Флегмонозний дакрiоцистит, клiника та лiкування

Принципи побудови таблиць для визначення гостроти зору. Кут зору.

Сучасні таблиці для визначення гостроти зору складені за десятинною системою. Найдрібніші літери в них видно під кутом у 5' на відстані 5м. Якщо обстежуваний прочитує останній рядок з цієї відстані, гострота його зору становить 1,0. Із кожним вищим рядком вона зменшується на 0,1.

Є таблиці, складені за принципом геометричної прогресії. У наш час таблиці містять знаки, що їх легко розпізнати й назвати як дорослим, так і дітям. Це знак у вигляді літери "ш", обернений по-різному, а також кільця Ландольта з розривами з будь-якого боку.

Якщо пацієнт з відстані 5 м не прочитує верхнього рядка знаків, гострота його зору менша за 0,1. Поступово наближаючи пацієнта до таблиці, з'ясовують, на якій відстані він зможе прочитати перший ряд. Кожен метр відстані відповідає гостроті зору 0,02.

22. Периферійний зір та його дослідження. Види порушень поля зору.

Поле зору – це сукупність усіх точок простору, що їх сприймає непорушне око. Кожне око має поле зору, обмежене частинами обличчя, котрі його оточують. Залежно від будови й розташування цих частин у різних людей поле зору може бути неоднаковим. Середній показник такий: кут зору назовні – до 90°, угору – 50-55°, досередини – 55°, униз – 65-70°.

Досліджують поле зору за допомогою спеціальних приладів – периметрів.

Центральне поле зору в межах 30-40° від його центру досліджують методом кампіметрії. Перед пацієнтом на відстані 1 м розташовують чорну дошку, пропонуючи зафіксувати погляд на білій точці в її центрі. Із периферії чорної площини дошки до центру переміщують об'єкти різного розміру, визначаючи місце випадіння їх з поля зору. Так виявляють центральні, позацентральні, абсолютні та відносні обмежені дефекти в полі зору, межі сліпої плями.

З метою діагностики та більш точного обгрунтування висновків у випадку багатьох захворювань зорового нерва слід визначити межі поля зору для кольорів. Використовують периметрію, застосовуючи кольорові об'єкти.

Межі поля зору мають значення і для діагностики топографії ушкоджень зорового тракту. Якщо межі звужені з усіх боків, діагностують концентричне звуження поля зору. У разі випадіння поля зору у вигляді сектора, квадранта, половини поля мову ведуть про сектороподібні, квадрантні, половинні випадіння. Половинні обмеження поля на обох очах є ознакою геміанопсії.

Скотоми – обмежені дефекти в полі зору. За розташуванням вони можуть бути центральними й периферичними. За характером розрізняють позитивну і негативну скотоми. Позитивну хворий відчуває як темну або забарвлену в якийсь колір пляму, що закриває частину предмета під час його розглядання. Виявляють порушення за допомогою так званої сітки. Аркуш паперу форматом А4 поділяють на рівні квадрати із стороною 10 або 8 мм, у центрі такої сітки наносять круглу темну пляму. Після цього хворому з відповідною оптичною корекцією пропонують подивитись на пляму з відстані 30-35 см, і в разі мікроскотом спостерігатиметься випадіння в полі зору окремих квадратів або ліній.

Варіювання форми й розміру квадратів або ліній також має діагностичне значення. Якщо є центральні зміни сітківки, хворий при зміні її освітлення може помітити позитивну скотому, котра, залежно від ступеня відшарування сітківки, здатна змінювати своє забарвлення.

Негативну скотому хворий не помічає, її виявляють під час дослідження поля зору. Особливо інформативне застосування кампіметрії. Скотому вважають абсолютною, якщо з поля зору хворого випадає якась ділянка, відносною – якщо на цій ділянці знижена видимість тест-об'єкта.

23. Кольоровiдчуття, його порушення, методи дослідження. Теорії кольоровiдчуття.

Кількість кольорів і відтінків, що їх сприймає око, дуже велика. Основних кольорів у спектрі сім: червоний, оранжевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий. Фактично, щоб отримати всі відтінки, достатньо трьох кольорів – червоного, зеленого і фіолетового (синього).

Кольоровий зір досліджують за допомогою поліхроматичних таблиць Рабкіна та аномалоскопа.

Дальтонізм (колірна сліпота) – спадкова, рідше набута особливість зору, що виражається в нездатності розрізняти один або декілька кольорів.

Для пояснення колірного зору є декілька теорій. Основними з них є теорія Юнга-Гельмгольца і теорія Е. Герінга.

