Білет № 2

Міжнародні відносини на початку ХХ ст.: створення Троїстого блоку та Антанти. Міжнародні кризи та конфлікти на початку ХХ ст. Гонка озброєнь, посилення мілітаризму та реваншистських настроїв в країнах Європи, шовіністична пропаганда

Зовнішня політика великих індустріальних держав наприкінці XIX - на початку XX ст. повністю підпорядковувалася їхнім економічним інтересам - боротьбі за ринки збуту товарів і капіталу, використанню дешевої робочої сили та вигід­них джерел сировини. Велике значення мало також наростання револю­ційного і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подо­лати внутрішньополітичні кризи у своїх країнах шляхом мілітаризації економіки та підготовки до війни.

Нерівномірність економічного й політичного розвитку цих держав призвела до посилення боротьби між ними. Найгостріші суперечності виникли між Великою Британією і Німеччиною, яка наприкінці XIX - на початку XX ст. випередила Британію за темпами індустріалізації і часткою у світовому промисловому виробництві. Між ними також існувало гостре військово-морське суперництво. Німеччина почала гарячково будувати військові кораблі й до 1914 р. стала другою після Англії «морською державою».

Загострювалися протиріччя між цими державами і в колоніальній сфері. У 80-90-х роках ХІХ ст. Німеччина захопила території в Пів­денно-Західній і Південно-Східній Африці, у басейні Тихого океану - Каролінські, Маріанові й Маршаллові острови. Потім Німеччина вже на Близькому Сході домоглася концесії на будівництво гігантської за свої­ми розмірами залізниці від Берліна через Балкани, Босфор і далі через всю Малу Азію до Перської затоки, так званої Багдадської залізниці. Це створювало загрозу колоніальним володінням Великої Британії в Азії і призвело до погіршення англо-німецьких відносин.

Створення Троїстого блоку та Антанти. На початку XX ст. союз­никами Німеччини в Європі були Австро-Угорщина та Італія. 20 травня 1882 р. між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією було укладено так званий Троїстий союз. Німеччина і Австро-Угорщина обіцяли Італії допомогу в разі війни із Францією. Надання воєнної допомоги передба­чалося в будь-якому випадку, навіть коли б хтось із учасників мусив воювати проти двох чи більше країн Внаслідок укладення Троїстого союзу в центрі Європи виникло військове угруповання держав на чолі з Німеччиною. Воно було досить дивним, вра­ховуючи, що досі нові союзники традиційно ворогували або конкурували між собою. Зокрема, Австро-Угорщина була проти об’єднання Італії і конт­ролювала частину територій, на яких проживало італійське населення.

Одночасно відбулося зближення позицій Франції і Росії, які теж про­тягом ХІХ ст. неодноразово мали напружені відносини. 27 грудня 1893 р. було остаточно затверджено франко-російську конвенцію, де передбачалася вза­ємодопомога обох держав у разі агресії з боку учасників Троїстого союзу.

Таким чином, у Європі з’явилися ворогуючі коаліції. Хоч між союзни­ками по коаліціях також існували суперечності, перед загрозою з боку во­рожого табору вони відходили на другий план. Велика Британія спершу провадила політику маневрування між коаліціями, названою «блискучою ізоляцією», але на початку XX ст. її стратегічні орієнтири змінилися. Втра­тивши промислову перевагу над Німеччиною і дедалі глибше втягуючись у виснажливе змагання з нею в гонці озброєнь, Велика Британія потребувала союзників. Це й стало причиною англо-французького зближення.

У квітні 1904 р. у Лондоні була укладена англо-французька таємна угода. Сторони визнавали за Великою Британією права на Єгипет, а за Францією - на значну частину Марокко. Інша частина Марокко (навпро­ти Гібралтара) проголошувалась зоною впливу Іспанії. Однак погроза Німеччини розв’язати війну не залишилася без наслід­ків у Великій Британії. Урядові кола останньої зрозуміли, що для відсто­ювання своїх позицій від домагань Німеччини потрібні не лише потуж­ний флот, але й сухопутна армія. А поза тим, необхідні й союзники на європейському континенті. Політиці «блискучої ізоляції» остаточно прийшов кінець.

Між Росією і Великою Британією існували достатньо гострі колоніаль­ні проблеми в різних регіонах, зокрема в Середній Азії, на Близькому та Далекому Сході. Їх врегулювати було непросто. Якщо на Далекому Сході англо-російські суперечності зникли після російсько-японської війни, то на Близькому Сході вирішувати питання потрібно було шляхом двосто­ронніх компромісів.

