Список политических партий Исландии 1 страница

Швеція

1. Місце і роль держави в політичній системі суспільства
Чим же визначається особливе місце держави в політичній системі суспільства?
Чим обумовлюється в ній його особлива роль?
Відповідаючи на ці питання, необхідно звернути увагу, по-перше, на те, що держава в будь-якій країні і на будь-якому етапі розвитку суспільства виступає як наймасовіша, найширша організація.
Воно об'єднує або, принаймні, прагне об'єднати навколо себе найрізноманітніші верстви населення.
У конституціях та інших своїх основоположних актах воно прагне закріпити себе і представитися неодмінно як держава всього народу, держава всіх і для всіх.
Це особливо яскраво, неприховано виявляється в конституціях таких держав, як Німеччина, США, Франція, Іспанія, Швеція, Японія та ін
У Конституції США, наприклад, це прагнення закріплюється в такій формулі: «Ми, народ Сполучених Штатів, з метою утворення більш досконалого Союзу, утвердження правосуддя, охорони внутрішнього спокою, організацію спільної оборони, сприяння загальному добробуту і забезпечення нам і нашому потомству благ свободи, стверджуємо і вводимо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки»Права людини: Зб. універсальних і регіональних міжнародних документів. Сост. Шестаков Л.М. М., 1990. С. 254..
У Конституції Швеції подібне прагнення держави виступати в якості організації всього народу виражається в закріпленні положення, згідно з яким «вся державна влада в Швеції виходить від народу.
Правління шведського народу грунтується на вільному формуванні думок і на загальному і рівному виборчому праві. Правління здійснюється за допомогою державного ладу, заснованого на представницькій та парламентській системі, і за допомогою комунального самоврядування»Там же. С. 105..
У преамбулі до конституції Японії подібне прагнення виявляється в декларації: «Ми, японський народ, діючи за посередництвом наших належним чином обраних представників у Парламенті і сповнені рішучості забезпечити для себе і для своїх нащадків плоди мирного співробітництва з усіма націями і благословення свободи для всієї нашої країни, сповнені рішучості не допустити жахів нової війни в результаті дій уряду, проголошуємо, що народ наділений суверенною владою, і встановлює справжню конституцію»Там же. 304..
Аналогічні положення, що вказують на прагнення держави виступати в якості організації всіх і для всіх, у вигляді інституту, що представляє інтереси всього народу, містилися в конституційних актах СРСР та інших, що іменували себе соціалістичними, країн.
Так, ст. 1 конституції СРСР 1977 року проголошувала, що «Союз Радянських Соціалістичних Республік є соціалістична загальнонародна держава, яка виражає волю й інтереси робітників, селян, інтелігенції, трудящих усіх націй і народностей країни». Стаття 2 цього ж документа закріплювала, що «вся влада в СРСР належить народу» і що «народ здійснює державну владу через ради народних депутатів, які становлять політичну основу СРСР» Четверніна В. А. Демократичне конституційне держава. М., 1993. С. 123..
Подібні відсилання до народу містилися і містяться в конституціях Росії, Білорусії, Україні, Латвії, Литви, Казахстану та інших колишніх союзних республік, а нині незалежних держав.
Однак у переважній більшості своїй конституційні декларації цих, так само як і інших, колишніх соціалістичних і несоціалістичних держав, на практиці залишаються нічим іншим, як деклараціями.
Народ часто при цьому є не більш ніж соціальним тлом, політичної або ідеологічної ширмою, за якою ховається реальна державна влада, що належить певному пануючому шару, класу, пануючої групі або соціального прошарку.
Останні, незалежно від того, як вони називаються і як представляються, в повсякденному практичному житті є справжніми власниками державної влади, реальними творцями внутрішньої і зовнішньої політики.
Сказане не означає, що держава обмежує свою соціальну базу лише підтримкою безпосередньо стоять при владі правлячих кіл. Навпаки, воно докладає величезних зусиль для того, щоб якомога більше розширити свою соціальну опору, як можна сильніше зміцнити свої засади в суспільстві.
В ідеалі кожна сучасна держава прагне до того, щоб його формальна соціальна основа, якусь становлять усі громадяни або подані держави, перетворилася на його реальну основу, яка складається з його твердих прихильників, переконаних послідовників внутрішньої і зовнішньої політики держави.
Далі. Особливе місце і роль держави в політичній системі суспільства визначаються тим, що воно зосереджує у своїх руках величезні матеріальні і фінансові ресурси.
У ряді країн є виключним власником основних знарядь і засобів виробництва.
Останнє особливо яскраво простежується на прикладі колишніх соціалістичних, а нині стали на капіталістичний шлях розвитку країн.
Так, згідно з Конституцією СРСР 1936 і 1977 років у виключній власності держави перебували земля, її надра, а також води і ліси.
Державі належали основні засоби виробництва в промисловості, будівництві та сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави.
Допускаючи наявність інших форм власності, таких, як особиста, колгоспно-кооперативна власність громадських організацій, конституційні акти в той же час на перший план висували державну власність.
У Конституції СРСР 1977 року (ст. II) у зв'язку з цим особливо підкреслювалося, що «державна власність - спільне надбання всього радянського народу, основна форма соціалістичної власності».
Чинне законодавство Росії, так само як і ряд інших колишніх союзних республік, а також політична і правова практика цих країн мають тенденцію на відмову від пріоритету державної власності. Що проходять в цих країнах приватизація і денаціоналізація проводяться під гаслами боротьби з державним монополізмом і досягнення кращого майбутнього під прапором плюралізму.
Немає сумніву в тому, що рівний правовий статус усіх форм власності та їх однаковий захист, плюралізм форм власності мають очевидні переваги перед монополізмом однієї з них.
