Охарактеризуйте в загальному плані особливості розвитку української філософії радянських часів

У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і перетворена ними у засіб обгрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили “класовою наукою”, теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось. Те ж саме стосувалось і усіх інших сфер духовного життя. Красномовний приклад: “в період між 1930 і 1938 рр. з 259 українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші – невідомо Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все філософи вивчали погляди Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1936 р. Проте доля більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як, фактично, і вся українська інтелігенція.Найпомітнішим явищем у духовному житті України 30-х років стала знаменита літературна дискусія, започаткована М.Хвильовим, та “українізація”, натхненником якої став М.Скрипник. Микола Хвильовий (1893-1933) – провідний український письменник тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать “Думки проти течії”, у яких викладена культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духовного відродження України. У 1925 р. він видрукував у газеті “Культура і побут” (Харків) статтю, яка започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став заборонений радянською владою памфлет “Україна чи Малоросія” (1926). Перспективи для дійсного відродження України він вбачав в утвердженні так званого “романтичного віталізму”, тобто своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю. Україна має можливість реалізувати цю перспективу, вона не розтратила свій духовний потенціал. Послуговуючись марксистською термінологією, автор спробував обгрунтувати право України на незалежність. На його думку, інтелігенція мусить “негайно стати на боці активного молодого українського суспільства...”. Літературна дискусія набула гострого політичного забарвлення. До спростування М.Хвильового підключились партійні ідеологи, а Й.Сталін особисто скерував в Україну листа (24.04.1926), сповненого різких оцінок як самої дискусії, так і особисто М.Хвильового. “Дискусію” перевели в площину цькування української інтелігенції, що скінчилось фізичною розправою з її учасниками. Гнаний владою, М.Хвильовий покінчив життя самогубством. На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував історіософську концепцію Вячеслав Липинський (1882-1931). Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, але оптимальною для України формою державного устрою мислитель вважав монархію, яка успадкувала б традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

Дата добавления: 2015-05-26