Будівництво Багдадської залізниці сприяло проникненню німецького капіталу в зону Перської затоки. У Лондоні міркували, що краще домови­тися з Росією про розмежування сфер впливу, ніж допустити посилення німецької присутності у цьому стратегічно важливому регіоні, що був розташований поряд з Індією. Тому в Англії стали доброзичливо ставити­ся до ідеї англо-російської угоди.

У 1907 р. Росія та Велика Британія досягли компромісу з колоніальних проблем і уклали в серпні у Петербурзі договір про розмежування інтере­сів. Персія (Іран) поділялася на російську та англійську сфери впливу, між якими проходила нейтральна зона. Афганістан опинився в зоні інтере­сів Англії. Тибет оголошувався районом, що перебуває під керуванням Китаю. Англо-російська угода 1907 р. завершила формування Антанти у складі Англії, Франції і Росії. Трьохстороннього пакту між її учасниками не було, він з’явився тільки на початку Першої світової війни, хоча вже у 1912 р. між союзниками почалися консультації про узгодження дій зброй­них сил у разі війни проти союзу Центральних держав - Німеччини й Австро-Угорщини.

Тим самим суперництво між провідними країнами світу остаточно змінилося протиборством двох військово-політичних блоків: Антанти й Троїстого союзу. Кожний із блоків прагнув зміцнити позиції за рахунок залучення нових союзників.

1. Події російської революції 1905 – 1907 рр. на українських землях.

У роки революції 1905—1907 рр. українські політичні партії, громадські об’єднання розгорну­ли бурхливу діяльність, охопили своєю роботою широкі народні маси.

Національні вимоги українців були викладені в петиціях, листівках, газетних публікаціях, до­кументах різних організацій. 1905 р. в Російській імперії з’явилася перша україномовна газета «Хлі­бороб». Із 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета «Рада». Вимоги, що висувалися, зводилися до відміни поміщицького землеволодіння, уведен­ня демократичних свобод, ліквідації національ­но-культурних обмежень, розвитку української культури. УСДРП, УДП висували як основну вимо­гу відновлення української держави у формі авто­номії, тільки УНП вимагала повної незалежності. Усі партії закликали до ліквідації самодержавства та проведення демократичних реформ.

Провідною політичною силою в Україні в роки революції 1905—1907 рр. були робітники та селя­ни. Масові селянські виступи відбулися в жовтні 1904р. Селяни вимагали вирішення земельного питання. Формою їх боротьби стали погроми помі­щицьких маєтків, убивства поміщиків. Царська влада жорстоко придушувала селянські виступи. Робітники України в роки революції провели ма­сові страйки, на яких висували не тільки економіч­ні вимоги, а й політичні («Геть царя!»). У Харкові робітники почали будувати барикади.

Під час страйкової боротьби в багатьох містах України (Київ, Харків, Одеса, Юзівка та ін.) ви­никали Ради робітничих депутатів — непартійні об’єднання громадян, які були своєрідними ­орга­нами робітничої влади. Ради встановлювали 8-го- динний робочий день, визначали ціни на продукти в заводських магазинах, організовували охорону населення від злочинців. Пік робітничої боротьби припав на грудень 1905 р. В Україні збройні повс­тання спалахнули в Харкові, Катеринославі, Олександрівську, у Донбасі.

Активну участь у революційних подіях взяли військові. 13 червня 1905 р. в Одесі розпочався за­гальноміський страйк. 14 червня підняла повстання команда броненосця «Потьомкін» (730 осіб). Це був перший виступ на флоті та в збройних силах Росій­ської імперії загалом. Очолили повстання Григорій Вакуленчук (1877—1905 рр.) і Опанас Матюшенко (1879—1907 рр.). На початку повстання Вакуленчука було вбито, і керівництво повстанням перейшло до Матюшенка. Олександра Коваленка, інженера- механіка, одного із засновників РУП, також обрали до складу революційного комітету, який керував повстанням. Проти повсталих спрямували всю Чорноморську ескадру, але її команда відмовила­ся відкрити вогонь по повсталих. Побоюючись пов­стання на інших суднах, командування ескадри поспішило відвести її до Севастополя. 25 червня потьомкінці здали броненосець румунській владі в порту Констанца, а самі стали політичними еміг­рантами. Деякі з них згодом таємно повернулися на підпільну роботу в Росію. О. Матюшенко 1907 р. приїхав в Україну, але невдовзі його заарештува­ли й за вироком військово-морського суду страти­ли. Олександр Коваленко залишився в еміграції, а в 1917—1920 рр. брав активну участь у подіях ре­волюції й громадянської війни.

