КНИГА ПЕРША 3 страница

Слід, одначе, повернутися до поставленого раніше питання: можливо, з його допомогою буде уяснене (сш θεωρηθεΐη) й питання, що досліджується тепер(47). Дійсно, якщо належить "споглядати кінець" і тоді тільки вважати ту чи іншу людину блаженною, причому не як блаженну нині, а тому, що вона була блаженною раніше, то як уникнути безглуздя: якщо людина щаслива [35], то стверджувати це, зважаючи на її стан, не буде істиною, оскільки живі не визнаються щасливими через [можливі] зміни і оскільки під щастям розуміють ПООЬ щось постійне і в жодному разі не схильне до змін, тоді як часто долі [людей] плетуть мережива довкола них? Адже ясно, що, якщо стежити [5] за мінливістю долі, тоді одну і ту ж людину ми будемо називати то щасливою, то знову злощасною, оголошуючи щасливого якимось хамелеоном і хиткою спорудою(48). То ж може, стежити за мінливістю долі зовсім не вірно? Адже хороше чи погане (το ευ ή κακώς) залежить не від них (хоч без них, як ми вже сказали, людське життя не обходиться); для щастя ж [10] головне - діяльності, узгоджені з доброчесністю, а протилежні діяльності - для того, що щастю протилежне.

(44) Див. Hdt. I. 30-32: Солон відвідує Креза, царя Лідії, споглядає всі його багатства, але відмовляється назвати його щасливим, оскільки щасливою можна назвати тільки людину, що й життя своє скінчила без нещастя: людина ж бо - іграшка випадку, і в кожній справі слід мати на увазі його кінець, чим вона закінчиться.

(45) Тобто якщо наша оцінка його життя як щасливого чи, навпаки, нещасного зміниться. Це не означає, однак, що померлий відчуває якось, що трапляється з його нащадками і страждає через це. Пор.: Ra. - 1 ЮОа прим. 2; НВБ. - С. 699 прим. 59.

(46) Детально про 'дискусійність питання щодо загробного життя і блаженства після смерті див.: НВБ. - С. 699 прим. 60.

(47) "Поставлене раніше питання" - 1 ЮОа 10 (Може, тоді взагалі нікого не слід вважати щасливим, доки він живе, а треба, по Солону, "споглядати кінець "); "питання, що досліджується тепер" - 11 ООаІ 8,21 (тобто, чи і снує для померлого деяке зло і благо?).

(48) Зазвичай слова про хамелеона і хитку споруду вважаються напівцитатою невідомого поета.

На користь нашого визначення говорить і вирішення щойно розглянутого питання (το νυν διαπορηθέν). Дійсно, жодній з людських справ не властива така ґрунтовність, як діяльностям, узгодженим з доброчесністю, адже ці діяльності явно більш постійні, ніж [навіть заняття] науками; [15] найцінніші ж із них ті, що більш постійні, тому що саме в них і притому безперервно проходить життя блаженних людей. У цьому, мабуть, причина того, що вони не йдуть у забуття (μη γ'ινεσθαι περί αυτάς λήθην). Таким чином, щасливий буде володіти шуканим (το ζητούμενον) і впродовж усього життя залишиться щасливим, бо завжди чи майже в усьому він буде чинити і розмірковувати [20] згідно доброчесності, а мінливість долі переноситиме прекрасно і в усіх відношеннях пристойно, як [це робить] людина істинно чеснотлива (αληθώς αγαθός) і "бездоганно квадратна" (τετράγωνος άνευ ψόγου)(49).

Оскільки випадковостей трапляється багато і вони різні по значенню, то ясно, що незначні щасливі випадки, так само як і нещасливі, не впливають на життя [25] вирішальним чином. Але якщо важливі й численні [обставини] виявляються сприятливими, вони зроблять життя більш блаженним (бо і самі вони за своєю природою сприяють прикрасі [життя], і скористатися ними можна гарно й дбайливо (καλή КОСІ σπουδαία), а випадки, навпаки, несприятливі утруднюють і затьмарюють блаженство (το μακάριον), - бо і приносять печалі (λύπας), і перешкоджають багатьом [30] діяльностям). Однак і за таких [обставин] етична краса (το καλόν) продовжує сяяти всякий раз, коли людина легко зносить численні і великі нещастя - і не від нечутливості, а по властивому їй благородству і величі душі (μεγαλόψυχος).

(49) Слова поета Сімоніда, цитовані і Платоном (Plato. Prot. 339b).

