Правове становище іноземців, осіб без громадянства та осіб із множинним громадянством

Крім власних громадян, юрисдикція держави поширюється також на іноземних громадян (іноземців) та осіб без громадянства, що тимчасово або постійно перебувають на території держави. Правове становище іноземців та осіб без громадянства визначається Законом України від 04.02.94 № 3929-ХІІ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.

Іноземець – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав

Особливість статусу іноземців полягає в тому, що вони, з одного боку, підпадають під дію територіального верховенства тієї держави, на території якої вони знаходяться, а з іншого – не припиняють свого правового зв’язку з державою, громадянами якої вони є.

Іноземець може користуватися правами або виконувати обов’язки, що випливають з його громадянства, лише доти, доки це допускається державою перебування. Це зумовлено принципом територіального верховенства держав у межах своїх кордонів. Держава перебування при цьому не повинна порушувати загальновизнаних міжнародних принципів і взятих на себе міжнародних зобов’язань при регулюванні правового статусу іноземців на своїй території. Насамперед іноземців стосуються міждержавні угоди, що регламентують питання правової допомоги, в’їзду та виїзду іноземців та деякі інші.

Законодавство різних держав може наділяти іноземців, що перебувають на їх території, різним обсягом прав і обов’язків, тобто встановлювати різний правовий режим іноземців. Виділяються такі основні види правових режимів іноземців:

1) національний режим означає, що іноземці в свої правах та обов’яз­ках урівнюються в правах із власними громадянами, за винятком випадків передбачених законодавством;

2) режим найбільшого сприяння – означає, що іноземним громадянам однієї держави надаються такі ж права і для них встановлюються такі ж обов’язки, як і для громадян інших іноземних держав. Тобто тут правовий статус іноземців порівнюється не зі статусом власних громадян, а зі статусом громадян третіх країн, що перебувають на території держави у найбільш сприятливому стані. Цей режим має забезпечувати недискримінацію іноземців різних країн;

3) преференційний режим має, скоріше за все, приватноправове значення і передбачається в міжнародних торговельних та інших економічних угодах як пільговий режим. У практиці ООН заохочується надання такого режиму суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, а також і приватним підприємцям, країн, що розвиваються;

4) спеціальний режим означає надання певних переваг, привілеїв або навпаки обмежень, що відрізняються як від передбачених для власних громадян, так і від тих, що передбачені для інших категорій іноземців. Такий режим надається іноді, наприклад, членам екіпажу морських суден, жителям прикордонних територій (спрощений порядок переходу кордону) та іншим категоріям осіб у випадках, передбачених міжнародними угодами.

Деякі іноземці мають особливий статус, пов’язаний з наданням їм дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів. Це так звані особи, “що користуються міжнародним захистом”. Їх правове становище виходить за рамки зазначених режимів і є окремою галуззю міжнародного права – правом зовнішніх зносин. Однак, незалежно від виду режиму іноземних громадян, повинен додержуватися прийнятий у міжнародній практиці “мінімальний міжнародний стандарт поводження з іноземцями”. Суть його в тому, що держава перебування не повинна порушувати загальновизнані права людини стосовно іноземних громадян. Незалежно від того, громадянином якої держави є особа, їй повинні гарантуватися права і свободи, передбачені такими універсальними міжнародними документами, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права та про громадянські і політичні права 1966 р. та ін.

Незалежно від того, який правовий режим встановлено для іноземців, держава перебування має забезпечувати їх непорушність. Крім того, іноземці, що перебувають на території зарубіжної держави, користуються дипломатичним та консульським захистом з боку власної держави.

Жодна держава не встановлює якогось одного режиму для іноземців. Різні його види поєднуються. Так, в одній сфері може використовуватися національний режим, в іншій – спеціальний. Ст. 26 Конституції України, а також ст. 2 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” встановлюють національний режим іноземців та осіб без громадянства. Це означає, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Певними особливостями характеризується зміст політичних прав іноземців. Як правило, права обрати і бути обраними до органів влади у державі перебування іноземцям не надаються. Інші політичні права можуть реалізовуватися іноземцями тією мірою, якою це не суперечить інтересам безпеки держави і її суверенітету. Зокрема, майже завжди іноземці наділяються правом петицій (правом усного чи письмового звернення до органів державної влади).

На іноземців не покладається обов’язок несення військової служби, оскільки в іншому випадку завжди існувала б можливість, що іноземець буде змушений воювати проти власної вітчизни. Винятки з цього правила можуть бути встановлені державами на договірних засадах. Добровільна воєнна служба іноземців, у принципі, не суперечить міжнародному праву, якщо вона не має характеру найманства (найманці розглядаються міжнародним правом як кримінальні злочинці). Однак у цьому випадку для особи може настати відповідальність за внутрішнім правом держави, громадянином якої вона є.

Особливим правовим станом фізичної особи є безгромадянство, тобто відсутність в особи громадянства будь-якої держави.

