшини, зацікавленої у подальшому зміцненні феодально-кріпосницьких порядків.

Не кращим було й становище жителів міст, задушених господарськими регламентаціями. Вони виконували різноманітні повинності (укріплювали замки, ремонтували греблі, несли лісову сторожу, платили податок від пасік, солодовень, броварень).

Феодально-кріпосницьке гноблення і політичне безправ’я мас України доповнювалося національним гнітом. У Львові українцям дозволялося мешкати лише в одному кварталі – на Руській вулиці.

Напередодні Визвольної війни посилювалась експансія католицької церкви. Шляхта організовувала напади на православне населення, погроми його церков, монастирів та шкіл.

2. Визвольна війна (1648-1654) була підготовлена всім ходом історичного розвитку України. Її очолив Б. Хмельницький (1595-1657).

Наприкінці грудня 1647 р., звільнившись з-під арешту, Хмельницький разом з однодумцями тікає на Січ, де 30 січня 1648 р. козацька рада обирає його гетьманом. Після цього підготовка до виступу набирає широкого розмаху. Гетьман розіслав по Україні універсали і листи, зміст яких відбивав найпотаємніші думки та сподівання селян, реєстровців, міщан.

У квітні 1648 р. гетьман М. Потоцький і М. Калиновський вирушили проти війська Хмельницького. У битвах під Жовтими Водами 15-16 травня 1648 р., а згодом під Корсунем 26 травня головні сили польських військ були вщент розгромлені.

Перші перемоги козацьких військ сколихнули найширші верстви населення України. На середину літа 1648 р. були звільнені Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Неспокій охопив Волинь та західноукраїнські землі.

Під Пилявцями на Волині 21-23 вересня 1648 р., 40-тисячне польське військо було вщент розгромлене повстанцями. Відкрився прямий шлях на захід. Упав Високий Замок під Львовом, розпочалася облога сильної фортеці Замостя. Гетьман розумів, що вторгнення козацьких військ на етнічні польські землі неминуче запалить полум’я масової визвольної боротьби поляків повернув війська на Придніпров’я.

Влітку 1649 р. Б. Хмельницький разом із своїм союзником – кримським ханом Іслам-Гіреєм почав облогу Збаража. На допомогу обложеним у Збаражі поспішав Ян Казимир з головними силами. Хмельницький зняв частину загонів і рушив їм назустріч під Зборов. Але кримський хан зрадив і вивів війська з поля бою. За цих умов Хмельницький змушений був піти на укладання миру з польською шляхтою. Переговори завершились підписанням 18 серпня 1649 р. Зборівського договору. Умови договору були такі: встановлення 40-тисячного козацького реєстру; перехід у відання гетьманської адміністрації Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств; ліквідація унії і надання православному митрополиту права зайняти місце в сенаті. Зборівський договір не задовольнив вимоги рядового козацтва і селянства.

Зборівський мир не був тривалим. 26 грудня 1650 р. Ян Казимир оголосив посполите рушення. На чолі війська став магнат М. Калиновський.

В червні 1651 р. польсько-шляхетське військо і селянська армія разом з татарською кіннотою зустрілися під Берестечком на Волині. Генеральний бій відбувся 28-30 червня. Незважаючи на героїзм, повстанська армія зазнала величезних втрат і потерпіла поразку.

Великі втрати в людях, загарбання величезних територій України польською шляхтою примусили Хмельницького погодитись на переговори. 18 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківський договір. За його умовами реєстр скорочувався до 20 тис. чоловік, козацька територія обмежувалась лише Київським воєводством.

Весна 1652 р. відродила певні надії на швидку перемогу над ворогом. Разом з ордою Хмельницький отримав блискучу перемогу під Батогом на Поділлі, коли 20-тисячне коронне військо було вщент розгромлене. Пережив особисту трагедію і Хмельницький. Під Сучавою (Молдавія) був поранений і незабаром помер його син Тиміш.

1653 р. був для України надзвичайно тяжким. У вересні 1653 р. противники знову зійшлися під Жванцем, неподалік від Кам’янця-Подільського. Кримський хан пішов на переговори з польськими представниками. Ян Казимир уклав з ханом мир, згідно з яким погодився повернути чинність Зборівського договору. Польсько-шляхетський уряд мусив сплатити ханові 140 тис. злотих відкупу і дозволив грабувати південну Україну в нагороду за відступ хана від союзу з Хмельницьким.