Якщо ж дійсно, як ми вже сказали, діяльності - головне в житті, то ніхто з блаженних не може стати злощасним, тому що він ніколи [35] не скоїть огидних і поганих вчинків (τα μισητά και τα φαΰλα). Адже ми вважаємо, що істинно чеснотлива і ІІОІа розсудлива людина вміло переносить всю мінливість долі і завжди здійснює найпрекрасніші з можливих у цьому випадку вчинків, подібно до того як доблесний (αγαθός) воєначальник використовує наявне в нього військо найкращим для ведення війни способом, а добрий (αγαθός) взуттьовик з отриманих [5] шкір [завжди] робить найкращі сандалі, і так само всі інші майстри. А якщо це так, то щасливий (Ь ευδαίμων) ніколи не стане злощасним, хоч, звичайно, він не буде блаженним (μακάριος), якщо йому випаде доля Пріама. Принаймні, його життя не строкате і не легко піддається змінам, тому що важко [10] буде позбавити його щастя і [він позбавляється його] не від випадкових невдач, але від великих і численних [нещасть], а після таких [нещасть] він не стане за короткий строк (εν όλίγω χρόνω) знову щасливим, якщо ж все-таки стане, то за деякий довгий і виповнений строк (fev πολλω τινί και τελείω), досягши за цей час великого і прекрасного.

Що ж заважає назвати щасливим того, хто діє [15] згідно довершеної доброчесності (κατ' αρετήν τελε'ιαν) і хто достатньо забезпечений зовнішніми благами, причому не впродовж якогось певного часу (μη τον τυχόντα χρόνον), але впродовж повного життя (τέλειον β'ιον)? Можливо, слід додати: "того, що так прожив і відповідно помер", оскільки майбутнє нам неясно, а щастя ми вважаємо метою в усіх відношеннях довершеною [і кінцевою]? А значить ми назвемо [20] блаженними з живих(50) (των ζώντων) тих, хто володіє і буде володіти описаними вище [якостями], причому блаженними саме як люди. Будемо вважати, що з цим ми дещо розібралися

(50) Нема підстав перекладати "впродовж життя" як у НВБ, оскільки конструкція цілком зрозуміла.

(XI). Щоб мінливість долі нащадків і всіх взагалі близьких анітрохи не впливали б на щастя - таке здається надто жорстоким і незгідним з [загальноприйнятими] думками. За великої кількості [25] різних випадковостей, одні з яких мають більший вплив, а інші - менший, виділяти кожний окремий випадок, мабуть, дуже довга і нескінченна [справа]; тим часом загального визначення і в загальних рисах, мабуть, буде досить. Якщо вірно, що серед невдач однієї і тієї ж людини одні мають в його житті відому вагу і вплив, а [30] інші здаються легшими, і так само вірно це щодо невдач, які стосуються всіх близьких, то це вірно й щодо переживань: стосуються вони живих чи померлих означає навіть більше, ніж те передують злочини і жахи трагедії чи здійснюються [перед глядачами] Так що слід врахувати і цю різницю, а ще більше - сумніви: [35] причетні покійні (κεκμηκόται) до якогось блага чи до протилежних [йому речей]? Якщо навіть щось досягає їх, будь то благо чи його протилежність 1101b, з цих [наших міркувань випливає], що, взяте безвідносно або по відношенню до покійних, це "щось" бліде і незначне, а якщо ні - все одно величина і властивість цього такі, що не можуть ані зробити щасливими не щасливих, [5] ні [щасливих] позбавити блаженства.

Отже, благополуччя близьких, так само як і неблагополуччя, мабуть, якось впливає на покійних (τοις κεκμηκόσιν), але це [вплив] такої властивості і такої міри, що не може ані зробити щасливих не щасливими, ані вплинути якось ще.

12 (XII). Покінчивши з цим розбором, розглянемо [10] питання про щастя: чи належить воно до того, що достойне похвали, чи, радше, до того, що поціновується? Адже ясно, що до здатностей (των δυνάμεων) воно, принаймні, не належить. Тим часом все достойне похвали (το επαινετόν), очевидно, заслуговує її за певну якість (τω ποιόν τι) і певне відношення (προς τι πώς) до чого-небудь; адже ми хвалимо справедливого і мужнього і взагалі [15] чеснотливого, а також доброчесність, за вчинки і діла (τα έργα), а сильного і прудконогого і всякого такого - за певну якість і певне відношення до чогось благого і доброчесного. Це ясно і з похвал богам: адже боги здаються смішними, якщо їх співвідносять з нами, [20] а це відбувається тому, що, як ми вже сказали, похвала передбачає співвіднесення.

