Розділ 1. Теоретичні основи регіональної економіки 1 страница

Розділ 2. Управління економікою регіону

Розділ 3. Економіка розвитку галузей господарства в регіоні

3. СПИСОК ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Айзард У. Некоторые исследования в области регионального развития и сотрудничества и некоторые вопросы региональной науки, не имеющие ответов // Региональное развитие и сотрудничество. 1998. Вып. 1-2. с.61)

2. Гранберг А.Г. Основы региональной экономики: Учебник для ВУЗов. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 495 с.

3. Долішній М., Мошенець О. Ринкові механізми регіонального управління // Регіональна економіка. – 2001. - №1

4. Єпіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна економіка. К: “Наукова думка”, 1999

5. Запоточний І. В., Захарченко В. І. Державне регулювання регіональної економіки / За заг. ред. д.е.н., проф. Захарченка В. І. – Харків – Львів – Одеса: ТОВ “Одіссей”, 2003 р. – 592 с.

6. Комаров М.П. Инфраструктура регионов мира: учебник. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2000. – 347 с.

7. Мрінська О.В. Розвиток регіональної політики в Європейському Союзі у контексті її становлення в Україні // Український географічний журнал. – 2001. - №1

8. На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: (Проект Київського Ін-ту Схід-Захід)/ Є. Кіш, О. Вишняков, Л. Лендьел та інші; за ред. С.Максименка, І. Студеннікова. – К.: Логос, 2000. – 224 с.

9. Одесская область: Территориальная организация и структура хозяйства. Концепция социально-экономического развития / А.Г. Топчиев (руководитель), Н.П. Михайлова, А.Э. Молодецкий, Н.Е. Нефедова, А.И. Полоса и др. – Одесса, Маяк, 1991. – 312 с. + 20 отд.л.к.

10. Павлов В. Методологія формування та механізми реалізації політики соціально-економічного розвитку регіону // Регіональна економіка. – 2001. - №1

11. Павлов В. Регіональна політика – сутність і значення // ПРОбізнес. – 2000. – листопад

12. Програма Одеської обласної державної адміністрації “Регіональна ініціатива. 2002-2006 роки” (розпорядження від 12 лютого 2003 р. №87/А-2003)

13. Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України: (Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід). С.Максименко, Є.Кіш, М. Лендьел, І. Студенніков; за ред. С.Максименка,. – К.: Логос, 2000. – 72 с.

14. Руденко Л.Г., Кулік О.О. Економічні, соціальні і екологічні відміни регіонів України в контексті регіонального розвитку // Український географічний журнал. – 2000. - №3

15. Руденко Л.Г., Підгрудний Г. П. Столична область і Київ у регіональному вимірі України // Український географічний журнал. – 2001, №2

16. Стеченко Д. М. Інноваційні форми регіонального розвитку: Навчальний посібник – К.: Вища школа, 2002. – 254 с.

17. Топчиев А. “Нижний Дунай» – новый еврорегион Восточной Европы и Причерноморья // Южный Экспресс – 1999. - август-сентябрь

18. Declaration of the Assembly of European Regions on Regionalism in Europe/ - Basel, 4^th December 1996. PP. 5-6.

19. Glossary: institutions, policies and enlargement of the European Union // European Commission. – Luxembourg – 2000

20. www.rada.gov.ua - Офіційний сайт Парламенту України

21. www.kmu.gov.ua - Офіційний сайт Уряду України

22. www.me.gov.ua - Офіційний сайт Міністерства економіки України

23. www.minfin.gov.ua - Офіційний сайт Міністерства фінансів України

24. www.bank.gov.ua - Офіційний сайт Національного банку України

25. www.kuchma.gov.ua - Офіційний сайт Президента України

26. www.europa.eu.int - Офіційний сайт Європейського Союзу

27. www.icps.kiev.ua - Міжнародний центр перспективних досліджень

28. Періодика:

· Журнал “Економіка України”

· Журнал “Фінанси України”

· Журнал “Регіональна економіка”

· Журнал “Економіст» (Росія)

· Український географічний журнал

2. Економічне районування та теріторіальна організація господарства

1. Економічне районування України

2. Проблеми і перспективи економічного районування

Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування господарства як складової частини народногосподарсь­кого комплексу союзної держави.