Трикомпонентна теорія Юнга-Гельмгольца. Згідно трикомпонентної теорії в оці є три роздільних кольоросприймаючих апарата, що проявляють неоднакову чутливість до різних частин спектру. Від співвідношення збудження цих речовин залежать особливості виникнення відчуття кольору. Зорове відчуття виникає внаслідок деякого фотохімічного процесу, що виражається в розпаді трьох гіпотетичних світлочутливих речовин, кожна з яких володіє своїм спектром поглинання. Розпад молекул звільняє іони, які за відомих умов стимулюють нервове збудження.

Гельмгольц передбачав існування в зоровому апараті трьох типів нервових волокон. Окремі збудження цих волокон дають відчуття максимально насичених червоного, зеленого і фіолетового кольорів. Зазвичай світло діє не на одне, а на всі три нервові волокна. Відмінності нервових волокон відповідає відмінність в мозкових центрах і відмінність в сприймаючих апаратах. Кожен монохроматичний колір збуджує два або, частіше, три світлочутливі речовини. Чим сильніше збудження одної з світлочутливих речовин по відношенню до збудження двох інших, тим сильніше насиченість кольору. Відчуття чорного кольору виникає, коли жодна з світлочутливих речовин не збуджується зовсім. Додатковими є кольори, які при своєму змішенні викликають рівне збудження всіх трьох речовин, тобто викликають відчуття білого кольору.

Теорія опонентних кольорів Е. Герінга. Теорія виходить з того, що існує 6 основних первинних кольорів – червоний, зелений, синій, жовтий, білий і чорний. Герінг вважав, що в оці існує три світлочутливих речовини: «червоно-зелена», «жовто-синя» та «біло-чорна». Розпад цих речовин дає відчуття червоного, жовтого, білого, а їх відновлення – відчуття зеленого, синього і чорного кольору.

Існують і інші теорії зору, побудовані на обліку не лише периферичних, але і центральних процесів.

По Р.Е. Мюллеру, існують первинні процеси, відповідні трьом основним збудженням теорії Гельмгольца. Центральних збуджень, по Мюллеру, шість: червоне, жовте, зелене, синє, біле і чорне.

Аналогічну схему пропонує також і Т. Шьелдерупп-Еббе.

Згідно теорії X. Ледд-Франклін, на першій стадії розвитку філогенезу зір був ахроматичним, потім сталася диференціація, і зір став дихроматичним, око стало розрізняти сині і жовті кольори. На останній, третій, стадії розвитку дихроматичний зір зробився трихроматичний, тобто око стало розрізняти замість жовтого два кольори – червоний і зелений.

24. Основні елементи світлозаломної системи ока. Поняття про діоптрію.

У функціональному відношенні око часто порівнюють із фотоапаратом, в якому роль об'єктива відіграють рогівка і кришталик, а сітківка діє як фотоплівка.

В оптиці існує закон заломлення, що означає зміну прямолінійності поширення світла, тобто заломлення на межі двох середовищ.

В офтальмології оптичну силу вимірюють у діоптріях. Діоптрія – величина, обернено пропорційна фокусній відстані, отже:

D =	n
F

Де F – фокусна відстань, D – діоптрія, n – показник заломлення.

Якщо після заломлення промені збираються або формують зображення в повітряному середовищі, то формула набуває такого вигляду:

D =
F

Оскільки для повітряного середовища n = 1,0.

Людське око має чотири заломлюючі поверхні: 2 на роговій оболонці, 2 – на кришталику. Для побудови оптичних зображень і різних обчислень була прийнята система головних площин і кардинальних точок.

Головні площини оптичної системи ока розташовані в передній камері між рогівкою та кришталиком. Фокусні відстані також вимірюються від головних площин: передня фокусна відстань – від переднього фокуса до передньої головної площини, задня – від задньої площини до заднього фокуса.

Розрізняють 6 кардинальних точок: передня і задня фокусні точки, передня і задня головні точки на перетині головних площин із віссю, вузлові точки. Останні мають вигідні властивості, оскільки промені світла, проходячи крізь них, не заломлюються.

25. Види клінічної рефракції. Роль зовнішнього середовища в формуванні рефракції.

Розрізняють поняття фізичної рефракції, котра належить до фізичних аспектів оптичної системи ока, та клінічної, що відбиває положення заднього фокуса відносно сітчастої оболонки, і це визначає стан зорової функції.