Однак це має відбуватися за однієї неодмінної умови.
А саме - щоб під виглядом «демократичної» або іншої приватизації не допускалося протиправне привласнення невеликою групою стоять при владі людей всього або значної частини народного надбання.
І щоб монополія однієї, державної, форми власності під гаслами плюралізму не витісняються фактично будь-який інший, наприклад приватною формою власності.
Для стабільності суспільства і політичної системи неодмінною умовою є існування найрізноманітніших форм власності, баланс політичної влади.
Для стабільності держави важливою умовою є, як показує досвід багатьох країн, наявність добре розвиненої державної форми власності.
Далеко не випадковим слід вважати ту обставину, що в багатьох промислово розвинених країнах у післявоєнний період масштаби одержавлення досягали досить значних, хоча і не однакових розмірів.
Порівнюючи, наприклад, масштаби одержавлення в різних промислово розвинених країнах можна помітити, що на частку державного сектора в економіці Англії доводиться близько 53% валового національного продукту, на частку держави в національному доході Франції - близько 48%, в національному доході Німеччині - 47, 2 % і т. д. Лівшиць Р. З. Держава і право в сучасному суспільстві / / Теорія права: нові ідеї. М., 1991. Вип. 1. С. 16.
Масштаби одержавлення в США і Японії є дещо меншими, ніж у країнах Західної Європи, але, тим не менше, державна власність у цих країнах існує і відіграє значну роль в якості матеріальної бази держави.
Виключне місце і роль держави в політичній системі суспільства обумовлюється наявністю у нього спеціального апарату управління і примусу.
Зрозуміло, у політичних партій і масових громадських організацій теж є свої добре злагоджені та постійно діючі апарати.
Без них неможливо було б нормальне функціонування цих організацій. Однак на відміну від державного апарату вони не мають у своїй структурі таких органів, як міліція, суд, прокуратура, органи державної безпеки.
Крім того, партійні та громадські органи не володіють, як це має місце у державних органів, державно-владними повноваженнями.
Держава виділяється серед різних елементів політичної системи суспільства тим, що має в своєму розпорядженні розгалуженою системою юридичних засобів, що дають можливість йому оперативно управляти багатьма галузями економіки і робити ефективний вплив на всі суспільні відносини.
Володіючи державно-владними повноваженнями, різні державні органи не тільки видають у рамках своєї компетенції відповідні нормативно-правові та індивідуальні акти, але й забезпечують їх реалізацію.
Це досягається різними способами - шляхом виховання, заохочення та переконання, здійснення постійного контролю за точним дотриманням цих актів, застосування в необхідних випадках заходів державного примусу.
Слід зазначити, що в колишніх соцкраїнах існувала практика, коли громадські організації в особі своїх органів у певних випадках теж видавали юридичні нормативні акти і здійснювали постійний контроль за їх суворим і неухильним дотриманням.
Наприклад, в СРСР профспілки разом з органами Держгірпромнагляду, санітарного нагляду та органами Народного контролю контролювали діяльність державних органів у галузі соціального страхування, дотримання на підприємствах і в установах техніки безпеки, дотримання органами держави трудового законодавства.
При цьому засоби впливу профспілок на порушників, як і сам контроль, закріплювалося законодавчо, що гарантувало їх реальність та ефективність.
Всі масові громадські організації в особі їхніх загальносоюзних органів володіли, відповідно до ст. 113 Конституції СРСР правом законодавчої ініціативи.
Спільно з державними органами і самостійно вони видавали в деяких випадках акти, що мали юридичний характер.
Все це свідчить про те, що в деяких країнах громадські організації, так само як і різні державні органи, мають у своєму розпорядженні поряд з традиційними, властивими їм з моменту їх виникнення засобами, та юридичні важелі впливу.
Однак ці важелі на відміну від юридичних засобів, що знаходяться в руках різних державних органів, носять досить обмежений характер і виникають у громадських організацій не в силу самої природи даних об'єднань, а в силу попередньою або наступною санкції держави, в результаті наділення їх правом видання юридичних актів уповноваженими на те державними органами.
У політичній системі суспільства держава вирізняється тим, що володіє суверенітетом.
Суверенність державної влади виступає як одна з ознак держави.
Зміст цієї ознаки полягає в верховенство державної влади по відношенню до всіх громадян і утвореним ними недержавним організаціям всередині країни і в незалежності (самостійності) держави зовні, в проведенні зовнішньої політики і побудові стосунків з іншими державами.
Названі особливості не вичерпують всієї специфіки держави як елементу політичної системи суспільства, серед інших його структурних елементів.
Але вони дають загальне уявлення про нього самого, а також про фактори, що визначають його місце і роль у політичній системі.

1.1 Швеція: державний устрій та політична система
Швеція - конституційна монархія з парламентською формою правління. Діє Конституція, що вступила в силу 1 січня 1975. Адміністративний поділ - 21 Лен: Блекінге, Вермланд, Вестерботтен, Вестерноррланд, Вестманланд, Вестра Геталанд, Готланд, Даларна, Евлеборг, Емтланд, Йончепінг, Кальмар, Крунуберг, Норрботтен, Седерманланд, Сконе, Стокгольм, Уппсала, Халланд, Еребру, Естерйетланд.
Найбільш великі міста (тис. чол.): Стокгольм (1700 з передмістями), Гетеборг (800), Мальме (500). Шведська Конституція складається з 4 окремих документів: Акту про форму правління, прийнятого в 1974, Акту про престолонаслідування, чинного з 1810, Акту про свободу друку 1949 (провідного початок з 1766) та Акту про свободу вираження поглядів, що набув чинності в 1991. Крім того, Акт про риксдагу 1974 займає проміжне положення між Основним законом і звичайним статутним правом.