В післявоєнні роки групою вчених під керівництвом ака­деміка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (вклю­чаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська (тепер — Хмельниць­ка); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошилово-градська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в скла­ді РСФСР (Кримсько-татарську АР було ліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість роз­робок з сучасного економічного районування України.

У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на тери­торії України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сітка економічних районів використову­валась до 1991 р., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення но­вої сітки економічних районів, відповідної потребам моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А.Попов-кіна, О.І.Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г.Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не перетерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-георафічною наукою. Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил Ук­раїни НАН України завершилися у 1998 році внесенням в проект Закону України «Про Концепцію державної регіональної економіч­ної політики» запропонованої в такому складі сітки економічних районів України:

• Донецького (Донецька, Луганська області);

• Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька. Кірово­градська області);

• Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);

• Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ);

• Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Черні­гівська області);

• Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Причорноморського (Автономна Республіка Крим, Мико­лаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

• Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франків­ська, Чернівецька області).

Після цього запропонована нова сітка економічних районів, у цілому відповідна основним науковим критеріям економічного рай­онування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причор­номорського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтег­рального економічного макрорайонування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчаль­них закладах України.

В світлі регіональної економічної політики держави та форму­вання відповідної їй концепції нового адміністративно-територіаль­ного устрою країни з усією актуальністю постає питання удоско­налення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребуютьтеоретико-методологічного обгрунтування, є наступні.

Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюдже-тотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні дер­жавного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтег­ральний економічний район свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах

а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно півтори або дві нинішні області),

б) до території рангу економічного макрорайону. Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості об­ластей (на 1-4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордо­нах з незначними змінами, які суттєво не відображаються на сис­темному рангу обласної ТСЕС.

Друге питання стосується теоретико-методологічних та прак­тичних проблем виділення економічних районів. На сучасний мо­мент територія Поліського та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний рай­он складається з двох територіальне відокремлених анклавів — Волинсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри - м. Житомир та м. Чернігів. У Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарю­вання та своїм районоформуючим центром -- м. Симферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кірово-градщини, яка за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров'ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв'язками.

Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як національний, так і світовий досвід формування за­гальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій країн, а також загальноекономічні зако­номірності функціонування продуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та еко­номічно, соціальне й екологічно ефективного використання сукуп­ного ресурсного потенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як основної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі сталого економічного зростання може стати просто недос­татнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій пер­спективі, тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії об'єктивних факторів, дійсно формування бюджету території рангу економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії- й неможливим завданням. Проте досвід розви­нутих країн з суттєвими регіональне диференційованими суспільно-економічними та природно-економічними передумовами господа­рювання (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно розвивається, оптимальним мас­штабним рангом бюджетоформуючої ланки другого рівня є тери­торія, яка дорівнює за площею декільком (як правило 2-3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ в економіці й соціально-економічних процесах, можливим є укруп­нення бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічний район макромасштабного рангу. При цьо­му всебічне урахування управлінськими ланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов економічної діяльності цілісних за природно-ресурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8 -10 макрорайонних господарських комплексів надасть змогу в май­бутньому ефективно вирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів соціально-економіч­ного розвитку як всередині районів, так і між ними, а також докорін­не підвищення загальної ефективності господарювання в комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтя сталого розвитку країни.

Вирішення другого питання є можливим через постійне вдо­сконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил.

