Східна Африка. 3 страница

У посланні затверджувалося, що СРСР нібито створює погрозу для США, і відкидалася можливість мирного співіснування й співробітництва держав з різними соціальними системами. Трумен призивав до здійснення "доктрини стримування", складовими частинами якої стали військові готування США, збивання агресивних військових блоків, підпорядкування волі американських монополій інших країн і народів.

У своїх спогадах Трумен назвав своє послання конгресу "поворотним пунктом американської зовнішньої політики". Конгрес прийняв пропозицію президента. У Туреччину й Грецію були також спрямовані озброєння з військових запасів США, американський військовий і цивільний персонал.

Найбільш реакційна частина турецької буржуазії, налякана ростом демократичного руху, ішла на співробітництво з імперіалізмом США, зневажаючи національними інтересами своєї країни. У Греції у влади перебували прямі спадкоємці довоєнних монархо-фашистів, що одержали кермо влади від англійських інтервентів, вони готові були співробітничати з новими претендентами на панування в цій частині Середземномор'я. У наступні кілька років американська вояччина створила військові бази в Греції й Туреччині, що сприяло перетворенню Ближнього й Середнього Сходу в одне з найбільш тривожних вогнищ международнойнапряженности.

Об'єктом найбільш жадібних прагнень американських монополій була близькосхідна нафта. "Доктрина Трумена" поклала початок новому етапу в історії міжнародних відносин і дипломатії. Цей етап швидко знайшов своє найменування.

Агресивна сутність "доктрини Трумена" була викрита 7 квітня 1947 р. у виступі радянського представника в Раді Безпеки ООН й у бесіді Голови Ради Міністрів СРСР Н. В. Сталіна з видним політичним діячем США Гарольдом Стассеном 9 квітня 1947 р. Разом з тим уряд СРСР заявило, що Радянський Союз твердо коштує на ленінській позиції визнання можливості й бажаності співробітництва держав різних соціальних систем.

На інформаційній нараді представників ряду комуністичних партій у Варшаві наприкінці вересня 1947 р. відзначалося, що "доктрина Трумена" "носить відверто агресивний характер". Вона розрахована на надання американської допомоги реакційним режимам, що активно виступають проти демократичних народів.

Негативне відношення мас до "доктрин" американського імперіалізму представляло природну реакцію, засновану на історичному досвіді. Прагнучи перебороти опір народів, крайні монополістичні кола США вирішили використати більше замасковані форми своїх дій. Так з'явився новий варіант їхньої політики - "план Маршалла".

Маршалла план — програма амер. допомоги для відновлення й розвитку економіки країн Зах. Європи після Другої світової війни; впер­ше була проголошена держсекретарем США Дж. Маршаллом у промові в Гарвардському ун-ті 5.06.1947. Вона включала стабілізацію соц.-екон. ситуації в Зах. Європі, нормалізацію екон. зв'язків; передбачала включення Зах. Німеччини в реалізацію плану, зміцнення впливу США в Зах. Європі. Спочатку М. п. пропонувався всім д-вам Європи, в т. ч. СРСР. Фактично це було спробою вивести з-під впливу Кремля країни Центр.-Схід. Європи, бо їхня участь у плані була можлива лише за від­мови від орієнтації економіки на Радянський Союз. СРСР разом із Великою Британією та Францією взяв участь у нараді міністрів закорд. справ трьох д-ав 27.06-2.07.1947 в Парижі для консультацій з приводу М. п. У ході наради рад. делегація відкинула будь-які форми міжнар. контролю економіки СРСР і країн Схід. Євро­пи, погоджуючись на пропозиції Дж. Маршал­ла лише у вигляді отримання амер. кредитів для повоєнної відбудови. Паризька нарада завер­шилася відмовою делегації СРСР брати участь у реалізації М. п.

