Профетика

3.

2.

1.

5.

4.

3.

2.

1.

1.

1.

Вперше в науковому обігу слово «етика» з’являється в Ст. Греції у ІІІ ст. до н.е., коли поширились твори Аристотеля: «Нікомахова етика», «Евдемова етика», «Велика етика». Вважають, що Аристотель, будучи класифікатором, зробив висновок, що мусить існувати наука, як своїм предметом матиме людські чесноти.

Etos – стародавні греки під цим поняттям розуміли моральні якості, які спрямовують людину в певну громаду, а в досократиків під ним розуміли те, що об’єднує одноманіття речей. То ж etos – це передусім явище соціального життя, вимоги, які висувала ромада щодо певних якостей людини.

Етика – слово похідне від етосу. Цицерон виводить новий термін – moralitas – те, що стосується людського життя, спілкування, і на цьому ґрунті виникає мораль. У давньоруській мові також є свій аналог – обичайність, і лише з XVIII сторіччя замість нього починають вживати слово мораль. Розпочинаючи від ХІХ ст. стверджується традиція застосовувати похідні слова для визначення теорії моралі. Мораль і є об’єктом етичної теорії. Предметно закономірності її становлення і вияву розглядаються етикою у трьох основних напрямках: 1) на рівні особистості; 2) на рівні соціально-історичних форм; 3) на рівні вселюдського.

Зенон із Тіціану: «філософ створює сад, де логіка – огорожа, фізика – дерева, а етика – плоди». Коли філософія починає існувати виключно для себе, етика відходить із її структури (позитивізм зводить етику до етикету). Етика є органічною частиною філософії, так як вивчає мораль і намагається розв’язати питання співвідношення добра і зла. М.Лосський в «Умовах абсолютного добра» визначає етику як «науку про моральне питання добра і зла та здійснення його в поведінці людей».

У сучасному житті етика намагається з’ясувати певні закони життя людей, визначити основні тенденції розвитку моралі. Коло проблем дослідження етики: феномен моральності – моральне відношення, моральна свідомість, моральні діяльність; категорії етики: добро, зло, честь, совість, гідність, обов’язок, благо, любов, дружба, кохання, тощо; екологічна смораль і професійна етика.

Функції:

- пізнавальна (становлення моральної свідомості в онтогенезі і філогенезі; на думку Канта, етика має справу з ідеалами, які мають місце в людській свідомості).

- виховна (деонтична етика – опора на належне)

- регулятивна

- комунікативна

- соціалізуюча

- причетна до розв’язання питання про кінцеву мету людського існування.

Проблеми:

- обґрунтування моральних норм і цінностей;

- «релятивізм» і контекстуальність моралі

- «редукціонізм»

- подолання методологічної кризи.

• національне і загальнолюдське в моралі

національне – екологічність, етикет, звичаєвість, краса, традиції, моралістичність, елементи натуралізму, схильність до патерналізму

загальнолюдське: поховання, ідея свободи, етика визнання індивідуальності, трудова етика, категорії: співчуття, приязнь, правдивість, захист слабких, ідея справедливості, ідея добра.

2.

Існує певна множинність етичних теорій – плюралізм етик. Класифікація – за різними критеріями, нпр., за філософськими течіями – етика стоїків, життя, екзистенціалізму, позитивізму, тощо; географічним критерієм, історичним, рівнем абстрагування.

І. За світоглядним принципом розмежовується на 2 течії:

- емпірична – мораль виводиться із життєвого досвіду людей, корелюється із матеріальним світоглядом (етика еволюціонізму – ХІХ ст. – Г. Спенсер, П. Кропоткін, Дж. Міль: «мораль – це ускладнений тваринний інстинкт»; соціологічні школи: «мораль є наслідком соціального життя людей, необхідним аби приборкати їх моральний егоїзм; марксистська школа – Маркс, Кауський – «мораль – для політики – ідеологічної боротьби». Послідовник Троїцький: «основою моралі є політична користь, інтереси пануючого класу»; етика морального почуття – англ.. романтизм XVIII ст.. – «кожна людина має вроджені моральні якості, задані природою». Спирається на методи і факти точних наук про природу і суспільство.

- трансцендентна (теоретична) – пов’язана із вищою силою або є наслідком дії абстрактного людського розуму. За Кантом, в галузі моралі ми завше маємо справу з ідеалами, абстрактною досконалістю, але між ідеалом і дійсністю завжди є опозиція.