Але якщо похвала (Ь έπαινος) пов'язана з такими речами, тоді ясно, що найкращим речам властива не похвала, але щось більше і краще, як воно й видно: адже ми вважаємо блаженними і щасливими богів, а з мужів [вважаємо блаженними] найбожественніших [25]. Так само й з благами: ніхто ж бо не хвалить щастя як справедливість (το δίκαιον), але, вбачаючи в нім щось більш божественне і краще, вважають його блаженством. Здається, і Евдокс(51) вдало (καλώς) захищав задоволення в його домаганнях найвищої нагороди (περί των αριστείων). Річ у тім, що за відсутності похвал задоволенню, хоч воно й належить до благ, він убачав вказівку на те, що воно вище [30] похвал, а такими є бог і властиве благо (ταγαθόν): адже з ними співвідноситься все інше.

Таким чином, хвала личить доброчесності: завдяки ж бо останній люди здійснюють прекрасні вчинки, а уславлення (τα εγκώμια) личать плодам трудів, як тілесних, так і духовних. Але знати тонкощі в цих питаннях властивіше, очевидно, тим, [35] хто попрацював над уславленнями. Нам же із сказаного 1102а ясно, що щастя належить до речей поціновуваних і довершених. Схоже на те, що так має бути ще й тому, що [щастя] - це начало: адже все інше ми всі робимо задля нього, а [таке] начало і причину благ ми вважаємо чимось поціновуваним і божественним.

13 (XIII). [5] Оскільки щастя - це деяка діяльність душі в повноті доброчесності (κατ' αρετήν τελείαν), то слід, очевидно, детально розглянути доброчесність; тим самим ми, здається, краще уяснимо собі (θεωρήσαιμεν) все, пов'язане зі щастям.

Справжній державний муж (Ь κατ' άλήθειαν πολιτικός) також, здається, найбільше піклується про доброчесність, бо він хоче робити громадян чеснотливими і [10] законослухняними. Зразок таких [державних людей] ми маємо в законодавцях критян і лакедемонян та інших, їм подібних, якщо такі були(52). Оскільки розгляд (t| σκέψις) цього питання належить до науки про державу (της πολιτικής εστίν), то ясно, що наші пошуки йтимуть у напрямку, обраному на самому початку. Ясно, що доброчесність, яку ми повинні розглядати, людська, адже і благо [15] ми досліджували людське, і щастя - людське.

(51) Про Евдокса див. 1172b9.

(52) За доби кризи античного грецького поліса звернення до законів Спарти й Криту було звичайним явищем. Спарта часів Лікурга уособлювала для консервативно налаштованих мислителів Греції ідеал поліса, слугувала постійним еталоном для всякого роду філософських теорій і просто обивательських спекуляцій щодо побудови ідеальної держави.

Тим часом людською доброчесністю ми називаємо доброчесність не тіла, але душі, і щастям ми називаємо [також] діяльність душі. Якщо це так, то ясно, що державному мужу(53) треба якось знати те, що стосується душі, точно так, як, збираючись [20] лікувати очі, [треба знати] все тіло, причому в першому випадку це настільки ж важливіше, наскільки політика [тобто наука про державу], цінніше і вище лікарського мистецтва. А видатні лікарі багато займаються пізнанням тіла. Так що й державному мужу слід вивчати пов'язане з душею, причому вивчати задля власних [цілей] і в тій мірі, у якій це потрібно для досліджуваних питань [25], бо з точки зору задач, що стоять перед ним, далеко йдучі уточнення, мабуть, дуже трудомісткі.

Дещо про душу задовільно (αρκούντως) викладається також і в творах поза нашого кола (εν τοις έξωτερίκοΐς λόγοίς)(54), так що ними слід скористатися - скажімо, думкою про те, що одна [частина душі] не наділена розсудом (αλογον είναι), а друга ним наділена (λόγον έχον). Чи розмежовані вони, подібно до частин тіла і до всього [30] ділимого, а чи їх дві тільки понятійне (τω λόγω), а за природою вони неділимі, як випуклість і угнутість кола,-для справжнього дослідження це не має жодного значення. Одна частина того, що не наділене розсудом, здається, всезагальна і рослинна (κοίνω КОСІ φυτίκω), - під цим я маю на увазі причину споживання їжі і зростання: таку здатність (t| δύναμις) душі можна вважати в усьому, що 1102b споживає їжу, у тому числі в зародках, причому це та ж сама здатність, що й у дорослих [істотах]; це ж бо розумніше, ніж вважати в останньому випадку якусь іншу [здатність до того ж самого].

