Шлюб: поняття, умови, порядок укладання. Значення державної реєстрації шлюбу. Особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя

Білет № 17

Перерахуйте основні шляхи пошуку роботи та визначте, які з них, на вашу думку, є більш ефективними. Складіть порадник «Як написати резюме для працевлаштування».

Найчастіше люди намагаються заробити гро­ші, пропонуючи свої знання, вміння та навички або фізичну силу роботодавцеві, що готовий пла­тити гроші за виконання певної роботи. Роботу можна знайти самостійно, через оголошення, за рекомендацією, також можна звернутися за до­помогою до Державної служби зайнятості, яка займається працевлаштуванням громадян. Діяльність цього органу регулю­ється Законом України «Про зайнятість населення». Відповідно до статті 1 Закону зайнятість — це діяльність, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі.

Працевлаштування — система організаційних, соціальних і економічних заходів, які спрямовані на забезпечення трудової зайнятості населення.

Влаштуванню на роботу можуть перешкоджати відсутність вакансій та від­сутність у претендента належної кваліфікації. Одним із найефективніших шля­хів пошуку роботи є складання та розсилання роботодавцям свого резюме. Щоб знайти роботу, доведеться, напевне, обійти декілька фірм та агенцій; деякі з них запропонують скласти резюме чи пройти співбесіду.

Співбесіда — це процес опитування людини або розмова з нею з метою одержання інформації або визначення особистих якостей людини.

Резюме — письмовий опис професійного шляху певної особи, який має створити у роботодавця позитивне уявлення про неї. Коротке, чітке резюме можна подати відразу в декілька місць особисто або відправити електро­нною поштою.

Порадник «Як написати резюме для працевлаштування»

У резюме обов'язково вкажіть:

- ваше прізвище, ім'я та по батькові;

- дату вашого народження;

- освіту та навчальний заклад, де ви її здобували;

- назви підприємств і посади, які ви обіймали;

- знання іноземних мов;

- курси й тренінги;

- особисті якості;

- професійні навички;

- домашню адресу, номери телефонів.

Сьогодні існують напівлегальні та шахрайські агенції з працевлаштування, які пропонують внести грошові кошти, залишити оригінали документів (а не їх копії) тощо. Очевидно, що співпрацювати з такими установами не варто.

Висновок. Існує кілька шляхів пошуку роботи, одним з найефективніших є складання та розсилання роботодавцям свого резюме.

Шлюб — це родинний союз чоловіка і жінки, за­реєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Таким чином, не зареєстроване офіційними ор­ганами держави проживання жінки і чоловіка однією сім'єю не створює шлюбу і не викликає подружніх правовідносин. Релігійний обряд укладання шлюбу не заборонений, але він не має юридичної чинності.

Умови укладання шлюбу:

1)взаємна згода осіб, що одружуються;

2) досягнення особами, що одружуються, шлюбного віку. Він складає 18 років для чоловіків, 17 років — для жінок. За заявою особи, яка до­сягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде вирішено, що це відповідає її інтересам.

Шлюб не може бути укладений, якщо є до того юридичні перешкоди:

1) перебування в іншому, не розірваному шлюбі. Законодавство України виходить із принципу одношлюбності, тобто чоловік і жінка можуть пе­ребувати тільки в одному шлюбі;

2) родинні стосунки. Не допускається шлюб між прямими родичами (на­приклад, між дідом і онукою), між повнорідними і неповнорідними (які мають спільну матір або спільного батька) братом і сестрою, двоюрід­ними братом і сестрою, рідними тіткою, дядьком і племінником, племін­ницею. За рішенням суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною усиновителя й усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які ним усиновлені. Не можуть бути в шлюбі усиновитель і усиновлена ним дитина, за винятком випадку скасування усиновлення;

3) недієздатність одного з тих, хто одружується, яка встановлена в судо­вому порядку.

Законодавство України встановлює реєстраційний порядок укладання шлюбу. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабіль­ності стосунків між жінкою і чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави і суспільства.

Особи, що бажають одружитися, особисто подають заяву в державний орган реєстрації актів цивільного стану (ОРАЦС) за їхнім вибором. Працівники ОРАЦС зобов'язані ознайомити осіб, що подали заяву, з їхніми правами і обов'язками як майбутніх подружжя і батьків, попередити про відповідальність за приховування перешкод до реєстрації шлюбу.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, мають повідомити одне од­ному відомості про стан свого здоров'я. Приховання важкої хвороби, а також хвороби, небезпечної для іншого з подружжя, їхніх нащадків, може бути під­ставою для визнання шлюбу недійсним.

Подання заяви про реєстрацію шлюбу є заручинами.

Укладання шлюбу відбувається по закінченні місячного терміну з дня по­дання заяви. За наявності поважних причин цей термін може бути скорочений. Присутність нареченого і нареченої в момент реєстрації є обов'язковою. Реє­страція шлюбу через представника не допускається.

Особи, які одружуються, мають право обрати прізвище одного з них як спіль­не прізвище, залишатися з дошлюбним прізвищем чи приєднати до свого пріз­вища прізвище нареченого, нареченої.

