Охарактеризуйте підхід до вивчення історії України одного з представників діаспори

Серед учених української діаспори ХХ ст., чиї творчі здобутки можуть допомогти в пошуках воістину непростої відповіді на це запитання, одним із перших слід назвати Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984), історика, есеїста, філософа, громадського діяча, професора Інституту українських студій при Університеті Альберти (Канада), науковця вражаючої ерудиції, інтелектуальної чесності, дисципліни думки й широти поглядів (і в той же час переконаного українського націонал-патріота, вихованого, зауважмо, на цінностях європейської демократії). Коло дослідницьких інтересів науковця було неозорим — історія української політичної думки ХІХ—ХХ століть (Михайло Драгоманов, В’ячеслав Липинський, Іван Франко, Іполіт Терлецький, Василь Каразін); козацька історія та козацьке бароко; польсько-українські відносини XVII—XX століть; українсько-єврейські відносини; український національний рух та національне відродження кінця ХІХ — початку ХХ століття; русифікаторська політика царського уряду Росії та кремлівської верхівки в історичній ретроспективі... Лисяка-Рудницького, блискучого майстра коротких історичних есе (він віддавав перевагу саме цьому жанрові перед грубезними історичними монографіями), цікавило, здавалося, геть усе — аж до давніх цивілізацій Китаю та сучасної американської культури. І, може, саме тому він усе життя чудово розумів виняткову важливість фахових історичних розшуків із проблематики розвитку, походження, занепаду й перетворення націй та народів (передовсім, зрозуміло, йому ішлося про український народ).

Серед величезної кількості наукових розвідок Івана Павловича Лисяка-Рудницького, присвячених питанням націотворення, варто зупинитися на двох есе — «Формування українського народу й нації» (методологічні зауваги; надруковано в газеті «Українські вісті», Новий Ульм, Німеччина, у березні 1951 року) та «Україна між Сходом і Заходом» (журнал «Листи до приятелів», 1966, кн. 11—12). Логічність викладу, недогматичність думки, творчий підхід до аналізу складних, навмисно спотворених або малодосліджених аспектів історичного шляху, що його пройшов український народ — з давніх-давен й по сьогодні, — робить ці твори І. Лисяка-Рудницького актуальними і сьогодні. Найбільшу увагу, як нам уявляється, варто приділити передусім першому есе.

Однією з головних думок, яка червоною ниткою проходить через усе творче життя Лисяка-Рудницького, був аналіз українського минулого як частини західного інтелектуального розвитку. Ось чому проблематика вітчизняної історії — і давньої, і новітньої — завжди розглядається ним крізь призму політичного, духовного та економічного досвіду європейських країн. Це повною мірою стосується і цікавих для нас двох есе вченого. Науковця насамперед хвилювало формування новітньої української нації з оцінкою соціальних, політичних та інтелектуальних факторів, які визначили цей процес. Його метою було зрозуміти — для себе й для інших — процес утворення українського народу та нашої нації з використанням справді об’єктивного інструментарію, не вдаючись ні до «чорних», ані до «рожевих» скелець в окулярах.

