Охарактеризуйте особливості розвитку німецької класичної філософії після І.Канта, подайте вихідні ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінга

Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: «Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності».

За Фіхте, самоствердження Я тотожне з його буттям: "Будь-яка реальність діяльна, і все діяльне є реальністю". Але задля того, щоб із діяльності Я виник хоч якийсь зміст, йому треба мати межі, границі діяльності (безмежне є невизначене). І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед це просторово-часові окреслення дії: реальність Я — це крапка, його відхід від себе — лінія, заперечення лінії — площина, рух площини — об'єм.

Фіхте особливо наполягав на тому, що ретельно фіксована конструктивна діяльність розумового Я відкриває шлях до значного підвищення достовірності та ефективності наукової теорії (і в тому він мав рацію). Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її першим і основним визначенням: "Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо". Відповідно особливою цінністю стає свобода: "Істинною метою людського роду... є не розуміння буття, а розумне становлення через свободу". Досить очевидно, що ідеї Й. Г. Фіхте були співзвучні своїй епосі, а багато в чому знаходять прихильників і в наш час.

Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775—1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання.

Оскільки крім Я, що себе самоусвідомлює, не існує з достовірністю нічого, та оскільки саме його діяльність є основою для появи будь-чого, то першим його визначенням буде свобода. Кожен акт першого (трансцендентального) розуму є простим волевиявленням, бажанням самоздійснення, що водночас набуває характеру споглядання, пізнання, усвідомлення. Отже, волевиявлення, бажання і свобода є первинними. Звідси випливає, що дії розуму водночас свідомі і несвідомі: "Що в мені несвідоме, те довільне; що супроводжується свідомістю, виникає у мені тому, що я так хочу", а тому результат таких дій завжди перевершує свідомий намір, проте засвідчує можливості розуму більш повно та цілісно, ніж самі лише наміри. Шеллінґ робить висновок, що необмежені, довільні прояви Я мають більш цілісний, більш синтетичний характер. Тому мистецтво перевершує науку: "Таким чином постулюється наявність... водночас як свідомої, так і несвідомої діяльності. Такою діяльністю може бути лише естетична діяльність"; митець діє вільно, але не бездумно.

Урешті-решт, на думку Шеллінга, узявши за вихідне у філософії тотожність суб'єкта та об'єкта, споглядання та породження, свободи та необхідності, слід визнати, що Всесвіт, природа є закам'янілим інтелектом. Буття розкриває себе через рух у двох напрямах: від об'єкта до суб'єкта лежить шлях еволюції (це шлях опредметнення світового інтелекту); від суб'єкта до об'єкта лежить шлях пізнання (людина розпредметнює інтелектуальний зміст форм буття).

Отже, Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґ розвинули ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення.

28. В чому полягають провідні особливості філософії Гегеля? Що входить в філософську систему Гегеля?

Геґель у своїх працях надав ідеям клас. філософії системно-завершеного вигляду. До його філософс. системи входили як найважл. досягнення попередньої філософії, так і філос.осмислення основних сфер людс. пізнання та життєдіяльності. Вважав, що основою світу є духовна субстанція– абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Абсолютна ідея –це є єдина всеохоплююча реальність, субстанція (1), єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб’єкт (2) і, нарешті, єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум (3). Виходить, що абсол ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це у свій зміст. З такого бачення світобудови випливають найважл. принципи гегелівської філософії:

1) принцип тотожності мислення і буття;

2) принцип усезагального зв'язку;

3) принцип розвитку.

Якщо абсол. ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутр. Постає проблема визначення внутр. джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Якщо рух –це зміни, то він передбачає наявність внутр. відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості.. Осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Гегель і висунув парадоксальну тезу: “протиріччя є ознакою істини”. Протиріччя постають “душею” всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Таке бачення засад світу називається діалектикою. Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Гегеля–як теоретика діалектики. Він розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив учення про протиріччя. Абсолютна ідея проходить 3 осн. стадії свого розвитку, що становлять її житт. цикл. Цей цикл зумовлений розвитком внутр. суперечностей, а оскільки абсолютна ідей являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби “вкарбований” в усе на зразок своєрідного “генетичного коду” діалектики. Звідси випливає звісна характеристика гегелівської філософії як нагромадження “тріад”: теза – антитеза – синтез. Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення. Зазначений тріадний цикл пронизує усю систему філософії Гегеля, бо все суперечливе і рухливе. Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутр. можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесв. еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філос. системи Гегеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Гегель створив принципово нову логіку– логіку діалектичну. До неї входить 3 частини: буття, сутність, поняття. Геґель обґрунтував думку про існування 3 рівнів діяльності свідомості: чуттєвість, рефлексія та рефлексія рефлексії. Іншого рівня не може бути, оскільки й надалі повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії.

Дата добавления: 2015-05-26