Державна реєстрація шлюбу закріплюється свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Шлюб спричиняє для подружжя рівні особисті нємайнові права і обов'язки. Подружжя має право на:

1) материнство і батьківство. Небажання чи нездатність мати дитину може бути причиною для розірвання шлюбу;

2) повагу своєї індивідуальності, своїх звичок і уподобань;

3) фізичний і духовний розвиток, одержання освіти, прояв своїх здібнос­тей, створення умов для праці та відпочинку;

4) зміну прізвища після реєстрації шлюбу. У цьому разі ОРАЦС видає нове свідоцтво про реєстрацію шлюбу;

5) розподіл між собою обов'язків у родині та спільне рішення питань життя родини на підставі рівності;

6) вільний вибір місця проживання;

7) припинення шлюбних відносин.

Подружжя зобов'язане:

1)спільно опікуватись побудовою родинних стосунків на почуттях вза­ємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги;

2) спільно піклуватися про матеріальне забезпечення сім'ї;

3) вагітній дружині мають бути створені умови для збереження її здоров'я і народження здорової дитини; а дружині-матері — умови для поєднан­ня материнства зі здійсненням нею інших прав і обов'язків.

Майно подружжя є матеріальною базою існування сім'ї. Сімейний кодекс України встановлює два режими власності подружжя: особиста приватна влас­ність дружини і чоловіка; спільна сумісна власність подружжя.

Особиста приватна власність чоловіка (дружини) поширюється на:

1)майно, що належало йому (їй) до шлюбу;

2) майно, отримане під час шлюбу в дарунок чи у спадщину;

3) майно, придбане за особисті його (її) кошти;

4) речі індивідуального користування, навіть якщо вони придбані за раху­нок спільних коштів подружжя;

5) премії і нагороди, отримані за особисті заслуги;

5) кошти, отримані у відшкодування матеріальної чи моральної шкоди;

6) страхові кошти;

7) доходи (дивіденди) від речей, що знаходяться в особистій приватній власності.

Право особистої приватної власності має здійснюватися подружжям з ура­хуванням інтересів сім'ї, у першу чергу дітей.

Майно, а також кошти, здобуті подружжям під час шлюбу, належать їм на праві спільної сумісної власності. Таким майном подружжя володіє, користується і розпоряджається на рівних правах. Розірвання шлюбу не припиняє права спіль­ної сумісної власності, і навпаки, незалежно від розірвання шлюбу подружжя має право на розподіл спільної сумісної власності. Частки подружжя у спільній власності є рівними, якщо інше не передбачено договором між ними.

Висновок. Шлюбом визнається родинний союз чоловіка і жінки, зареєстро­ваний у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Шлюб має бути офіційно зареєстрований — тоді він матиме правові наслідки. Проживання од­нією сім 'єю чоловіка та жінки без шлюбу за законом не є підставою для виник­нення у них прав та обов’язків подружжя.

17.2. Пояснить конституційні принципи: невідчужуваність прав людини та непорушність прав людини. Наведіть приклади реалізації громадянами своїх прав. Назвіть способи захисту громадянами своїх прав і свобод.

Принципи невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини (ст. 21 Конституції Укра­їни) стосуються основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України.

Людина має основні права від народжен­ня, а не від держави, яка згідно з деякими тео­ріями може «дарувати» чи «відбирати» ці права. Тобто невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає, що людина не може бути позбавлена основних прав і свобод (ч. 2 ст. 22 Конституції України), відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною, а в разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами дер­жавної влади або законними діями особи, права якої було порушено. Жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою. Основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 2, ст. 64), якою забороняється навіть в умовах воєнного або надзвичай­ного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод гро­мадян. Так само, як і не можуть бути обмежені такі права і свободи, як право на громадянство та право змінити громадянство, право на життя, право на повагу до гідності людини, право на свободу та особисту недоторканність, право направляти індивідуальні чи колективні петиції, право на житло, право на шлюб, рівність усіх дітей у своїх правах, право на судовий захист та інших, закріплених у статтях Конституції України (статті 24, 25, 27—29, 40, 47, 51, 52, 55-63).

Для втілення в життя громадянами своїх прав і свобод держава надає гарантії та розробляє механізм їхнього захисту.

У Конституції України зазначено, що кожен має право будь-якими способа­ми, що не заборонені законом, захищати свої права й свободи від порушень та протиправних посягань.

Якщо мова йде про захист прав у рамках певної держави, то будь-який її громадянин, чиї права і свободи було порушено, має право звернутися по за­хист до суду. Право громадян на судовий захист визначається міжнародними документами з прав людини та Конституцією України. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. У такий спосіб реалізуються юридичні (правові) гарантії — право на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, правову допомогу, презумпцію невинуватості.

Відповідно до Конституції України, кожна людина має право направляти індивідуальні чи письмові звернення або звертатись особисто до органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб із заявою або клопотанням.

Державний захист прав людини покладається на Уповноваженого Верхо­вної Ради з прав людини, який здійснює парламентський контроль за до­держанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101 Кон­ституції України). Він проводить свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує за зверненнями громадян, осіб без громадянства чи їх представників і з власної ініціативи.

Висновок. Якщо визначення в Конституції та законах змісту прав і свобод людини і громадянина є надзвичайно важливим аспектом їх законодавчого регулювання, то ще більш значимим є саме законодавче регулювання про­цесу реалізації закріплених прав і свобод, встановлення в законі гарантій цих прав і свобод.

Дата добавления: 2015-05-26