Український національний рух

Повстання в армії та на флоті

Селянські виступи

Революційні події пробудили до активних дій і селян. У червні 1905 року відбувся І з'їзд Усеросійської селянської спілки, на якій активну роль відіграли делегати від України. Представники селянства активно вимагали ліквідувати поміщицьке землеволодіння. Про рішучість дій селянських комітетів свідчить той факт, що на Сумщині один з них фактично взяв під контроль життя повіту, створив народну міліцію. В окремих регіонах організації Селянської спілки й ради робітничих депутатів стали взаємодіяти. Проте загалом на Наддніпрянщині селянський рух не набув організованого характеру. Погроми поміщицьких маєтків, підпалювання власності, захоплення землі, вбивства окремих поміщиків були найголовнішими формами боротьби селян. Царський уряд посилав на села каральні загони й легко придушував непов'язані між собою селянські повстання.

Під час Російської революції 1905-1907 pp. захиталася вірна й надійна опора царизму — армія. 14-15 червня 1905 року спалахнуло повстання на броненосці «Потьомкін». Бойовий корабель прибув до Одеси, де підтримав загальний страйк трудящих. Вислана на придушення непокірного броненосця ескадра відмовилася відкрити вогонь і вітала «Потьомкіна» могутнім «Ура!». Броненосець «Георгій Победоносец» вийшов зі строю ескадри й приєднався до «Потьомкіна». Але офіцерам удалося посадити його на мілину.

Не маючи плану конкретних дій, команда броненосця «Потьомкін» вирішила взяти курс до берегів Румунії. У листопаді 1905 року на Севастопольському рейді повстали матроси 12 кораблів Чорноморського флоту на чолі з лейтенантом Петром Шмідтом.

Уряд стягнув до Севастополя вірні йому кораблі та армійські частини й потужним вогнем артилерії примусив повстанців скласти зброю. П. Шмідт та інші керівники збройного виступу були розстріляні.

18 листопада 1905 року в Києві виступили солдати-сапери та робітники під керівництвом Б. Жаданівського. Царські війська оточили повстанців і після короткого, але кровопролитного бою, примусили здатися. Б. Жаданівський був заарештований і засуджений до страти. Проте під тиском страйкового руху царський суд замінив розстріл на тривале тюремне ув'язнення.

У ході революції українці намагалися скасувати будь-які національні привілеї та встановити рівноправність народів у Російській імперії. Для цього національно-свідома інтелігенція вимагала:

• вільного розвитку української мови й культури;

• навчання в Україні рідною мовою;

• користування українською мовою в судах та інших державних установах;

• заснування культурно-освітніх гуртків і товариств;

• видання україномовної літератури, газет і журналів.

Під могутнім революційним тиском російське самодержавство змушене було помітно послабити національне гноблення. 21 листопада 1905 року царський указ дозволив:

• видавати літературу національними мовами;

• створювати національні культурно-освітні товариства й театри;

• випускати газети й журнали рідною мовою.

Унаслідок цього в деяких сільських регіонах України вчителі стали навчати дітей українською мовою. У багатьох містах виникли культурно-освітні товариства «Просвіта», де активно працювали відомі діячі української культури Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький та інші.

Наприкінці 1905 - на початку 1906 pp. деякі газети виходили українською мовою («Громадська думка», «Рада»), працювали видавництва, клуби, кооперативи. Усього за роки революції вийшло 25 україномовних газет, тижневиків та журналів. їх постійними авторами були М. Грушевський, В. Винниченко, О. Олесь, І. Франко та ін. Значні кошти в розвиток української преси в роки революції вкладав щедрий меценат Є. Чикаленко.

Діяльність українців у І та II Державних думах

Щоб припинити дальший розвиток революційного руху, царат змушений був піти на деякі поступки демократичного характеру. Так, 17 жовтня 1905 року уряд проголосив маніфест, у якому обіцяв «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та спілок». Права законодавчого органу надавалися новоствореній Державній думі, яка розпочала свою діяльність 27 квітня 1906року.

Задовольнившись обіцяними гарантіями конституційного правління, українські ліберально-демократичні партії погодилися взяти участь у виборах до Думи. На відміну від лібералів, радикали вирішили їх бойкотувати. Унаслідок цього така провідна українська партія, як УСДРП своїх кандидатів узагалі не висунула. Цілком логічним результатом такої тактики було обрання до Думи лише невеликої жменьки українських лібералів. Проте значно більша кількість українців була обрана за мандатами російських партій. Через це з 497 членів І Думи 102 були представниками від дев'яти українських губерній.

Коли Дума розпочала роботу, українці для відстоювання своїх інтересів швидко організували Українську парламентську громаду, до складу якої увійшли 42 особи. її очолив адвокат і громадський діяч із Чернігова Ілля Шраг.