11 листопада 1905 р. розпочалося повстання на головній базі Чорноморського флоту в Сева­стополі — на крейсері «Очаків», до якого приєдна­лося 12 бойових кораблів. Підтягнувши війська, 16 листопада влада придушила повстання. Керів­ник повстання лейтенант Петро Шмідт (1867—1904рр..) і три його помічники за вироком суду були розстріляні.

17 листопада 1905 р. на раді представників військових частин Києва було вирішено провести збройну демонстрацію. Уранці 18 листопада солда­ти трьох рот саперної бригади кількістю до 800 осіб на чолі з поручиком Борисом Жаданівським (1885— 1918 рр.) вийшли на вулиці, щоб об’єднатися з ін­шими частинами. Шлях їм перепинили урядові війська. Під час бою з обох сторін загинуло понад 250 осіб. Заворушення серед саперів було приду­шено. Загалом у виступах солдатів та матросів на території України брали участь 15 тис. військових.

У ході революції 1905—1907 рр. царат був ви­мушений піти на поступки. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «дарував» народам Російської імперії полі­тичні права та свободи, обіцяв скликати законодав­чий орган — Державну думу.

Отже, революція 1905—1907 рр. активізувала національний рух в Україні. Була створена україн­ська преса. Політичні партії відстоювали головне питання — автономію України в складі федератив­ної Росії.

2. Закарпаття у складі Чехо-Словаччини.

Закарпаття увійшло до складу Чехословаччи­ни за Сен-Жерменським мирним договором й от­римало офіційну назву Підкарпатська Русь (від 1928 р. — Підкарпатський край). Півмільйонне ук­раїнське населення регіону під владою Чехословач­чини не відчувало такого непримиренного утиску національних інтересів, як українське населення Польщі й Румунії.

У Чехословаччині не заборонялося вживання української мови. Тут діяли українські гімназії й по­чаткові школи. Але Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Робітникам пла­тили у півтора-два рази менше, ніж у центральних районах країни. Селяни були незадоволені аграрною реформою, тому що фактично дві третини держав­них земель призначалися чеським колоністам.

Громадсько-політичний рух у Закарпатті скла­дали три течії (схема).

Після Мюнхенської угоди 1938 р. Німеччи­на отримала фактичну свободу дій у Централь­но-Східній Європі — почалося розчленування Чехословаччини. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Автономний уряд А. Воло­шина розпочав запровадження у життя засад за­карпатської державності.

На початку 1939 р. була утворена політична організація, яка стояла на платформі творення суверенної держави — Українське національне об’єднання (УНО). У лютому відбулися вибори до парламенту — Сейму Закарпатської України. У цей же час формується військова організація — Кар- датська Січ, яка поповнювалася за рахунок добро­вольців, більшість з яких прибували з Галичини. У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. Водночас війська Угорщини, за згодою Гітлера, почали за­гарбання всього Закарпаття (ще в листопаді 1938 р. були окуповані Ужгород та Мукачеве).

15 березня 1939 р. у Хусті на засіданні Сейму було проголошено самостійність Закарпаття. Сейм ухвалив закон, згідно з яким проголошувалася не­залежна держава з назвою Карпатська Україна, яка мала стати республікою на чолі з президентом. Державною мовою щойно створеної держави про­голошувалась українська, кольорами державного прапора — синій і жовтий. Президентом країни став А. Волошин, але через кілька годин він разом з уря­дом змушений був емігрувати. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли 40-ти- сячній угорській армії. У боях загинуло понад 5 тис. закарпатців, у тому числі командири Карпатської Січі М. Колодзінський та З. Коссак. Карпатська Ук­раїна опинилася в міжнародній ізоляції.

3. Причини, привід та початок Першої світової війни. Військова кампанія 1914 – 1915 рр.

Основною причиною війни 1914-1918 рр. було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу внаслідок нерівномірності їх розвитку. Другою причиною війни був той факт, що на початку XX ст. розвиток науково- технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей.

Почалася гонка озброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітаризація економіки та свідомості вели­чезних мас людей.