Вищий орган законодавчої влади - риксдагу.
Вищий орган виконавчої влади - уряд.
Глава держави - король Карл XVI Густав (з 19 вересня 1973) наділений чисто представницькими чи церемоніальними функціями і є символом Шведської держави і нації.

Голова вищого органу виконавчої влади - Йоран Перссон (з 21 березня 1996).
З 1971 риксдаг Швеції однопалатний, складається з 349 депутатів, які обираються шляхом загального, прямого і таємного голосування 1 раз на 4 роки. Виборчим правом жителі країни користуються з 18 років. Місця в риксдагу розподіляються на пропорційній основі між партіями, які отримали на виборах не менше 4% голосів. Більшу частину періоду з 1932 при владі у Швеції перебувала Соціал-демократична робітнича партія. Лише в 1976-82 і 1991-94 країною правили буржуазні уряду. За підсумками останніх виборів, що відбулися 15 вересня 2002, в риксдагу представлені Соціал-демократична робітнича партія Швеції - 144 мандата, 39,8% загальної кількості голосів виборців; Помірна коаліційна партія - відповідно 55 і 15,2%; Народна партія - ліберали - 48 і 13,3%, Християнські демократи - 33 і 9,1%; Ліва партія - 30 і 8,3%; Партія центру - 22 і 6,1%; Партія охорони навколишнього середовища - «зелені» - 17 і 4,6 %. Прем'єр-міністра призначає тепер не король, а голова риксдагу.
Найвідомішим у світі шведським політичним діячем був Улоф Пальме (1927-86). У 1969-76 і 1982-86 він був прем'єр-міністром країни, а з 1969 і до дня своєї смерті очолював Соціал-демократичну робітничу партію. Був убитий 28 лютого 1986 в центрі Стокгольма. Вбивство Пальме до цих пір не розкрито.
Даг Хаммаршельд (1905-61) був Генеральним секретарем ООН з 1953 і до дня своєї смерті. Виконуючи свої обов'язки, загинув в авіакатастрофі над територією Замбії. Він прагнув до того, щоб ООН грала саму активну роль у вирішенні міжнародних криз. Для шведської адміністративної системи характерне розділення завдань між міністерствами та центральними адміністративними органами. Центральний уряд складається з 13 невеликих міністерств (їх штат не перевищує 100 чол.), Зайнятих в основному підготовкою законопроектів для уряду. Рада міністрів для затвердження рішень збирається 1 раз на тиждень і несе колективну відповідальність за всі прийняті рішення. Проведення законів в життя покладено на 100 відносно незалежних центральних установ і правління ленов.
До 1971 Швеція була розділена на 850 комун, кожна з яких мала своє виборні збори уповноважених. Число комун зараз скорочено до 288. У права і обов'язки комун входить будівництво різних споруд та забезпечення широкого кола послуг: житлове і дорожнє будівництво, каналізація та водопостачання, початкової і середньої освіти, соціальна допомога, догляд за людьми похилого віку, турбота про дітей і т.п. Комуни мають право стягувати прибутковий податок.
Між державним і комунальним рівнями існує регіональний рівень управління. На цьому рівні країна поділена на лени. Державну владу представляють в кожному лене губернатор і правління лена. Губернатори ленов призначаються урядом на термін 6 років і очолюють правління лена. Члени правління лена призначаються ландстингів, який обирається і відповідає за охорону здоров'я та деякі види освіти. Ландстинги стягують прибутковий податок.
Політичні партії добре організовані в риксдагу і поза ним. Соціал-демократична робітнича партія Швеції заснована в 1889, є правлячою, найбільшої в країні, тісно пов'язана з рухом робітників профспілок, представляє ідеї шведської моделі демократичного соціалізму. Консервативна Помірна коаліційна партія заснована в 1904 (до 1969 - Права партія), виражає інтереси великих компаній і вищих чиновників. Партія центру заснована в 1910 (до 1957 - Селянський союз), виражає інтереси середніх і дрібних землевласників, а також частини середньої і дрібної міської буржуазії. Народна партія - ліберали - заснована в 1895 (до 1990 - Народна партія), представляє інтереси великої, середньої і дрібної буржуазії, чиновників. Ліва партія заснована в 1917 на базі лівого крила Соціал-демократичної партії (до 1921 - Соціал-демократична ліва партія, у 1921 перейменована в Комуністичну партію, в 1967 - в Ліву партію - комуністи, з 1990 носить нинішню назву). Партія охорони навколишнього середовища - «зелені» - заснована в 1981, висловлює ідеї охорони навколишнього середовища. Клерикальна буржуазна партія Християнські демократи заснована в 1964 (до 1987 - Християнсько-демократичний союз). З 1966 держава субсидує політичні партії, які мають місце в риксдагу.
Найбільша організація, що представляє ділові кола, - Об'єднання підприємців Швеції, створене в 1902.
Важливу роль у житті Швеції грає профспілковий рух, який об'єднує в своїх рядах бл. 80% усього економічно активного населення країни. Проте в країні немає єдиного профспілкового центру. Центральне об'єднання профспілок Швеції - найбільше в країні, засноване в 1898, об'єднує бл. 1,2 млн. чол., Зайнятих у провідних галузях промисловості, комунальному секторі і сфері обслуговування. Центральне об'єднання профспілок службовців утворено в 1944, об'єднує службовців приватного та державного секторів. Центральна організація осіб з вищою освітою створена в 1947, об'єднує викладачів, інженерів, лікарів і т.п.
Протягом обох світових воєн Швеція дотримувалась нейтралітету. Завдяки цьому, а також у силу інших обставин вона зуміла залишитися в стороні від військових дій. Після 2-ї світової війни Швеція продовжила свою традиційну політику свободи від спілок в мирний час і нейтралітету під час війни і засновувала свою безпеку на сильній системі національної оборони. Тому в політичному плані залученість Швеції в європейські справи не йшла далі участі у Раді Європи.