З категорією "розміщення продуктивних сил" нерозривно пов'язана категорія "територіальна організація виробництва"; Проте конкретний зміст кожної з них неоднаковий, бо вони відображають дві різні за часом і змістом концепції щодо розподілу продуктивних сил за територією. Категорія "розміщенняпродуктивних сил" зосереджує всю нашу увагу на розподілі за територією населених пунктів, центрів і підприємств. При цьому важливо враховувати, що всі об'єкти бувають за своїм характером і змістом різними і приурочуються як до джерел сировини, палива, електроенергії, так і до місць концентрації трудових ресурсів і споживання готової продукції. Розміщення продуктивних сил — це динамічний стан, що характеризує розподіл елементів на території відповідно до природних, соціальних, економічних умов окремих регіонів країни,

Розміщення об'єктів на території може бути рівномірним, розсіяним, ареальним, зональним і т, д. Загальною формою розміщення продуктивних сил є їх територіальна структура, що складається в процесі діяльності людей в межах різних територій Ядрами зосередження діяльності людей є населені пункти навко­ло яких формуються певні територіальні згустки — елементи територіальної структури. Отже, в процесі розміщення продуктивних сил формується сітка розселення, яка є основою системи розселення. Лише діалектична єдність процесів розселення діяльності людини з відповідною територією може повністю розкрити особливості розміщення продуктивних сил.

Категорія "територіальна організація продуктивних сил" — науково обгрунтоване розміщення взаємопов'язаних виробництв, підприємств сфери обслуговування населення та інфраструктури. Територіальна організація передбачає досягнення економічного і соціального ефекту внаслідок комплексування життєдіяльності людей і найбільш раціонального використання території на основі реалізації принципів управління. Поняття "територіальної органі­зації" за змістом значно ширше, ніж поняття "розміщення", бо останнє — це лише частина процесу територіальної організації.

В розміщенні виробництва умовно можна виділити три стадії. Перша — підприємства розміщуються поодиноко, незалежні одне від одного, тому вони не зв'язані між собою. Друга - підприємства розміщуються групами на компактній території поблизу одне від одного. В результаті виникає територіальне поєднання підприємств. Його характерна риса — це спільна для всіх підприємств виробнича інфраструктура (транс­портні мережі, будівельна індустрія, система енерго-, водо-, газо­постачання, каналізація) та єоціально-економічна, невиробнича інфраструктура (система розселення з комунальним господарст­вом, підприємства сфери обслуговування, науки, освіти та ін.) Третя — підприємства встановлюють виробничі зв'язки між собою, що проявляється у спільному використанні території, промислового "сервісу" (спільного обслуговування), а також, на основі кооперування і комбінування. Це створює можливість стадійності виробничого процесу (послідовного виробничого циклу) для даної сукупності підприємств, яка називається виробничим комплексом.

Так, наприклад, розміщуючи об'єкти промисловості, виходять із різних міркувань і критеріїв ефективності запропонованих варіантів кожна галузь має свою специфіку розміщення, тому головним завданням, коли обґрунтовується розміщення про­мислових об'єктів, є пошук варіантів з найменшими вироб­ничими витратами на будівництво, сировину, матеріали, а також на забезпечення підприємств робочою силою, всіма комуніка­ціями і транспортом. Отже, концепція розміщення промислового виробництва виходить із принципів розвитку окремих галузей, із критеріїв економії витрат на будівництво об'єкта та його експлуа­тацію. Коли ж мова йде про територіальну організацію промисло­вості, то необхідно створити цілу систему просторового поєднання і взаємодії різних підприємств і галузей. Критерієм економічної ефективності територіальної організації промисловості є комплекс­ність виробництва, тобто можливість зниження виробничих витрат, підвищення продуктивності праці та загальної ефективності вироб­ництва завдяки взаємозв'язкам підприємств, їх комплексуванню.