Формальним приводом до розв’язання ві­йни стало вбивство 28 червня 1914 р. у столиці Боснії м. Сараєво 19-річним студентом Гаври­лом Принципом спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда, відо­мого своєю ворожістю до Сербії, та його дру­жини. Гаврила Принципа було схоплено на місці. Він виявився членом таємної орга­нізації «Молода Боснія», до якої входили й вищі офіцери сербської армії. Ця організація боролася за приєднання Боснії до Сербії. Лег­ко зрозуміти, як у монархічній Європі сприй­няли цю подію, - австрійці пережили шок. Виникла чергова балканська криза.

Після вбивства Франца-Фердинанда, заручившись підтримкою Берліна, Відень 23 липня висунув Сербії ультиматум, деякі пункти якого означали відверте втручання в її внутрішні справи. Отримавши цей документ, серб­ський уряд передовсім звернувся за допомогою до Росії. Водночас розпочалась евакуація Белграда, розташованого на австро-сербському кордоні.

Незважаючи на те, що Сер­бія погодилася майже з усіма вимогами ультиматуму, Австро-Угорщина 28 липня оголосила їй війну. Це стало початком світової війни. У від­повідь на оголошення війни Сербії Росія розпочала загальну мобілізацію. Ось так Німеччина опинилась у стані війни проти Росії та Франції. Що ж до Великої Бри­танії, то британський уряд 4 серпня висунув Німеччині ультиматум з вимогою поважати нейтралітет Бельгії, оскільки німецька армія рушила на Париж через територію сусідньої Бельгії. Берлін нічого на це не відповів.

Порушення нейтралітету Бельгії стало приводом до оголошення Великою Британією війни Німеччині, що й сталося 4 серпня.

6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії, а через кілька днів вона опинилась у стані війни проти всіх держав, з якими вою­вала Німеччина. Отже, із учасників ворожих військово-політичних блоків лише Італія не вступила у війну 1914 р. Ця країна проголо­сила нейтралітет, а пізніше, у травні 1915 р., після значних територіаль­них обіцянок, зроблених їй країнами Антанти, дозволила втягнути себе в конфлікт.

Японія скористалася з моменту й оголосила війну Німеччині 23 серп­ня 1914 р., після чого успішно захопила німецькі колоніальні володіння у Китаї, зокрема півострів Шандунь, а також низку тихоокеанських островів, цим і обмежившись.

Стратегічні плани противників.

Росія, як і інші європейські дер­жави, почала розробляти план війни ще від кінця XIX ст. Мобілізацій­ний розклад 1890 р. виходив з того, що головний удар кайзерівська во­яччина спрямує проти Франції. В такому разі Росія розраховувала вести воєнні операції, спрямовані, переважно, проти Австро-Угорщини. А втім, 1900 р. було розроблено новий план, згідно з яким усі росій­ські воєнні сили на випадок війни. б’єднувались у дві групи: Північний фронт проти Німеччини, Південний - проти Австро-Угорщини. Цей план був цікавий тим, що в ньому вперше пропонувалося створення проміжної інстанції управління військами на території воєнних дій - командуван­ня фронтами. На Чорноморський флот покладалася блокада Босфору, а в разі необ­хідності він мав бути готовим до активних бойових дій.

Французький план війни, який ще з 1872 р. неодноразово зазнавав змін, хоча й був пройнятий наступальним духом, насправді мав па­сивно-вичікувальний характер. Зокрема, він передбачав взаємодію з англійським флотом. 10 лютого 1913 р. між Британією та Францією було підписано морську угоду, за якою головний тягар бойових опера­цій на Середземному морі було покладено на французький флот.

Участь Великої Британії у можливій війні проти Німеччини повністю визначилася з 1904 р., коли між Британією і Францією було підписано договір. Упродовж тривалого часу Британія не мала чіткого плану дій сухопутної армії, оскільки та не настільки була значною, щоб відіграти вирішальну роль у війні на матери­ку. Основними завданнями британських морських сил на Середземному морі вважали захист власних комунікацій, а також допомо­гу союзникам у боротьбі проти флоту Троїсто­го союзу.

Австро-Угорщина ще з часу укладання союзного договору з Німеччиною в 1879 р. до своїх ворогів відносила Росію, Сербію і Чор­ногорію. Згідно з остаточним варіантом пла­ну, на Австро-Угорщину покладалось основне завдання боротьби проти Росії. Відповідно до плану, суходільні сили Австро-Угорщини у складі 1100 батальйонів (до 1,5 млн вояків) утворювали три великі групи. Стратегічний задум Відня у війні з Росією полягав у тому, щоб части­ною сил наступати на північ, а потім повернути на схід і спільно з пра­вим крилом австро-угорського угруповання розбити зосереджені у Про­скурові (нині Хмельницький) російські війська. Це дало б змогу відки­нути основні сили росіян до Чорного моря або до Києва. При цьому у Від­ні розраховували на наступ німців зі Східної Пруссії.