У 1960 - 70-х рр.. зовнішня політика Швеції була зосереджена на допомозі країнам, що розвиваються і глобальних екологічних проблемах, а також на підтримці зусиль з роззброєння в рамках ООН та заходів зі створення довіри в Європі. Одним з основоположних елементів шведської зовнішньої політики залишається підтримка ООН та її Статуту. Швеція виділяє ок. 1% свого ВВП на допомогу країнам, що розвиваються.
У 1980-х рр.. центральним елементом зовнішньої політики Швеції стала доктрина загальної безпеки, спрямована на скорочення озброєнь в Європі і підтримку ідеї загального і повного роззброєння у всьому світі.
Протягом довгого часу політика нейтралітету не дозволяла Швеції домагатися вступу до ЄС. Швеція задовольнялася членством в менш жорстко організованої ЄАВТ. Проте зміни в Європі і закінчення «холодної війни» дозволили переглянути цю позицію. У липні 1991 Швеція подала заяву про прийом в ЄС, в листопаді 1994 шведський народ на референдумі схвалив вступ до ЄС, і з січня 1995 Швеція стала повноправним членом ЄС.
Швеція оголосила, що вона розділяє довгострокові цілі ЄС і підтримує його заходи щодо створення економічного і політичного союзу. У рамках ЄС Швеція приділяє основну увагу процесу розширення ЄС, збільшення зайнятості, більшої транспарентності в процесі прийняття рішень, рівності чоловіків і жінок і більш жорсткою екологічної політики.
Шведська політика неучасті у військових союзах залишається незмінною. Ця політика сприяє підтримці стабільності в Північній Європі. Швеція також вносить значний внесок у зміцнення безпеки у всій Європі, беручи активну участь в ОБСЄ та Раді Європи. Швеція є спостерігачем в ЗЄС. Розвивається і традиційне північне співробітництво в рамках Північної Ради та Ради міністрів північних країн.
Швеція традиційно проводить політику вільної торгівлі і є прихильником відкритої багатосторонньої торговельної системи, заснованої на принципах ГАТТ і здійснюється в рамках СОТ.
Основна функція шведської оборонної політики - збереження миру при підтримці такого ступеня готовності і військової сили, щоб втрати і жертви можливого агресора в результаті спроби захопити країну помітно перевищували можливі завоювання. Збройні сили Швеції включають Сухопутні сили, ВМС, ВПС. Щорічно новобранці у віці 18 років призиваються на основну підготовку строком від 5 до 15 міс. Потім вони призиваються на перепідготовку кожні 4 роки. У разі війни Збройні сили можуть мобілізувати до 850 тис. чол. Полиці Сухопутних військ у мирний час існують тільки для підготовки. Швеція не має постійної армії, а повітряний простір і територіальні води знаходяться під постійним контролем ВПС, ВМС і берегової охорони. Військові витрати складають 2,1% ВВП. Збройні сили, що будуються на загальний військовий обов'язок чоловіків у віці від 18 до 47 років, скорочуються. Прийняте в 2000 рішення риксдагу означає скорочення числа військових підрозділів і одночасне зростання їх боєготовності та мобільності. Велике значення надається військової авіації. Шведські підрозділи перебувають у постійній готовності до участі в міжнародних акціях по врегулюванню конфліктів. Більше 60 тис. шведських військовослужбовців проходили службу в підрозділах ООН в різних частинах світу. Швеція активно бере участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру» і в миротворчих силах в колишній Югославії.
Швеція має дипломатичні відносини з Російською Федерацією (встановлені з СРСР у 1924

2. Політична система Швеції
a) форма правління і державний лад у Швеції.
Королівство Швеція - конституційна монархія з парламентською формою правління. Глава держави - король (з вересня 1973 року - Карл
Густав XVI), за яким за конституцією зберігаються тільки представницькі функції, тобто він не має політичної влади і офіційно представляє шведський народ. Його колишня роль у призначенні прем'єр-міністра після консультацій з лідерами партій перейшла до тальману, голові риксдагу.
Політична влада належить уряду і партіям, які входять в нього. Законодавча влада знаходиться в руках однопалатного парламенту - риксдагу, вибори в який відбуваються кожен третій рік. Риксдаг приймає закони, бюджет, встановлює податки і збори, затверджує склад уряду і т.д.
Центральну владу в регіонах, ленах, представляє губернатор.
b) ідея рівності в соціально-економічній політиці Швеції.
Профспілковий рух привержено вирівнюючої ідеології політики і солідарності в області зарплатні. Основне гасло політики - "рівна зарплата за рівну працю" - означає, що тип та природа праці повинні бути нормою для встановлення зарплат.
Таким чином, соціальна політика пронизана ідеєю рівності. Шведська модель, зокрема, відрізняється дуже високою в порівнянні з іншими країнами ступенем вирівнювання заробітної плати між кваліфікованими і некваліфікованими працівниками, що відображає основні принципи ідеології загального добробуту в Швеції.