Ідеал не може бути вкорінений в дійсність, а є чистою абстракцією. Етика стосується лише ідеального. Для створення моральних законів необхідно абстрагуватися від реальності. Таким чином, мораль за походженням позаемірична. «Мораль існує лише як своє заперечення». Засновники всіх світових релігій, Лао Цзи, Аквінат, Платон, Августин, Шопенгауер, Швейцар, Лосський, К’єркегор, митрополит Іларіон, Сковорода, П.Юркевич, М.Штанкевич)

ІІ. Пов’язана з вихідними принципами основи етичного вчення: залежно від визначення добра (користь, щастя, свобода, закон, людська діяльність, любов, благоговіння перед життям. Карл Отто Апель – «етика дискурсу», «етика ненасильства», «етика гедонізму», «етика стоїцизму», «етика утилітаризму», «етика обов’язку» або деонтологічна (Кант), «етика любові», тощо

· в історії існує 2 концепції абсолютного і відносного в моралі:

1) Автономістська (Ніцше, Шпенглер, екзистенціалізм, романтизм) – мораль існує або на рівні індивіда або певної групи («у кожного своя мораль»);

2) Універсалістська (Швейцер, Кант, просвітництво XVIII ст., Толстий) – визнає спільні цінності: сучасна людина може не зрозуміти традиції античного грека, але не мораль (мудрість, мужність, справедливість)

Етика як філософія і теорія моралі – явище динамічне і змінне в історії людства, однак всі етичні вчення пов’язані із спробами виявити всі найважливіші і універсальні моральні цінності.

ЛЕКЦІЯ 2

ПОНЯТТЯ МОРАЛІ, ЇЇ СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ

1. Сутність моралі

- як спосіб духовно-практичного освоєння світу людини

- як вияв індивідуальної і суспільної свідомості

2. Структура і особливості функціонування моралі

3. Соціальний детермінізм і мораль

- абсолютне і відносне в моралі

- єдність моралі і багатоманітність моральності

- мораль і право

- мораль і звичай

- мораль і релігія мораль і політика

- мораль і економіка

Поняття моралі є контекстуальним:

1. людська доброчесність;
2. царина духу, свідомості, зокрема суспільної (Дефініції моралі часто мають ґанджі, бо часто випливають із ідеологічних концепцій)
3. як певний резидент трансцендентальних сутностей (до людини промовляє Бог через сумління)
4. як вольове зусилля людини (від стоїків, Шопенгауер, близько Ніцше)
5. як область суспільно-значущої і необхідної людської поведінки (у формі масового стереотипу)
6. як особлива мотивація вчинків, що виходить із совісті (подолання прагматизму, меркантилізму, тощо)
7. ідеологія, світогляд – певна моральна система ідеологією нав’язується.

Мораль виявляє себе на індивідуальному і суспільному рівнях. Моральний вимір людської особистості виявляє себе в індивідуальній моральності (моральна практика). Ще з античності це міра опанування людиною самої себе, звідси проблема провини людини і її відповідальності. Мораль – міра опанування гріховності (стоїки, неоплатонізм, християнство, Кант) в деонтологічній етиці. Опанування себе передбачає певну аскезу (дисциплінованість духу). Спіноза: «Моральна людина – та, що вміє за допомогою духу опановувати пристрасті», аналогічно – Декарт: «Слід приборкувати негативні афекти – ненависть, песимізм, тощо, і заохочувати позитивні – радість, співчуття…».

Але мораль можна тлумачити і протилежно – як спосіб розкриття внутрішнього, людина стає собою. Індивідуальна мораль багато в чому традиційно тлумачиться як міра людяності людини. Проблематика сучасної філософії великою мірою зосереджена в етиці і тут виникає проблема орієнтиру (вартості, цінності) за власними межами – проблема моралі абсолютів або ідеалів. Поза ідеалом мораль зрозуміти неможливо.

Ідеал – уявлення людей про належну досконалість людини або світу. Мораль у виді норм чи індивідуальної совісті так чи інакше скеровує людину до досконалого. Особливість морального мислення – нормативність. Можна ототожнити мораль і людську совість, але це звужує рамки. Внутрішня орієнтація на ідеал є найефективнішим способом морального буття. Таким чином, мораль – це система ідеалів.

Реалізований ідеал перестає бути ідеалом. Абсолютне добро не може бути здійснене. Моральне буття в часовому відношенні не має меж – воно скероване в майбутнє. Моральна вимога звертається до людини з настановою стосовно ще не здійсненого. Мораль існуватиме поки існуватиме людство, так як припинення морального буття – відсутність майбутнього. Найбільший гріх – гордість (я – ідеал), звідси – лише інволюція і регрес.

Вольтер: «Якби не було Бога, слід було б його вигадати», Сковорода: «хочеш бути Богом – будь ним». Коли людина цілковито замикається в своєму ототожненні себе з собою – це кінець, з Богом – потенція прогресу.

В моральному житті не може мати місце зовнішній примус: лише власний вибір робить істоту відповідальною, вимушені дії – аморальні.

