Педагогічні погляди Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Й. Г. Песталоцці, А. Дістервега, Й. Ф. Гербарта

Джон Локк (29.08.1632 – 28.10.1704) - англійський просвітитель, філософ-матеріаліст. Народився в сім’ї адвоката, початкову освіту отримав вдома, пізніше закінчив Вестмінстерську аристократичну середню школу. В 1652 році вступів до Оксфордського університету, після закінчення якого викладав у ньому грецьку мову та літературу. В 1667 році почав працювати домашнім лікарем і вихователем у видного політичного діяча, лідера партії вигів – лорда Ешлі (графа Шефтсбері), з яким емігрував по Голландії. Повернувся до Англії після революції 1688 року.

Англія в 17 столітті переживала буржуазну революцію, яка була спрямована проти феодального устрою і проголошувала початок нового часу, політика якого забезпечувала участь буржуазії в керівництві державою та доводила перевагу режиму конституційної монархії.

Локк був ідеологом цієї революції, що стала компромісом між буржуазією і аристократією, так і англійського дворянства. У своїх творах він відстоював договірну теорію виникнення держави і теорію природничого права, тобто люди свої права добровільно передали керівникам держави для того, щоб ті захищали їх життя, свободу і майно. У разі невиконання керівниками своїх обов’язків, народ може відібрати владу. Він рішуче виступав проти вчення про вроджені ідеї і принципи, душа, за його думкою, є “табула раса”, тобто “чиста дошка”, а уявлення і поняття виникають у людей під впливом предметів зовнішнього світу, через органи відчути, бо в них є джерело пізнання світу. На підставі цього положення ним було дано високу оцінку ролі виховання в розвитку людини.

Свої погляди (філософські, соціально-політичні та педагогічні) Локк виклав у творах: “Досвід про людський розум”, “Думки про виховання”, “Про виховання розуму”. Педагогічні погляди в цілому мали прогресивний характер і були спрямовані проти пануючих рис середньовічної церковної школи, яка була побудована на зневазі до дитини на пригнобленні її особистості.

Система виховання, яку пропонував Джон Локк, була розрахована на дітей знаті, метою виховання він вважав формування джентльмена – людини ділової, кмітливої, “світської”, підготовку якої треба здійснювати індивідуально в домашніх умовах під наглядом спеціально підготовленого вихователя. Джентльмен повинен отримати фізичне, моральне та розумове виховання. Для фізичного виховання ним було запропоновано цілу низку загартовуючи вправ, необхідних для створення “здоровою духу в здоровому тілі”. Моральне виховання мало на меті вироблення дисципліни духу, яка виховується обмеженнями, рішучими припиненнями дитячих примх. Однак Локк заперечував авторитаризм у вихованні і фізичні покарання, бо дитину треба виховувати не насильством, а ласкою, умовлянням, родумом, прищепленням корисних звичок і особистим прикладом вихователя. Крім того, треба використовувати догану, нагороду, похвалу, ознайомлювати дітей з ідеєю Бога, але, при цьому, не використовувати релігійні обряди.

У формуванні людини, на думку Локка, найважливішими завданнями було фізичне і моральне виховання, певного значення він надавав і розумовому вихованню, мета якого полягала в підготовці людини до сприйняття всякого знання. До програми освіти він радив включати, замість мертвої латинської мови, англійську і французьку, крім того, географію, математику, астрономію, натуральну філософію, право, історію. Поряд з оволодінням “світськими” талантами – танцями, верховою їздою, фехтуванням – пропонував вивчення бухгалтерії, ремесла (столярне, теслярне) та сільського господарства.

Локк надавав великого значення ролі виховання для людини і, водночас, недооцінював роль навчання, навіть вважав шкільні науки шкідливими. Користування розумом, на думку Локка, це, насамперед, звільнення від забобонів та упереджень, самостійне судження, спрямоване на вивчення явищ, а не пустих слів.

Отже, розглянута система виховання була запропонована дітям буржуазії і дворянства. Локк вважав зайвою освіту трудящих мас, вона може і повинна відбуватися в школах за рахунок дитячої праці, діти можуть прясти, в’язати тощо, щоб оплатити вартість щоденно спожитої ними їжі.

Педагогічні погляди Джона Локка значно вплинули на формування світогляду і практичну діяльність Ж.-Ж. Руссо, філософів-матеріалістів і соціалістів-утопістів та на розвиток педагогічної думки 18-19 століття в цілому.