В основі територіальної організації промисловості лежить її територіальна структура — склад і співвідношення взаємо­пов'язаних форм територіального зосередження виробництва. Категорія "територіальна структура промисловості" відображає розміщення промислових об'єктів певними територіальними су­купностями у вигляді промислових пунктів, центрів, вузлів, районів. Територіальна структура — це основа для вивчення об'єктивних процесів територіальної організації виробництва і визначення наукових напрямків управління цими процесами. Вона формується протягом тривалого часу і має недоліки через неузгодження галузевого управління з територіальним. Вдоскона­лення територіальної структури промисловості на основі подаль­шого розвитку концентрації, спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва, раціонального розміщення підприємств і формування промислових комплексів є одним з важливих завдань територіальної організації виробниіггва.

Необхідно відмітиш, що за широкого підходу проблема територіаіьної організації виробництва, крім економічних і соціальних аспекгів зачіпає також технічні, екологічні, архітектурні ті інші питання. Тому наукові розробки повинні бути спрямовані на вдосконалений територіального управління, складання цільових комплексних програм. Разом з тим проблема територіальної організації виробництва не виходить за межі управління виробничими процесами і тому не охоплює всіх питань, що стосуються регіональних відмінностей у виробничих відно­синах і розселенні людей, а також проблем регіональної політики. При такому широкому охопленні всіх складових виробництва, невиробничої сфери, адміністративно-територіального устрою держави, регіонального управління виробництвом виникає потреба в територіальній організації суспільства.

Поняття територіальної організації суспільства на думку охоплює всі питання, що стосуються територіального поділу праці, розміщення продуктивних сил, регіональних відмінностей у виробничих відносинах, розселенні людей, взаємодії суспільства і природи, а також проблем регіональної, соціально-економічної політики. В більш вузькому розуміння воно охоплює такі категорії, як адміністративно-територіальна організація держави, регіональне управління виробництва, формування територіальних організаційно-господарських утворень, визначення територіальних об'єктів управління, еоціально-економічне районування. Територіальна організація суспільства є поєднанням функціональних територіальних. структур (розселення населення, виробництва, природокористування) об'єднаних структурами управління з метою здійснення відтворення життя суспільства відповідно до економічних законів.

Засобом регулювання територіальної організації суспільства є державні регіональні програми, що розробляються і реалізуються у масштабах держави, окремих регіонів, адміністративних та інших територіальних утворень для вирішення соціально-економічних проблем. Регіональні програми державної ваги повинні фінансува­тись в основному з держбюджету, для їх реалізації доцільно залу­чати також кошти різних інвесторів.

3.Закономірності, принципи і фактори розміщення продукти­
вних сил та формування економіки регіонів

1.Закономірності розміщення продуктивных сил

2.Принципи розміщення продуктивных сил

3.Фактори розміщення продуктивных сил та їх економічна оцінка

Розміщення продуктивних сил складається під дією певних закономірностей — багаторазової повторюваності внутрішніх, суттєвих і необхідних причинне-наслідкових зв'язків, що ви­кликаються впливом факторів розвитку виробництва. Вони поді­ляються на загальні і специфічні. Перші діють у будь-якому товарному виробництві взагалі. Це, перш за все, закономірність територіального поділу праці; концентрації і спеціалізації вироб­ництва; регіональних відмінностей у продуктивності праці та ін. Специфічна закономірності властиві певним суспільно-економічним формаціям і тилам господарської діяльності, їх дія про­являється в різних способах виробництва, що відрізняються своїм базисом.

Розміщення продуктивних сил — іде результат дії об'єктивних законів і закономірностей, а також суб'єктивних процесів, що виникають в результаті діяльності людини. Закон розглядається наукою як необхідне, суттєве, стійке, повторюване відношення між явищами в природі і суспільстві. Закономірність — об'єктивно існуючий повторюваний, суттєвий зв'язок явищ природи і суспільного життя. Між законами і закономірностями існує найміцніший взаємозв'язок. Саме тому зустрічаємо в літературі ото­тожнення цих двох понять. Рад вчених вважає, що законами можна назвати лише ті із множини закономірностей, які відоб­ражають найбільш суттєві відношення (є найважливішими для науки і практики). Інші стверджують, що всі загальні закони, діючи в конкретному, специфічному середовищі, набувають ха­рактеру закономірності (М.М. Некрасов). Так, наприклад, закон концентрації виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної концентрації виробництва; закон комплексного розвитку виробництва — як закономірність тери­торіальної комплексності. Інколи закономірність може тракту­ватись як прояв дії декількох законів.

