Поняття, види способи тлумачення права

Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфі­кації (коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумачення правової норми.

Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридич­них наук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їх обумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливим політико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.

Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усьо­го закону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту пра­вової норми. Іншими словами, це таке роз'яснення, яке має юри­дичне значення і яким можуть керуватись усі органи та особи, котрі застосовують законну норму.

Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, що відбувається у свідомості особи, яка застосовує правову нор­му, з'ясування змісту правової норми та її пояснення.

По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правової норми.

Отже_; тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права щодо з'ясування і роз'яснення змісту норм права з метою їх правильної реалізації, яка може виража­тися в особливому акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і казуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулю­вання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Його часто називають «нормативним» тлумаченням.

Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до ство­рення правових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих пра­вил поведінки. Не вважається тлумаченням видання положень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаяк останні є нормативними актами і самі зумовлю­ють правові правила поведінки.

Казуальне (індивідуальне) тлумачення стосується конкрет­ного, одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного «казусу», що визначається конкретними обставинами справи. Воно не має загального зна­чення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин і на інших його учасників. Казуальне тлумачення може бути також офіційним, але не має загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми з урахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддя тлумачить право­ву норму під час вирішення конкретної справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставі службового обов'язку і має юридично значимі наслідки.

Автентичне тлумаченн я проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом центральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити

підвідомчих організацій і підприємств із приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.

За всіх цих різновидів загального офіційного тлумачення оформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення. Ці акти нових норм не створюють: вони слу­гують своєрідним додатком до нормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.

У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти: а) тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовному акті, що підпадає під його юридичну силу та є обо­в'язковим для учасників тих конкретних суспільних відносин, з приводу яких виноситься правозастосовне рішення (вирок, постанова тощо);

б) тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовного процесу. Вони фіксуються в матеріалах такого про­цесу, мають визначене юридичне значення, оскільки правопо­рушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгоди навести мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органу, який перевіряє законність і правомірність правозастосовного акта з конкретної юридичної справи. Перебуваючи в межах компетенції цього органу, воно вважається обов'язковим для всіх учасників справи.

Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, що дається не уповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридич­ної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За фор­мою воно може бути як усним, так і письмовим.

Неофіційне доктринальне тлумачення — це наукове роз'яс­нення правових актів, змісту і цілей правових норм, що міститься в теоретичних планах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях. Коли йдеться про док­тринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характер і ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути сис­тематизованим і несистематизованим.

Систематизоване тлумачення являє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права.

Несистематизован е тлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки, доповняльної аргументації, зведення до системи, наприклад через організацію дискусій, конференцій тощо.

Компетентне (професійне) тлумачення дається юристами (наприклад адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється також членами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змісту закону є професійним обов'язком.

Буденне тлумачення дається особами, які виражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їх по­всякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення в практиці дотримання громадянських прав, під час виконання ними громадянських обов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав.

За обсягом розрізняють адекватне (буквальне), обмежуваль­не (звужене) та поширене (розширене) тлумачення.

Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, коли зміст і письмовий виклад норми права збігаються.

Обмежувальне (звужене) тлумачення — це зміст норми пра­ва вужчий за її буквальне значення.

Поширене (розширене) тлумачення — це зміст норми права ширший за його буквальне значення.

Розрізняють також способи тлумачення, а саме:

а) мовне (граматичне ) з'ясування змісту правової норми че­рез досвід її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства;

б) логічне з 'ясування змісту правової норми завдяки безпо­середньому використанню законів і правил формальної логіки;

в) систематичне з'ясування змісту правової норми залежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інсти­тутів і галузей права;

г) історико-політичне з'ясування сутності правової норми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов;

ґ ) телеологічне (цільове ) — аналіз сутності правової норми через з'ясування її мети;

д) спеціальне юридичне — аналіз норми, яка містить юридич­ну термінологію, розуміння її конструкції з позиції юридичної науки, техніки і практики.

18 Поняття. Зміст і види правових відносин.

Та частина суспільних відносин, які регулюються нормами права, і назива­ються правовими відносинами, або просто правовідносинами.