Ж.-Ж. Руссо (28.06.1712 – 02.07.1778) – французький просвітитель, філософ, письменник, педагог, композитор. Народився в Женеві в сім’ї майстра-годинникаря. Він рано втратив батьків, тому сам заробляв на хліб, змінивши безліч професій: був учням нотаріуса, гравером, лакеєм, секретарем, домашнім вихователем, учителем музики. Багато подорожував по Швейцарії, Італії, Франції і, нарешті, оселився в 1741 році в Парижі, де познайомився з видатними людьми того часу – Д. Дідро, Д’Аламбером, К. Гельвецієм. У 1749 році, на замовлення Дижонської академії, Руссо написав твір на тему „Чи сприяв прогрес у науці і мистецтві поліпшенню чи погіршенню моралі? ”, за який отримав першу премію. У цьому творі він різко виступив проти соціальної нерівності та культури людей того часу, продовживши розкриття цієї теми в наступних творах: „Походження нерівності серед людей” та „Суспільний договір”. Використовуючи договірну теорію Д. Локка, Руссо намагався довести, що природа створила людей рівними, добрими і щасливими, а суспільство зробило їх нещасливими. Він також доводив перевагу прав народу над правами керівників держави, закликав народ повалити владу короля й ліквідувати феодальну систему.

У 1761 році вийшов роман „Юлія, або Нова Елоїза”, в якому Руссо засуджує численні пороки суспільства та соціальну несправедливість, породженні феодалізмом, а також приділяє увагу питанням виховання. Проте найбільш повно він розкрив свої погляди на виховання, а саме, виховання вільної людини нового буржуазного суспільства, в романі „Еміль, або про виховання” (1762). Книга викликала великий інтерес у передової частини суспільства. У аристократів та духовенства книга викликала обурення і на їх вимогу її було спалено на одній з площ Парижу.

У педагогічній системі Руссо було зроблено спробу виділити основні вікові періоди в розвитку людини від народження до повноліття і намічено основні завдання виховання для кожного з них.

Перший період – від народження до появи мови. Це період фізичного виховання, загартування організму.

Другий – від появи мови до 12 років. Головним завданням цього періоду є створення умов для розвитку уяви дитини та органів чуттів. Це період, на думку Руссо, „сну розуму”. Він заперечує систематичне навчання, пропагує навчання без книг, тобто на практиці засвоювати елементи астрономії, географії, арифметики, геометрії. Моральне виховання пропонує здійснювати на прикладах, без моралізування та настанов.

Третій – від 12 до 15 років – період розумового та трудового виховання. Діти готові до сприйняття знань на основі власного досвіду і самодіяльності. Першою книгою для читання має бути „Робінзон Крузо”, яка вчить створювати свій добробут власними силами. Пропонує в цей період кожній дитині оволодіти якимось корисним ремеслом.

Четвертий період – з 15 до повноліття – характеризується формуванням моральності обліку людини, що знайомиться з життям суспільства. Це період виховання почуття доброї волі і добрих намірів, у цей період юнак повинен жити в місті і спостерігати життя міського населення. Головним засобом морального виховання Руссо вважав читання історичних книг, головним чином біографії знаменитих людей. У цей період юнак може визначитися з релігійною вірою.

Головним завданням виховання Руссо вбачав виховання людини незалежної, яка жила б зі своєї праці, цінила право інших трудівників, уміла захищати свободу, тобто „вільну людину”. Трудівників і їх дітей виховувати не треба, бо вони вже виховані самим життям, а виховувати треба аристократів та їх дітей, щоб кожний з них став людиною, а не дармоїдом.

Запропонована Руссо система природного та вільного виховання передбачала здійснювати виховання відповідно до природи самої дитини та їх вікових особливостей, розвивати в неї цінні якості, як зародок у зерні. На основі принципу природовідповідності Руссо закликав поважати особистість дитини, вивчати її інтереси, додержуватися законів розвитку організму дитини та її здібностей. Завдання вихователя, на його думку, полягає в тому, щоб створити сприятливі умови для розвитку дитини, застерегти її від шкідливих впливів; як зерно потребує добре обробленого ґрунту і догляду, так і дитина потребує виховання, яке б не перешкоджало її природному розвиткові. Від поганого вихователя краще відмовитися, бо він зможе правильно виховати дитину; добрий вихователь разом з природою і речами досягне великих успіхів. Оскільки природним правом людини є свобода, то дитина має бути вільна у виборі змісту навчального матеріалу і методів навчання, тобто теорія вільного виховання Руссо спрямована проти придушення волі та особистості дитини. Він також протестує проти фізичних покарань та суворої дисципліни.