Уряди Британії й Франції запросили всі європ. країни, за винятком Іспанії, взяти участь у Європ. екон. конференції, яка відбу­лась 12-15.07.1947 в Парижі. На конференції були присутні представники 16 європ. д-ав: Великої Британії, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швеції, Норвегії, Данії, Австрії, Ірландії, Ісландії, Греції, Туреч­чини, Португалії, Швейцарії. 16.04.1948 ці д-ви уклали конвенцію про створення Організації європ. екон. співпраці, у завдання якої входило вироблення спільної програми відновлення Європи. 31.03.1948 Конгрес США ухвалив «Закон про економічну співпрацю», після чого почалась реалізація М. п. Закон передбачав виділення щорічно певної суми на відбудову Європи; на перший рік програми було асиг­новано 5,3 млрд. дол. Керувала реалізацією Плану Адміністрація екон. співпраці під керів­ництвом впливового амер. підприємця П. Хоф-фмана. Допомога надавалася з федер. бюджету США у вигляді безвідплатних субсидій і позик. Заг. сума асигнувань за М. п. з квітня 1948 по грудень 1951 становила 11,821 млрд. дол., і ще 1,505 млрд. дол. довгострокових позик, які згодом були повернені. Основна частка при­пала на Велику Британію (3,2 млрд.), Францію (2,7 млрд.), Італію (1,5 млрд.) і Німеччину (1,4 млрд.). За допомогою М. п. економіка всіх країн-реципієнтів майже зрівнялась за основни­ми параметрами з довоєнним рівнем, обсяг пром. вир-ва перевищив довоєнний на 15%. 30.12.1951 М. п. офіційно припинив своє існування та був замінений на «Закон про взаємне забезпечення безпеки» (прийнятий Конгресом США 10.10.1951).

Билет №20

1. Агресія Іраку проти Кувейту. Війна у Перській затоці.

Війна в Перській затоці 1990-91 — війна міжнар. коаліції на чолі із США проти Іраку за відновлення незалежності Кувейту. 2.08.1990 іракські війська захопили Кувейт, окупували країну та згодом проголосили її 19-ю іракською провінцією. Це призвело до кризи існуючої в регіоні Перської затоки системи міжнародних відносин. Кувейт із 1899 знаходився під протекто­ратом Великої Британії; остання лише 1961 була вимушена погодитись на проголошення незалеж­ності Кувейту. Проте Ірак висунув претензії на володіння Кувейтом на підставі «історичних» та «спадкоємних» прав, що спричинило кувейт-ську кризу 1961. Демарш Іраку викликав засу­дження з боку інших арабських країн, а кризу вре­гульовано арабською дипломатією. Кувейт було прийнято до Ліги арабських держав, а 1963 — до Організації Об'єднаних Націй. У жовтні 1963 в Баг­даді було укладено Договір між Державою Кувейт та Республікою Ірак, за яким сторони домовились про визнання Іраком Кувейту як незалежної д-ви та визначили кордони. Під час іраксько-іранської війни 1980-88 Кувейт, як інші члени Ради співро­бітництва арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ), надавав Іраку значну фінанс. допомогу. Останній, отримавши значні прибутки від нафти в 70-80-х, визначається як регіональний «центр сили», претендуючи на домінуючі позиції в араб­ському світі. Президент Іраку С. Хусеин планував активно використовувати «нафтовий фактор» для досягнення лідерства в арабському світі. Армія Іраку напередодні захоплення Кувейту посідала 5-те місце у світі за своєю чисельністю, до того ж мала досвід бойових дій, якого вона набула під час ірано-іракської війни. Серед інших регіональних конфліктів кувейтська криза відрізнялась і кіль­кістю залучених до неї країн, тобто ступенем її інтернаціоналізації. Іраку протидіяла створена за короткий час коаліція. Свої війська до Пер­ської затоки направили 32 країни, заг. чисельність багатонац. сил становила бл. 742 тис. чол., з них амер. контингент — 430 тис, турецький — бл. 100 тис, Саудівський — 118 тис, британсь­кий — 35 тис, французський — 10,5 тис, єгипет­ський — 19 тис, сирійський — 15 тис, ОАЕ — 40 тис, оманський — 25,5 тис, марокканський і пакистанський — по 5 тис. чол.

