Тенденції розвитку цивілізації

Життя-найвища цінність у людини:цілі, ідеали і пріоритети у політиці.

Характеризуючи соціально-політичні пріоритети людського життя, слід наголосити на його самоцінності. «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність»говориться в третій статті Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 року. Всі люди приходять в життя вільними і рівними у своїй гідності та правах, тому й повинні діяти в дусі братерства у відносинах між собою. «Право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя», - наголошується в статті 6 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права. Всі соціальні, культурні, політичні, правові норми Міжнародного Білля про права людини є основними нормативними документами на все життя людини і несуть не тільки моральне навантаження, не тільки повідомляють людям, урядам, країнам, що їм варто зробити. Вони мають юридичну силу і вказують світовій цивілізації, що вона зобов'язана неодмінно виконувати, обов'язково здійснювати в житті як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Соціально-політична проблема життя людини є ключовою світоглядною проблемою в соціально-гуманітарних науках і суспільно-політичній діяльності індивіда. Раніше чи пізніше кожна людина наближається до основного питання свого існування, місії у цьому прекрасному світі. Це питання: в чім смисл життя, яким воно має бути і заради чого варто жити? Ця проблема має соціальний, філософський, етичний, культурний, релігійний та багато інших аспектів. Об'єктивно серед них усіх, без применшення ролі і значення інших, на перший план неодмінно випливає соціально-філософська проблема сенсу життя. Це пояснюється залежністю життя однієї окремої людини від природи, від суспільства, тобто відносин між людьми, від їх наповненості духовністю, інтелектуальністю та раціональністю. В основі пошуку мети і сенсу життя людини лежить ідея цінності життя і не тільки для самої себе, але й для суспільства, для інших людей. З урахуванням суспільних і особистісних критеріїв людина визначає сенс життя і своє призначення в ньому, формує і виконує особисту життєву програму.

Саме слово «цивілізація» узвичаїлося порівняно недавно (на початку XIX століття). Формування цивілізації являє собою процес, що веде до виникнення суспільств зі складними соціальними, політичними, економічними й ідеологічними інститутами. Цивілізація виступає як цілісна одиниця аналізу історичного процесу.

Карл Маркс (1818-1883) обґрунтував концепцію історичного матеріалізму (теорію формацій) і цим дав варіант універсального пояснення історичного розвитку; економічний прогрес - головний двигун суспільного розвитку; зміни в економічному базисі приводять до трансформацій у всіх надбудовних інститутах суспільства.

О. Шпенглер (1880-1936) запозичив у греків ідею циклічності розвитку цивілізації. Він розглянув сім найбільших цивілізацій (єгипетську, китайську, семітську, єврейське-арабську, грецьке-римську, західну, мексиканську) і обґрунтував висновок про те, що кожна цивілізація проходить стадії, аналогічні стадіям життєвого циклу людини, - народження, дитинство, юність, зрілість, старість і смерть. Середній життєвий цикл кожної цивілізації, по Шпенглеру, - тисяча років. Одним з перших він дав визначення культури: «Культура є єдність художнього стилю у всіх проявах життя народу», пророчив загибель - європейської культури й цивілізації (у книзі «Захід Європи»), прагнув виділити в кожній культурі «гештальт», тобто загальну форму й стиль, характерні для цієї культури.

П. Сорокін, Л. Роберт, Ф. Боас - всі вони негативно ставилися до спроб антропологів побудувати універсальну історію культур (їхня позиція була, звичайно, реакцією на теорії еволюціонізму в соціокультурній області, що поширилися наприкінці XIX століття).

А. Тойнбі є автором самого великого в XX столітті праці по історії цивілізації. Після робіт Гегеля й Маркса це найбільш значна робота в області філософії історії. Тойнбі виділив 21 цивілізацію, увів поняття «виклику й відповіді». Кожна цивілізація зіштовхується з необхідністю дати відповідь на той або інший «виклик» - стан природного середовища, демографічний тиск, війну, економічну кризу й т.д. Він застосував енвайронментальний метод до аналізу історії цивілізації (енвайронмент - середовище, що оточують умови). Факторами, що стимулюють розвиток цивілізації, є, по Тойнбі, зовнішні причини (насамперед географічне, кліматичні, екологічні), ослаблення ж і розкладання цивілізації відбуваються в силу внутрішніх причин. Цивілізація розпадається, коли для відповіді на нові «виклики» їй не вистачає творчого керівництва.

Т. Парсонс (1902-1979) обґрунтував концепцію «еволюційної універсалії». Вона базується на еволюційної моделі, що розрізняє «доісторичні» і «історичні» форми розвитку людства. Стартова стадія - примітивне суспільство, структура якого обмежується сімейними зв'язками. Передумовами подальшого соціокультурного розвитку Парсонс уважав споріднення, технологію, язик, релігію. Дві універсалії стали побудниками порушення структури соціальних зв'язків, на яких базувалася «примітивна» стадія соціокультурної еволюції: а) система суспільного поділу праці, незалежна від структур споріднення; б) система соціальної стратифікації, тобто культурно позначеного (маркірованого) закріплення стійких границь між ієрархічно впорядкованими соціокультурними групами, що становлять суспільство. На другій стадії з'являються такі універсалії, як система ринку й грошей, бюрократія, правова система, демократична асоціація.

Дата добавления: 2015-05-26