Роль оптичної системи ока полягає в тому, щоб фокусувати на сітківці промені від об'єктів, що розглядаються. В оптимальному варіанті задній фокус має співпадати із сітківкою. Співвідношення між оптичною силою ока і передньо-заднім розміром очного яблука, за якого задній фокус лежить на сітківці, називається еметропією. Положення заднього фокуса оцінюють у спокої акомодації.

Окрім еметропії, є аметропія, котра поділяється, у свою чергу, на гіперметропію та міопію, їх називають також аномаліями рефракції.

У гіперметропічному оці задній фокус розташований позаду сітківки. Гіперметропія характеризується невідповідністю оптичної сили і довжини осі ока – оптична сила слабша, а фокусна відстань довша, ніж необхідно для даного ока. Гіперметропія дістала назви слабкого типу клінічної рефракції.

У міопічному оці задній фокус розташований перед сітківкою. Міопія відрізняється сильним заломленням оптичної системи й короткою фокусною відстанню. Але в умовах міопії значення заломлюючої сили не завжди високі. Частіше спостерігають невідповідність між оптикою та надмірно великою передньо-задньою віссю ока – це так звана осьова міопія.

Астигматизму властиве неоднакове за силою заломлення в різних меридіанах.

Анізометропія — це рефракційна різниця у 2,0 дпт і більше, що вже перешкоджає бінокулярному зору або комфортній корекції окулярами.

26. Методи визначення рефракції (об’єктивні та суб’єктивні).

Методи рефрактометрії можна поділити на 2 групи:

1) Суб'єктивні методи. Лікар робить висновки та оцінку на підставі суб'єктивних вражень пацієнта, якого залежно від методу запитують про чіткість, забарвлення, форму демонстрованого йому об'єкта, це дає змогу визначити вид і ступінь аномалії рефракції.

Діагностика гіперметропії. У пробну оправу перед досліджуваним оком вставляють збиральні лінзи в порядку зростання їх сили, доки не отримають чітке зображення знаків таблиці. Найсильніша збиральна лінза, за якої гострота зору найбільша, відповідає ступеню гіперметропії.

Діагностика міопії. У пробну оправу вставляють розсіювальні лінзи в порядку зростання їх оптичної сили. Найслабше розсіювальне скло, з яким зір найкращий, відповідає ступеню короткозорості.

Діагностика астигматизму. Обстеження астигматичного ока включає методи для визначення положень осей астигматизму і рефракції у двох головних меридіанах.

2) Об'єктивні методи. Лікар інструментально встановлює вид і ступінь клінічної рефракції. Об'єктивні методи мають низку практичних переваг:

­ можливість дослідження рефракції у дітей будь-якого віку та осіб, що не здатні висловлювати свої зорові враження

­ можливість дослідження осіб, які через певні обставини можуть неадекватно висловлювати свої враження

­ визначення заломлення при астигматизмі в головних меридіанах і положення головних меридіанів. Це можна з'ясувати й суб'єктивними методами, проте потрібні більш висока кваліфікація лікаря та більше часу

Скіаскопія. Дослідження проводять у темній кімнаті, джерело світла розташовують ліворуч і дещо позаду від пацієнта. Лікар сідає за 1 м від нього і спрямовує світло, відбите від скіаскопа, у досліджуване око. У зіниці при цьому з'являється яскравий рожевий рефлекс. Трохи обертаючи ручку офтальмоскопа, відбитий промінь переміщують угору-вниз або ліворуч-праворуч і крізь отвір скіаскопа спостерігають за рухом скіаскопічного рефлексу в зіниці.

У разі співпадання руху рефлексу і дзеркала мова може йти про око гіперметропічне, еметропічне або міопічне до 1 дит. Скіаскопічний рефлекс переміщується протилежно до руху дзеркала свідчить про міопію понад 1 дпт. За найменшого руху дзеркала зіниця стає темною – міопія 1,0 дпт і вимірювання на цьому припиняють.

При дослідженні астигматичного ока скіаскопію проводять у двох головних меридіанах. Клінічну рефракцію обчислюють для кожного меридіана окремо.

Рефрактометри. Оптичні рефрактометри дають змогу вимірювати вид і ступінь аномалії рефракції, ступінь астигматизму і положення його головних осей.

Разом із тим слід зазначити, що всі об'єктивні методи дають лише орієнтовні дані, що не можуть бути покладені в основу добору окулярів. Результат об'єктивної рефрактометрії використовують як підставу для провадження суб'єктивних методів, що дають змогу виписати окуляри.

27. Корекція аметропії у дітей.

