Політична та ідеологічна реакція середини 60-х pp

Джерела

Із заяви Івана Кандиби

про судову розправу над членами

«Української робітничо-селянської спілки»

(1961р.)

...Усім нам висунуто звинувачення, яке полягає в такому:

...Як видно з програми (склав Лук'яненко Л. Г.) УРСС своїм завданням ставила: боротьбу проти радянського державного і суспільного устрою, проти КПРС і радянського уряду, за відрив Української РСР від Союзу РСР і створення так званої «Самостійної України». У програмі фальсифікувалась історія України, виправдовувалась діяльність колишнього націоналістичного підпілля...

...Судова колегія Львівського обласного суду присудила Лук'яненка Льва Григоровича... за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до смертної кари — розстрілу з конфіскацією належного йому майна.

Кандибу Івана Олексійовича... за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до 15 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях з конфіскацією належного йому майна.

Віруна Степана Мартиновича... за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 56, ч. 1 КК УРСР уважати засудженим до 11 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях з конфіскацією належного йому майна.

Луцьківа Василя Степановича... за сукупністю вчинених злочинів уважати засудженим до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях з конфіскацією належного йому майна...

Праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Демократизація та лібералізація суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху сформували новий політичний клімат в Україні. Його характерною ознакою стало вироблення чітких і конкретних вимог у середовищі опозиції. Важливим чинником їх появи стала хвиля арештів, що відбулася в середині 60-хpp. Цей удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції — Івана Світличного, братів Богдана і Михайла Горинів, Михайла Косіва та ін. Арештованим не висували конкретних звинувачень. Справа була сфабрикована КДБ і мала характер відвертої розправи над інакодумцями. Унаслідок цього на рішучий захист затриманих стали відомі представники тогочасної української інтелектуальної еліти — письменники М. Стельмах та А. Малишко, авіаконструктор О. Антонов, кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода та багато інших.

Під впливом масових арештів 1965 року молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне вивчення причин, що зумовили рішучий протест передової української інтелігенції. У вересні - грудні 1965 року свої пошуки він узагальнив у книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному й радянському керівництву СРСР та Української РСР. Це була перша післявоєнна праця українського опозиційного руху, яка містила розгорнуту програму культурних і політичних вимог. її максимальна вимога мала досить зважений вигляд — повернення партійного керівництва до забутих принципів ленінської національної політики. У прикінцевій частині своєї праці І. Дзюба доводив і засуджував політичну й моральну відповідальність українського керівництва за принижене становище України в складі Радянського Союзу.

Ознайомившись з працею І. Дзюби, партійна й державна верхівка республіки звільнила автора з роботи й вимагала його публічного зречення від написаного. Йому, зокрема, замість «Інтернаціоналізму чи русифікації?» цинічно пропонували написати статтю про розквіт Радянської України в сім'ї народів-братів.

Виникнення політичної опозиції кінця 50-х - першої половини 60-х pp. мало величезне значення. Своєю діяльністю представники опозиційних до панівного режиму сил фактично боролися за відродження національної самосвідомості, культури, переконували громадськість у можливості реального існування опору в репресивній державі.

Сергій Параджанов (1924-1990)

Кінорежисер, сценарист, народний артист України. Народився в м. Тбілісі. Протягом 1949—1960 pp. працював на кіностудії ім. О. Довженка. Знімав як художні, так і документальні фільми: «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Акоп Овнатанян», «Думка», «Перший хлопець» та ін. За сфабрикованими звинуваченнями був засуджений. Упродовж 1973—1975 pp., перебуваючи в ув'язненні, організував театр, підготував багато кіносценаріїв, створив колажі, які згодом з тріумфом демонструвалися в Тбілісі, Єревані, Мюнхені, Парижі. Після звільнення С. Параджанову заборонили жити в Україні. Він оселився в Тбілісі, де знову зазнав репресій. Лише втручання світової громадськості допомогло йому після 15-річної перерви повернутися до кінематографа. Помер у Єревані. Похований у пантеоні видатних діячів вірменської культури.

§136. Політико-ідеологічна криза системи. Неосталінізм та Україна (1965—1985 pp.)

У жовтні 1964 року замість М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від реформаторства до консерватизму. Спочатку Л. Брежнєв виправив лише деякі так звані «волюнтаристські» наслідки діяльності М. Хрущова. Згодом стало очевидним, що гасло стабільності, яке висунув Л. Брежнєв, насправді означає звичайну відмову від будь-яких радикальних змін. Брежнєвський період історії України був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративної системи, періодом суспільного й економічного застою.

Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей національної свідомості й суверенності Української держави. Вже в серпні 1965 року в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько трьох десятків інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 року за «антирадянщину» в мордовських таборах опиняються брати Михайло та Богдан Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Панас Заливаха, Іван Гель, Анатолій Шевчук та ін. Водночас з відкритими репресіями в Україні з другої половини 60-х pp. активізувалася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджувалися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захисників. За найменший вияв прихильності до дисидентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів.

Зазначені події супроводжувалися відчутними змінами і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Активізується цензура, відбувається справжня чистка редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю.

Характерною особливістю суспільно-політичного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбува­лися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл. Сот­ні відомих українських діячів культури й нау­ки, рядові службовці, робітники й студенти різ­ко засудили політичні процеси 1965-1966 pp. у колективних листах-протестах, адресованих ке­рівництву республіки. Ці документи друкували­ся у самвидаві, потрапляли за кордон.

Яскравим виявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967року в Києві. Зі стихійним протестом проти заборони відзначення річниці пам'яті Т. Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзареві виступили представники столичної інтелігенції та студентства.

Партійне керівництво республіки на чолі з П. Шелестом, підтримуючи в цілому політику Москви, було не проти використати щирі прагнення української національно-свідомої інтелігенції у власних цілях — боротьбі з союзним центром за розширення обсягу своєї влади. Позитивні зрушення в цьому напрямку простежуються після низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови й упровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи керівництва республіки в листопаді 1966 року на V з'їзді письменників України гостро порушено мовну проблему.

Василь Стус (1938-1985)

Поет, перекладач, літературознавець, борець за права людини. Народився в с. Рахнівка на Вінничині. Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. 1963 року переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Автор шести поетичних збірок: «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», «Час творчості», «Dichtenszeit», «Палімпсести» та прижиттєвої збірки вибраного з «Палімпсестів» «Свіча в свічаді». У 1985 р. за «Палімпсести» поета висували на здобуття Нобелівської премії.

У 1965 р. активно виступав проти арештів української інтелігенції. У 1972 р. був заарештований і засудже­ний за сфабрикованим звинуваченням до 8 років таборів та заслання. Вий­шовши на волю 1979 p., В. Стус очолив другий склад Української Гельсінкської групи, за що 1980 р. його знову заарештовано й засуджено до 7 років ув'язнення та 5 років заслання. 1983 р. В. Стусу вдалося передати на волю пуб­ліцистичний твір «З таборового зоши­та», після опублікування якого на За­ході тиск на поета посилився.

Загинув у карцері табору Перм­ської області в Росії. 1989 р. прах поета перепоховано в Києві.

Дата добавления: 2015-05-26