Правові відносини - це врегульовані нормами права суспільні вольові відносини між двома і більше суб'єктами, що взаємопов'язані між собою суб'єктивними правами і юридичними обов'язками, які забезпечуються й охороняються державним примусом і виника­ють, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

У суспільстві наявна уся розмаїтість правових відносин. Вони мають різний характер, а тому їх класифікують за різними кри­теріями, що й дає можливість пізнавати їх сутність і особливості у процесі реалізації правових норм і права загалом.

Правовідносини підрозділяють на такі види:

1. За галузями права (за предметом правового регулювання) правовідносини поділяють на:

- матеріальні (конституційні, адміністративні, цивільні, кримінальні та ін.);

- процесуальні (цивільні процесуальні, кримінально-процесу­альні, адміністративно-процесуальні та ін.).

2. За кількістю суб'єктів, які поділяються на:

- прості (два суб'єкта);

- складні (три і більше суб'єктів).

3. За характером поведінки суб'єктів правовідносини поділя­ють на:

- активні (виконання обов'язків, повноважень);

- пасивні (утримання від певних дій).

4. За часом тривалості правовідносини поділяють на:

- довготривалі;

- короткочасні.

5. За методом правового регулювання (або за волевиявленням сторін) їх поділяють на:

- договірні (укладання цивільного договору);

- управлінські (наявність державних чи інших законних пов­новажень).

6. За ступенем визначеності (або рівнем індивідуалізації суб'єктів) їх поділяють на:

— абсолютні (визначена одна уповноважена сторона, наприк­лад, власник у відносинах власності);

— відносні (точно визначені права і обов'язки всіх учасників продавець і покупець у відносинах купівлі-продажу).

7. За функціональним призначенням правовідносини поділя­ють на:

— регулятивні (відповідність поведінки суб'єктів приписам норм права);

— правоохоронні (державна захищеність правовідносин від по­рушень і відтворення порушеного права).

Зміст правових відносин характеризується поєднанням їх юридичного і фактичного змісту.

Юридичний зміст правовідносин - це зафіксовані у правових нормах суб'єктивні юридичні права та обов'язки їх учасників.

Фактичний зміст правовідносин - це реальна поведінка учас­ників правовідносин, їхня діяльність, у процесі якої реалізуються їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Отже, через юридич­ний зміст правовідносин визначається, яким чином вони мають відбуватися, а через фактичний зміст - як вони відбулися реально.

19 Структура (елементи) правовідносин: суб’єкти. Об’єкти, юридичні факти.

В юридичній літературі пра­вовідносини розглядають як єдність фактичного матеріального змісту і юридичної форми. На цій основі стверджується, що струк­туру правовідносин складають такі елементи:

—зміст правовідносин;

—суб'єкти правовідносин;

—об'єкти правовідносин;

—юридичні факти.

При цьому слід зазначити, що всі ці елементи охоплюються та­ким поняттям, як «склад правовідносин».

Зміст правових відносин характеризується поєднанням їх юридичного і фактичного змісту.

Юридичний зміст правовідносин - це зафіксовані у правових нормах суб'єктивні юридичні права та обов'язки їх учасників.

Суб'єктивне право - це передбачена правовою нормою міра дозволеної (можливої) поведінки учасника правовідносин, яка за­безпечується юридичними обов'язками інших осіб. Характерною особливістю суб'єктивного права є те, що суб'єкт може розпоряд­жатися ним на свій розсуд, тобто або скористатися, або відмовити­ся від нього, крім випадків, коли суб'єктивне право є водночас і суб'єктивним обов'язком.

Суб'єктивне право включає три види правових можливостей:

—можливість власних дій, тобто право діяти за своїм бажанням;

—можливість впливати на чужі дії, тобто право вимагати пев­них дій від зобов'язаного суб'єкта;

—можливість звернутися до компетентних органів за захистом свого суб'єктивного права і примусового забезпечення юридично­го обов'язку інших суб'єктів.

Юридичний обов'язок - це покладена на учасника правовідно­син і забезпечена державним примусом міра необхідної по­ведінки, яка повинна здійснюватись в інтересах уповноваженої особи. Із цього випливає, що на відміну від суб'єктивного права відмовитися від суб'єктивного обов'язку не можна, оскільки відмова від виконання або недобросовісне виконання юридичного обов'язку є підставою для юридичної відповідальності. Залежно від визначеного у диспозиції правової норми виду поведінки суб'єктивні обов'язки поділяють на активні і пасивні.