Короткозорість. Сила призначених пацієнту окулярів на 0,25-0,5 дпт слабша від ступеня короткозорості, що, втім, дає змогу монокулярно розрізняти 8-9-й рядок таблиці. Бінокулярно гострота зору нерідко досягає 1,0.

У разі короткозорості до 3-3,5 дпт працювати на близькій відстані доцільно без окулярів. При вищому ступені короткозорості для читання рекомендують використовувати окуляри, на 2-3 дпт слабші за окуляри для дальнього зору. Це знижує втомлюваність завдяки зменшенню навантаження на акомодацію.

Далекозорість. Показання до оптичної корекції гіперметропії такі: зниження гостроти зору, астенопічні явища, ознаки порушення бінокулярного зору.

Сила призначуваних збиральних лінз, якщо їх застосовують уперше, не завжди відповідає ступеню гіперметропії. Оптичну силу визначають, випробовуючи переношуваність пацієнтом різних лінз. Особам із гіперметропією призначають збиральні лінзи, слабші ступеня гіперметропії, що не викликають астенопічних скарг.

Анізометропія. Якщо рефракція лівого і правого очей трохи відрізняється (2-5 дпт), то для ока, що бачить краще, призначають повну корекцію з метою досягнення максимального зору. Для ока, де аномалія рефракції більша, призначають корекцію лінзою, що переноситься пацієнтом і оптична сила котрої не викликає у нього астенопічних скарг.

Астигматизм. Для корекції астигматизму застосовують циліндричні і сфероциліндричні лінзи.

28. Оптичні окулярні стекла та їх застосування. Контактні лінзи та їх застосування.

З метою оптичної корекції застосовують сферичні (стигматичні) та циліндричні (астигматичні) лінзи. Для виготовлення окулярів практично не використовують план-форми (одна поверхня плоска, а друга опукла або ввігнута) та бі-форми (обидві поверхні ввігнуті або опуклі) у зв'язку з їх вираженими оптичними недоліками. Опукло-ввігнуті лінзи-меніски (збиральні і розсіювальні) мають значно менші оптичні аберації.

Циліндричні лінзи для окулярів мають торичну поверхню – внутрішня поверхня скла ввігнута, а зовнішня в різних меридіанах має неоднакові радіуси кривини.

Останнім часом виробляють багатофокальні лінзи, де нижня частина має криву поверхню складної форми, яку розраховують так, щоб заломлююча сила плавно збільшувалась від центральної зони до нижнього краю лінзи. Поворотом голови пацієнт вибирає ту частину лінзи, через яку він найчіткіше бачить предмети на потрібній йому відстані.

Контактні лінзи накладають на центральну зону рогівки або на рогівку і кайму склери. Виготовляють лінзи із жорсткого або м'якого матеріалу, що містить від 30 до 95% води.

Контактні лінзи створюють бездоганний косметичний ефект і особливо результативні при короткозорості, анізометропії та неправильному рогівковому астигматизмі.

29. Об'єм та довжина акомодації, її зв'язок з рефракцією. Найдальша та найближча точки ясного зору.

Ділянка акомодації – це дистанція, обмежена найвіддаленішою та найближчою точками ясного зору.

Акомодаційна спроможність, що використана в межах ділянки ясного зору, має назву абсолютної акомодації, її вимірюють у діоптріях і визначають за формулою:

A =		+ (± R)
P

де: А — об'єм абсолютної акомодації; Р — найближча точка ясного зору; -R і +R — ступінь гіперметропії або міопії в діоптріях.

Визначення об'єму акомодації практично зводиться до вимірювання Р за допомогою приладу проксиметра, що складається з планки з нанесеними дрібними знаками, яку переміщують відносно очей пацієнта.

Найвіддаленіша точка ясного зору – це найбільш далека точка, що її чітко видно під час спокою акомодації, а найближча – чітко видима в стані найсильнішого напруження її. У разі еметропії найвіддаленіша точка ясного зору розташована в безкінечності, а найближча в осіб молодого віку – безпосередньо поблизу ока.

30. Акомодація та її вікові зміни. Пресбiопiя.

Об'єм акомодації знижується з віком унаслідок погіршення еластичних властивостей кришталика. Цей процес проявляється у віддаленні від ока найближчої точки ясного зору. У віці 55-60 років акомодативна активність кришталика зникає зовсім, проте лінії найвіддаленішої та найближчої точок ясного зору ніколи не зливаються. Людина і в старечому віці має уявну акомодацію – пасивну здатність до ясного зору на різні відстані.