Чи існує ситуація, що ставить людину поза межі добра і зла? Тоді людина перестає бути людиною. Неможливо змоделювати ситуацію, де людина не мала б морального вибору. Епіктет: «Людина має право вибору навіть коли її голова покладена на плаху». Для морального життя свобода є чільним атрибутом.

Моральний вибір людського суспільства містить ті ж особливості, що й індивідуальна моральна свідомість:

1) ідеали; 2) спрямованість на приборкання гріховності; 3) моральні вимоги.

Мораль і гуманізм в сучасному суспільстві співпадають.

Мораль виявляє такі особливості:

1. можлива лише за наявності свободи волі
2. наявність ідеалів
3. має всезагальну форму. Моральне може бути суто індивідуальною, бо передбачає певну співпрацю.

Мораль виявляє себе як духовно-практичний спосіб освоєння людиною світу. За допомогою науки людина скеровує себе до істини, зменшуючи обсяг незнання. Часом виникає ілюзія всемогутності науки (застерігав Кант).

· 3 компоненти морфології моралі:

1.моральна свідомість – моральні поняття, приписи, вимоги, принципи, етичні категорії та ідеали.

Моральний ідеал – образ належної моральної досконалості (може бути персоніфікованим – Бог, святі, і не персоніфікованим – моральні кодекси)

Властивості:

1) імперативність; 2) нормативність.

Моральна норма – правило, що налаштовує на ідеальну взірцеву поведінку. Моральна норма у своїй реалізації завжди є складною і вимагає універсалізації (оцінки в категоріях добра і зла).

2.моральна діяльність – свобода дії, вибору, волі; передбачає певну кореляцію між метою та засобами.

Моральний вчинок – основа здійснення моральної оцінки, маніфестація моральної свідомості, єдиний практичний спосіб виявити власну моральність.

3.моральні відносини – повага до інших, співчуття, дружба, любов, етикет, культура спілкування. Конфуцій: «золоте правило моралі»

· мораль і звичай

Часом ототожнюються через етимологію: mos, moralis – звичай; Але – мораль в першу чергу передбачає свободу вибору, на відміну від звичаю («як усі»). Коли Людина свідомо відмовляється від звичаю – актуалізує свою моральну свідомість. Звичаї мають локальну силу: «живи так, як мусять жити усі». Звичай не є мораллю, а її об’єктом.

· мораль і релігія

Це відношення має важливий вплив на питання критерію моральності. Релігійний погляд на мораль походить з того, що віра в Бога дає єдино можливе обґрунтування «божественності» моральних принципів, які ніби протилежні «ницим» схильностям людини і суспільному життю, що захлинулося в пороках. З цієї т.з. єдине джерело морального начала в людині – Бог, що створив людину «за образом і подобою» і дав людині заповіді.

На користь релігійного обґрунтування моральності:

1) людина за своєю природою прагне до вдоволення егоїстичних інтересів і тому не здатна сама виробити моральні поняття;

2) в суспільному житті чесноти не завжди винагороджуються, тому виконання моральних засад забезпечує віра в потойбічне життя (покара чи винагорода);

3) всі моральні основування історично були сформульовані в межах релігійних вчень.

Але французькі матеріалісти висунули «теорію розумного егоїзму».

· мораль і право

Мораль не має такого гаранта здійснення як держава; мораль здійснюється не шляхом примусу, але самопримусу. Гарант виконання моралі – людське сумління. Примусової моралі не існує – страх не є моральним чинником, лише совість. Стереотип тоталітарної держави: «сильна держава зробить людей моральними» - рідко, хіба більш хитрими й лицемірними, вибудовується стратегія «подвійних стандартів». Хоча – проблема впливу суспільних стереотипів на моральність суспільства (TV, організованість, акуратність, тощо).

· мораль і політика

Це співвідношення – етична проблема. 2 підходи: Аристотель і Макіавеллі.

Гоббс: «все призначення моральності – для політики, моральна чеснота – укріплення устоїв держави».

Французькі матеріалісти: одна із найважливіших цілей політики – за допомогою «розумного» законодавства створити особисту зацікавленість всіх людей в моральних вчинках і оцінювали державну політику з т.з. морального критерію.

Кант, неопротестантизм – політика повинна будуватись за принципом практичної доцільності.

Мораль – «ідеальний», вільний від будь-яких розрахунків принцип.

· мораль і економіка

А.Печчеї – «принципи нового гуманізму»: «кожна генерація зобов’язана залишити нащадкам світ кращий, ніж одержала»; «видова свідомість повинна мати пріоритет над національною і класовою свідомістю»; «етика помірності має зайняти місце міфу над споживацтва».