Суттєве значення мала позиція СРСР. На 1-му етапі, з початку іракської агресії 2.08.1990 до прийняття Радою Безпеки ООН у листопаді 1990 резолюції №678 і початку воєнних дій, СРСР робив усе можливе, щоб урегулювати кризу політ, засобами. СРСР на постійній основі здійснював взаємодію з керівництвом США, іншими постій­ними членами РБ ООН, арабськими та іншими мусульм. країнами, підтримував тісні контакти з іракською стороною. 2-й етап у рад. політиці розпочався після початку операції «Буря в пус­телі» та повітр. ударів 17.01.1991 і тривав до насту­пу США та їхніх союзників на землі 24.02.1991. Він включав план урегулювання, так званий «план Горбачова», місію Є.М. Примакова, рад.-іракські переговори в Багдаді та Москві. Цей етап продемонстрував відсутність можливостей у рад. дипломатії впливати на традиційних партнерів. Ірак опинився в міжнар. ізоляції. З початку іракської агресії й до операції «Буря в пустелі» РБ ООН ухвалила 12 резолюцій з цього питання. Вже 2.08.1990 резолюція №660 засудила агресію й поставила Іракові вимогу негайно вивести війська з Кувейту. 6.08.1990 було затверджено резолюція №661 щодо екон. санкцій проти Іраку. Рішення Іраку анексувати Кувейт 8.08.1990, а 28.08.1990 — проголосити його своєю 19-ою провінцією призвели до прийняття РБ ООН резолюції №662, яка проголосила анексію незаконною та недійс­ною. 29.11.1990 РБ ООН 12-ма голосами при 2-х «проти» (Куба, Ємен) й одному «такому, що утри­мався» (Китай) ухвалила резолюцію №678, що передбачала використання сили в разі, якщо Ірак до 15.01.1991 не виконає попередні резолюції.

17.01.1991, після закінчення терміну дії ульти­матуму ООН, розпочались воєнні дії союзників проти Іраку. Командувачем операції «Буря в пус­телі» було призначено амер. генерала Н. Шварцкопфа. Операція почалась із повітр. ударів, а 24.02.1991 США та їхні союзники розпочали на­ступ на суходолі. Людські втрати Іраку станови­ли: більш ніж 9000 осіб вбитими, 17000 поране­ними, 63 000 полоненими, бл. 150000 чол. дезер-тувало з іракської армії під час наземного наступу. Ірак втратив 4000 танків, 2140 гармат, 240 літаків, 143 пароплави. Втрати коаліції ста­новили більш ніж 1500 осіб убитими та поране­ними. Заг. вартість операції «Буря в пустелі» ста­новила бл. 80 млрд. дол., більшу частину якої сплатили союзники США по коаліції. Військ, операція офіційно закінчилась капітуляцією Іра­ку 28.02.1991 та проголошенням 1.03.1991 перемир'я членами антиіракської коаліції після згоди Іраку визнати резолюції РБ ООН.

Після агресії Іраку проти Кувейту склалась якісно нова ситуація, стартував процес формуван­ня нової системи регіональних відносин. Країни РСАДПЗ продовжували політику військ, співро­бітництва в межах цієї орг-ції перш за все з метою забезпечення внутр.-політ. стабільності. Для га­рантії регіональної безпеки на поч. 90-х робилися спроби консолідації сил на міжарабському рівні шляхом утворення міжарабських сил безпеки за участі Єгипту та Сирії. Але головною опорою в запобіганні загроз стає амер. військ, присутність. Країни РСАДПЗ укладають угоди в галузі безпеки з постійними членами РБ ООН — США, Великою Британією, Францією, Росією. Проблема безпеки Перської затоки, разом із проблемою бл.-схід. вре­гулювання, стала центр, проблемою міжарабських відносин, розглядалась арабськими країнами як невід'ємна складова частина заг.-арабської без­пеки. Проблема безпеки Затоки продовжує зали­шатися важливим негативним чинником як на регіональному, так і на глобальному рівні системи міжн. відносин.