Поступове віддалення найближчої точки ясного зору, пов'язане зі старінням, спричинює спершу утруднення, а потім неможливість читання. Це дістало назви пресбіопії. Вона виникає при еметропії у віці 40-45 років, а в разі далекозорості – раніше. Зорову спроможність осіб із пресбіопією відновлюють корекцією окулярами зі збиральними лінзами.

Лінія, що показує динаміку найвіддаленішої точки ясного зору має своєрідну конфігурацію. У ранньому дитинстві оку властива гіперметропічна рефракція. До періоду статевого дозрівання рефракція наближається до еметропії. До 45 років відзначається незначний зсув у бік гіперметропії, а до 80 років найчастіше розвивається міопічна рефракція – очевидно, внаслідок вікового збільшення щільності кришталика.

31. Гiперметропiя, її клініка, діагностика та корекція.

Унаслідок постійного напруження акомодації може виникнути частковий стабільний спазм війкового м'яза, тому гіперметропія здається менш справжньою. Справжня, або тотальна, далекозорість складається із маніфестної, яка виявляється клінічно, та латентної, яка дорівнює стабільному спазму війкового м'яза.

Перебіг далекозорості, особливо в осіб старших за 30 років, може ускладнюватись акомодативною астенопією.

Симптоми акомодативної астенопії такі: відчуття втоми, розбитість, головний біль, нудота після зорового навантаження зблизька. Із такими скаргами хворі часто звертаються до невропатолога. Призначення для читання окулярів зі збиральними лінзами, як правило, швидко поліпшує стан.

Незважаючи на відсутність патології у заломлюючих оптичних середовищах і на очному дні, максимальна гострота зору з корекцією не завжди досягає норми. Неповну коригованість далекозорості пов'язують з амбліопією – функціональною слабкістю органа зору. Амбліопія на одному оці виникає як результат попреднього розладу бінокулярного зору.

В осіб зі слабким бінокулярним апаратом і переважанням акомодації над конвергенцією далекозорість може ускладнюватися збіжною співдружною косоокістю, що дістала назви акомодативної. Головна ознака її – зменшення або цілковите зникнення кута косоокості після призначення окулярів зі збиральними лінзами або застосування циклоплегічних засобів.

На очному дні далекозорих очей часом трапляється анатомічна аномалія, що нагадує неврит зорового нерва і тому дістала назву "несправжній неврит зорового нерва". Клінічні ознаки його такі: диск зорового нерва більш інтенсивного рожевого кольору, межі його нечіткі. На відміну від справжнього невриту, несправжній не має функціональних порушень центрального і периферичного зору та динамічних змін картини очного дна під час наступних обстежень.

Показання до оптичної корекції гіперметропії такі: зниження гостроти зору, астенопічні явища, ознаки порушення бінокулярного зору.

Сила призначуваних збиральних лінз, якщо їх застосовують уперше, не завжди відповідає ступеню гіперметропії. Оптичну силу визначають, випробовуючи переношуваність пацієнтом різних лінз. Особам із гіперметропією призначають збиральні лінзи, слабші ступеня гіперметропії, що не викликають астенопічних скарг.

32. Мiопiя, її клініка, причини розвитку.

Етіологія і патогенез короткозорості ще до кінця не з'ясовані. Тому зараз варто говорити лише про чинники міопізації.

"Робочий" чинник вважають найголовнішим у патогенезі короткозорості. Ланками механізму міопізації визнавали напруження акомодації та конвергенції. Робоча гіпотеза має слабкі моменти. Зокрема, їй суперечить факт розвитку однобічної міопії в оці тварини, якій відразу після народження виключали з акту зору око шляхом зшивання повік.

Склеральний чинник – ослаблення опірних властивостей склеральної капсули ока, яка набуває схильності до розтягнення під дією нормального внутрішньоочного тиску.

Гідродинамічний чинник проявляється вірогідним підвищенням тиску в оці, де міопія прогресує.

Спадковий чинник проявляється передаванням із покоління в покоління біологічних ознак, властивих міопії.

Розрізняють 3 ступеня короткозорості: легкий (0,25-2,75 дпт), середній (3-5,75 дпт), високий (6 дпт і більше).

Клінічні ознаки короткозорості зумовлені розтягненням очного яблука. Чим ступінь короткозорості вищий, тим імовірніша патологія. Діаметр рогівки часто перевищує середні значення. Глибина передньої камери збільшена. Унаслідок розтягнення кільця війкового тіла слабшає його гемомікроциркуляція, а занадто розтягнені війкові зв'язки ослаблюють здатність до акомодації.