6 цілей людства: 1)зовнішні межі; 2)внутрішні межі; 3)культурний спадок; 4)світова спільнота; 5)людське житло (кількість населення); 6)виробнича система.

«трагедія спільного майна»; І.Франко «Що таке поступ», М.Вебер «Економіка залежить від моралі».

· мораль і наука

Наукове мислення теоретичне, базується на логічній абстракції, має строго впорядкований характер, аналізує об’єктивні закони дійсності і встановлює істинне знання про них. Моральне мислення – єдність раціональних і чуттєвих елементів (емоції, переконання). Діяльність моральної свідомості скерована не на встановлення істини чи знання, а формулювання життєвих цілей і способів поведінки, прийняття практичних рішень і вибір вчинків.

2 аспекти:

1. значення моралі для науки (евтаназія, клонування, штучне запліднення, розщеплення атома, тощо);

2. значення науки для моралі –необхідність наукового обґрунтування моральних принципів.

Неопозитивізм: істина і моральність – несумісні поняття, нормативна етика не може бути наукою.

· мораль і мистецтво

В мистецтві мають місце добро і зло, обов’язок, щастя, тощо, як і нормативна етика. В мистецтві ці проблеми в художній формі, багатосторонньо і діалектично, дидактичніше, ніж будь-яка абстрактна теорія моралі. Але митець завжди тенденційний.

2 формати відношень:

1. морально досконале – в мистецтві естетично прекрасне; суспільно орієнтоване мистецтво;

2. чисте мистецтво – мистецтво заради мистецтва.

ЛЕКЦІЯ 3

ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

1. Категорії етики як основні поняття моральної свідомості
2. Добро як вихідна моральна цінність. Критерії добра.
3. Проблема морального зла.
4. Обов’язок та совість.
5. Честь та гідність.

Під категоріями розуміють основоположні поняття етики, які виступають відображеннями найзагальніших властивостей моралі, найважливіших моральних цінностей і є водночас активними формами інтелектуальної діяльності. Моральна дія відбувається завжди в контексті понять «добро», «зло», і т.д. – здійснюється вибір цінного. Категоріальний спосіб мислення починав розробляти Арістотель. За допомогою моралі відбувається об’єднання людини і ідеалу. Цінність є водночас і суб’єктивною і об’єктивною. Ціннісна спрямованість людини – атрибут людського життя. Цінності: практичні і духовні.

В сучасній етиці немає систематизованої системи категорій. Є категорії, в яких відображені моральні цінності: добро, честь, гідність, щастя як самоцінність, сумління, свобода, любов.

Добро – синтезований моральний ідеал. Еріх Фром: «вищими є цінності, за допомогою яких людина здійснює трансцендентальний вихід – за межі емпіризму. Бог – найвища цінність сама по собі. Нижчі цінності підпорядковані людському існуванню.

Розрізняють цінне і корисне. Корисне – не завжди цінне (знаряддя, речі). Корисне – тотожне благові. А найвище моральне благо – це добро. Гегель: «вихідна мета людської діяльності – здобуття блага». Щастя в абсолютному значенні – це добро, яке є кінцевою метою моралі.

Добро – найвища моральна цінність; найважливіша і найскладніша для вирішення. Добро виявляє себе як відносне релятивне поняття. Етика завжди шукала проявів добра. На моральне добро ми можемо дивитись як на взаємозв’язок абсолютного і відносного. Ми маємо право розробляти ієрархію добра. Конкретизація абсолютного добра формулюється внаслідок суб’єктивного критерію цінностей. Те, що не входить до складу моральних цінностей – зло. Виходячи за межі власного досвіду, потрапляємо в царину ідеалів.

Проблеми: можливість зла як передумова морального добра, цілі і засоби – здатність добром робити добро.

• концепції розуміння добра:

1. добре як корисне (утилітаристична);

2. добре як істинне (античність);

3. добре як цілісне (система) (Ляйбніц, Августин);

4. добре як приємне (гедоністична);

5. добро як щастя (евдемоністична)

• зло як «антиблаго» і моральне зло

зло взагалі – стихія лиха, те, що підриває потенції продуктивності буття, умови і засоби виживання, фізичного і духовного розвитку людини.

Моральне зло – зло, яке людина обирає. Добро наче більш «природне» для людини, відповідає позитивній скерованості її існування.

• види морального зла і єдність його природи

Х.Л.Борхес «Загальна історія безчестя»

А.П.Скрипник: у моральному злі можна виділити 2 головні «протоформи»:

І. ворожість – таке панування суб’єкта над людьми і навколишнім світом, таке їх використання, що завдає шкоди, руйнування, загибелі. Це: гнів, ненависть, агресивність, жорстокість.

