Доведіть філософський характер лірики Омара Хайяма. Схарактеризуйте основні мотиви і жанрову своєрідність його поезії

Омар Хайям – середньовічний перський поет, математик та астроном. Він є автором віршів філософського змісту, об`єднаних у збірку «Рубайят». За формою це чотиривірші, в яких три або чотири рядки римуються між собою та розмежовуються паузами - називаються вони рубаї. Від цього слова походить і назва збірки.

Життя та творчість Омара Хайяма — це постійний пошук істини. Та чим ближче він наближався до істини, тим більше починав розуміти, що вона недосяжна, а всі знання мізерні і бліднуть перед одвічною таємницею створення Всесвіту і людини. Кожний чотиривірш поета — це маленька поема, яка вражає своєю філософською глибиною та людською мудрістю. Основною ідеєю рубаї Омара Хайяма є ствердження права людини на радість земного буття. Поет вважає, що не можна гаяти ні хвилини, нехтувати жодною можливістю, щоб отримати свою міру щастя на землі. Рубаї наповнені ідеями гуманізму, впевненості, що людина має право бути такою, якою вона створена. Поет вважає, що і йому ніхто ні в чому не повинен дорікати — він хоче радіти життю і не думати про те, що на нього чекає в майбутньому. Девізом творчості Омара Хайяма можуть бути слова: «Хай живе життя!» Мудрий той, хто прожив його за високими законами доброти, любові, людяності.

Рубаї Хайяма пронизані вірою поета в абсолютний закон буття — вічний і неперервний рух. Ми знаходили в філософських міркуваннях поета відповіді на багаточисленні запитання, що ставить нам сучасне життя. Гаслом творчості Омара Хайяма можуть бути слова: «Хай живе життя!» Усі помремо, перетворимося на глину, але воістину мудрий той, хто проживе свій вік за законами людяності, доброти:

Боюсь, що більше ми не вернемось додому,

Ні з ким не стрінемось у обширі земному,

Цю мить, що ти прожив, вважай своїм трофеєм.

Бо що нас потім жде, не дано знать нікому.

Життя — це мить, сповнена невідомого для людини сенсу, але якою буде ця мить,— залежить від самої людини:

Хай кожна мить, що в вічність промайне,

Тебе вщасливлює, бо головне,

Що нам дається тут,— життя: пильнуй же!

Як ти захочеш, так воно й мине.

Поезія Хайяма — не страх перед «навісною долею» і не покірність їй, а сприйняття життя в його миттєвій красі. Не всесвітня жура, а насолода кожною хвилиною цього життя:

Безглуздо мучити себе самого — хай

Малий достаток твій, ти лишку не шукай:

Тим, що од вічності записане тобі,

Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!

З першого погляду заклик поета — «Лови мить!» — сприймається, як відчайдушне намагання людини урвати шматочок мінливого щастя. Насправді ж у віршах криється глибокий підтекст, і лиш потрібно розуміти як певне сприйняття життя, як Систему оптимістичного світосприйняття людини, як заклик звільнитися від кайданів, що сковують відважний політ людської думки. І либоке гуманістичне розуміння сутності людини як особистості вільної, створеної для постійного самовдосконалення, пронизує поезію Омара Хайяма:

Хіба у Всесвіті найкращий твір — не ми?

В очах у розуму зіниця й зір — не ми?

Це коло всесвіту скидається на перстень,

А камінь, що горить ясніш од зір,— це ми.

Хайямівський ліричний герой у постійному пошуку недосяжної істини. Тому в віршах звучать скепсис і відчай, віра і заперечення: «ні мусульманин — ні єретик», «ні рай — ні пан», «ні насолода — ні страждання». Хайям любить закидати читача запитаннями:

Що небо виграло, вдихнувши в мене душу?

Коли піду я геть, що в світі я порушу?

Кого я не питав, ніхто не пояснив,

Чому я в світ прийшов, чому я зникнуть мушу.

«Що ж є основою буття?» — запитує поет. Розум? Віра? А може, одвічна боротьба Добра і Зла? І віддає перевагу любові як першооснові людського існування:

Шукав поради я у зошитах сторіч —

І скорбний друг таку промовив річ:

«Щасливий тільки той, з ким поруч мила,

Схожа на місяць — білозір у довгу-довгу ніч!»

У віршах поета багато недосказаного. Він спонукає читачів мислити самостійно, йти дорогою пошуку й думати. А висновок? У його рубаї:

Цей топче стежечку до монастирських брам,

Той шлях до істини собі торує сам...

Боюсь, настане день і пролунає голос:

«Ви блудите, сліпці! Не тут вона й не там!»

Омар Хайям доторкнувся до вічних таємниць буття. Він не розкрив їх людству, бо розумів, що кожна людина має право вибору. Може в цьому і полягає основний сенс гуманізму, який сповідав Хайям.