1. Еволюція європейської інтеграції України.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 (набула чинності 1 березня 1998 р – розширення ЕС + стандартизація торгівлі.). Ця угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. З огляду на завершення у березні 2008 року 10-річного терміну дії УПС, 5 березня 2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нової угоди між Україною та ЄС. На період до укладення нової угоди чинність УПС щороку автоматично продовжується за взаємною згодою сторін.

9 вересня 2008 року на Паризькому саміті Україна та ЄС досягли політичної домовленості про укладення майбутньої угоди в форматі Угоди про асоціацію, яка будуватиметься на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції. У ході 15-го Саміту Україна-ЄС в Києві 19 грудня 2011 сторони оголосили про завершення перегорів, а 30 березня 2012 текст майбутньої Угоди було парафовано главами переговірних команд України та ЄС.

21 лютого 2005 року підписано План дій Україна-ЄС, який став інструментом реалізації Європейської політики сусідства. 11 березня 2008 року за результатами спільної оцінки Плану дій було продовжено термін його чинності до весни 2009 р. Активізація по придністровю + ЕУБАМ – кордон з молдовою

16 червня 2009 р. „Порядок денний асоціації Україна – ЄС (УПС+): співпраця у безпекових питаннях + ЗВТ Україна ЄС (вступ у СОТ 2008)

Питання безвізки: 2005 скасовано для ЄС, 2007 Угода про спрощення візового режиму та про реадміссію, 2010 – План дій з лібералізації візового режиму.

Идея разделения ЕПС на два направления — восточное и южное — была одобрена Европарламентом 15 ноября 2007 год. Союз для Средиземноморья будет создан при условии запуска подобного проекта на востоке. «Восточное партнерство», учрежденное на саммите ЕС в Праге, который состоялся 7 мая 2009 года, послужило своеобразной компенсацией Украине и Грузии за неполученное в апреле 2008 года на саммите НАТО в Бухарестет ПДЧ.

Авторы «Восточного партнерства» ключевым элементом выдвинули принцип дифференциации странучастниц. Вкачестве инструмента укрепления горизонтальных связей междустранамипартнерами и ЕС предлагались Соглашения об углубленной ивсеобъемлющей зоне свободной торговли и Планы действий нового поколения, которые предполагалось подписывать с каждой страной отдельно. Но План действий с ЕС Украина подписала еще в 2005 году, а переговоры озоне свободной торговли велись с 2008го, то есть ни о каком новаторстве«Восточного партнерства», по крайней мере по отношению к Украине, говорить не приходится.

Россия воспринимает как попітку вклиниться в ее сферу влияния. Кризис 2008/2009 – не позволяет уделить надлежащее внимание партнерам. Польша инициирует увеличение финансирования на 2014-2020. Предполагают обединить усилия с Германией.

Билет №21

1. Врегулювання конфліктів на Африканському континенті в пост біполярний період.

У 80—90-ті роки XX ст. в Африці відбувалися численні міждержавні та громадянські війни. До того ж 80-ті роки стали періодом боротьби в Африці між Радянським Союзом і його сате­літами та країнами Заходу, що серйозно позначалось на внутрішньому становищі в африканських державах та їх­ній зовнішній політиці. За час існування незалежних афри­канських держав (починаючи з кінця 50-х років XX ст.) на континенті сталося понад 35 збройних конфліктів, у яких загинули близько 10 млн. чоловік. У 90-ті роки воєнні дії велися на території понад як 15 африканських держав. Особливо широкого розмаху вони набули в Анголі, Ліберії, Сомалі, Чаді, Судані, Заїрі (тепер Демократична Республіка Конго), Бурунді, Руанді, Мозам­біку. Зокрема, великого розмаху набула громадянська війна проти уряду в Сьєрра-Леоне. Якщо говорити про міждержавні конфлікти, то від сере­дини 1998 р. між Ефіопією та Еритреєю з деякими паузами триває повномасштабна війна.