ІІ. розпущеність – підпорядкування зовнішнім обставинам і власним нахилам, що веде до перетворення самого себе на пасивний предмет, деградації, руйнування фізичних і духовних якостей. Це: легкодухість, боягузтво, слабкість, тощо.

Св. Павло: «ми не маємо боротьби проти плоті і крові, але проти … світоправителів цієї темряви, піднебесних духів злоби»

• типові концепції зла

Античність – синкретизм етичних і естетичних цінностей (космос – найвище втілення добра: «як належить, порядно» = «як у Космосі»).

Християнство – зло = гордість, погорда. Августин, Аквінат: «теодицея».

Марксизм – дисгармонія між загальнолюдськими інтересами і інтересами певного класу.

ХХ сторіччя – концепція «банального зла»: Г.Арендт «Ейхман у Єрусалимі. Звіт про банальність зла», 1963. психологічно не викликає сумнівів, що величезна маса зла впродовж останнього сторіччя творилась людьми без совісті, уяви і навіть справжньої ненависті – тупими виконавцями, яких надихали хіба кар’єризм та страх перед начальством. С.Лем, у критиці роману Т.Манна «Доктор Фаустус» засуджував схильність демонізувати злочини нацизму, «розгледіти риси – хоча б пекельної – величі в нісенітниці, єдиний предмет гордощів якої – число жертв».

Мода на «звабливого красеня-Диявола» - «Адвокат диявола», «Майстер і Маргарита», «Диявол носить Прада»: соціально успішний, вродливий, об’єкт заздрощів і поваги.

Риси:

- порушення суб’єктом зла порядку і міри, узгодженості з іншими рівно порядковими одиницями (етимологія: англ.. evil і нім. Ubel від тевт. Ubilez – «те, що виходить за належну міру», «те, що переходить власну межу»;

- зосередженість на собі (Г.С. Батищев – «своє центризм»);

- самоствердження всупереч іншим і за їх рахунок.

Таким чином, моральне зло – своє центристське самоствердження суб’єкта всупереч інтересам інших суб’єктів, а також цілого, до якого він належить.

Вперше почав писати Демокріт: людина повинна діяти із почуття обов’язку. Протиставляє йому почуття страху.

Обов’язок – зовнішній примус чи внутрішнє переконання?

І позиція: деонтологічні цінності є домінантними в етиці: категоричний імператив Канта, стоїки, кініки, Лютер, К’єркегор, етики ХХ ст. – Ч.Брод, Е.Юїнг). Кант, бо його розуміння людини пов’язане з тим, що людина з необхідністю мусить виконувати обов’язок. Тут кант ригорист, як і кєркегор. Згідно із деонтологічним підходом, обов’язок та щастя не співпадають. Моральна аксіологія намагається не ґрунтуватися на понятті блага.

ІІ позиція: аксіологічні – Епікур, Лукрецій, Гоббс, Х’юм, Фейєрбах, Рассел (змішення і співвідношення добра і зла). Не заперечує власного бажання бути щасливим. Людина живе не тільки з почуття обов’язку, але прагнення щастя притаманне людському життю. Тому слід узгодити внутрішній потяг до щастя та почуття обов’язку.

Суттєва особливість морального погляду: поділ на світ сущого і світ належного. Людська етика – наука про належне (англ.. утилітаризм І.Бентам: «деонтологія» - гр. deon – належне).

Проблема співвідношення суспільних, професійних вимог і морального обов’язку як такого (напр.., «кодекс воїна» і «не убий»).

• Категоричний імператив – має 3 форми:

1. «формула універсалізації» - чини відповідно до тієї максими, керуючись якою можеш побажати аби вона стала загальним законом;
2. «формула персоналізації» - чини так, щоб ставитись до людства як у своїй особі, так і будь-кого як до мети, але не засобу;
3. «формула автономії» - воля людини має бути не просто підкореною закону, а лише таким чином, щоб розглядалась як така, що дає закони самій собі».

Філософ-естетик Х. Йонас «Принцип відповідальності»: «чини так, щоб результати твого чину не були руйнівничими для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовинам подальшого існування на світі».

Отже, моральний обов’язок зводиться до системи вимог, що міститься в тій чи іншій моралі. Обов’язок завжди поповнюється новими обов’язками. Обов’язок – уявлення людини про морально-ідеальне і вимоги по здійсненню ідеального в людській діяльності; обов’язок являє собою внутрішнє переконання людини в необхідності жити за вимогами морального ідеалу. Це ніколи не примус, але самопримус. Така етика гуманістична, бо не дивиться на людину як на злу істоту й припускає її щастя. Щастя досягається тоді, коли ми діємо відповідно обов’язку.

Обов’язки: сімейний (щодо батьків, дітей, подружній), родинний, національний, патріотичний, фаховий, загальнолюдський, перед Богом.