Основною ідеєю рубаї Хайяма є ствердження прав людини на радість земного буття. Життя — це мить, сповнена невідомого для людини сенсу, але якою буде ця мить, залежить від самої людини.

10.Визначення і хронологічні межі та місце епохи Відродження в європейському історичному процесіб етапи розвитку культури й літератури Відродження. Розкрийте поетичне новаторство Ф. Петрарки в «Книзі пісень»

Відродження (Ренесанс) – могутній ідеологічний і культурний рух, зумовлений переходом зх. та центр. Європи до нової соц.-економічної формації (з др. пол. XIII ст. в Італії, з XIV – XV ст. до ост. чверті XVI – XVII ст. в ін. країнах).

Відродження – величезні зміни в економічному та суп.-політичному житті зх. Європи.

Зміни:

·виникнення великих централізованих держав

·розвиток міст

·ліквідація феодальної анархії

·зародження буржуазних відносин

·нагромадження початкового капіталу

·перехід ремесла у мануфактуру

·відкриття світу (Магеллан, Колумб, Джордано Бруно)

·розвиток світової торгівлі

·посилення експлуатації трудящих мас

·формування нації і нац. культури

·духовний переворот

·бурхливий розвиток виробничих сил, наук

видатні люди епохи Відродження виробили новий світогляд – гуманізм.

Періоди літератури Відродження

· Раннє Відродження (14 століття);

· Високе Відродження (15—16 століття);

· Пізнє Відродження (кінець 16 — початок 17 століття).

Італійське Відродження стоїть дещо окремо через свої часові рамки. В італійському Відродженні виділяють три періоди:

- "Треченто" (XIV ст.), ранній період, традиційно його представниками вважаються Данте, Боккаччо (хоч сучасними літературознавцями їхня належність до літератури Відродження ставиться під сумнів)і Петрарка, а також новеліст Франко Саккеті (1335-1396).

- "Кватроченто" (XV ст.), зрілий період, це був час захоплення всім античним після переселення в Італіївізантійських вчених, вік гуманістів; певною мірою були навіть забуті літературні здобутки раннього Відродження, падала популярність італійської мови на користь латинської; найпомітніші постаті: Луїджі Пульчі (1432-1482), МаттеоБаярдо (1441-1494), АнджелоПоліціано (1454-1494).

- "Чінквеченто" (XVI ст.), пізній період, що переходить у бароко; найяскравіші представники: поети ЛодовікоАріосто (1474-1533), Мікеланджело Буонарроті (1475-1564), історик і драматург Нікколо Макіавеллі (1469-1527), останній ренесансний і перший бароковий поет Торквато Тассо (1544-1595), гуманіст-утопіст Томмазо Кампанелла (1568-1639).

Епоха Ренесансу в свідомості наших сучасників зазвичай асоціюється з іменами Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тиціана, Мікеланджело, Дюрера, Брейгеля, Рабле, Сервантеса, Шекспіра, Боккаччо, Еразма Роттердамського, Монтеня. Але своїм культурним відродженням Європа, можливо, в першу чергу, зобов'язана великому італійцеві, Франческо Петрарці. Це був перший видатний гуманіст, поет, котрому вдалось побачити цілісність течії думок, що передували Відродженню, і об'єднати їх у поетичному синтезі, котрий став програмою наступних європейських поколінь. Петрарка - засновник нової сучасної поезії, людина, яка наважилася в мороці середньовіччя запалити полум'я не так божественного, як земного, людського почуття.

Справжньої слави Петрарка зазнав, як автор ліричних віршів, присвячених золотоволосій Лаурі, (6 квітня 1327 року в церкві св. Клари поет зустрів своє кохання - молоду, дуже привабливу жінку, яка увійшла в світову літературу під ім'ям Лаури. Лаура померла під час епідемії чуми в 1348 році). Про цю збірку сам автор писав, як про поетичні "дрібниці", немов вибачався, що написана вона не класичною латинською, а повсякденною італійською мовою. Проте насправді Петрарка неабияк дорожив цим натхненним витвором, зберігав і ретельно обробляв його.

Так виникла "Книга пісень", що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також секстин, балад і мадригалів. Ця книга також є сповіддю Петрарки, тільки цього разу - сповіддю ліричною. У ній відбилася любов поета до вродливої заміжньої жінки, яка походила зі знатної авіньйонської родини. Вона народилася близько 1307 року, у 1325 році вийшла заміж і померла страшного 1348 року, коли в багатьох країнах Європи лютувала чума.

По суті, "Книга пісень" - це насамперед картина різних щиросердих станів Петрарки. Протягом десятиліть він оспівував жінку, яка не сказала йому жодного ласкавого слова. У дзеркалі любові увесь час відбивався його складний внутрішній світ. У поезіях Лаура сприймається як справді жива: у неї легка хода, ніжний голос, золоте волосся. Новаторство Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя, який любить і страждає. Так Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії.

Дата добавления: 2015-05-26