Перша група причин виникнення конфліктів - суперечності, що виникають при встановленні й регу­люванні відносин сили на різних рівнях. На міжнародному рівні йдеться про вплив великих держав на виникнення конф­ліктів, що було притаманним для біполярного світу. США та СРСР заради збереження балансу сил або його порушення на власну користь підтримували дружні їм режими чи угрупован­ня. Такі втручання часто провокували загострення конфліктів.

У 90-ті роки склалася протилежна ситуація — конфлікти та війни спалахували через зникнення страху перед втручан­ням наддержав. В Африці розгорнулася боротьба за лідерство на регіональному рівні, формувалися нові центри сили, що могло призвести до сутичок між ними (конфлікти між Уган­дою та Суданом, прагнення Нігерії перетворитися на чільну державу Західної Африки тощо). На внутрішньодержавному рівні чинник сили виявляється у тому, що багато країн Афри­ки ще перебувають на етапі свого становлення, не досягли позитивного суверенітету (негативний суверенітет — фор­мально-правове визнання держави членами світового спів­товариства; позитивний суверенітет — здатність уряду нової держави до ефективного громадянського управління суспіль­ством, що гарантує стабільність, законність, громадянський мир та правопорядок).

Друга група — соціально-економічні чинники. Ідеться про боротьбу за матеріальні ресурси, які часто стають при­чиною конфлікту. До них можуть відноситись як природні багатства певної території, так і сама територія. Виникненню прикордонних конфліктів сприяє невизначеність певних діль­ниць офіційних кордонів колишніх колоній. Боротьба за терени та природні багатства спричинює і внутрішні конфлікти. Сепаратистські рухи етнічних груп прагнуть одержати у власне розпорядження певну територію з її ресурсами (боротьба населення провінції Казаманс (Сенегал), де зосереджено вирощування рису, в Шабі (Демократична Республіка Конго), де знаходяться великі поклади міді та інших корисних копалин тощо. Тяжке економічне становище робить боротьбу за владу, а відповідно за контроль над ресурсами дуже жорстокою.

Остання група — соціально-психологічні чинники, тісно пов'язані з другою. Ідеться про трайбалізм і міжетнічні від­носини, адже трайбалізм спричинюється побоюваннями ет­нічної групи за власні існування та безпеку, і прагнення верхівки цієї групи до привілейованого становища.

Основні типи миротворчих зусиль такі: прямі двосторон­ні переговори між учасниками конфлікту; посередництво (воно має, особливо за участю високорозвинутих держав, різні форми — тиск на відповідні уряди, непряме посе­редництво, пряме посередництво); багатосторонні перего­вори, коли головними форумами виступають ОАЄ та субрегіональні організації: воєнно-дипломатичне втручання; переговори про співробітництво. Досвід показує, що двосто­ронні та багатосторонні переговори в межах ОАЄ або субрегіональних організацій у багатьох випадках не сприяли успішному розв'язанню проблем, хоча вони й відіграють важливу роль у визначенні заходів з припинення протисто­яння. Це спричинене частим зіткненням інтересів великої групи держав і підтримкою ними позицій однієї з конфліктуючих сторін. Найкращого ефекту досягали тристо­ронні переговори або двосторонні переговори з посеред­ництвом. Воєнно-дипломатичне втручання здебільшого діяло як засіб, що мав підштовхнути сторони до столу переговорів.