Отже, доброчесність цієї здатності здається якоюсь загальною, а не тільки людською; адже вважається, що ця частина душі і ця здатність діють головним чином під час сну, тоді як саме [5] у сні менш за все можна виявити чеснотливого і поганого (5 αγαθός КОСІ κακός) (тому і кажуть, що півжиття щасливі не різняться від злощасних, і це цілком зрозуміло, бо сон - бездіяльність душі в тому значенні, в якому її можна назвати "доброчесною" і "поганою"(55)), якщо тільки не враховувати якихось рухів, які можуть трішки зачіпати душу, чому й сновидіння у добрих людей (των επιεικών) бувають [10] кращі, ніж у звичайних (των τυχόντων). Але й про це досить, і про частину душі, що споживає їжу (το θρεπτικόν), оскільки за своєю природою вона не має частки в людській доброчесності.

(53) Тобто політику.

(54) Див. детально про ці твори: НВБ. - С. 700 прим. 70.

(55) σπουδαία καΐ φαύλη.

Але існує, очевидно, і якесь інше єство душі (τις φύσις της ψυχής), яке, будучи позбавлене розсуду, все ж якось йому причетне (μετέχουσα πη λόγου). Ми хвалимо судження (о λόγος) стосовно [15] поміркованого і непоміркованого (του εγκρατούς και ακράτους), а також ту частину душі, яка володіє цим судженням - адже правильно (ορθώς) заохочувати до найкращого. Однак, у них [тобто у поміркованих і непоміркованих людей] виявляє себе (φαίνεται) і якась інша, існуюча за природою всупереч розсуду (παρά τον λόγον) частина душі, яка бореться з розсудом і опирається йому. Так само як при намірі змістити паралізовані [20] члени тіла праворуч, вони повертаються, навпаки, ліворуч, точно так і з душею - адже пориви (αϊ όρμαι) непоміркованих протилежні [розсуду]; але відхилення в тілах [людей] ми бачимо, а в душі - не бачимо. Можливо, так же само слід визнати, що і в душі є щось противне розсуду [25], протилежне йому і таке, що йде йому наперекір. У якому розумінні це інша [частина душі] - тут для нас не важливо (ουδέν διαφέρει). Але, як ми вже сказали, і ця частина душі, очевидно, також причетна думці; принаймні, у поміркованого вона кориться розсуду, а в розсудливого і мужнього вона, мабуть, ще більш слухняна, тому що в них все узгоджується з розсудом.

Таким чином, частина душі, позбавлена розсуду, також уявляється двоскладовою (δίττόν). Одна частина - рослинна -- не має нічого спільного з [30] розсудом, друга - підвладна потягу і взагалі прагнуча (έπιθυμητικόν καΐ όλως όρεκτικόν) - в якомусь значенні йому причетна остільки, оскільки вона слухняна розсуду і підкоряється йому. Так, коли ми говоримо: "є розсуд батька і друзів", ми маємо на увазі відношення, але не те, яке буває в математиці(56). Що позбавлена розсуду частина душі в якомусь значенні підкоряється розсуду, нам дають зрозуміти напоумлення і всякого роду обвинувачування НОЗа та заохочування. А якщо треба визнати, що й ця частина душі наділена розсудом, тоді двоскладовою буде частина, що наділена розсудом, тобто, з одного боку, вона [наділена розсудом] у властивому значенні (κυρίως) і сама по собі, а з іншого - це щось, що слухається [розсудом, як дитина] батька.

(56) Щодо складності і незводимості терміну Ь λόγος до одного якогось певного поняття у цьому зв'язку див. особливо: НВБ.-С. 701 прим. 71.

Враховуючи цю відмінність, розділяють і доброчесність (ή αρετή): адже одні доброчесності ми називаємо мислительними [5] (δίανοητί-κόα), а інші - етичними (ήθικόα); мудрість, розумність (ή σύνεσνς) і розсудливість - мислительні [доброчесності], а щедрість і розсудливість - етичні. Адже, розмірковуючи про вдачу (περί του ήθους), ми не говоримо, що людина мудра чи розумна, але говоримо, що вона витримана чи розсудлива. У той же час і мудрого ми хвалимо за [його душевний] склад, а ті склади [душі], які заслуговують на похвалу, ми називаємо [10] доброчесностями.

Дата добавления: 2015-05-26