Чорнобиль, як знак горя і біди

Болотні перспективи

Чи був виправданий меліоративний бум iз сучасної точки зору? Не варто стверджувати, що меліорація — це погано, — вважає офіційна наука, хоча, зрештою, спеціалісти—водники погоджуються, що природу не можна обдурити. “Без меліорації на цих землях отримували 8—9 центнерів зернових та 60 центнерів картоплі з гектара. А осушення дійсно покращило велику кількість угідь, — переконує професор кафедри меліорації, член—кореспондент Академії інженерних наук України, проректор Національного університету водного господарства та природокористування Григорій Сапсай. — Урожайність сільгоспкультур зросла до 30 центнерів зернових, а картоплі — до 150 центнерів iз гектара. Але інколи забувають, що для отримання хороших урожаїв також потрібно було вносити добрива, дотримуватися системи сівозмін, тобто певної системи обробітку ґрунту. Де цього не дотримуються, врожайність різко падає”.

Чи були недоліки в проведенні меліорації? Григорій Сапсай вважає, що помилкою було осушення не за басейновим принципом, а меліорація окремих ділянок. Ще одним прорахунком стало рішуче спрямлення річок, внаслідок чого паводок став більш потужним.

“Світовий досвід свідчить: якщо не проводити очистку каналів, вони будуть заростати, що нині спостерігається у внутрішньогосподарських системах. Потрібно, щоб на законодавчому рівні було прийнято норму, що власник землі повинен узяти зобов’язання підтримувати родючість ґрунту не нижче того, який він отримав. Щоб той власник думав, що через кілька років це, в першу чергу, вдарить по ньому самому, — впевнений професор. — Для цього потрібно підтримувати в належному стані меліоративні канали. Держава передала безплатно землю, та при передачі земель чомусь забули, що там є інженерні споруди, і лише згодом на рівні областей хотіли це надолужити”.

— Я переконаний: якщо меліорацію проводити розумно і коректно — тоді все буде добре”.

Чорнобильська катастрофа

...Бач, хтось забув на прив"язі собаку. І, бідолашний з голоду закляк. З розлуки а чи, може з переляку. Вже до покрівлі вимахав будяк...

Од пори аварії в Чорнобилі минає чверть століття. Місто не всім відоме навіть на Україні, хіба що фахівці знали, уперше Чорнобиль згадується в документах 1193 року, тепер на устах усього світу.

І на всіх мовах слово “Чорнобиль” звучить однозначно- як знак горя і біди, котра, як ми вже пересвідчилися зовсім недавно по трагедії на Японській АЕС “Фукусіма”, може вдарити страшною грозою в будь-якій точці усього світу, якщо людство не усвідомить що станеться з самою планетою Земля, коли атом збунтується уже не в реакторі, а в ядерній зброї.

Неможливо уявити, що тоді, 26 квітня 1986-го, в одну мить люди втратили свій дім, свою роботу, друзів, оточення, звичні турбот -все те чим жили і чому раділи, свій рідний куточок, свою лавичку біля воріт. Уявити це ніяк. Тільки переживши можна зрозуміти.

Скільки написано книг, скільки складено віршів, билин,казок про батьківську хату- не розказати. У кожного з нас рідна домівка викликає найсвітліші спогади, вона дорога і близька всім: і старенькою лавичкою під вікнами, хазяйські доглянутому палісаднику і звичним скрипом хвіртки і оксамитовим споришем у дворі, і ластівчиним гніздом під стріхою і пробудження з першим кукуріканням півнів на плоті…

Невимовний біль і тяжка скорбота проймала душі й серце людей, котрі після аварії Чорнобильській АЕС вимушені були покидати домівки- квітуче поліське село. Тамтешні краї на такі села густі, а тому можна і не називати його. Воно таке, як і всі села того краю. Добротні цегляні будинки зі скляними верандами щорік виростали мов гриби після теплого щедрого дощу, подовжували й оновлювали село. Поміж них-біленькі традиційні хатки з блакитними віконницями потопають у гущавині садків. Бляшані та шиферні покрівлі давним-давно витіснили солом”яні.

І раптом біда і горе прийшли в цей затишний споконвіку мирний край. Наслідки аварії з Чорнобиля, наче страшна смертельна пошесть, докотилась і до нашого села… Радіо,телебачення, преса тоді часто сповіщали: евакуація пройшла організовано. Це було одна з найперших і найточніших звісток про ті сумні події…

Повним ходом йшла евакуація. Отчі хати люди залишали з пекучим болем і жевріючою в серці надією, що скоро повернуться до них. Повернуться обов”язково!

Майор міліції, що забезпечував порядок при тій евакуації розповідав мені, як у нього видавило сльозу те, коли сива бабуся, віком на сім-вісім десятків літ, поспішно управившись із замком на дверях і перехрестивши хату, спираючись на кленовий ціпочок, підійшла до рясно вкритої біло-вишневим запашним цвітом вишеньки, обійняла її, потім довго стояла так, врешті глянула на хатні вікна, й заголосила, ніби на похороні…

А зовсім молода красива жінка з немовлятком на руках усе верталася від автобуса до свого недобудованого будиночка, аби ще хоч хвильку постояти біля нього, аби ще хоч якусь мить подивитися на свою незакінчену працю…

Хлопчик, не старше третьокласника, з великим рюкзаком на спині та новеньким учнівським товстим портфеликом у руках журливо прощався з улюбленим другом, цуценям- вівчаркою, яке жалібно скавуніло і так повзло на черевці до самого автобуса, викидаючи наперед лапки, як навчив його пестливий, чомусь зараз такий сумний, господар. Вологі очі песика кричали німим, для всіх зрозумілим докором:

-Не лишайте мене!

А на стіні одного з нових будинків величезними буквами хтось написав крейдою - “РІДНА ХАТО, МИ СКОРО ПОВЕРНЕМОСЯ!!!”

← “Халєра ясна” вже була в Україні у 1970-му

Єгиптяни з іншого світу. Прийшов час і все закінчилось →

Дата добавления: 2015-05-26