6 грудня 1653 р. воєнні дії припинилися. Таким чином, у 1651-1653 рр. український народ продовжував боротьбу проти спроб польсько-шляхетського уряду відновити старі порядки в Україні.

Восени 1653 р. ситуація змінилася корінним чином. Після багатьох років вагань в боротьбу між Польщею і Україною втрутилися Московська держава. 1 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Запорозьке військо до її складу.

31 грудня 1653 р. до Переяслава прибуло з Москви посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. А 6 січня в Переяслав прибув Хмельницький. Гетьман і старшина погодились на присягу московському царю. Потім бояри роз’їхались по Україні приймати присягу від населення.

“Березневі статті” 1654 р. передбачали: права і привілеї на маєтності Запорозького Війська і української шляхти; 60-тисячний козацький реєстр; плату старшині та кошти на утримання козацького війська; збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків для царської казни; надання гетьманові в рангове володіння Чигиринського староства та права Запорозькому Війську гетьмана; право зносин гетьманського уряду з іншими державами; невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських вольностей та залишення селянства у феодальній залежності; збереження прав київського митрополита; утримання військових залог на кордоні України з Польщею та козацької – у фортеці Кодак; оборона України від нападів татар.

У ході переговорів у Москві після остаточної редакції “Статей” з 23 пунктів залишилось 11 пунктів. Відповідь Хмельницькому редагував думний дяк Алмаз Іванов, досвідчений дипломат того часу. Царський “Універсал” або “Жалувана грамота” царя Хмельницькому та Запорозькому Війську до нас не дійшли.

З аналізу договору видно, що Хмельницький дивився на нього як на звичайний договір протекції: союз із сильнішим сусідом для боротьби проти ворога при збереженні обопільної самостійності..

Богдан Хмельницький зумів створити Українську державу. З малого Запоріжжя виросла держава, з якою рахувалась вся Європа. Замість скасованого польсько-шляхетського адміністративного апарату була сформована нова влада. Найвищим органом на Україні була військова генеральна влада. Вона обирала гетьмана, вирішувала найважливіші політичні, військові та господарські питання. Протягом 1648-1654 рр. були створені збройні сили України. Запроваджувалась складна система оподаткування феодально залежних груп населення. Богдан Хмельницький карбував власну монету. Україна вступала у зносини з іноземними державами. Великий гетьман повернув українському народові, прибитому віковічною панщиною, приниженому й переслідуваному, національну свідомість і почуття.

У ті часи ще жоден народ не мав такої демократичної республіки, якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою, який мала Запорізька Січ.

3. В середині ХVІІ ст. було практично завершено будівництво Української держави. Вища влада на Лівобережній Україні належала гетьману, який зосереджував у своїх руках військові, політичні, адміністративні, фінансові та судові функції. Резиденція гетьмана знаходилася спочатку в Чигирині, а згодом в Батурині. В межах території Української держави існувало 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський і Миргородський. На чолі полкової адміністрації стояв полковник. Йому належала вища адміністративна, військова та судова влада на території полку.

У військовому та адміністративно-територіальному відношенні полки поділялись на сотні. Кількість сотень у полках була неоднаковою. В одних налічувалося 7-8 сотень, в інших – до 20 і більше. На чолі сотенної адміністрації стояли сотники, яких призначали гетьман і полковники.

Мешканці сел в основному складалися з селян та козаків. Козацьке населення входило до куреня (30-40 козаків) на чолі з курінним отаманом. Селяни обирали війта. Отамани і війти були найнижчою ланкою тогочасної адміністрації.

Центром Запорожжя у 80-х роках ХVІІ ст. стала Чортомлицька Січ, яка формально підлягала гетьману Лівобережної України. Але в дійсності Запорожжя користувалося повним правом на самоврядування.

Козацтво було неоднорідною суспільною масою. Верхні щаблі ієрархічної драбини займала старшина, яка почала зосереджувати у своїх руках землі та організовувати багатогалузеві господарства, використовуючи працю залежних селян. Так зароджувалася і набирала сили нова генерація українських феодалів. На рядове козацтво було покладено основну військову повинність – брати участь у військових походах.

Дата добавления: 2015-05-26