Трудові спори: поняття, класифікація, органи, що розглядають, порядок розгляду 1 страница

Процес трудової діяльності — явище багатогранне, тому при виконанні працівником відповідної роботи можуть виникати-певні суперечності чи непорозуміння між працівником і власником чи уповноваженим ним органом.

Трудові спори (конфлікти) можуть виникати не лише між сторонами трудового договору, а й між професійною спілкою чи страйковим комітетом і власником підприємства — їх називають колективними трудовими спорами. З огляду на учасників тру­дові спори поділяються на індивідуальні — між сторонами тру­дового договору, та колективні — між профспілковим або страй­ковим комітетом і власником (адміністрацією) підприємства.

Чинне законодавство України про працю не розкриває по­няття «трудові спори». У сфері трудового права трудові спори — це конфлікти між працівником і власником або між працівни­ками і роботодавцями з приводу застосування законодавства про працю або встановлення чи зміни умов праці, що розглядають­ся в установленому законом порядку.

Крім зазначеного, поняття трудового спору певною мірою спонукає й до з'ясування причин, через які він може виникну­ти. Зокрема, зазначення того, що конфлікти між працівником і власником можуть виникати за двох взаємозумовлених обста­вин: по-перше, у процесі застосування законодавства України про працю і, по-друге, під час встановлення умов праці.

Конкретні ж причини виникнення трудових конфліктів можуть бути:

— об'єктивного характеру (помилки сторін трудового договору, недоліки в культурно-виховній роботі тощо);

— організаційно-правового характеру (нечіткі формулюван­ня окремих правових норм, прогалини в діючому законодавстві _про працю тощо);

— організаційно-господарського характеру (недоліки у про­ веденні обліку, контролю, у постачанні, фінансуванні та інших господарських справах).

Саме класифікація причин, унаслідок яких може виникнути трудовий спір, спонукає до розгляду двох видів індивідуальних трудових спорів, що зумовлюються: застосуванням норм тру­дового законодавства (позовні спори); встановленням нових або зміною чинних умов праці (непозовні спори).

Трудові спори другого виду (непозовні) виникають:

а) із правовідносин у сфері встановлення умов праці між профспілковим органом і власником підприємства (під час ук­ладення колективного договору, введенні норм виробітку тощо);

б) із трудових правовідносин між працівником і власником (у разі зміни власником окладу працівникові в межах схем по­садових окладів тощо).

Вирішення трудових спорів — процес, тісно пов'язаний з інши­ми демократичними засадами правової системи України в ціло­му і трудового права зокрема. Тому під час розгляду трудових спорів застосовується демократичний підхід. Це реалізується в дотриманні таких основних принципів, як доступність і зручність; колегіальність і швидкість розгляду трудових спорів; додержання законності та забезпечення виконання рішень.

Згідно з чинним законодавством трудові спори вирішуються системою спеціальних органів. Так, індивідуальні трудові спо­ри, грунтуючись на положеннях гл. XV КЗпП України, розгляда­ються:

— комісіями з трудових спорів (КТС);

— районними (міськими) судами;

— вищими органами в порядку підпорядкованості, що вста­новлюється законодавством.

Серед зазначених первинним обов'язковим органом щодо розгляду трудових спорів на підприємствах, в установах, органі­заціях є комісія з трудових спорів (КТС). Цим зумовлюється

необхідність з'ясування таких найголовніших питань, як організація, види та компетенція КТС. Організація КТС включає:

— обрання цього необхідного громадського органу на загаль­них зборах (конференції) трудового колективу;

— визначення його чисельності, складу, строку дії загальни­ми зборами трудового колективу (конференцією);

— обов'язкове обрання робітників у кількості, не меншій по­ловини складу КТС;

— наявність печатки встановленого зразка.

За рішенням загальних зборів трудового колективу (конфе­ренції) підприємства, установи, організації КТС створюються як у цілому на підприємстві, так і в окремих цехах та інших ана­логічних підрозділах. При цьому КТС обирається на тих підприємствах, в установах, організаціях, де працюють не мен­ше 15 чоловік. На першому засіданні обрані члени КТС шля­хом голосування вибирають зі свого складу:

— голову КТС;

— його заступника чи заступників, які за рішенням загаль­них зборів трудового колективу (конференції) можуть бути звільнені від основної роботи;

— секретаря КТС, котрий обов'язково звільняється від основної роботи й працює в КТС на постійній основі. Отже, КТС є постійнодіючим органом по розгляду трудових спорів.