Отже, з самого початку наслідуючи приклад мудрих давніх греків (Аристотель), І. Лисяк-Рудницький дає визначення термінів та понять, про які, власне, йдеться. «Під «народом» слід розуміти одиницю етнічну, під «нацією» — одиницю політичну», — підкреслює автор есе (і, схоже, саме ця думка є для нього відправною). «Народи постали й жили продовж довгих століть, деколи навіть тисячоліть, хоча ніхто про це свідомо й не «старався». Те, що творить народ, це сукупність певних об’єктивних прикмет, таких, як походження, мова, побут, своєрідний певний стиль, що пронизує всі ділянки життя даного колективу й надає йому одностайний (простірно й часово) «народній характер» — пише І. Лисяк-Рудницький, відзначаючи у цьому зв’язку, що «у противагу приналежності до зоологічної породи приналежність до народу зумовлена не тільки народженням (як біологічним фактом), а й — передусім — вихованням (отже, фактом соціально-культурно-духовного порядку)». І все ж елемент «несвідомого» тут є. «Натомість існування нації спирається на свідому волю її членів», — підкреслює історик. На думку Лисяка-Рудницького, саме ідея «суспільного договору» — класичний витвір політичної думки XVIII століття — «досить влучно передає внутрішню суть існування нації, де точка тяжіння лежить у волі бути товариством, підпорядковуватися запровадженим законам і владі, користуватися правами й виконувати обов’язки. Це мав на увазі французький мислитель (Ернест Ренан. — І.С.), що сказав: «Нація — це повсякденний плебісцит», — стверджує Лисяк-Рудницький. І далі робить з цього жорсткий, проте цілком логічно обѓрунтований висновок: «Якщо людина не хоче виконувати обов’язків, зв’язаних з приналежністю до нації, — якщо вона саботує закони, якщо вона не почуває себе співвідповідальною за долю колективу, якщо вона притримується філософії «моя хата скраю» — тоді вона ділом засвідчує, що вона ані дорожить своєю приналежністю до нації, ані самим життям нації. Нація, що в неї велика частина або більшість членів охоплена такими настроями, засуджена на загладу. Історія повна відповідних прикладів». Цікаво, що написав би Лисяк-Рудницький про Україну 2010 року? Чи побачив би існування нації?

Отож, основна думка автора є цілком ясною (і не втратила актуальності з 1951 року): «Нація — феномен політичної сфери. Нація — це колектив людей, що хочуть бути державою. Тому зовсім оправдано в деяких західних мовах (французькій, англійській) слово «нація» вживають як синонім «держави». Що ж до факту чужинецького завоювання, то він сам собою ще не припиняє життя нації, поки в даному колективі є сильна, ділами засвідчена воля бути політичним суб’єктом». І далі український історик ставить собі й читачам принципово важливе запитання: «Яке співвідношення народу й нації? Всупереч поширеним у Східній Європі поглядам доводиться з цілковитою рішучістю підкреслити, що ці два явища не покриваються. Не тільки з давнішої історії, а й із сучасності можна навести велике число емпіричних доказів, що є нації, які складаються з кількох народів, як і народи, що розпадаються на кілька націй» (Лисяк-Рудницький наводить далі приклади з історії та сьогодення Великої Британії, Франції та Швейцарії). До речі, цікавим є наступне зауваження автора: «Оскільки суттю нації є воля творити політичний колектив, етнічна гомогенність (однорідність. — І.С.) для цього сама собою — не конечна передумова, але вона дуже полегшує формування спільної політичної волі. Ідеал етнічно однорідної нації-держави тільки тоді здатний себе історично виправдати, коли даний народ має суб’єктивні (хотіння і уміння) та об’єктивні (чисельність, відповідна геополітична ситуація і т. д) передумови, щоб виконати ті тяжкі й складні завдання, що їх сучасний стан цивілізації накладає на кожну державу».

Ще винятково важлива проблема: яким є час історичного існування народів і націй? Коли, внаслідок чого вони гинуть, зникають? Відповідь Лисяка-Рудницького: «Вже не треба багато додати, щоб витлумачити релятивно меншу (в порівнянні з народами) життєву силу націй. Щоб нація вмерла, зовсім не треба фізичної загибелі того етнічного масиву, що творить її підложжя. Вистачає, щоб у колективі загасла воля бути окремим політичним суб’єктом. Як ми вже казали вище, чужинецьке завоювання само собою ще не означає смерті нації. Але воно може до цього призвести. Перша можливість цього: винищення всієї провідної верстви, що є носієм політичного хотіння нації. Приклад: турецьке завоювання балканських слов’ян. Інша можливість: добровільна капітуляція даної провідної верстви, прийняття нею якоїсь нової, чужої національно-державної ідеології; в цих випадках можна говорити про самогубство нації. Нарешті, всяке ослаблення того «свідомого напруження», що творить саму суть існування нації, неминуче тягне за собою її занепад, декаданс». Грізне застереження нам, сьогоднішнім!

Дата добавления: 2015-05-26