33. Ускладнення короткозорості. Профілактика прогресування міопії.

Збільшення порожнини очного яблука призводить до розрідження склистого тіла та утворення помутнінь.

Найнебезпечніші ускладнення короткозорості – на дні ока. Поява міопічного конуса – зі скроневого боку диска зорового нерва не спричинює функціонального порушення. Проте далі внаслідок розвитку короткозорості може настати хоріоретинальна дистрофія навколо диска – задня стафілома, що схильна до поширення на ділянку жовтої плями, а це супроводжується необоротним зниженням гостроти центрального зору. Хоріоретинальна дистрофія не завжди починається біля диска зорового нерва. Міопія може ускладнюватись появою плями Фукса в ділянці жовтої плями.

Геморагії в сітківку, переважно в зоні жовтої плями, трапляються в разі прогресуючої короткозорості високого ступеня.

Зрощення в ділянці склистого тіла й сітківки, якщо розтягнене очне яблуко, призводить до розривів сітківки, як наслідок цього – до її відшарування від судинної оболонки.

Напруження зору у короткозорих часто ускладнюється астенопією, що пов'язане з розладами функції зовнішніх м'язів ока. До м'язової астенопії призводить надмірне напруження конвергенції в разі занадто короткої відстані між очима та об'єктом, а також унаслідок розбалансованості зовнішніх м'язів під час користування сильними розсіювальними лінзами.

При короткозорості недостатній тонус акомодації може послаблювати напруження конвергенції, створюючи умови для розвитку розбіжної співдружної косоокості.

Прогресування короткозорості відзначається у будь-якому віці, але частіше у 14-17 років. Після закінчення росту організму може настати стабілізація міопії.

До заходів профілактики відноситься не тільки відвідування офтальмолога, але й дотримання нескладних правил. Насамперед відмовитися від паління.

Для підвищення гостроти зору необхідні фрукти та овочі. Особливо корисна чорниця та морква (все, що містить вітамін А, Е, каротин, лікопін та інші антиоксиданти). Негативний вплив чинять штучне світло, що підсвічує екрани телевізора та комп'ютера.

При перегляді телепередач перебувати не ближче чотирьох з половиною метра від екрана кольорового телевізора. Також необхідно, щоб робоче місце було досить освітлене, світлове поле рівномірне розподілене по всій площі робочого простору, промені світла не повинні попадати прямо в очі. Крім того, невеликі перерви та нескладні вправи для очей просто необхідні, щоб зняти напругу з ока під час робочого дня. Зняти втому органів зору також допомагають компреси, промивання очей чорним і зеленим чаєм, теплі примочки з відвару ромашки.

34. Астигматизм, його види та корекція.

Астигматизму властиве неоднакове за силою заломлення в різних меридіанах. Хід променів через оптичну систему астигматичного ока схематично можна зобразити коноїдом Штурма.

Заломлення у вертикальному меридіані сильніше, ніж у горизонтальному, тому фокусна відстань коротша для променів, що йдуть по вертикалі, ніж для горизонтальних. Сітківка може розміщуватись на будь-якій відстані від заломлюючих елементів.

Астигматизм зумовлений несферичністю заломлюючих елементів оптичної системи ока – рогівки та обох поверхонь кришталика. Рогівковий астигматизм звичайно більший від кришталикового. Вони можуть частково компенсувати один одного або, навпаки, складатись.

Розрізняють астигматизм прямий, зворотний та із скісними осями. У разі прямого астигматизму заломлююча сила вертикального меридіана більша, ніж горизонтального при зворотному – навпаки.

Залежно від розташування сітківки відносно фокальних ліній розрізняють астигматизм простий, складний та змішаний. У разі простого астигматизму в одному меридіані відзначається еметропія, в іншому – міопія або гіперметропія. При складному міопічному або складному гіперметропічному астигматизмі в обох меридіанах є однотипна аномалія рефракції, але різного ступеня.

За умови змішаного астигматизму сітківка розташована між фокальними лініями, тому в одному меридіані виявляють міопію, а в іншому – гіперметропію.

Коноїд Штурма відбиває структуру правильного астигматизму, що вирізняється такими ознаками: найсильніший та найслабший меридіани розташовані взаємно перпендикулярно. У межах одного меридіана заломлююча сила однакова, зміна заломлення від одного меридіана до сусіднього відбувається плавно.

У клінічній практиці трапляється неправильний (іррегулярний) астигматизм, що характерний хаотичністю заломлення, коли взагалі не можна визначити головні меридіани. Такий вид астигматизму настає внаслідок рубцевої деформації рогівки після кератиту або проникаючого поранення, а також при кератоконусі.