Другим органом по розгляду трудових спорів є суд, який може бути як другою, так і першою інстанцією, що вирішує тру­дові спори. Так, у суді як другій інстанції розглядаються тру­дові спори за заявами працівника чи власника, які не погоджу­ються з рішенням КТС або прокурора, коли рішення КТС супе­речить чинному законодавству. Як перша інстанція суд розглядає трудові спори сторін трудового договору, а також ок­ремих працівників, які прагнуть вступити в трудові правовідно­сини. Наприклад, безпосередньо в суді як першій інстанції роз­глядаються трудові спори:

а) працівників підприємств, де не обирається КТС;

б) працівників з питання поновлення на роботі;

в) власника або вповноваженого ним органу про компенсацію працівником матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, тощо.

Самостійне значення у вирішенні трудових спорів мають строки, які умовно поділяються на три групи:

а) строки звернення до КТС та суду за вирішенням трудово­го спору;

б) строки вирішення;

в) строки виконання рішень з трудових спорів.

Перший вид, тобто строки звернення, мають дві особливості: одні з них встановлені для працівників, а інші — для власника, прокурора чи вищого в порядку підлеглості органу. Так, праці­вник залежно від органу, що вирішує справу, може звернутися:

— до КТС протягом трьох місяців з моменту, коли дізнався чи мав дізнатися про порушення свого права;

— до суду протягом десяти днів для оскарження рішення КТС, у разі звільнення з роботи — протягом одного місяця, з інших спорів — протягом трьох місяців, якщо суд є першою інстанцією вирішення.

Власник, прокурор, вищий орган можуть звернутися до суду впродовж 10 днів через незгоду з рішенням КТС і протягом од­ного року з питань стягнення з працівника матеріальної ком­пенсації шкоди, заподіяної підприємству.

Другим видом є строки вирішення трудових спорів. У КТС і в суді трудові спори розглядаються протягом 10 днів, а вищим у порядку підлеглості органом — у строки, які визначаються спеці­альними нормами. Для виконання рішення з трудових спорів як строк третього виду встановлений триденний строк після закінчення 10 днів, передбачених для оскарження рішень. Це стосується рішень, винесених КТС і судом, крім рішень про по­новлення на роботі незаконно звільнених чи переведення пра­цівників, які підлягають негайному виконанню.

Способи виконання рішень КТС умовно поділяються на два види: добровільне виконання; примусове — спосіб виконання, який полягає в тому, що КТС видає працівникові посвідчення, яке має силу виконавчого листа. Це посвідчення працівник може пред'являти до суду впродовж трьох місяців. При цьому дореч­но зауважити, що в посвідченні обов'язково вказуються:

— найменування органу, який виніс рішення з трудового спору;

— дата його прийняття та видачі;

прізвище, ім'я та по батькові працівника — рішення по суті спору;

— підпис голови чи заступника, скріплений печаткою КТС.

Другим видом трудових спорів є колективні. Правова база їх забезпечення — Закон України «Про порядок вирішення колек­тивних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.¹, який містить загальні положення, порядок вирішення колектив­ного трудового спору (конфлікту), визначення страйку, поло­ження про його проведення, гарантії, відповідальність і відшко­дування збитків, заподіяних страйком.

Специфіка закону (ст. 3) полягає в тому, що класифікація сторін колективного трудового спору (конфлікту) визначаєть­ся залежно від трьох рівнів: виробничого; галузевого, територі­ального; національного.

Так, сторонами колективного трудового спору (конфлікту) навиробничому рівні є наймані працівники (або окремі їх кате­горії) підприємства чи його структурного підрозділу або проф­спілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація; власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник.

На галузевому, територіальному рівнях сторонами колектив­ного трудового спору (конфлікту) є наймані працівники підприємств однієї або кількох галузей (професій) чи проф­спілки, їх об'єднання або інші уповноважені найманими праців­никами органи; власники, об'єднання власників або уповнова­жені ними органи чи представники.

На національному рівні сторонами колективного трудового спору є наймані працівники однієї або кількох галузей (про­фесій) чи профспілки або їх об'єднання, чи інші уповноважені працівниками органи; власники, об'єднання власників або упов­новажені ними органи,

До основних положень Закону відноситься і система органів з розгляду колективних трудових спорів (конфліктів). До них належать:

— примирна комісія, яка створюється з ініціативи однієї зі сторін;

трудовий арбітраж — орган, що створюється з ініціативи однієї зі сторін або з ініціативи незалежного посередника. Не залежний посередник — конкретна особа, визначена сторонами спору з метою сприяння взаємодії між сторонами, проведення переговорів тощо (ст. 10 Закону).