Особа без громадянства (апатрид) – це особа, яку жодна держава, відповідно до свого законодавства, не вважає своїм громадянином

На практиці до осіб без громадянства належать не лише особи, які не мають громадянства жодної держави, а й особи, які не мають будь-яких доказів перебування у громадянстві певної держави.

Найпоширенішими причинами утворення безгромадянства як правового становища особи можуть бути:

· народження дитини від батьків-апатридів, якщо законодавство держави, на території якої народилася така дитина, не наділяє її своїм громадянством;

· втрата особою громадянства однієї держави і ненабуття нею будь-якого іншого громадянства;

· вступ у шлюб з іноземцем, якщо внаслідок такого шлюбу перше громадянство автоматично втрачається, а нове не набувається автоматично.

Особи без громадянства користуються такими ж правами і свободами та мають такі ж обов’язки, що й іноземці, проте вони не користуються дипломатичним та консульським захистом з боку будь-якої держави.

У міжнародному праві безгромадянство в цілому розглядається як негативне явище. Основними міжнародно-правовими актами, що регулюють правове становище осіб без громадянства, є Конвенція про статус апатридів 1954 р. та Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. (в обох Конвенціях Україна участі не бере). Конвенція про статус апатридів 1954 р. визначає їх основні права і спрямована на попередження дискримінації цих осіб, але не передбачає ліквідації самого стану безгромадянства. Навпаки, Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 р. навпаки має на меті припинення цього стану, вона заохочує держави надавати своє громадянство апатридам, що проживають на їх території, а також дітям, що народжуються на території цих держав від осіб без громадянства. Цією Конвенцією передбачено також створення спеціального міжнародного органу, який би займався проблемами апатридів. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН ці функції покладено на Верховного комісара ООН у справах біженців.

Порядок в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України та транзитного проїзду через її територію визначається Правилами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.95 № 1074. Іноземці та особи без громадянства можуть в’їжджати в Україну за дійсними паспортними документами. При цьому іноземці та особи без громадянства повинні одержати у встановленому порядку в’їзну візу, якщо відповідним міжнародним договором України не передбачено безвізовий режим в’їзду іноземців в Україну. На виїзд іноземців та осіб без громадянства з України віза чи інший дозвіл не потрібні. Виїзд з України іноземцю та особі без громадянства забороняється, якщо щодо нього ведеться дізнання чи досудове слідство або кримінальна справа розглядається судом, його засуджено за вчинення злочину, а також у випадку, якщо його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки. Виїзд з України іноземця та особи без громадянства може бути відкладено до виконання ним майнових зобов’язань перед фізичними та юридичними особами в Україні. Транзитний проїзд іноземців та осіб без громадянства через територію України в країну призначення дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України або чинними міжнародними договорами.

Своєрідне правове становище мають поліпатриди, тобто особи з множинним громадянством.

Особа з множинним громадянством (поліпатрид) – це особа, яка одночасно є громадянином (підданим) двох або більше держав

Найбільш поширеним випадком множинного громадянства є подвійне громадянство, тобто наявність в особи (біпатрида) громадянства одночасно двох держав.

Виникнення стану множинного громадянства може бути обумовлене дією таких причин:

· колізія законодавства двох чи більше держав, кожна з яких закріплює за певною особою її громадянство. Наприклад, батьки новонародженої дитини мають громадянство різних держав, і кожна з них встановила правило, згідно з яким дитина отримує громадянство цієї держави, якщо один з батьків є її громадянином. Якщо ці держави не визнають права своїх громадян на громадянство іншої держави, то така дитина подвійного громадянства не матиме, хоча кожна з держав і вважатиме її своїм громадянином. Але якщо держави в силу міжнародних договорів або правил внутрішнього законодавства визнають можливість перебування такої дитини одночасно у громадянстві кожної з них, то в цієї дитини виникає статус біпатрида;

· самостійне набуття громадянином однієї держави громадянства іншої держави в порядку натуралізації з наступним визнанням першою державою права цієї особи на друге громадянство;

· офіційний дозвіл громадянину набути громадянство іншої держави із збереженням першого громадянства. Такий дозвіл може міститися як у внутрішньому праві держави, так і в укладених нею міжнародних договорах. Наприклад, договори про подвійне громадянство укладені між Російською Федерацією та Туркменістаном і Таджикистаном;

· відновлення у громадянстві особи, раніше позбавленої громадянства із збереженням за нею громадянства іншої держави, яке вона набула за цей час.

Подвійне громадянство часто має певні негативні наслідки, пов’язані з наданням дипломатичного захисту, військовою та державною службою, сплатою податків тощо. Як правило, кожна з держав, громадянство якої одночасно має певна особа, не звільняє її від військового обов’язку та сплачувати податки. Для вирішення таких проблем може застосовуватися так званий принцип “ефективного громадянства”, який створює переважний правовий зв’язок біпатрида з тією державою, де він постійно проживає.

В Україні множинне (подвійне) громадянство не допускається. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.

Дата добавления: 2015-05-26