Білет 18

1. Сутність і функції соціальної стратифікації.

Фундаментальні пояснення соціальної нерівності. В социологии не существует единого, универсального объяснения указанного явления. Различ­ные научные школы и направления трактуют его по-разному.

Функционализм объясняет неравенство исходя из дифференциа­ции социальных функций, выполняемых различными верствами, клас­сами. Функционирование, развитие общества возмож­но только благодаря разделению труда между социальными груп­пами: одна из них занимается производством материальных благ, другая — созданием духовных ценностей, третья — управлением и т.д. Как отмечали американские социологи К. Дэвис и У. Мур, для поддержания неравенства «общество долж­но каким-то образом определить место своих членов в системе со­циальных положений и побудить их выполнять обязанности, свя­занные с этими положениями. Иными словами, в обществе должны быть спе­циальные механизмы, поощряющие людей, выполняющих более важные социальные функции, например неравномерность в рас­пределении доходов, вознаграждения за труд, привилегий.

В рамках конфликтологической парадигмы неравенство рассмат­ривается как результат борьбы классов за перераспределение мате­риальных и социальных ресурсов. Представители марксизма, на пример, главным источником неравенства называют частную соб­ственность, порождающую социальное расслоение общества, по­явление антагонистических классов.

Отсутствие единого объяснения истоков социального неравен­ства обусловлено тем, что оно всегда воспринимается по крайней мере на двух уровнях. Во-первых, как свойство общества. История не знает обществ, лишенных социального неравенства. Если неравенство — неотъемлемое свойство общества, следовательно, оно несет позитивную функциональную нагрузку, и общество воспроизводит неравенство, рассматривая его как ис­точник жизнеобеспечения, развития.

Во-вторых, неравенство всегда воспринимается как неравное отношение между людьми, группами. Поэтому естественным ста­новится стремление объяснить это неодинаковое положение статусом, обладанием собственностью, властью, личными качествами индивидов.

Для описания системы неравенства между группами (общностями) людей в социологии широко применяют понятие «социальная стратификация». Стратифікація відображає соціальну неоднорідність, розшарування суспільства, неоднаковість соціального положення його членів і соціальних груп, їхню соціальну нерівність.

Характерным разделом теории социальной структуры обще­ства является проблема социальной мобильности – пе­реходе людей из одних социальных групп и слоев в другие. На социальную мобильность населения влияют такие обстоя­тельства, как изменение условий жизни, получение людьми новых профессий или изменение вида деятельности. Все это представляет собой важный момент функционирования социальной структуры общества. Вертикальная мобильность означает движение вверх или вниз по социоэкономнче-ской шкале. восходящая мобильность— нисходящая мобильность. Горизонтальная мобильность означает географическое перемещение между районами, городами и т.д.

Статус социальный - ранг или позиция индивида в группе во взаимоотношениях с другими группами. есть место индивида или группы в иерархически организованной структуре. Под статусом подразумевается неисчерпаемый предписываемый человеку ресурс, открывающий для него возможности влиять на общество и получать посредством этого ресурса привилегированные позиции в системе власти и распределения материальных благ. Со статусом человека связана социальная роль, т.е. социальная функция, модель поведения, объективно заданная социальной позицией личности в системе общественных или межличностных отношений Роль социальная - поведение, ожидаемое от того, кто имеет определенный социальный статус. Ограничивается совокупностью прав и обязанностей, соответствующих этому статусу.

Социальная стратификация подразумевает, что распределение благ в любом обществе основывается на нормах или на общепризнанных правилах. Социальные нормы - это средства социальной регуляции поведения индивидов и групп. С их помощью общество и социальные общности предъявляют своим представителям требования, которым должно удовлетворять их поведение; общество и отдельные общности на основе социальных норм направляют, контролируют, регулируют, оценивают это поведение. Нормы эти обычно отражают интересы главным образом тех, кто обладает властью навязывать именно те правила, которые они считают наилучшими, выгодными для себя.

2. Українська соціологічна думка другої половини XIX – початку ХХ ст.

Микола Костомаров (1818—1885) у своїх соціологічних дослідженнях виходив з того, що здогадки і припущення не можуть бути істиною, якщо не підтвердяться очевидними фактами чи безсумнівними логічними зв’язками; самі факти він розглядав як такі, що ґрунтуються на духовному світі людей.

Учений виступав проти наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ — матеріал для держави. На погляд ученого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому насамперед потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.

Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Що менше розвинуте суспільство, то менше в ньому можливостей для прояву моральних рис особи.

Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні дослідження Костомаровим питань народності (ментальності), яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими, на думку вченого, є духовний світ, почуття, склад розуму, спрямованість бажань, ставлення до духовного та суспільного життя того чи того народу.

Формування народності, як гадає М. Костомаров, залежить від таких факторів:

· географічного положення, що відіграє важливу роль на початкових стадіях цивілізації;

· історичних обставин (взаємовідносини народів, їх сутички під час міграцій, вплив країн-сусідів).

Основними особливостями української народності, за Костомаровим, є:

· перевага особистої свободи над общинністю;

· мінливість, недостатня ясність мети, поривчастість руху, прагнення до творення і незавершення розпочатого;

· брак прагнення до захоплення чужого і підкорення інших народів;

· переважання духовного над матеріальним;

· толерантність, брак національної зверхності тощо.

Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності та ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, на думку Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток. Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи груп зробити відмітні риси народу визначною засадою діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити їхню діяльність, надати їм більшої сили.

Політична соціологія Драгоманова приділяв соціології політичних відносин. Він вивчав проблеми влади, взаємовідносин держави й суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистісних прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавило не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов дійшов висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.

М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культур­но-національної автономії. Він обстоював право українського народу на розвиток національної культури.

Соціологічні погляди Франка. На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення.

Основним рушієм еволюції І. Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

Генетична соціологія Грушевського. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному вивченні соціології він торкався й суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.

Виходячи з об’єктивних засад соціологічних знань, спираючись на історичні факти, удаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, якими є закони його розвитку і прогресу?

Його головною науковою працею із соціології є «Початок громадянства (генетична соціологія)», яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім’ї, сусідських відносин тощо), зростаюча спеціалізація праці, виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії тощо. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично переважають у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

Дата добавления: 2015-05-26