Значне місце в Законі приділено страйку - визначенню його поняття, права на страйк, умов його проведення, а також гаран­тіям працівників тощо (статті 17-28 Закону). Страйк - тим­часове колективне добровільне припинення роботи (невихід На роботу чи невиконання трудових обов'язків) працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення ко­лективного трудового спору (конфлікту).

57 Поняття державного управління (здійснення виконавчої влади)

Термін «управління» має багато значень. У загальному ро­зумінні це будь-який цілеспрямований, організуючий вплив на різноманітні процеси, що здійснюються в природі, техніці, суспільстві тощо. Термін «управління» в перекладі на англійсь­ку мову — адміністрування, керування, управління, що яскраво показує зв'язок адміністративного права з управлінням. Адміністративне право — це управлінське пра­во. Отже, управління тісно пов'язане з адміністративним пра­вом. Але ми вже визначили, що управління — набагато ширше поняття, ніж адміністративне право. Основними ознаками уп­равління є управлінська система, суб'єкт і об'єкт управління, ке­руючий вплив суб'єкта на об'єкт і зворотний зв'язок. Управлін­ська система — це єдність управлінських елементів, що взаємо­діють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам. Суб'єктом управління називають сто­рону управлінського процесу, що являє собою джерело керую чого впливу. Об'єкт управління — сторона управлінського про­цесу, що функціонує під керуючим впливом суб'єкта набуває певних нових якостей та змінюється. Керуючий вплив визнача­ють як комплекс заходів, прийомів, форм, методів і організую­чих команд, спрямованих на об'єкт управління, за допомогою яких реально змінюється об'єкт управління. Зворотний зв'язок можна охарактеризувати як певну інформацію для суб'єкта уп­равління стосовно змін, що відбулися в об'єкті управління за­вдяки керуючому впливу.

Управлінській процес як багатоманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві. Звідси автори-кібернетисти ви­діляють три різновиди управління, а саме:

— біологічне, що реалізується в процесі управління в рослин­ному і тваринному світі живими організмами;

— технократичне, що характеризує управління різноманіт­ними машинами, механізмами, технічними засобами з допомо­гою математичних формул і символів;

— соціальне, тобто управління окремими людьми та їхніми об'єднаннями, що складають суспільство.

Отже, соціальне управління може бути охарактеризоване як управління суспільством. Суспільством вважають найвищий тип соціальної самоорганізації людей. Воно може існувати тіль­ки тоді, коли функціонуватиме як складна цілісна система, а це означає, що без управлінського впливу функціонування суспіль­ства неможливе.

Одним з видів соціального управління є державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють діяльність усіх видів органів держави: законодавчих, судових, контрольно-наг­лядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного жит­тя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального й державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми та методи, прийоми, спосо­би й засоби керівного впливу на об'єкт управління. Звідси можна виділити такі види державного управління:

— законодавче(законотворче);

— виконавчо-розпорядче (власне управлінське);

— судове (правосудне);

— контрольно-наглядове.

— Причому в кожному із зазначених видів державного управ­ління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторона характеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня — спрямована на структурні елементи громадянсько­го суспільства. У вузькому значенні державне управління роз­глядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих орга­нів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комі­тетів (служб), інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

Державному управлінню властиві такі риси:

а) діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

б) воно здійснюється спеціально створеними для цього дер­жавними органами й посадовими особами;

в) останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

г) форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) — це підзаконна виконавча й розпорядна діяльність органів дер­жавної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівниц­тва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Звідси, державне управління (у вузь­кому розумінні) співвідноситься з виконавчо-розпорядчою вла­дою та її органами через призму загального й особливого, в якому виявляються загальні риси правотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.

. Організація і діяльність державних органів здійснюється дер­жавними службовцями, а це передбачає необхідність з'ясуван­ня питань про розуміння державної служби. В Україні склала­ся і зміцнюється єдина державна служба. її єдність характери-

зується єдиними організаційними, правовими, кадровими та ін­формаційними засадами. Отже, державну службу необхідно роз­глядати як систему організаційно-правових, кадрових та інфор­маційних суспільних зв'язків і відносин, а не як суму службов­ців і державних установ. В основі такої системи лежить потреба визначити загальні засади, мету та функції державної служби, а також правове становище державного службовця. Загальні положення діяльності й статус державного службовця перед­бачені Законом України «Про державну службу» від 16 груд­ня 1993 р.