Шведська сім'я в соціальній політиці
Важливою соціально-економічним завданням, яку доводилося вирішувати уряду Швеції тих років, було проведення нової сімейної політики і, перш за все, подолання кризи народжуваності в країні та прийняття заходів для сприяння приростом населення. Якщо в 1930-1940-х роках основний акцент у шведській сімейної політики був зроблений на тій моделі сім'ї, в якій головну роль грав чоловік, своєю працею містив всіх інших членів сім'ї, то вже в 1946 році відповідно до внесеного урядом нового законопроекту фінансова підтримка надавалася вже і жінкам, які у випадку хвороби могли розраховувати на грошову допомогу, а також спеціальні дотації, виплачується на дітей. Таким чином, нова соціальна політика включала в себе ряд заходів, які суттєво покращували фінансове становище жінок і дітей по відношенню до їх подружжю і батькам. Найбільш цікавим моментом тут представляється та деталь, що допомога на дітей виплачувалося безпосередньо матері, а не батькові, що, звичайно ж, знижувало випадки нецільового використання окремими "несвідомими" батьками сімейств виділяються державою на утримання дітей. Слід зазначити, що закон про дитячі посібниках зміцнював, перш за все, становище матерів, оскільки держава виплачувала посібник незалежно від того, чи були в шлюбі батьки або були розведені, підтримував розлучений чоловік або дружина дитину чи ні. Проводилася в ті роки соціальна політика щодо сім'ї переслідувала дві суперечливі цілі. З одного боку, за рахунок введення дитячої допомоги і фінансової підтримки матерів підтримувався поширений в ті роки стереотип жінки-домогосподарки, справжнє призначення якої - робота з дому і догляд за дітьми. З іншого боку, ця політика зміцнювала становище матерів в рамках сім'ї та робила жінок все більш незалежними від їхніх чоловіків. За перші 15 років свого правління соціал-демократи так перебудували шведську соціальну політику і систему соціального страхування, що з 1950-х років Швеція мала зовсім нову систему соціального захисту. Вже з 1948 року пенсії по старості були настільки великі, що дозволяли людям похилого не звертатися до інших джерел доходу для забезпечення свого життя. Дитячі посібники виплачувалися для всіх дітей країни, незалежно від рівня прибутків їх батьків. Медичне страхування та страхування по безробіттю були ще добровільними, але, незважаючи на це, вони частково фінансувалися державою і перебували під його контролем. Мінімальна захист від несприятливих життєвих обставин була гарантована практично для кожного. Таким чином, у розробці і реалізації цієї соціальної політики соціал-демократи виступили справжніми новаторами, метою яких було поліпшення економічного становища не тільки окремих груп трудящих, але і всього населення країни в цілому.
Скандинавська модель соціальної держави в тому вигляді, як вона формувалася в 1950-1960-і роки, сприяла поступовому зрівнювання жінок і чоловіків в економічній сфері, що, зокрема, виявлялося в орієнтації соціальної політики, спрямованої на стимулювання жінок самостійно і незалежно від своїх сімей мати власне джерело доходу, а значить, бути повноправними учасниками ринку праці. Ця частина соціальної політики, яка, треба визнати, слідувала загальної, характерної для багатьох країн тенденції посилення ролі жінок в економічній сфері, безсумнівно зробила істотний вплив на шведське суспільство. Можна відзначити кілька особливостей цієї тенденції, характерних саме для Швеції. По-перше, це стосується системи шкільної освіти, в якій жінки, як і чоловіки, орієнтувалися тепер на професійну підготовку та навчання, а в подальшому - на отримання кваліфікованих робочих місць нарівні з чоловіками. Чи погано це чи добре, коли сімейні цінності і турботи йдуть часом на другий план, а основним стає здійснення того, що зовсім недавно було прерогативою чоловіків, тобто професійний ріст і роблення кар'єри, - інше питання. По-друге, суттєвих змін відбуваються у сфері оплати праці. Рівна оплата праці за рівну працю як для чоловіків, так і для жінок - мета, якої, на жаль, не досягли аж до цього дня навіть у Швеції. І, нарешті, зростаючий суспільний сектор потребував жіночих робочих руках, особливо в тих галузях, де їх частка була традиційно висока. Всі ці особливості, пов'язані з новою роллю жінки у шведському суспільстві, призвели до розвитку нових галузей соціального забезпечення: організації дитячих садів, груп продовженого дня та ін Отже, залучення жінок у суспільне виробництво призвело до широкої участі їх в системі соціального страхування. Однак статева диференціація за доходами, характерна для ринку праці, відтворювалася в більшій чи меншій мірі системою соціального страхування, оскільки ця система базувалася на принципі страхування доходу.
Підсумки шведських реформ
В кінці Другої світової війни Швеція перебувала у вигідній економічної ситуації: відсутність військових дій і не порушена руйнуваннями промисловість дозволили уникнути вантажу відбудови народного господарства практично з нуля, як це було в інших європейських країнах. Економічне зростання Швеції після війни був таким, що дозволив їй посісти третє місце серед найбагатших країн світу.
"Золотий вік" шведської соціальної моделі припав на 60-ті - початок 70-х років XX століття, коли Швеція за показником національного доходу на душу населення посідала третє місце в списку найбагатших країн Європи. Економічна криза 1970-х років позначився в Швеції дещо пізніше, ніж в інших західноєвропейських країнах: тільки з 1977 року його наслідки стали відчутними. Виріс рівень безробіття і дефіцит бюджету призвели до скорочення зайнятих у державному секторі. До початку 1990-х років рівень безробіття в Швеції досяг середньоєвропейського рівня і знаходився в межах від 10 до 14%. Все це давало деяким аналітикам підстави розглядати цю кризу як кінець шведської моделі. На початку 1990-х років соціал-демократи повинні були знову шукати відповіді на питання, що стосуються майбутнього шведської держави, знаходити вирішення проблем ефективності шведської моделі соціальної держави та згоди виборців і надалі підтримувати безперервне розширення соціальної держави та державного сектора. З початку 1990-х років незалежно від політичної орієнтації правлячого кабінету намітилася тенденція до поступового скорочення державного фінансування соціального сектора, а також до перегляду обсягів посібників, обмеження часових рамок їх отримання і скорочення числа зайнятих у соціальному секторі. У парламенті і в різних політичних партіях обговорюються ідеї переходу від загального до виборчого принципом соціального захисту, тобто підтримки найбільш вразливих груп населення. Реалізація подібних сценаріїв структурної реформи таїть у собі чималий ризик, пов'язаний з тим, що створювалася десятиліттями соціал-демократами "вирівнююча" система має досить сильну підтримку не тільки серед лівих, але навіть і серед ліберально налаштованих виборців. Навіть помірне скорочення витрат на соціальну сферу, як правило, викликає хворобливу реакцію населення і профспілок. З цієї причини нинішнє соціал-демократичний уряд змушений рахуватися з подібними настроями.