Астигматизм. Для корекції астигматизму застосовують циліндричні і сфероциліндричні лінзи.

35. Аномалії положення повік (ентропiон, ектропiон, птоз, лагофтальм). Причини їх виникнення, клініка, методи лікування.

Ентропіон - заворот повіки у напрямку до очного яблука. Вії при цьому можуть травмувати кон'юнктиву ока і викликати її подразнення. Найбільш поширеним різновидом ентропіона є спастичний ентропіон нижньї повіки, що виникає в результаті спазму кругового м'яза ока. Ентропіон може розвиватися також в результаті рубцевих змін кон'юнктиви.

Лікування. Найбільш ефективний метод - операція. Деяке полегшення дають краплі штучної сльози.

Ектропіон - виворіт нижньої повіки. Нижня повіка відтягнута донизу, що надлишково відкриває очну щілину і приводить до висихання ока. Причиною такого стану зазвичай є вікове зниження тонусу м'язів повіки. Крім того, виворіт може розвинутися через рубець на шкірі лиця. Виворіт повіки може бути природженим. Незалежно від причин тих, що його викликали, для вивороту нижньої повіки характерна значна сльозотеча, причому витирання сліз лише підсилює провисання повіки.

Лікування. Симптоми подразнення можна зменшити вживанням крапель групи штучної сльози з метою змочування очної поверхні. Проте без оперативного зміцнення нижньої повіки зазвичай обійтись не вдається.

Птоз верхньї повіки – мимовільне опущення верхньї повіки, при майже повній відсутності контролю над нею. Розрізняють: однобічний або двобічний, природжений або набутий, повний або не повний. Причиною природженого птозу є недорозвинення або відсутність м'яза, що піднімає верхню повіку. Причиною набутого птозу є результат деяких захворювань (неврит окорухового нерва, енцефаліт і ін.), що призводять до парезу або паралічу окорухового нерва, що іннервує м'яз, що піднімає верхню повіку.

Лікування. Усунення основного захворювання (в разі набутого птозу), хірургічна операція.

Лагофтальм - неповне зімкнення повік, що супроводжується висиханням рогівки і кон'юнктиви, а також розвитком в них запальних і дистрофічних процесів. Причинами лагофтальма можуть бути параліч лицьового нерва, вроджене укорочення повік, рубцевий виворіт повік після опіків, поранень, різко виражений екзофтальм і ін.

Лікування направлене на усунення причини, що викликала лагофтальм, показані також лікарські засоби (очні краплі і мазі), які запобігають пересиханню рогівки.

36. Запальні захворювання повік, ячмінь, халязiон. Клiнiка, лікування.

Ячмінь – гостре запалення волосяного мішечка вії або сальної залози, розташованої біля головки вії.

Етіологія і патогенез. Збудник захворювання – золотистий стафілокок. Розвивається воно під дією несприятливих зовнішніх і внутрішніх чинників.

Клініка. Проявляються набряк і гіперемія повіки, біля її краю з'являється болючий щільний, обмежений інфільтрат. Можливе підвищення температури тіла та збільшення привушних лімфатичних вузлів. За 3-4 дні нагноєний інфільтрат прориває, назовні виділяються гній та некротизовані тканини. Після цього запалення вщухає, біль зменшується, з'являється кірочка на місці інфільтрату.

Лікування. На початку захворювання вдаються до припікання верхівки інфільтрату 70% спиртом кілька разів за добу, застосовують сульфаніламідні препарати. В умовах абсцедування призначають антибіотики та сульфаніламіди всередину, у деяких випадках потрібне хірургічне лікування в стаціонарі або поліклініці.

Халязіон – безболісний проліферативно-гіперпластичний процес у мейбомієвій залозі, пов'язаний з затримкою виділення та наступним інфікуванням її секрету.

Клініка. Круглий новоутвір, що просвічує крізь шкіру або кон'юнктиву. Трапляються поодинокі або чисельні градини, розвиваються вони як самостійне захворювання або як наслідок гострого мейбоміту.

Лікування на перших етапах консервативне. Показані УВЧ-терапія, закладання за повіки 1% жовтої ртутної мазі, масаж повік, ін'єкція всередину халязіону кеналогу або емульсії гідрокортизону. Якщо позитивних результатів немає, халязіон разом із сумкою видаляють хірургічним методом.

37. Блефарити, їх клініка та лікування.

Розрізняють кілька типів хронічних запалень краю повік – блефаритів.