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для прак­тичного виконання завдань і функцій держави, заробітну плату вони одержують за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями, мають відповідні служ­бові повноваження та обіймають певні посади.

Посада — це визначена структурою і штатним розкладом пер­винна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло служ­бових повноважень.

Посадовими особами, відповідно до цього Закону вважають­ся керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або інши? ми нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

До основних принципів державної служби закон відносить:

а) служіння народу України;

б) демократизм і законність;

в) гуманізм і соціальна справедливість;

г) пріоритет прав людини і громадянина;

ґ) професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі;

д) персональну відповідальність за виконання службових
обов'язків і дисципліни;

є) дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування;

є) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єд­нань громадян.

Мета державної служби включає два основні напрями:

а) формування суспільно-політичних і державно-правових умов її зв'язку з життям народу на тлі її соціальної природи;

б) створення об'єктивної системи виявлення та добору людей для служби в державному апараті.

Функції державної служби — це напрями її діяльності, що ві­дображають її роль і призначення в суспільстві. До них нале­жать: а) забезпечення ефективного функціонування всіх гілок державної влади; б) забезпечення реалізації прав, свобод і за­конних інтересів та обов'язків людини й громадянина.

Призначення державної служби полягає в тому, що через неї повинна реалізуватися демократична сутність держави, підтри­муватися вільна життєдіяльність суспільства та забезпечувати­ся лідерство державного апарату в суспільному розвитку. Інши­ми словами, вона є головним засобом реалізації функцій соці­альної держави. Державна служба повинна стати повсякденним каналом зв'язку держави з народом. Основні завдання державної служби:

а) охорона інтересів суспільства, прав і свобод людини й громадянина;

б) досягнення і зміцнення цілісності держави;

в) забезпечення ефективної діяльності державних органів;

г) демократизація шляхів формування та діяльності державного апарату тощо.

Державний службовець повинен:

а) сумлінно виконувати свої службові обов'язки;

б) шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;

в) не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію дер­жавного службовця.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ра­ди України та його заступників, голів постійних комісій Вер­ховної Ради України та їх заступників, народних депутатів Ук­раїни, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів Ук­раїни, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови ^та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України.

Регулювання правового становища державних службовців що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатич­ної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішн* справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Основними обов'язками державних службовців є:

а) додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

б) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

в) недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

г) безпосереднє виконання покладених на них службова
обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних орга­
нів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

ґ) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служ­би, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

д) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підви­щення професійної кваліфікації;

є) сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціати­ва та творчість у роботі.

Державні службовці мають право:

а) користуватися правами та свободами, що гарантуються громадянам України Конституцією й законами України;

б) брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

в) одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

г) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе став­лення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

ґ) вимагати затвердження керівником чітко визначеного об­сягу службових повноважень за посадою службовця;

д) на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, ран­гу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

є) безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що сто­суються проходження ним державної служби, в необхідних ви­падках давати особисті пояснення;

є) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

ж) вимагати службового розслідування з метою зняття без­
підставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

з) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної

роботи умови праці;

и) на соціальний і правовий захист відповідно до його ста­тусу;

і) захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих

державних органах та в судовому порядку.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визна­чаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і від­ображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затвер­джуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в дер­жавному органі та його апараті особи, які:

а) визнані у встановленому порядку недієздатними;

б) мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

в) у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи

свояками;

г) в інших випадках, встановлених законами України.
Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного

службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обме­жень, пов'язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дис­кредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосову­ватися ще такі заходи дисциплінарного впливу, як:

— попередження про неповну службову відповідність;

затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу чи У призначенні на вищу посаду. Головне управління державної служби при Кабінеті Мініст­рів України (Головдержслужба) є центральним органом держав­ної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів Украї­ни. Вона забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління держав­ною службою.