Німеччина. Розробляючи план війни, німецький генеральний штаб насамперед дбав про те, щоб уникнути одночасного ведення її на двох фронтах - проти Росії та проти Франції. У серпні 1892 р. начальник німецького генерального штабу Шліффен, призначений на цю посаду 1891 р., дійшов висновку, що у війні на два фронти спершу варто домогтися швидкої перемоги над Францією. Це стратегічне рішення було покладено в основу нового плану, згідно з яким Німеччина 1914 р. розгорнула свої сили. відобразилася доктрина «бліцкригу». У Берліні планували, зосередивши велику частину військ, в одній генеральній битві розгромити французь­ку армію і ще до «осіннього листопаду» завершити кампанію на Заході, після чого завдати удару Росії.

Отож основними фронтами війни мали стати Західний і Східний.

Бойові дії у 1914 р. Відповідно до плану Шліффена німецькі війська через Бельгію увійшли в Північну Францію, що дало їм змогу наступати на Париж.

Наприкінці серпня вони опинились за 25 миль від столиці Франції. Президент і уряд 2 вересня залишили Париж і вирушили до Бордо. 5 ве­ресня на р. Марна почалась перша битва на Західному театрі воєнних дій, що тривала по 12 вересня. В ній з обох боків взяло участь 1,5 млн вояків. Обопільні втрати сягнули 600 тис. убитими й пораненими.

Німецьке командування виявилося неспроможним координувати дії своїх наступальних сил, які швидко просувалися вперед. Скориставшись із цього, французький головнокомандувач генерал Жоффр стрімко пере­кинув свіжі сили з інших фронтів і, знайшовши слабке місце в обороні ні­мецьких військ, завдав контрудару. Маючи значну перевагу над німцями, які до того ж були виснажені тривалим наступом, Жоффр змусив їх почи­наючи з 9 вересня відходити до річки Ена. Результатом битви на Марні став остаточний провал «блискавичної війни» - основи плану Шліффена.

Після цього на Західному фронті розпочалася позиційна війна. Фронт розтягнувся від протоки Ла-Манш до швейцарського кордону і наприкін­ці 1914 р. стабілізувався. Інакше розвивалися події на Східному напрямі. Тут сторони застосу­вали тактику швидких маневрених дій. Коли німецькі війська рвалися до Парижа, Франція відчайдушно прохала про допомогу свою союзницю. Російська армія була змушена розпочати наступ на Східну Пруссію. Проте операція виявилася невдалою через неузгодженість дій 1-ї та 2-ї ро­сійських армій. Новий командувач німецьких військ генерал Гінденбург використав розгалужену систему залізниць, оточив ударні сили 2-ї ро­сійської армії і розгромив їх. Тим самим він примусив російські війська в середині вересня залишити Східну Пруссію.

Натомість наступ російських армій під командуванням генерала Брусилова в Галичині та на Буковині розвивався успішно. Битва в Галичині відбувалася одночасно з битвою у Східній Пруссії, у вересні 1914 р. Росій­ські війська в перші дні наступу (битва тривала з 5 серпня по 13 вересня р.) відкинули австрійців від Львова, а потім змусили їх залишити територію Галичини. Утримався лише гарнізон в обложеному Перемишлі. Австрійська армія втратила 400 тис. вояків, у тому числі 100 тис. полоне­ними; російські війська - 230 тис.

Третім фронтом у Європі був Балканський. На Балканському фронті бойові дії відбувалися між Австро-Угорщиною та Сербією і Чорного­рією. Спершу тут діяли три австрійські армії, але з початком наступу російських військ в Галичині Австро-Угорщина змушена була тер­міново перекинути туди одну з армій (2-гу). Сербія розгорнула свої збройні сили у складі чотирьох армій, на допомогу їй прийшла чор­ногорська армія.