Фактичний зміст правовідносин - це реальна поведінка учас­ників правовідносин, їхня діяльність, у процесі якої реалізуються їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Отже, через юридич­ний зміст правовідносин визначається, яким чином вони мають відбуватися, а через фактичний зміст - як вони відбулися реально.

Суб'єкти правовідносин (суб'єкти права) - це учасники право­вих відносин, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Суб'єктів правовідносин поділяють на такі групи:

1. Фізичні особи (індивіди):

- особи, що мають громадянство даної держави;

- іноземці, що мають громадянство іншої держави;

—біпатриди - особи з подвійним громадянством;

—апатриди - особи без громадянства.

2. Організації та об'єднання:

— державні органи, установи, підприємства, інші державні ор­ганізації та їх посадові особи;

- недержавні організації та їх посадові особи.

При цьому потрібно підкреслити, що серед організацій і об'єднань особливе місце належить суб'єктам цивільно-правових відносин, які іменуються юридичними особами. Вони мають чітко визначені озна­ки і поділяються на комерційні і некомерційні.

3. Соціальні спільності:

— держава;

- народ, нація;

- населення регіонів держави;

— трудові колективи.

Здатність бути суб'єктом правових відносин іменується правосуб'єктністю, яка складається з таких понять, як правоздатність і дієздатність.

Правоздатність - це здатність особи мати юридичні права та обов'язки.

За законодавством України, всі громадяни мають правоздатність з моменту народження, яка закінчується зі смертю людини. В окре­мих випадках (з питань спадщини) правоздатність виникає і до на­родження дитини. Для юридичних осіб правоздатність настає з мо­менту їх утворення і закінчується на момент їх ліквідації.

Разом з тим, наявності самої правоздатності ще недостатньо для того, щоб особа була учасником правовідносин. Для цього їй необхідно володіти ще й дієздатністю.

Дієздатніст ь — це здатність особи своїми діями реалізувати, свої права та виконувати юридичні обов'язки. У повному обсязі дієздатність виникає з 18 років, а в окремих правовідносинах вона настає й раніше (у трудових - з 15 років, адміністративних - з 16 років, кримінальних — з 16 років, а за особливо тяжкі злочини - з 14 років; у шлюбних правовідносинах дієздатність обумовлена статтю та рішенням місцевих органів про реєстрацію шлюбу неповнолітніх).

При цьому зазначимо, що правоздатність і дієздатність - це такі правові властивості, які не можна передати іншим особам, а тому за чинним законодавством ніхто з громадян не може бути їх позбавлений. Громадянин може бути визнаний недієздатним ли­ше у судовому порядку у випадках наявності душевної хвороби або недоумства.

Слід також зауважити, що однією з форм дієздатності є деліктоздатність, тобто здатність особи нести юридичну від­повідальність за невиконання обов'язків або за скоєння різних правопорушень. При цьому рівень деліктоздатності обумовлений тими ж віковими факторами, що й рівень дієздатності.

Об'єкти правовідносин. Як свідчить життєдіяльність людського суспільства, суб'єкти права вступають у правові відносини та здійснюють свої взаємні суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки для задоволення своїх особистих інтересів і потреб матеріального, духовного та іншого соціального харак­теру.

Отже, об'єкти правовідносин - це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, для здобуття і використання яких і вста­новлюються взаємні юридичні права і обов'язки суб'єктів права.

Об'єктами правовідносин є такі явища і предмети навколишньо­го світу, які визнані державою і суспільством і їх можливе коло визначене нормативно-правовими актами. Це означає, що об'єк­тами правовідносин можуть бути лише ті з них, які перебувають у цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єк­тів, що не заборонена правом.

Усі можливі об'єкти правовідносин в юридичній літературі поділяють на такі види:

- матеріальні;

- нематеріальні (духовні);

- дії суб'єктів права;

- результати діяльності суб'єктів права.