У своїй діяльності Головдержслужба керується статтями Кон­ституції України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента Украї­ни, декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Мі­ністрів України, а також своїм Положенням. У межах своїх пов­новажень Головдержслужба організовує виконання актів зако­нодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням:

а) узагальнює практику застосування законодавства з питань,
що належать до її компетенції;

б) розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить
їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основні завдання Головдержслужби:

— забезпечення разом з іншими державними органами реа­лізації загальних напрямів державної політики у сфері держав­ної служби в центральних і місцевих органах державної вико­навчої влади, в місцевих радах і їхніх органах;

— забезпечення функціонального управління державною службою;

— розроблення поточних, довготермінових прогнозів і пла­нів потреби центральних та місцевих органів державної вико­навчої влади, місцевих рад і їхніх органів у кадрах;

— розроблення заходів щодо підвищення ефективності та дер­жавної служби в центральних і місцевих органах державної ви­конавчої влади, місцевих радах і їхніх органах;

— координація і контроль за їх виконанням;

— здійснення методичного керівництва проведенням кон­курсного добору державних службовців у центральних і місце­вих органах державної виконавчої влади, місцевих радах та їх­ніх органах;

— організація навчання та професійної підготовки держав­них службовців тощо.

Головдержслужба відповідно до покладених на неї завдань:

а) розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби;

б) провадить аналіз фактичного складу державних службов­ців і готує пропозиції державним органам щодо підвищення ефективності їх роботи;

в) веде комп'ютерний облік даних про державних службовців;

г) готує за поданням міністерств та інших органів централь­ної виконавчої влади проекти рішень про заохочення і нагородження державних службовців першої і другої категорій, вносить пропозиції відносно застосування дисциплінарних стягнень
до державних службовців цих категорій;

ґ) погоджує пропозиції міністерств та інших центральних ор­ганів виконавчої влади щодо призначення осіб на посади дер­жавних службовців першої і другої категорій з присвоєнням їм рангів з метою визначення відповідності їх вимогам Закону Ук­раїни «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.;

д) визначає напрями спеціалізації державних службовців для навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації, контр­олює проведення цієї роботи;

є) погоджує державне замовлення на підготовку спеціаліс­тів для державної служби;

є) здійснює контроль за навчанням, перепідготовкою та під­вищенням кваліфікації державних службовців, у тому числі за межами України, готує відповідні пропозиції;

ж) надає організаційно-методичну допомогу центральним і місцевим органам державної виконавчої влади та місцевим ра­дам та їхнім органам у розробленні нормативних актів щодо про­
фесійно-кваліфікаційних вимог до державних службовців;

з) бере участь у підготовці для розгляду Кабінетом Міністрів України пропозицій про віднесення існуючих посад держав­ них службовців, не перерахованих у ст. 25 Закону України «Про
державну службу», а також нових посад державних службовців до відповідних категорій;

и) дає роз'яснення з питань, що входять до її компетенції;

і) у разі потреби бере участь у перевірці фактів порушення етики поведінки державними службовцями тощо.

58 Поняття, предмет, метод, система, джерела адміністративного права. В юридичній літературі загальновизнаним є той факт, що адміністративне право має найтісніший зв'язок із поняттям «уп­равління», а тому його нерідко іменують управлінським правом. Але при цьому визнається, що управління по відношенню до адміністра­тивного права є значно ширшим поняттям. На цій підставі зазна­чається, що управлінський процес як багатопланове і різноманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві, через що в кі­бернетичній теорії, наприклад, виділяються три види управління:

- біологічне - живими організмами в рослинному і тваринно­му світі;

- технічне (технократичне) - управління різноманітними технічними засобами;

- соціальне - управління суспільством, тобто окремими людь­ми та їх колективами;

Якщо біологічне і технічне управління є сферою природничих і техніко-математичних наук, то соціальне управління - це сфера суспільних наук, у тому числі юридичних.

У теорії права в узагальнюючому вигляді подано таке визна­чення соціального управління - це цілеспрямований і організую­чий вплив свідомої, вольової діяльності людей і їх колективів, здійснюваної з метою забезпечення узгодженості й упорядкова­ності їхніх спільних дій в інтересах ефективного вирішення зав­дань, що стоять перед ними.

Соціальне управління поділяють на два основні види:

а) державне, суб'єктом якого виступає держава в особі
відповідних спеціальних органів та їх посадових осіб;

б) громадське, суб'єктами якого є недержавні утворення.
Державне управління визначається:

а) у широкому значенні слова, під яким розуміють діяльність усіх без винятку органів держави законодавчих, виконавчо-розпорядчих, судових, контрольно-наглядових) в організації суспільного життя;

б) у вузькому розумінні - це правотворча і право реалізаційна діяльність держави через виконавчо-розпорядчу діяльність однієї з гілок єдиної державної влади (виконавчої влади).

Таким чином, управлінська діяльність структур виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємств усіх форм влас­ності, установ і організацій регулюється нормами адміністратив­ного права.

Дата добавления: 2015-05-26