Пошук нових відповідей та ідей відбувався на тлі зростаючої неліберальної критики з боку консервативних партій, які вимагали зміни соціальної політики в дусі "тетчеризму" і "рейганоміки". Протидія уряду виходило також і з боку шведського союзу роботодавців (SAF), і з боку великих фірм, що загрожували перевести свої активи за кордон. Для вирішення ситуації, що склалася, уряд розробило так званий "третій шлях" фінансової політики, розташований між неліберальної, з одного боку, і кейнсіанської - з іншого, економічною політикою. Він базувався на стримуванні зарплати і на економічній політиці, орієнтованій на сукупну пропозицію. Економічна політика "третього шляху" означала, що колишніми позиціями соціал-демократи в соціальній політиці, орієнтованій на загальний добробут, частково пожертвували з метою контрольованого перетворення шведського суспільства, для того, що часто називали "новою економікою". Цей процес трансформації може розглядатися і як соціал-демократичний проект перетворень, необхідних для порятунку соціальної держави. Це означало, що, по-перше, соціал-демократична партія намагалася шукати компроміси між різними соціальними інтересами, а по-друге, соціал-демократи змушені були перебудовувати соціальні установи відповідно до норм Євросоюзу. Нарешті, зміни в соціальній політиці тепер були вже пов'язані як з новими процесами глобального економічного характеру, так і зі зміною ціннісних орієнтирів у самому шведському суспільстві.
Соціал-демократи постаралися надати традиційним лівим цінностям (соціальної справедливості і соціального захисту) нове, відповідне часу звучання. Цю зміну акцентів можна чітко простежити в тих політичних рішеннях, які були прийняті позачерговим з'їздом шведської соціал-демократичної партії в березні 2000 року, на якому, зокрема, зазначалося, що "кожна соціальна реформа в Швеції була перемогою - не тільки для реалізації соціального забезпечення і справедливості, - а й перемогою для подальшого економічного розвитку в цілому. Історія показала, що соціальна справедливість сприяла тому, щоб зробити Швецію технологічно і економічно прогресивної "[1]. Наслідки проведення "нової політики" не стали для Швеції безумовним проривом вперед, вони суперечливі, але свідчать про позитивні тенденції в соціально-економічній сфері.
Однією з визначальних рис шведської моделі є високий рівень національної солідарності шведів. Сьогодні це проявляється в згуртованості профспілок з найманими працівниками, консолідації основної маси населення у прагненні до досягнення високого рівня соціальних гарантій та економічного добробуту. Широко поширена в інших країнах з ринковою економікою практика активного протистояння профспілок і роботодавців у Швеції практично відсутня. Значну роль у цьому процесі зіграло підписане в 1938 році угоду між Центральним об'єднанням профспілок Швеції та Шведською спілкою роботодавців, в якому були оформлені взаємовідносини між трудовими колективами та підприємцями. Саме завдяки національній солідарності стала можлива податкова політика, яка в поєднанні із соціальною політикою утворює механізм більш рівномірного розподілу особистих доходів громадян.
У наші дні соціальна держава в Швеції вже не сприймається як результат боротьби за владу між працею і капіталом, політикою і ринком, а скоріше існує як система суспільної злагоди, яка робить Швецію з її високоосвіченою та конкурентоспроможної робочої силою привабливим місцем для міжнародних інвестицій і фінансового капіталу, де соціальна держава спонукає громадян брати участь в економічному розвитку спільного для всіх справи.
2.1 Історія Швеції
Перший людина з'явилася на території Швеції приблизно 12 тис. років тому. Однак тільки з 9 ст. про скандінавів заговорили в Європі, куди вікінги стали проникати морським шляхом, займаючись розбоєм і торгівлею. Шведським вікінгам вдавалося по російським річках досягати Чорного і Каспійського морів (шлях «із варяг у греки») і торгувати з Візантією й арабами. У 11 і 12 ст. Швеція починає виступати як єдина держава. Християнство стає панівною релігією, і в 1164 засновується архієпископство в Уппсалі. Процес централізації держави під королівською владою тривав два століття (з сер. 12 ст.). У 1397 данська королева Маргарета об'єднує Данію, Норвегію та Швецію у т. н. Кальмарськой унію під датською короною.
Постійні чвари як всередині об'єднаних унією держав, так і між ними поступово призвели до відкритого конфлікту між шведами та датчанами. Остаточний розпад унії на поч. 16 в. привів до ряду запеклих воєн між Данією і Норвегією, з одного боку, і Швецією і Фінляндією, яка в 12-13 ст. була завойована шведами, з іншого. Кульмінацією стала т. зв. Стокгольмська кривава лазня в 1520, коли при вступі на престол данського короля Крістіана II були страчені понад 100 відомих представників різних станів у Швеції. Ця подія призвело до повстання, в результаті якого був позбавлений влади датський король і зведений на престол шведський дворянин Густав Ваза, обраний королем Швеції в 1523.