До матеріальних об'єктів правовідносин належать: а) засоби виробництва, за допомогою яких створюється новий продукт (заводи, фабрики, машини, механізми, предмети інте­лектуальної діяльності тощо);

б) предмети споживання і використання, призначені для задо­волення життєвих потреб людини (продукти харчування, житло, одяг, гроші, цінні папери і т. ін.);

в) стан природних об'єктів (заповідників, чистота повітря і водосховищ і т. ін.).

До нематеріальних (духовних) об'єктів належать:

а) продукти духовної (інтелектуальної) творчості людини (тво­ри мистецтва і науки, авторські права, культурні та моральні права тощо);

б) особисті немайнові блага людини (здоров'я, життя, ім'я,
честь і гідність особи).

До дій суб'єктів права належать будь-які юридично значимі вчинки людей (скоєння правопорушення, приміром).

До результатів діяльності суб'єктів права належать конк­ретні акти юридично значимої поведінки (будівництво будинку, виготовлення і ремонт предметів побуту тощо).

Юридичні факти є четвертим елементом структури правових відносин. У правовій літературі юридичні факти нерідко назива­ють підставами виникнення, зміни та припинення правових відносин.

Отже, юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими правові норми пов'язують виникнення, зміну чи припи­нення правових наслідків (правовідносин).

Таким чином, без юридичних фактів, як і без правосуб'єктності, виникнення правових відносин неможливе.

У повсякденній життєдіяльності людей юридичних фактів надзвичайно багато. З-поміж них виділяються юридичні факти загального характеру (громадянство, конституційний і правовий статус особи, вік людини і сам факт її існування). Усі інші - зу­мовлені вольовим ставленням суб'єктів до їх виникнення.

З урахуванням вищевикладеного, юридичні факти поділяють на такі основні види:

1. За вольовим критерієм суб'єктів юридичні факти поділяють на:

а) дії, пов'язані з вольовою поведінкою або діяльністю фізичних чи юридичних осіб щодо реалізації своїх суб'єктивних прав і обов'язків, які можуть бути або правомірними, або непра­вомірними;

б) події, якими є факти чи обставини, що виникають незалеж­но від волі конкретних суб'єктів правовідносин (стихійне лихо,настання певного віку людини, її природна смерть).

1. За правовими наслідками юридичні факти поділяють на:

а) правоутворюючі (набуття певних прав і обов'язків);

б) правозмінюючі (збільшення або зменшення обсягу прав і обов'язків);

в) правоприпиняючі (позбавлення певних прав і обов'язків).

2. За тривалістю у часі юридичні факти поділяють на:

в) одноактні (одноразової дії), наприклад, купівля-продаж;

б) триваючі (юридичні стани) - наприклад, навчання у вищому навчальному закладі (ВНЗ), перебування на державній службі перебування у шлюбі.

3. За складом юридичні факти поділяють на:

а) прості, що складаються з одного факту;

б) складні, що складаються із визначеної сукупності окремі фактів, які необхідні для настання юридичних наслідків - наприклад, вступ до ВНЗ, призначення пенсії і т. ін.

У юридичній літературі складні юридичні факти нерідко називають складним фактичним складом або юридичним фактичні складом.

20 Поняття законність, правопорядку та дисципліни.

З аконність - це такий режим державного і суспільного життя, при якому забезпечується повне і неухильне дотримання та виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма без винятку органами держави, громадськими організаціями, поса­довими особами і громадянами.

Правопорядок визначають як результат дотримання законності. Тому зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку.

Правопорядок передбачає закріплення справжнього демокра­тичного правового статусу особи, неухильне втілення в життя де­мократичних прав і свобод особи, гарантованість від свавілля. Поряд із цим, такий порядок неможливий без найсуворішого ви­конання кожним громадянином своїх обов'язків, закріплених у нормах права.

Зміцнення правової основи державного та громадського життя передусім залежить від стану законності і правопорядку в роботі державного апарату та дотримання дисципліни.

Дисципліна і правопорядок взаємопов'язані і характе­ризують у суспільстві взаємозв'язок людини зі своїм трудовим колективом, суспільством, масою інших спільнот.

Таким чином, дисципліна - це певний порядок поведінки лю­дей, що забезпечує узгодженість їх дій у колективі, державному та суспільному житті.

Дата добавления: 2015-05-26