Дедалі більшої уваги боротьбі з нестабільністю в Африці приділяє ООН, оскільки тамтешні сутички часто є викликом її зусиллям із забезпечення миру, процвітання та прав людини на земній кулі. Це вносить нові елементи в діяльність організації, адже вона створювалась для запобігання міждер­жавним конфліктам, а нині мусить усе частіше реагувати на внутрішні прояви нестабільності. У конфліктах, що спалаху­ють сьогодні, нерідко сторони прагнуть не тільки розбити армію супротивника, а проводять політику геноциду мирного населення і навіть цілих етнічних груп.

У 1970-1997 рр. у Африці відбулось понад 30 воєн, більшість з яких громадянські. Найбільшого розмаху набрали конфлікти в Східній та Центральній Африці, що викликано економічною та со­ціальною відсталістю, недемократичністю та нездатністю міс­цевих урядів забезпечити позитивний суверенітет, етніч­ними та релігійними суперечностями. В цілому протягом 80—90-х років загальна картина найзначніших конфліктів та їх врегулювання мала такий вигляд.

У Сомалі, як і в багатьох інших країнах, не сформувалася нація. Ця держава ут­ворилася внаслідок об'єднання колоній — Італійського Со­малі та Британського Сомалі. Значну частину населення складають кочовики-скотарі, що заважає внутрішній ста­білізації та сприяє виникненню територіальних претензій до сусідніх держав (Кенії, Ефіопії, Джібуті), де живуть або куди кочують подібні племена.

У жовтні 1969 р. владу в Сомалі захопив шляхом військо­вого перевороту генерал Мухаммед Сіад Барре. Лише у січні 1991р. його режим було повалено і відразу ж розгорнулася боротьба за владу. У травні 1991 р. партія Сомалійський національний рух проголосила незалежну «Республіку Сомаліленд». На теренах, що не ввійшли до «Сомаліленду», спалахнула боротьба за владу між двома ос­новними угрупованнями, лідери яких оголосили себе тимча­совими президентами: Об'єднаним сомалійським конгресом та Сомалійським національним альянсом.

З 1994 р. Ефіопія виступала посередником, намагаючись установити мир у країні. Але оскільки вона підтримувала опонентів правлячого клану, то успіху не досягла. Тоді ініціативу пере­хопив Єгипет. У грудні 1997 р. угруповання Махді і Айдіда підписали в Каїрі угоду про врегулювання ситуації. Вона передбачає скликання національної конференції з 465 осіб, яка визначить раду з 13 осіб, що обере президента та призначить перехідний уряд. Організації Махді та Айдіда повинні послати на конференцію по 80 делегатів, решта ж репрезентуватимуть інші клани. Проте представники останніх не бажають віддати владу в руки верхівки клану хавійє, що гальмує встановлення миру в країні.

Внутрішній конфлікт у Руанді прихований у далекому минулому. В регіоні сучасних Руанди та Бурунді корінним населенням були пігмеї тва. Згодом сюди прийшли землероби хуту й витіснили пігмеїв у ліси. У XV ст. цей регіон захопили войовничі скотарські племена тутсі, які створили феодальну державу, де вони були елітою, а хуту — експлуатованими. В 1897 р. німці загарбали Руанду та сусідню Бурунді й включили їх до складу своєї колонії — Німецької Східної Африки. Після Першої світової війни вказані території під назвою Руанда-Урунді перейшли під мандат Ліги Націй, яка передала їх Бельгії. Саме тутсі мали доступ до освіти, інших здобутків циві­лізації. Оскільки тутсі мусили ділитися з новими господа­рями, вони посилювали побори та репресії проти землеробів хуту.

Франція, намагаючись зміцнити власні позиції в Африці та розширити зону свого впливу, зробила ставку на хуту: давала освіту їхній верхівці, настроювала проти бельгійців та тутсі тощо. Коли в Африці у 50-ті роки розгорнулася боротьба за незалежність, хуту виступили проти тутсі, яких ототожнювали з колонізаторами. Виникла Партія визволення хуту, яка в 1959 р. почала повстання проти монархії тутсі. В умовах широкої громадянської війни бельгійці вирішили передати владу хуту, значна частина тутсі мусила покинути країну. Тільки в 1959 р. в країні від етнічної ворожнечі загинуло 100 тис. чоловік.