Особливе значення в системі виховання надається жінці, яка повинна допомагати чоловікові в добрих справах, і її виховання повинно відповідати інтересам чоловіка. Оскільки жінки живуть більше почуттями, ніж розумом, то освіта жінці не обов’язкова. Руссо вірив, що внаслідок правильного виховання чоловіка і жінки буде створено ідеальну сім’ю.

Педагогічні погляди Руссо мали певні недоліки, проте, вони були пройняті глибоким демократизмом. Його педагогічна система була протестом проти мертвої схоластичної середньовічної школи, а погляди значно вплинули на розвиток педагогічної думки в наступний період, на формування філософських і педагогічних поглядів Песталоцці, Дістерверга та ін.

Йоганн Генріх Песталоцці (12.01.1746 – 17.02.1827) – швейцарський педагог-демократ, один з основоположників дидактики початкового навчання. Народився в Цюріху в родині лікаря, рано втратив батька, виховувався під наглядом матері. Після закінчення середньої школи вступив у 1763 році до Цюріхської вищої школи – Каролінгського колегіуму, де навчався на філософському та філологічному відділах. Знаходячись під впливом викладачів колегіуму, Песталоцці примкнув до роботи „Гельветичного (швейцарського) товариства кушніріі (шкіряників)” на зборах якого обговорювалися питання історії, політики, моралі, виховання в дусі вчення Руссо. В журналі „Нагадував”, який видавало товариство, Песталоцці друкував свої статті. За участь у роботі цього товариства в 1767 році Песталоцці було заарештовано. Згодом Песталоцці вирішив зайнятися сільським господарством, тому придбав в 1769 році невелику садибу „Нейгоф”. Пізніше, після невдалих експериментів із сільським господарством, він разом зі своєю дружиною відкрив „Установу для бідних”, яка була школою інтернатного типу для дітей селян. У школі навчалося 30 дітей, яких привчали до праці в прядильно-ткацькій майстерні. Після закриття установи Песталоцці написав соціально-педагогічні романи „Лінгард і Гертруда (книга для народу”, „Крістоф та Ельза”, публічні статті та редагував газету. У 1798 році в місті Станца Песталоцці відкрив притулок для дітей-сиріт. Пізніше, в 1799-1804 рр., керував Бургдорфським, а потім у 1804-1825 рр. – Івердонським педагогічними інститутами; слава останнього сягала далеко за межі країни. При ньому щорічно постійно діяв семінар для 30-40 чоловіків, які бажали дістати теоретичну і практичну підготовку до педагогічної діяльності. Досвід роботи цих інститутів вивчали знамениті люди того часу. Останній твір Песталоцці – „Лебедина пісня” підкреслює глибоку впевненість автора в доцільності своєї 60-річної педагогічної роботи.

Виховання, на думку Песталоцці, полягає в поступовому розвитку природних задатків тих чи інших здібностей у відповідності до природних законів розвитку дитячого організму і доведенні їх до досконалості. В школі дитина повинна почувати себе так само природно й вільно, як серед природи. При вмілому керівництві вчителя, що застосовує різкі вправи, діти дістануть чудові умови для розвитку. Моральне виховання є основою всієї роботи школи, його метою є виховання в дітей любові до людей. Для гармонійного розвитку дітей необхідне також фізичне і трудове виховання. Він розрізняв три сили людської природи: розумові, фізичні і моральні, які треба розвивати в тісному взаємозв’язку. Вимога до гармонійного розвитку лежить в основі його „ теорії елементарної освіти ”. Згідно з цією теорією, вихователь повинен здійснювати природо відповідний розвиток дитини. Починаючи з найпростіших елементів: числа, форми і слова й поступово переходити від однієї сходинки до іншої, ускладнюючи процес.

Величезним вкладом у дидактику є ідея розвиваючого навчання, основною метою якого Песталоцці вважав збудження розуму дитини до активної діяльності та розвиток її пізнавальних здібностей: уміння логічно і самостійно мислити, коротко виражати сутність засвоєних понять. Розкриваючи чуттєве сприйняття світу, як висхідний момент пізнання, головним принципом навчання він вважав наочність, а також систематичність, послідовність, поступовість та міцність знань. Він бажав психологізувати процес навчання, будуючи його за відповідними методиками: вивчення грамоти, письма, лічбі і виміру.

„Все для інших, нічого для себе” – слова на пам’ятку Песталоцці є кращою характеристикою його діяльності; він щиро любив дітей і прагнув поліпшити життя народу.