Категорія обов’язку – позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання + відчуття своєї суб’єктивної причетності.

• Совість – критерій для визначення реального обов’язку

Сучасна етика – етика совісті, під совістю розуміють такий стан моральної свідомості людини, який пов'язаний із її самооцінкою, завжди спрямована на з’ясування того, чи відповідає наша поведінка і чи узгоджується з ідеалом. Совість – ідеальна частина сутності, індивідуалізований вияв моральної свідомості суспільства. «Совість – іскра Божа в нас». Тому, совість – ідеальне в нас, що має право нас засуджувати.

Помилка – спроби раціоналізувати совість!!

Сократ: «джерело моральних суджень людини – її самопізнання», Кант: «внутрішнє судилище».

Соловйов до «тканини совісті» відносить: сором, жалість, доброзичливість

Шопенгауер: «Совість водночас і суддя, і прокурор, і вона ніколи не може здійснити виправдання людини, якщо людина здійснила якийсь гріх. У виграші цього процесу завжди буде прокурор».

Швейцар: «Чиста совість є вигадкою диявола, бо вона виправдовує нас, хоча не може бути адвокатом».

• Види совісті:

1. чиста (ідеальний стан), нпр., безгріховність.
2. певна (людина переконана в своїй самооцінці)
3. непевна
4. скрупулярна (дивиться на себе як на злу істоту)
5. фарисейська (помічати пилинку в чужому оці, не бачачи поліна у власному).
• Розкаяння:

Зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки і свідомості. Тільки вільне.

4 елементи:

1. визнання певних дій чи помислів як таких, за які несе відповідальність;

2. відкрите їх засудження;

3. вияв готовності зазнати за них справедливого покарання;

4. перебудова внутрішніх засад свого буття у світлі позитивних духовних цінностей.

Покаяння – покута – спокута.

Гр. metanoia – зміна розуму; лат. poenitentia (poena – покарання); євр. тшува – повернення, поворот, відповідальність.

Отже, совість – це внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки.

Честь – категорія, що відображає соціальність людини – належність до конкретного типу спільноти і усвідомлення себе суб’єктом цієї спільноти як носій її чеснот. Історично поняття честі складалося як над індивідуальне. Індивід усвідомлює себе як «орган» роду і реалізовує свою суспільність шляхом утвердження престижності роду. Дотримання вимог честі – важлива умова творення моральної традиції (соромно бути боягузом, не шанувати предків, компрометувати рід своєю поведінкою, тощо). Так, відомий феномен культури середньовіччя – лицарська честь – ґрунтується на конкретних приписах і заборонах.

В контексті честі критерієм цінності вчинків стає принцип: не осоромити честь роду, фамілії та станову честь. Згодом поняття честі охоплює і професійну сферу. Проблеми: захист певних некомпетентних представників професії як псевдо прояв професійної честі (педагоги, справа лікарів).

Гідність – відчуття самоцінності та відповідне відношення суспільства; відрізняються від честі на підставі індивідуалізації досвіду відношення людини до світу і себе самої. Утверджується в епоху Відродження: «право зватися людиною накладає величезна моральні зобов’язання: примножувати чесноти людства». Т.ч., гідність людини визначається її об’єктивними якостями і гідна поваги та людина, яка є носієм чеснот. Але моральна максима відношення вимагає не принижувати гідності будь-якої людини, навіть коли вона сама поводить себе негідно чи має «сумнівну» репутацію. Людина із розтоптаною гідністю – звір, бо орієнтується лише на інстинкти виживання.

Принципи гідності особи:

1. об’єктивується діяльністю особистості, що утверджує чесноти людства;
2. гідність має бути принципом ставлення суспільства до людини – визнання цінності кожної особистості та створення атмосфери поваги до особи: а) як такої; б) залежно від її внеску в загальносуспільний добробут.
3. гідність є виявом самосвідомості особи і має моральну цінність, коли самоповага оперта на об’єктивні підстави: реальну чи потенційну цінність особистості;

ЛЕКЦІЯ 4

ЦІННОСТІ: ЩАСТЯ, СЕНС ЖИТТЯ, ЛЮБОВ

1. Розуміння щастя і його основні чинники

2. Проблема пошуку сенсу життя та ставлення до смерті

3. Любов як предмет філософсько-етичних роздумів

Ідея щастя присутня у всіх культурах, але виразно – тільки у західній культурі, що пов’язує щастя із зусиллями людини. У культурах Сходу метою людського життя є виконання обов’язків у заданій системі координат (залежно від народження). Відтак, для них щастя – побічний ефект, необов’язковий і інколи навіть зайвий, бо „притуплює” розвиток.

Сократ: самопізнання, кініки – свобода, кіренаїки – hedone.