Всі закони і закономірності — відношення об'єктивні, вони проявляються незалежно від волі і свідомості людей. Законо­мірності розміщення продуктивних сил виявляються відношен­нями між виробничою діяльністю людей і територією, на якій ця діяльність проходить. Пізнання і практичне використання зако­номірностей дозволяє вибрати найефективніші варіанти поліпшення виробництва, цілеспрямовано організувати територію відповідно, до вимог регіональної політики. Така свідома розробка заходів, спрямованих на організацію території у відповідності з закономірностями розміщення, називається принципами розмі­щення продуктивних сил. Формування конкретних принципів розміщення продуктивних сил досить часто випливає із змісту відповідних закономірностей. Тому ігнорування закономірностей веде до великих економічних втрат. Виходячи з цього будь-яка країна повинна здійснювати ефективну регіональну політику, що базується на пізнанні економічних законів і закономірностей розміщення продуктивних сил.

Тепер спробуємо розглянути систему основних закономір­ностей розміщення продуктивних сил, що виявлені в процесі вивчення господарських комплексів.

Закономірність територіального поділу праці. Територіальний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її районів) у виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. В результаті терито­ріального поділу праці в народному господарстві формується така територіально-галузева структура, яка відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам району і пот­ребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці і спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і веде до підвищення ефективності народного господарства. Практично процес територіального поді­лу праці відбирає на кожній території ті галузі, для розвитку яких склались найбільш вигідні природні та соціально-економічні передумови. В результаті розвивається ефективна територіальна спеціалізація з допоміжними і обслуговуючими галузями, фор­мується господарський комплекс з його внутрішньою структурою і міжрегіональними зв'язками.

Закономірність регіональної інтеграції господарства передба­чає встановлення тісних економічних зв'язків між районами. Вона реалізується шляхом поєднання елементів суспільного гос­подарства — локальних і регіональних форм територіального зосередження людської діяльності в процесі територіальної організації виробництва. Внутрірайонна інтеграція означає поєд­нання елементів суспільного господарства району в єдину цілісну систему — територіальну систему продуктивних сил. її результат — формування суспільно-господарського комплексу району, що має складну структуру і міцні виробничо-економічні зв'язки.

Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил проявляється на основі таких основних груп взаємозв'язків: між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими; між ви­робництвом і природними ресурсами району; між виробництвом і трудовими ресурсами; між виробництвом і невиробничою

сферою; між виробництвом і територією. Елементарний вироб­ничий зв'язок між підприємствами, що виконують певні функції при виробництві спільного кінцевого продукту називається виробничим комплексом. Підприємства здебільшого спеціалізовані і обмінюються між собою комплектуючою продукцією, але вони не обов'язково мають територіальну спільність, а можуть бути на значній відстані. Такі утворення наиваються елемен­тарними техніко-економічними комплексами. Вони є тими основними структурними елементами, тими клітинками, з яких складається тканина економічного району". Якщо під­приємства розміщені компактно і територіальна близькість відіграє важливу роль у їх функціонуванні, тоді формується утво­рення, що називається територіально-виробничим комплексом (ТВК),

ТВК за масштабами дуже різні: від великих (районних) форм до дрібних — локальних. У районному ТВК завжди можна виявити поєднання певних промислових центрів і вузлів, спеціа­лізованих і багатогалузевих утворень, що доповнюють один одно­го в процесі територіального поділу праці. Найвищий рівень розвитку комплексності досягається в народногосподарському комплексі країни.