Фрідріх Вільгельм Адольф Дістерверг (29.10.1790 – 07.07.1866) – німецький педагог-просвітитель, прогресивний представник германської буржуазно-демократичної педагогіки, „Вчитель німецьких вчителів”. Народився в місті Зігнені (Вестфалія, Німеччина”), В сім’ї чиновника-юриста, вчився в середній латинській школі. У 1808 році вступив до Гербонського університету, в якому вивчав філософію, історію, математику, потім вчився в Тюбінг енському університеті, здобувши ступінь доктора філософії (1811). Працюючи учителем фізики і математики в середніх школах Ворса, Франкфурта-на-Майні і Ельберфельда, директором учительських семінарій у Мерсі і Берліні. У 1827-1866 рр. Видавав педагогічний журнал „Рейнські листки для виховання і навчання”, в якому опублікував біля 400 статей. Дістерверг написав понад 20 підручників для учнів з різних галузей знань – математики, природознавства, географії, астрономії, німецької мови, а також кілька посібників для вчителів, серед них: „Посібник до математичної географії”, „Елементарна геометрія”, „Посібник для освіти німецьких учителів”.

У 1847 році Дістерверг за „небезпечне вільнодумство” (боровся проти принципу конфесійної школи, проти засилля релігії в шкільній справі) було усунуто з посади директора вчительської семінарії, а в 1850 році звільнено у відставку. Але він продовжував літературно-педагогічну та громадську діяльність; видавав журнал „Педагогічний щорічник”, був обраний до Палати депутатів від учительства Берліна, керував товариством „Загального німецького учительського союзу”.

Педагогічні погляди Дістерверга знаходилися під впливом ідей Песталоцці, якого він високо цінив. Він уважав, що мирним шляхом можна перетворити суспільство, насамперед, через розвиток народної освіти та поліпшення виховання ф навчання молоді. Метою виховання Дістерверг вважав підготовку гуманних і свідомих людей,, головним його завданням має бути виховання любові до всього людства і до всього народу на основі принципів: природовідповідності, культуровідповідності й самодіяльності (активності та ініціативності). Виховання „самодіяльності на служіння істині, красі та добру” – ось найвища мета. „Виховувати – означає збуджувати” – наголошує формула Дістерверга.

У відповідності з теорією виховання визначався і основний принцип навчання: „Збуджуй пізнавальні нахили вихованця, щоб вони розвивалися під час засвоєння та в пошуках істини”. Водночас, Дістерверг наголошував, що навчання повинно розвивати не тільки мислення, справжнє розвиваюче навчання, діє на волю і характер учнів. Основну роль у дидактиці, на його думку, відіграє ідея формальної освіти, а не матеріальної, тобто розвиток сил дитини, а не повідомлення конкретних знань. Формальна освіта прямує до вищих розумових здібностей людини, задає їм імпульс, збуджує до розвитку. Всього ним було сформульовано 33 правила навчання, серед яких: навчання має розвивати природні сили і задатки дитини, збуджувати пізнавальну діяльність, розвивати самодіяльність тощо.

За принципом виховуючого навчання Дістервег ставив вимоги до вчителя, який повинен постійно працювати над власною освітою. Вони повинні багато читати, добре знати історію, художню літературу, психологію, педагогіку і методику. Для вчителя він сформулював наступні правила: навчай захоплююче, енергійно, пам’ятаючи, що джерело сили викладу матеріалу – в знаннях і енергій; виробляй в собі вольові риси характеру тощо.

Отже, погляди Дістерверга для свого часу були прогресивними і мали великий вплив на розвиток наступних поколінь.

Йоганн Фрідріх Гербарт (04.05.1776-1841) – німецький педагог, просвітитель. Учений. Народився в Ольденбурзі, в сім’ї чиновника-юриста. Його вихованням займалася мати до 12-ти років, першим вчителем став Юльцею, який прищепив йому любов до філософії. Пізніше юнака зацікавили питання психології, метафізики, моралі. У 14 років він написав перший філософський твір на тему „З приводу вчення про людську свободу волі”. Поряд з цим Гербарт почав цікавитися музикою, одночасно опановуючи рояль, скрипку, віолончель та арфу. Після закінчення латинської класичної школи вчився в Сієнському університеті, який на той час був центром філософської думки в Німеччині, особливо захоплювався юриспруденцією, математикою, філософією, естетикою. Великий вплив на світогляд Гербарна мала філософія Крістіані Вольфа, яка розкривала особливості душі людини, пізніше – філософія Канта, Фіхте. Після закінчення університету з 1797 по 1800 рр. Гербарт жив у Швейцарії, працював домашнім вихователем дітей в аристократичній сім’ї. Повернувшись до Німеччини, він працював доцентом, а потім професором Геттінгенського і Кенігсберзького університетів, в яких читав лекції з філософії, психології, педагогіки. У Кенігсберзькому університеті він відкрив педагогічну семінарію і створив при ній дослідну школу, в якій викладав математику.