Сучасні концепції: Голдштейн, Хорні – самоактуалізація, потреба в любові і розумінні; виділяють поняття „духовного здоров’я”.

Аристотель: мудрість + розсудливість + мужність + гострота розуму + рівність + дружність

Кант: вдоволення бажань, екстенсивно в сенсі кількості, інтенсивно в сенсі тривалості, протенсивно – в сенсі глибини.

· 2 основних підходи:

І. евдемоністи – (евдемонія – покровительство богів); Епікур, Спіноза, Гассенді, Гольбах, Рассел; прагнення до максимального щастя для найбільшої кількості людей має бути усвідомленим принципом моральної поведінки;

ІІ. стоїстичний – «доброчесність є достатньою для щастя» Сенека: людина має тим більше шансів бути щасливою, чим менше зосереджується власне на досягненні щастя – «найщасливіший той, кому не потрібне щастя».

Ц.Норвіл, польський поет ХІХ ст.: «Людина, щоб бути щасливою, має знати: 1) на що жити; 2) для чого жити; 3) за що вмерти. Відсутність однієї складової – драма, двох – трагедія».

З парадокси щастя:

1. хто хоче бути щасливим, хай стережеться зовнішніх благ;
2. хто хоче бути щасливим, обмежує свої потреби;
3. хто хоче бути щасливим, уникає задоволень.

Основні чинники людського щастя:

1. Задоволення людських потреб;
2. Усвідомлення осмисленості власного буття;
3. Цілісність буття.
4. Повнота буття;
5. Гармонійні стосунки із зовнішнім світом (Акутагава Рюноске: «Щоб бути щасливим, слід любити повсякденні дрібниці».

Для досягнення щастя людина повинна:

1) мати ясне уявлення про життя, спроможне зробити її існування повним і осмисленим;

2) т.я. «хронічного» щастя немає як нетанучої криги (Герцен), людина має триматись за своє прагнення до щасливого життя, реалізовувати його у всіх ситуаціях морального вибору;

3) для відчуття щастя абсолютно необхідний збіг у достатній мірі актуального стану буття і уявлення про те, яким воно має бути.

А.М.Толстой: «Щастя залежить не від обставин, а від себе; є 2 бажання, здійснення яких може принести істинне щастя людині – бути корисним і мати спокійне сумління».

М.Пруст: «Щасливі роки – втрачені роки, робота відбувається тільки в стражданні»

Дж.Леббок: «Існує не тільки щастя обов’язку, але й обов’язок щастя»

Татаркевіч – 4 види людського щастя:

1. цілком об’єктивне – щаслива доля, успіх, життєвий талан;

2. суто внутрішній, психологічний стан інтенсивної радості, захвату, блаженства;

3. філософський аспект – евдемонія = володіння вищими благами людини;

4. суб’єктивна моральна реакція на володіння вищими благами – задоволення від життя загалом.

Щастя – остаточна мета людських зусиль, стан «коли більше нема чого бажати», критерій досконалості в мистецтві жити.

Поняття «щастя» і «сенс життя» органічно пов’язані між собою. Однак розуміння сенсу життя не завжди пов’язане із щастям. Християнське розуміння переносить щастя у потойбічний світ.

Життя кінечне, і тому вимагає свого сенсу – конечність надає сенсу. У 1892 р. Альберт Хейм опублікував дані, що свідчили про дивовижну подібність досвіду близькості смерті в 95% опитаних, які пережили серйозні нещасні випадки. Згодом існування в передсмертному стані певних стадій і мотивів підтвердили й інші дослідники. Так, підсумовуючи, амер. проф. Р.Ноєс дійшов висновку про існування 3 стадій вмирання:

1) «опору», відчуття загрози й страху перед смертю;

2) «огляду життя»;

3) «трансцеденції», пов’язаної з переходом до містичних чи «космічних» станів свідомості.

· Стадіальна картина досвіду вмирання смертельно хворих (Е.Кюблер-Росс):

1. ні, тільки не це, такого не може бути;
2. гнів або фрустрація: чому я, коли мені ще так багато треба зробити;
3. спроби «обдурити» смерть і виграти час;
4. період страху або депресії;
5. спокій, примиреність із своїм станом.

У ХХ сторіччі багатовікова «культура вмирання» замінюється «замовчуванням» смерті, її ігноруванням і відкиненням за межі суспільства, інколи – навіть не усвідомленням (японські діти та комп’ютерні ігри). Таке «відкинення» смерті наново загострює проблему сенсу життя. Коли не думаєш про смерть, складно говорити про сенс цього відрізку буття до неї.