Коли в 1962 р. Руанда стала незалежною країною на чолі з президентом Грегорі Каібандою (хуту), тутсі були остаточно вигнані з державного апарату, армії та поліції. Внаслідок масових погромів вони тікали до Заїру, Конго, Танзанії та Уганди. Проблема руандійських біженців певною мірою ін­тернаціоналізувала міжетнічний конфлікт у Руанді. Незнач­на, найбагатша частина тутсі емігрувала до Європи (у Фран­цію, Бельгію, Швейцарію), США і Канади.

У сусідній Уганді тутсі та їхні політичні організації стали важливою складовою формувань молодого угандійського по­літика Йовері Мусевені, який розгорнув війну проти Мілтона Оботе, що повернув собі владу після скинення в 1979 р. Аміна. Коли Національна армія опору Й. Мусевені в січні 1986 р. прийшла до влади, в ній з 14 тис. бійців було 3 тис. руандійських біженців. У нових сприятливих умовах біженці на базі створеного в 1979 р. в Уганді Руандійського альянсу за національну єдність (РАНЄ) заснували 1987 р. Руан­дійський патріотичний фронт (РПФ). За заслуги в боях на боці армії опору руандійці-тутсі могли обіймати керівні по­сади в армії Уганди. Використавши сприятливі умови, РПФ розпочав роботу зі створення в Руанді підпільних організацій та військових баз. У 1990 р. в умовах зростання незадоволення корінного населення, перш за все баганда, статусом хуту збройні сили РПФ під командуванням Поля Кагаме вступили на територію Руанди. В країні спалахнула війна між урядом та РПФ. Руандійський уряд удався до посередництва пре­зидента Заїру Мобуту, та марно.

Ситуація змінилася, коли президент Хаб'ярімана пішов на значні поступки, підпи­савши у 1992 р. угоди про допуск РПФ до влади. 4 серпня 1993 р. у танзанійському місті Аруша було укладено договір про мир. Президент країни Хаб'ярімана та президент РПФ Кан'яренгве зобов'язались ліквідувати причини вій­ни, яка призвела до загибелі тисяч людей та втечі з країни 900 тис. чоловік при населенні 7,4 млн. Зокрема, угода передбачала злиття двох армій, що ворогували. При підписанні договору були присутні Президент Тан­занії, як посередник при врегулюванні конфлікту, спостерігачі від Бельгії, Франції, Великої Британії, США та країн регіону, президенти Бурунді та Уганди, а також Генеральний секретар ОАЄ Салім Ахмед Салім. Для ОАЄ цей договір став великою перемогою, оскільки вперше миротворчі зусилля африканців із врегулювання конфлікту на континенті (після провалів у Чаді, Конго, Сомалі, Мозамбіку Анголі та Судані) завершились успіхом.

Після підписання договору розгорнулися два процеси: під тиском і за допомоги ООН здійснювались кроки зі втілення в життя укладеної угоди, а одночасно впливові кола в країні готували геноцид тутсі. У межах першого процесу Рада Без­пеки ООН 5 жовтня 1993 р. ухвалила рішення спорядити миротворчу місію до Руанди (МІНУАР) на перехідний період до призначених на 1995 р. виборів. Передбачалося ввести перший контингент чисельністю 800 чоловік у Кігалі (сто­лицю) на шість місяців з метою забезпечення належних умов для роботи органів влади перехідного періоду. Головне завдання МІНУАР полягало в контролюванні за припиненням вогню між урядом та опозицією і поверненням біженців на батьківщину. На кінець грудня в Руанді вже було 600 «голубих касок» для гарантування безпеки в країні та виведення фран­цузького військового контингенту. До кінця січня 1994 р. мав утворитися перехідний коалі­ційний уряд, який би діяв до загальних багато партійних виборів. Але формування уряду затягувалось через політичні суперечки.