Густав Ваза, виступаючи за шведський суверенітет, рішуче припинив спроби відродження Кальмарськой унії і провів цілий ряд найважливіших реформ, які відіграли велику роль у житті країни. Під час правління Густава Вази (1523-60) були закладені основи шведського національної держави. Він пориває з католицизмом і проводить Реформацію. Главою шведської церкви був оголошений король. У 1544 він вводить спадкову монархію (до цього була виборна). Спроби вищої знаті відновити свою владу під час правління Еріка XIV (1560-68), Юхана III (1568 92) і Сигізмунда (1592-99) провалилися. Під час правління Карла IX (1599-1611) і Густава II Адольфа (1611-32) монархія зміцнила свої позиції. Після загибелі Густава II Адольфа в битві під Лютценом вищої знаті вдалося ввести нову Конституцію - Форму правління 1634, згідно з якою було створено ряд центральних адміністративних органів і частина влади перейшла до її рук. Однак ця Конституція застосовувалася при Христині (1632-54), Карлі X Густава (1654-60) і втратила свою дію в 1680 при Карлі XI (1660-97). Після цього дворянство перетворилося на бюрократичний клас, в усьому покірний волі короля.
Після розриву Кальмарськой унії шведська зовнішня політика була націлена на панування на Балтиці, що призвело з 1560-х рр.. до частих війнам з Данією. Після вступу Швеції в 1630 в Тридцятирічну війну на стороні німецьких протестантів Швеція при Густаве II Адольфа стала однією з провідних європейських монархій і двічі розбила Данію: у 1643-45 і 1657-58. Ці перемоги дозволили Швеції завоювати колишні датські провінції Сконе, Халланд, Блекінге і Готланд і норвезькі Бохюслен, Емтланд і Херьедален. Фінляндія, ряд провінцій в Північній Німеччині (Померанія, Бремен), Естонія, Латвія, Інгерманланд (у гирлі Неви) також належали Швеції. Після Вестфальського 1648 і Роскілльского 1658 мирних договорів з Данією Швеція стала великою державою в Північній Європі. Швеція навіть ненадовго заснувала колонію в Північній Америці (де зараз розташований штат Делавер).
Однак Швеція залишалася суто аграрною країною з натуральним господарством (не рахуючи невеликих металургійних заводів і видобутку мідної руди в Фалуне) і не мала ресурсів надовго зберігати свої позиції великої держави. У 1700 Росія, Саксонія в союзі з Польщею, а також Данія і Норвегія разом виступили проти посилення Шведської імперії. Хоча юний шведський король Карл XII (1697-1718) і брав в перший період Великої Північної війни (1700-21) перемоги, все ж таки великий задум примусити Росію до капітуляції шляхом облоги Москви виявився йому не під силу. Поразка в Полтавській битві 1709, а потім загибель Карла XII при облозі норвезької фортеці в 1718 і висновок Ніштадтського мирного договору з супротивниками, до яких приєдналися пізніше Англія, Ганновер і Пруссія, поклали кінець шведському велікодержавія. Швеція втратила більшість провінцій на протилежному березі Балтики, і її територія скоротилася приблизно до сучасних Швеції та Фінляндії.
Російсько-шведська війна 1808-09 привела в 1809 до втрати Фінляндії. Швеція втратила також останні володіння в Північній Німеччині за часів наполеонівських воєн. Компенсацією Швеції за її участь у антинаполеонівської коаліції стало отримання Норвегії, перейшла в 1814 за рішенням Віденського конгресу від Данії до Швеції. Унія, яка приєднується Норвегію до Швеції, проіснувала до 1905 і була розірвана за ініціативою Норвегії в результаті мирних переговорів.
Після короткостроковій війни з Норвегією в 1814 при створенні унії Швеція більше не брала участь у війнах і з часів 1-ї світової війни проводила зовнішню політику свободи від спілок в мирний час і нейтралітету під час війни. Після смерті Карла XII і поразки Швеції у Великій Північній війні шведський парламент - риксдаг, постійно діючий з 15 ст. і веде свій початок від виборів старійшин племен і вождів у вікінгів, ввів нову Конституцію, скасувала королівський абсолютизм і передала владу в руки риксдагу. У період т. н. ери свобод (1719-72) у Швеції був уряд, формувалося домінувала в риксдагу партією і відповідальне перед риксдагом. Однак Густав III (1771-92) обмежив владу риксдагу в результаті безкровного перевороту в 1772 і пізніше, в 1789, відновив абсолютизм. Після повалення в результаті державного перевороту в 1809 Густава IV Адольфа (1792-1809) політичний розвиток Швеції йшло вже більш спокійно і мирно.
У 1809 була введена нова Конституція, заснована на поділі влади. Незабаром наполеонівський маршал Жан Батист Бернадот був обраний спадкоємцем шведського престолу, і в 1818 він став королем Карлом XIV Юханом (1818-44). Його політика була консервативна, але разом з тим з'явилася впливова ліберальна опозиція. За часів правління його сина Оскара I (1844-59) і онука Карла XV (1859-72) відбулися багато важливих подій, включаючи введення обов'язкової освіти в 1842, скасування цехової системи в 1846, перехід до вільної торгівлі, введення місцевого самоврядування в 1862 і, нарешті, проведення парламентської реформи в 1866. Остання реформа замінила існував з 15 ст. Чотирьох становий риксдаг на двопалатний.
В кін. 19 в. виникли широкі народні рухи: вільних церков, тверезості, жінок і, найголовніше, робочий. Остання виникло з індустріалізацією країни і носило реформістський характер. Перші представники соціал-демократії увійшли в уряд ще в 1917. Загальне виборче право було введено в 1909 для чоловіків і в 1921 для жінок. У 1932 соціал-демократи стали правлячою партією, висунули плани побудови суспільства добробуту і здійснили їх після 2-ї світової війни.