Сенс життя набувається і усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей довкола особистісно визначеної потреби. Причому, сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне, бо особа неминуче доходить до усвідомлення обмеженості та ілюзорності цінностей, які її вабили. Це повинні бути цінності, які здатні організувати духовну енергетику людини в гармонійне ціле з тим, щоб опредметнитись в суттєвому: в науковому пошуку, в предметно-естетичному формуванні середовища, в творчих моральних стосунках, у професії, коханні чи сім’ї, щирій дружбі, тощо.

Духовна потреба самоздійснення стимулюється творчою природою людини, яка потребує зусиль розуму, глибини почуттів, волі, сили характеру, фізичних зусиль. Лише таким способом – шляхом опредмечення себе в діяльності, в моральних стосунках людина здобуває відчуття справжності буття.

Сенс буття не є щось стале, раз назавжди здобуте і незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характеристикою духовності: зупинка в русі до само пошуку, до творчої взаємодії зі світом – це початок духовної смерті.

У виховному процесі є 2 «негативних» результати: «прибиті життям» невдахи, що розчаровані у високих ідеалах та молодь, орієнтована на успіх будь-якою ціною.

Отже, сенс життя не покладений десь зовні, поза людиною, а здобувається у свідомому творенні життя.

Моральний принцип любові є в контексті будь-якої релігії. Як він спрацьовує в етиці? В більшості релігійних текстів пов’язується вимога любові до Бога і до людини. Людина не може усвідомити значення любові, поки не надасть їй сакрального змісту. Любов є передусім онтологічним принципом існування і лише в моральному житті суспільства набуває форми вимоги.

Однак в цій сфері є ряд парадоксів: людина не вірить в любов, бо інакше не було б потреби її сакралізувати (апелювати до Бога; однак постійно любові шукає, сподіваючись, що вона відбудеться. Людина більше сподівається на зустріч з любов’ю, ніж перебуває у стані любові.

За допомогою любові визначається найвищий моральний ідеал – Св. Павло «Перше послання до Коринтян, 13:1-8» - гімн про любов: «Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Любов ніколи не перестає!».

Любов не піддається раціоналізації, тому простіше визначити, чим вона не є. Розум неспроможний сприйняти любов як таку – бо це не рівень логіки, а інтуїції. Феномен любові передусім емоційно-чуттєвий.

· Грецьке розуміння любові – 4 види:

Ø Сторге – природний потяг людини до людини, причому рідної (діти і батьки);

Ø Філія – братерська, відносини між друзями, «поєднання подібного»;

Ø Ерос – пристрасний потяг до сексуально привабливого чи досконалого об’єкту, того, що являє для людини суб’єктивну цінність;

Ø Агапе – самовіддана, діяльна, як творчість і самотворчість.

Любов як вміння прощати іншим, співстраждати, служити людям. Агапічна любов виявляє себе як самоціль.

Діалог Платона «Бенкет» про любов духовну і чуттєву.

У середньовіччі – лицарська любов, куртуазна література – апеляція до еросу, окультурений статевий потяг. З’являється мотив любові як страждання (розлука, зрада, ревнощі).

Шопенгауер: «любов як активне співстраждання людині – спроба втрутитися у життя людини з благими намірами, яка зрештою закінчується збільшенням страждань»; символ – «люди як дикобрази, що їм бракує внутрішнього тепла, тягнуться і горнуться один до одного щоб зігрітись – і колються».

Еріх Фром «Мистецтво любити»: не здобувається, а відкривається людині зсередини. Сутність людини – божественна. Т.ч., любов виявляє себе як мистецтво, яким більшість людей не володіє, хоч людина несе в собі інтуїтивно закладене вміння любити. Тому люди ставляться до любові скептично. Розглядає любов як творчу активність у таких формах:

1) турбота; 2) чуйність; 3) повага; 4) дійсне пізнання.

Ніцше дивиться на етизовану любов, за допомогою якої обеззброюється людину: «любов до ворога – демонстрація власного безсилля, подолати зло без зброї, без сили людина не може». Сила жодним чином не є злом, але добром; облудна християнська мораль – для слабких істот. (Бог помер, людина вбила бога).

М.Бердяєв: «Любов являє собою один із найважливіших проявів людської свободи». Це справа вільної ініціативи, являє собою основу будь-якої творчості і неможлива з примусу. Здоровим глуздом цю свободу збагнути неможливо.

ХХ сторіччя перетворює любов на принцип гуманізму універсального значення: етика дискурсу, етика ненасилля.

ЛЕКЦІЯ 5

ФЕНОМЕНИ І ПРОБЛЕМИ ПРИКЛАДНОЇ ЕТИКИ

1. Принципи морального спілкування та етикет

3. Етика і екологія: екологічна етика, еволюційна етика, етологія, біоетика.

Дата добавления: 2015-05-26