Кавказький фронт виник після вступу у війну Туреччини на боці Ні­меччини 1 листопада 1914 р. Воєнні дії проти Росії Туреччина розпочала ще 29 жовтня. Того ж дня турецькі міноносці потопили російський кано­нерський човен «Донець», а 30 жовтня німецько-турецький флот розпо­чав обстріл портів Севастополя, Феодосії, Новоросійська. У відповідь на це російський уряд оголосив Туреччині війну. Російська Кавказька ар­мія 2 листопада 1914 р. перетнула кордон і вирушила в глиб турецької території.

Турецькі війська, своєю чергою, вторглися до Батумської губернії. Найбільш значною подією того періоду на Кавказькому фронті була Сарикамиська операція, що тривала з 22 грудня 1914 р. по 7 січня 1915 р. Турки прагнули розгромити головні сили російської Кавказької армії. Російські війська чинили гідний опір турецьким атакам, а 3 січня пере­йшли у наступ. Сарикамиська операція завершилася повним знищенням 3-ї турецької армії.

Отже, в цілому у воєнних діях 1914 р. успіху досягла Антанта. Німці не змогли захопити Париж, австрійці зазнали поразки в Сербії та Галичині, турецькі війська - біля Сарикамиша. Японці в Китаї захопили німецькі орендні території. В Африці під контроль Франції та Британії перейшли німецькі колонії Того, Камерун та Східна Африка. Плани «блискавичної війни» зазнали краху. Розпочалася затяжна виснажлива боротьба, яка тривала чотири роки.

Австро-німецький наступ на Східному фронті у 1915 р. У 1915 р. основними фронтами залишалися Західний і Східний. 22 квітня 1915 р. під бельгійським м. Іпр німецьке командування вперше використало проти англійців отруйні гази (хлор). Газова атака тривала 5 хвилин, але постраждало 15 тис. солдатів і офіцерів, з яких 3 тис. загинули.

У січні-березні російська армія, завдавши поразки австро-угорським військам у Карпатах, здобула стратегічно важливе місто-фортецю Пере­мишль. Проте після цього становище змінилося: 2 травня німці прорва­ли позиції росіян у районі Горліце.

Російським арміям не вистачало боєприпасів. Вони не змогли утрима­ти позиції. Німці прорвали фронт на 50 км. Горліцька операція тривала 12 травня по 22 червня 1915 р. Одночасно з наступом під Горліце німецькі війська розпочали наступ на північній ділянці фронту в напрямку Риги. У липні вони повели на­ступ на Варшаву, в серпні - на Ковно (Каунас), у вересні - на Вільнюс. На всіх ділянках німецькі війська мали значну перевагу в людях, тех­ніці та боєприпасах.

Російська армія була змушена залишити Галичину, Буковину, частину Волині, Поль­щу, Литву й Курляндію. Лише наприкінці вересня наступ німецьких військ пощастило зупинити.

Вступ у війну Італії. У 1915 р. зона воєнних дій розширилася після вступу у війну двох нових країн - Болгарії на боці Німеччини та Італії на боці Антанти. З початком війни (3 серпня 1914 р.) Італія оголосила нейтралітет, а потім майже рік торгувалася з Антантою та Німеччиною про умови своєї участі у бойових діях. Велика Британія, Франція та Росія запропонували Італії значні територіальні надбання за рахунок Австрії й Туреччини. 26 квітня 1915 р. Італія підписала таємний (Лон­донський) договір про вступ у війну з Великою Британією, Францією та Росією. Крім того, Британія надала новому союзникові позику, й Італія 22 травня 1915 р. приєдналася до Антанти.

Вступ Італії у війну посилив позиції Антанти, оскільки італійський фронт відтягнув частину австрійських, а потім німецьких сил. Так, на італо-австрійському кордоні Італія розгорнула чотири армії у складі 35 дивізій, а Австрія протиставила Італії тільки 20 дивізій. Невдовзі на італійський фронт було перекинуто австрійські дивізії із Сербії та Га­личини. Німеччина надала альпійський корпус (одну дивізію) та важку артилерію.

Військові дії на італійському фронті відбувалися протягом 1915-1917 рр. Значний вплив на хід подій справив вступ у війну на боці Центральних держав у жовтні 1915 р. Болгарії. На рішення Болгарії вплинули успіхи Німеччини на Східному фронті. Удар болгарської армії в Македонії призвів до поразки Сербії, залишки її розгромлених військ відступили в Албанію. Для прикриття відступу сербів у Салоніках, на території Гре­ції, з її згоди висадилися англо-французькі війська. На Балканському фронті до 1918 р. запанувала тиша.

Дата добавления: 2015-05-26