Франція, ПАР, Єгипет і країни колишнього Варшавсько­го Договору, кожна з них мала свої мотиви, постачали урядові Руанди багато зброї та військової техніки. При цьому зброя, що купувалась для армії, через місцеві органи влади роздава­лася членам міліції екстремістськи налаштованого цивільного населення. До цих загонів охоче йшли безробітні, безземельні селяни, навіть злочинці. Особливу роль у постачанні зброї відігравала Франція. Крім зброї, Франція виряджала до руан­дійських військ своїх інструкторів. Президент Міттеран дуже вороже ставився до РПФ, оскільки за нею стояла Уганда, яка на думку французів, діяла в інтересах Великої Британії. Загадкова смерть Хаб'ярімани 6 квітня 1994 р. в авіака­тастрофі разом з Президентом Уганди Сіпріеном Нтар'ямірою зруйнувала все зроблене заради миру в Руанді. Хаб'ярімана вважався досить поміркованим і обережним політиком.

Країну охопив кривавий міжетнічний конфлікт, повсюди знищували тутсі та поміркованих хуту, яких звинувачував у вбивстві Президента. Прелюдією до геноциду стало вбивство 10 бельгійців зі складу МІНУАР-1, щоб примусити ООН вивести з країни свої сили. 19 липня І994 р. РПФ, який переміг у громадянській війні, сформував Уряд національної єдності за участі низки партій. Президентом був призначений П. Бізімуніу (хуту). У листопаді 1994 р. сформовано (терміном на п'ять років) однопалатний пе­рехідний парламент з 70 депутатів. Тепер уже тутсі посіли керівні позиції в державі, особливо в армії та поліції.

ООН та ОАЄ докладали зусиль, щоб припинити геноцид, але їхні дії не були послідовними і до початку липня не являли собою чіткої системи. Рада Безпеки ООН спочатку вирішила скоротити свої сили в країні, проте в травні ухва­лила резолюцію про створення контингенту МІНУАР-2 чи­сельністю 5,5 тис. осіб і введення ембарго на постачання зброї. Фактично роль сил ООН відігравали французькі вій­ська, що здійснювали операцію «Бірюза» — за резолюцією від 22 червня 1994 р. Рада Безпеки ООН задовольнила про­хання Франції про участь разом з іншими країнами в гуманітарній операції у Руанді. В операції «Бірюза» загалом брали участь 3 тис. військовослужбовців, 500 з них виділили 7 африканських держав —Сенегал, Конго, Єгипет, Нігер, Чад, Гвінея-Бісау та Мавританія.

Важливим кроком ООН стало створення в листопаді 1994 р. Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді, щоб здій­снити правосуддя стосовно осіб, винних у геноциді, та сприя­ти національному примиренню в країні та субрегіоні в ціло­му. Цей трибунал являв собою перший випадок залучення міжнародно-правового механізму до розв'язання внутріш­нього конфлікту. Він притягнув до відповідальності 36 осіб, головним чином командирів бандформувань, з яких понад 30 чоловік перебувають у в'язниці в місті Аруші — штаб-квартирі Трибуналу. Процес судового розгляду справ триває з 1998 р.

У цілому можна зазначити, що без втручання світової та африканської спільноти, без їхньої допомоги, у тому числі матеріально-продовольчої, масштаби геноциду, його тривалість та кількість жертв були б значно більшими. Захід підтримує відносини з сучасним режимом Руанди, використовуючи від­носини, що склалися, у тому числі й допомогу по державній та недержавній лініях, як засіб тиску на уряд заради миру в країні. Небезпека нового загострення ситуації у ній існує донині. Станом на 1998 р. в Уганді, Заїрі тощо проживало 2,5 мли біженців-хуту з Руанди, продовжують діяти загони бойовиків-хуту, які мають свої бази в сусідніх країнах.

Дата добавления: 2015-05-26