Комплексний розвиток означає пропорційність, збалансова­ність між природними ресурсами, трудовими ресурсами, вироб­ничою і невиробничою сферами, між різними групами галузей (спеціалізації, доповнюючими та обслуговуючими), а також внутрігалузевих груп. В умовах перебудови економіки підхід до комплексності має передбачити таку схему: галузь — матеріальне виробництво — господарський комплекс. Це дає можливість повніше виявити ланки комплексного розвитку, яких не вистачає, і своєчасно доповнити ними господарський комплекс регіону,

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил відображає об'єктивну тенденцію суспільного виробництва до зосередження в обмеженому просторі і проявляється у підвищенні виробничого навантаження на одиницю площі. Дія цієї законо­мірності географічне проявляється у формуванні територіальних утворень елементів виробництва, а економічно — у формуванні агломераційного ефекту (взаємне розміщення сумісних об'єктів в одній точці).

Територіальна концентрація дозволяє підвищити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні вироб­ництва, єдині очисні споруди, формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку важливих напрямків науково-технічного прогресу - електри­фікації, механізації, автоматизації і хімізації виробництва. Концентрація виробництва в межах певної території — це база формування ТВК. Серед наслідків концентрації виробництва необхідно відмітити, що вона обмежує кількість підприємств у кожній галузі, прискорює агломерацію різних виробництв, ви­никнення територіальних поєднань і комплексів виробництва. В кінцевому результаті, вона веде до централізації і локалізації будівництва, зокрема до його зосередження у великих і найбіль­ших містах.

Територіальна концентрація виробництва і населення обу­мовлюється особливо сприятливими природними умовами, вигід­ним економіко-географічним положенням, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями роз­витку території. Цей процес найбільш чітко проявляється у фор­муванні промислових утворень — центрів, вузлів, агломерацій, технополісів аж до урбанізованих зон. Однак надмірна концент­рація продуктивних сил в ряді регіонів призводить до зниження ефективності суспільного виробництва і може перетворити територію в зону екологічної біди. Такі явища вкрай не бажані, оскільки вони викликають негативні економічні і соціальні пронеси.

Закономірність територіальної диференціації продуктивних сил має безпосередній зв'язок з територіальною концентрацією ви­робництва і населення. Діалектична єдність процесів розселення і діяльності людини з відповідною територією розкриває особ­ливості розміщення продуктивних сил та всі аспекти їх дифе­ренціації. Суть цієї закономірності полягає в тому, що будь-яка територіальна система продуктивних сил (район, країна, група країн) об'єктивно диференціюється на частини. При цьому збе­рігається територіальна цілісність об'єкту. Отже, будь-яка госпо­дарська територія завжди неоднорідна з точки зору розміщення продуктивних сил. Диференціація території з її господарством зумовлюється цілим рядом причин і, зокрема, головною — дією процесу територіального поділу пралі.

Територіальна диференціація продуктивних сил найчастіше проявляється у формуванні територіальної структури виробницт­ва і розселення. Населені пункти виступають ядрами діяльності людини. Навколо цих ядер формуються певні елементи терито­ріальної структури господарства.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного роз­витку регіонів, її дія проявляється в процесі територіального поділу праці, територіальної концентрації продуктивних сил та інтеграції виробництва. Оскільки між регіонами країни існують досить значні відмінності у забезпеченні природними ресурсами, матеріально-технічною базою, трудовими ресурсами, еконо­мічними і соціальними умовами, рівні їх соціально-економічного розвитку різні. Це повинно враховуватись при розміщенні про­дуктивних сил і при проведенні регіональної економічної полі­тики держави. Закономірність полягає в тому, що рівні соціально-економічного розвитку регіонів у процесі посилен­ня взаємозв'язків між ними мають тенденцію до зближення. Основним показником рівня розвитку регіону прийнято вва­жати величину національного доходу на душу населення.

Дата добавления: 2015-05-26