Для надання думській громаді практичної допомоги, її чіткого ідейного спрямування зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський, який уже був обізнаний з досвідом діяльності українських депутатів в австрійському парламенті та крайових сеймах Галичини й Буковини. У столиці Російської імперії він налагодив видання журналу «Украинский вестник», на сторінках якого друкувалися виступи думських депутатів, звіти про засідання парламенту, статті на політичні теми.

Сам М. Грушевський опублікував у журналі 22 статті, присвячені, головним чином, обґрунтуванню національної програми думської громади. Програма передбачала:

• національно-територіальну автономію України зі своїм обласним сеймом;

• запровадження української мови в народній школі як мови викладання, а в середній і вищій школах — українських дисциплін як предметів викладання «зі збереженням за російською значення мови загальнодержавної». Українська громада збиралася поставити ці

вимоги перед Думою в декларації, яку мав проголосити з думської трибуни І. Шраг. Проте здійснити цю акцію не вдалося, бо 8 липня 1906 року, після 72 днів існування, Микола II розпустив І Державну думу.

Вибори до II Державної думи українські соціал-демократи вже не бойкотували, а тому її склад значно «полівішав». Серед 102 депутатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій та по 11 кадетів і соціал-демократів. Українські делегати без зволікань узялися за організацію своєї фракції, що налічувала 47 осіб, більшість з яких становили селяни.

Українці Петербурга брали активну участь у роботі громади І Думи, тому вони зуміли забезпечити органічний взаємозв'язок між двома українськими думськими фракціями. Через це українська громада II Думи дістала в спадщину від своєї попередниці кілька вже розроблених чи розпочатих законопроектів у земельній, робітничій та освітній галузях.

Засновуючи вдруге свою громаду, українські делегати видали спеціальну відозву, яка стала своєрідною політичною платформою їхньої діяльності в Думі. Згадавши про насильство, за рахунок якого зростала Російська імперія, автори відозви пропонували практичні заходи для перетворення «тюрми народів» на конституційну державу, у якій нові закони забезпечили б усім громадянам рівні права.

Українських делегатів турбувало й те, що до законодавства імперії не внесено жодних змін, спрямованих на поліпшення умов життя неросійських народів, що офіційна преса й далі звинувачує Україну в політичному сепаратизмі, який начебто загрожує цілісності держави. «Єдиним виходом із цього становища, — говорилося у відозві, — може бути тільки рішуча і безповоротна реорганізація правління в дусі національної і територіальної автономії всіх частин Російської імперії». Саме для досягнення цієї мети, наголошувалося в документі, і створено українську фракцію, яка керувалася ідеалами демократії та прогресу.

Платформа української громади фактично базувалася на основі програмних засад УСДРП:

• автономія України;

• свобода слова, друку, зборів, спілок і віросповідань;

• українізація школи, судочинства й церкви.

Для того щоб мати підготовлені педагогічні кадри, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, викладання української мови в учительських семінаріях.

II Дума проіснувала лише 103 дні. З червня 1907 року її теж достроково розпустив цар.

День розпуску II Державної думи увійшов в історію під назвою третьочервневого контрреволюційного перевороту, який засвідчив остаточну поразку демократичної революції в Росії та початок сумнозвісної столипінської реакції.

Революція 1905-1907 pp. мала великий вплив на розвиток національно-визвольної боротьби українського народу. Вона зазнала поразки, але сприяла пробудженню національної самосвідомості. Українські партії в ході революції набули важливого політичного досвіду. Революційна боротьба підготувала бійців, які згодом, у лютому 1917 року, змогли повалити царський режим.

Ілля Шраг (1847-1919)

Громадський і політичний діяч. Народився на Чернігівщині. Початкову освіту здобув у родині поміщиків Лизогубів. У 1865 р. переїхав до Петербурга, де навчався на медичному факультеті університету. У 1869 р. за участь у студентських виступах його виключено з університету й вислано на батьківщину під нагляд поліції. З 1897 р. належав до Загальної української безпартійної демократичної організації. У 1906 р. обраний депутатом Першої Державної думи від Чернігівщини. Очолював Українську парламентську громаду, яка домагалася національної автономії України. Співпрацював у часописах «Украинский вестник», «Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник», «Рада» та ін. Належав до Української радикально-демократичної партії. У 1908 р. разом з Є. Чикаленком брав активну участь у створенні Товариства українських поступовців. У 1917 р. обраний до Української Центральної Ради. З червня 1917 р. — член Української партії соціалістів-федералістів. З 1918р.—-почесний мировий суддя Чернігівського мирового округу. (За «Довідником з історії України»)

Дата добавления: 2015-05-26