Після танення льодовиків території Скандинавського півострова стали поступово заселятися народами, основним заняттям яких були полювання і збирання. Заселення почалося з південної частини півострова, який з часом опинився поділений на кілька областей впливу, найбільш могутньою з яких виявилася Свеаланд. Королівська влада посилилася в XIV столітті, і території Північної Європи об'єдналися в Кальмарськой унію. Союз розпався через деякий час і, після тривалої війни між прихильниками незалежності та датської Ольденбурзькою династії, до влади у Швеції прийшов король Густав Васа (Густав I).
Протягом XVII століття Швеція була значною силою в Європі завдяки своїй досвідченій та ефективної армії. У наступне століття королівству опинилося не під силу утримувати свої обширні завоювання - в результаті Великої Північної війни Росія знайшла влада в більшій частині північної Європи і в 1809 р. Швеція втратила східну половину своїх територій.
Індустріалізація XIX століття прийшла до Швеції досить пізно, початок будівництва залізниць у 1860-х рр.. стало важливим чинником для розвитку країни. Почали з'являтися перші підприємства, зокрема, в області електротехніки і хімії. У 1876 р. була заснована всесвітньо відома компанія Ericsson. Швеція зберігала нейтралітет під час Першої світової війни. У 1921 р. був прийнятий закон про загальне право голосу і до влади прийшло соціал-демократичний уряд.
Під час Другої світової війни Швеції також вдалося зберегти нейтралітет і не вступати у військові дії, незважаючи на те, що інші країни Північної Європи піддалися агресії з боку Німеччини (Данія, Норвегія) і Радянського Союзу (Фінляндія). Після війни, в 1950-60-х рр.. уряд провів множинні реформи в соціальній політиці і на ринку праці. Економічне зростання цього періоду призвів до значного підвищення рівня життя в країні.
Політика національної безпеки уряду будувалася на тій ідеї, що свобода від будь-яких військових альянсів в мирний час лише укріпить нейтралітет у разі війни. Пізніше виявилося, однак, що формальний нейтралітет аніскільки не заважає тісній збройового та технічного співробітництва з НАТО.
У 1970-х рр.. економічна ситуація в країні дещо погіршилася, і досить гострою стала енергетична проблема. Критика ядерної енергетики призвела до заборони парламентом будівництва нових реакторів. Після падіння Берлінської стіни в 1989 р. шведська політика повного нейтралітету була переглянута, і уряд висловив бажання вступити в Європейський Союз. Швеція стала членом ЄС в 1995 р.
Королівський абсолютизм. Як і в більшості європейських країн, в XVI і XVII століття Швеція характеризувалися появою все більш ефективної і централізованої адміністрації. У військовому та міжнародному відношенні положення Швеції різко змінилося після того, як вона вступила в Тридцятирічну війну під час правління короля Густава II Адольфа (1611-1632). У результаті своїх військових успіхів Швеція стала великою державою і провідною державою північної Європи. Хоча ріксрод (державна рада) у той час володів великим впливом - наприклад, за царювання королеви Христини та короля Карла XI - влада короля ставала все більш необмеженої, і з 1680 року король став Божою милістю всесильним правителем. Важливою віхою цього періоду була Конституція 1634 року, яку ріксрод використовував для захисту залишаються у нього повноважень. Однак жоден з наступних монархів, таких як королева Христина (роки правління 1644-1654), Карл X Густав (роки правління 1654-1660) або Карл XI (роки правління 1672-1697) не вважав себе зв'язаним цієї конституцією, і на сесії риксдагу 1680 ця конституція була формально анульована і проголошена абсолютна влада короля. Державна рада був замінений Королівським радою, цілком підлеглим королю.
«Ера свобод». Невдачі та поразки в Північній війні (1700-1721) і смерть Карла XII в 1718 році привели до бурхливої ​​реакції проти королівського абсолютизму, який при Карлі XI і Карла XII розвинувся на справжню диктатуру. Вимоги нової форми правління знайшли своє вираження у конституції 1720 року. За цією конституцією влада короля була зведена лише до двох голосам в ріксроде, провідний член якого, президент канцелярії, став фактично главою уряду. Рада, у свою чергу, був відповідальний перед риксдагом, і протягом так званої «Ери свобод» (1720-1772) форма правління розвивалася в парламентському напрямі, тобто ріксрод представляв більшість в риксдагу і його склад змінювався відповідно до складу цього більшості. У теж час поліпшувалося становище недворянських станів. Коли розбіжності в риксдагу перейшли в конфлікт між дворянами і нижчими станами, Густав III (роки правління 1771-1792) за підтримки більшості дворян, за допомогою державного перевороту в 1772 році захопив владу.
Густавианському самодержавство. В густавианському період (1772-1809) влада короля ще більше зміцнилася. Повне неприйняття Густавом III і IV Густавом Адольфом французької революції з її ідеями поділу влади, конституціоналізму та демократії стало причиною конфлікту з більшою частиною як аристократії, так і різночинців у Швеції. Це призвело до вбивства Густава III в 1792 році в результаті змови групи дворян, фанатично чинили опір самодержавному правлінню короля. Поразка у війні проти Росії (1808-1809), коли було втрачено Фінляндія, призвело до державного перевороту, повалення Густава IV Адольфа і прийняття нової конституції.
Монархія в Конституції 1809 року. Конституція 1809 діяла до 1975 року і була, таким чином, найстарішою в світі після конституції США. Вона була сформульована у відповідності з теорією Монтеск'є про поділ влади, з урахуванням конституційного розвитку Швеції. Король був єдиним правителем країни, але при ньому була Рада міністрів, який повинен був підписувати, тобто затверджувати всі рішення. Законодавча влада була поділена порівну між королем і риксдагом, в той час, як стягувати податки міг тільки риксдагу.

Дата добавления: 2015-05-26