Етіологія і патогенез. Блефарит виникає внаслідок авітамінозів, глистяних інвазій, тонзилітів, захворювань травної системи, зубів, носа; у разі некоригованих аномалій рефракції тощо. Несприятливі умови зовнішнього середовища також спричинюють розвиток хвороби. У кон'юнктивальній порожнині здебільшого виявляють стрептококи, золотистий або білий стафілококи.

Блефарит простий, (лускоподібний). Проявляється відчуттям стороннього тіла під повіками, важчанням і свербежем повік, зоровою астенопією. Шкіра повік гіперемійована, краї грубі, біля коренів вій відзначаються скупчення відторгнених клітин епідермісу і загуслого секрету мейбомієвих залоз у вигляді білуватих лусочок. Шкіра над ними також гіперемійована, проте без виразок.

Виразковий блефарит. Характеризується більш різкою гіперемією, ніж за умов простого, а також набряками краю повік з поодинокими гнійними кірочками та гнійничками, що є наслідком нагноєння волосяних мішечків і сальних залоз. При видаленні кірочок поверхня повік під ними кровоточить, у подальшому рубцюється, після чого можливий трихіаз.

Хронічний перебіг захворювання призводить до загрубіння і гіпертрофії краю повік, що спричинює їх мозолястий вигляд.

Мейбомієвий блефарит виникає в разі порушення функції мейбомієвих залоз. Край повіки грубшає, шкіра і кон'юнктива гіперемійовані. Під час масажу повік скляною паличкою з вивідних проточок мейбомієвих залоз виділяється масний білий секрет, а в кутах очних щілин збираються білі пінисті виділення. Хвороба має хронічний характер із схильністю до рецидивування.

Як правило, блефарити супроводжуються хронічними кон'юнктивітами, подеколи кератитами.

Лікування блефаритів передусім полягає в усуненні причини захворювання. Залежно від клінічної форми місцеве лікування має деякі відмінності. В умовах мейбомієвого блефариту рекомендований масаж повік скляною паличкою з метою пожвавлення відпливу секрету мейбомієвих залоз. З інтермаргінального простору секрет видаляють ватним тампоном, змоченим у суміші рівних частин 70% спирту та ефіру. Після цього знежирені краї повік змащують розчином брильянтового зеленого.

У разі лускоподібного блефариту перед масажем обережно видаляють лусочки, потім застосовують брильянтовий зелений, основну увагу приділяючи ділянці біля коренів вій. При виразковому блефариті краї повік обробляють дезінфікуючим розчином, видаляють кірочки, а краї змащують розчином брильянтового зеленого. На ніч їх можна змастити очною маззю з антибіотиками, сульфаніламідами. Добрі результати дає застосування примочок з відваром календули та маззю з неї.

38. Хронiчний дакрiоцистит, його етіологiя, клiнiка, лiкування.

Дакріоцистит – запалення слізного мішка – має гострий або хронічний перебіг.

Причини: стеноз носослізного каналу, травматичні ушкодження, інфікування оточуючих тканин тощо.

Клініка. Спостерігаються почервоніння шкіри, набряклість, гіперемія слизової оболонки поблизу внутрішнього кута ока, сльозотеча або слизово-гнійні виділення із слізних точок при натискуванні на ділянку слізного мішка. У разі поширення запального процесу на клітковину навколо мішка з'являються різка гіперемія, посилюється набряклість, непокоїть біль, підвищується загальна і локальна температура, збільшуються привушні лімфатичні вузли. Така клінічна картина також властива флегмоні слізного мішка.

Лікування консервативне. Використовують масаж та промивання слізного мішка дезінфікуючими розчинами, антибіотики, сульфаніламідні препарати. У разі неефективності консервативної терапії вдаються до оперативного лікування. Якщо зазначені заходи неефективні, здійснюють екстирпацію слізного мішка.

Захворювання розвивається на тлі хронічного дакріоциститу в умовах непрохідності носослізної протоки.

Основні симптоми: гіперемія шкіри, набряк, болюча припухлість у ділянці слізного мішка, що поширюється на щоку, перенісся, збільшуються лімфатичні вузли, звужується очна щілина (більше зсередини), підвищується температура тіла. У подальшому відзначається розм'якшення та флюктуація в ділянці інфільтрату.

Невідкладна допомога: антибіотикотерапія, сульфаніламідні препарати всередину, теплові процедури (УВЧ, грілка); у разі розм'якшення – розтин з дренуванням.

Дата добавления: 2015-05-26