Гербарт написав твори: „Головні пункти метафізики”, „Підручник психологій”, „Загальна педагогіка, виведена з мети виховання”, „Нариси педагогічних читань” та ін.

Основною метою виховання Гербарт вважав гармонію волі з етичними ідеями і виробленням багатостороннього інтересу. Основні шляхи і засоби досягнення мети виховання: керування дітьми, виховуючи навчання, моральне виховання. У процесі виховуючого навчання дітей велике значення, на думку Герьарта, має розвиток у них шести видів багатостороннього інтересу: емпіричного – до навколишнього світу; спекулятивного – до речей і явищ; естетичного – до прекрасного; симпатичного – до близьких; соціального – до всіх людей, релігійного – служіння релігії, „найвищому духові”.

Систему керування дітьми Гербарт зводить до придушення їх самостійності, ініціативи та діяльності. Керування дітьми має своїм завданням не підготовку їх до майбутнього життя, а підтримку порядку серед них зараз, у процесі навчання та виховання. Його системою керування дітьми користувалися в багатьох країнах світу і в царській Росії (погрози, тілесні покарання, суворий нагляд тощо).

Гербарт був прихильником класичної освіти, пропонував такі типи шкіл: елементарна (початкова), міська школа і гімназія. У реальних школах повинні вчитися ті, хто буде займатися торгівлею, ремеслами та іншими видами практичної діяльності, а в класичних гімназіях – ті, хто займатиметься розумовою діяльністю.

Процес навчання був обґрунтованим, виходячи з психічної діяльності дітей, яку він розумів, як принцип апперцепції, розглядаючи його у вигляді чотирьох ступенів: виразність, асоціація, система, метод. Виразність – зосередження уяви і пам’яті учнів у стані спокою: на цьому етапі навчання здійснюється через ознайомлення учнів з новим матеріалом при широкому застосуванні наочності, ілюстрації, демонстрації. Асоціація – встановлення зв’язків нового уявлення з попереднім, що відбувається під час проведення „невимушеної бесіди”. Система – виклад навчального матеріалу, усвідомлення, уявлення (міркування), зведення знань у певну систему, поглиблення її, теоретичне узагальнення тощо. Метод – усвідомлення навчального матеріалу учнями в стані руху, застосування знань на практиці, вироблення навичок: розвиток логічного мислення і творчого уявлення.

Гербарт запропонував свою теорію видів навчання: описового, аналітичного, синтетичного. Описове навчання ставить своїм завданням виявити досвід учнів, доповнити і розширити його живою й образною розповіддю вчителя про різні явища природи і події в суспільстві. Аналітичне має здійснюватися через розподіл навчального матеріалу на окремі його складові частини і ознаки, надання уяві учнів певної системи. Синтетичне – це узагальнення і синтезування учнями відомого їм навчального матеріалу, зведення його до певної системи, такий вид навчання застосовується переважно в старших класах школи.

Система морального виховання Гербарна ґрунтується на п’яти моральних ідеях: ідея внутрішньої волі, яка робить людину цільною, без „душевного розладу”; ідея вдосконалення, яка поєднує силу й енергію волі та забезпечує „внутрішню гармонію” людини; ідея приязні, яка сприяє погодженості волі однієї людини з волею інших; ідея права, яка має вирішальне значення в розв’язанні конфліктів між волею людей; ідея справедливості, якою треба користуватися, визначаючи нагороду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або покарання тому, хто порушив закони і правила.

Ідеї Гербарта значно вплинули на розвиток буржуазної педагогіки і поширилися у всіх країнах Європи.

Література:

1. Історія педагогіки / За ред. М. С. Грищенка. – К.: Вища школа, 1973.

2. Хрестоматия по истории педагогики. Т. 2. – М.: Учпедгиз, 1940.

3. Педагогическая энциклопедия. Т. 2-3. – М.: Сов. Энциклопедия, 1966.

4. Константинов Н. А. и др. История педагогики. – М.: Просвещение, 1966.

5. Основні віхи розвитку освіти і педагогічної думки в Україні (Х-ХІХ століття).

Дата добавления: 2015-05-26