Раціонально-критичне розуміння політики мислителями Нового часу(Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.-Л. Монтескьє, Ж.-Ж.Руссо)

Засновником авторитарного напряму новочасної політичної думки є Томас Гоббс (1588–1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті «Про громадянина» (1642) і в книзі «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної й громадянської» (1651). На думку філософа, природному людському стану властива жорстока «війна всіх проти всіх».

В інтересах загального благоденства й соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав і перенести їх на державу, яка, виражаючи загальну волю всіх, зможе примусити кожного не порушувати «статус кво», дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс визначає як «єдину особу», воля якої концентрує в собі волю всіх. Це не значить, що «єдиною особою» обов'язково має бути одна людина, верховним сувереном може бути й «зібрання осіб», головне, щоб влада була абсолютною, єдиною й неподільною. Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями по відношенню до своїх підданих, крім права на їхнє життя. Він виходить із того, що верховна влада (окремої людини або зібрання осіб) ніяким договором зі своїм народом не пов'язана, бо піддані заключали договір не з нею, а між собою, «кожен з кожним», а тому вона не несе жодної відповідальності ніякої перед ними. Концепція Т. Гоббса повністю виключає будь-яку форму контролю верховної влади з боку суспільства; немає нікого, хто міг би пред’явити до неї які-небудь вимоги, а тим більше залучити до відповідальності за її дії. Суверену належать усі різновиди влади, він не належить суду, стоїть вище законів, бо останні встановлені ним самим. Щоб не отримали розповсюдження думки та вчення, які підривали б суспільну стабільність, однією з найважливіших функцій держави стає контроль і регламентація духовного життя. Філософ вважає не тільки можливим, але й необхідним введення цензури над книгами, проповідями й зверненнями до народу. Надзвичайно важливо, щоб громадянам не проповідувалося ніяких поглядів або вчення, які б призвели їх до думки, що вони мають право не підкорюватися державним законам, тобто наказам тієї людини або зібрання осіб, яким доручена верховна влада в державі. Тому держава має право судити, які погляди та вчення ворожі інтересам миру, і забороняти їхнє поширення. Смисл концепції Т. Гоббса в теоретичній розробці сценарія авторитарної модернізації, що має на увазі жорстке обмеження політичної свободи при збереженні та гарантуванні свободи економічної (покупка та продаж майна, укладання торгівельних угод, вибір місця проживання, переміщення країною тощо). Відмова індивідів від політичної свободи й передача прав верховній владі над собою державі повинні якось стримати зіткнення політичних інтересів різних партикулярних груп, забезпечити безпеку підприємницької діяльності та власницьких прав індивідів, створити сприятливі умови для економічного росту.

Видатний англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк (1632–1704) розробив ліберально-демократичну альтернативу авторитарній модернізації «залізом і кров'ю". Вона багато в чому сходить до спільних традицій англійського політичного життя, сформульованих під знаком «Великої хартії вольностей» 1215 р., і до сучасної йому практиці соціальних компромісів «Славної революції» 1688 р., що закріпила тенденції законодавчого обмеження королівської влади й розподілу загальної владної компетенції між різними елементами політичних структур (королем, парламентом і суспільством). Можливість поступового руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських війн, «модернізації без революції» теоретично обґрунтовується вченим у «Двох трактатах про правління» (1690) – його основній політичній праці. Суть локковської концепції складається в постулюванні нерозривної єдності й взаємозалежності основних політичних й економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідів, Локк рішуче розходиться з ним у трактовці питань про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії. На відміну від Гоббса, у Локка природні права і свободи при переході з природного стану в державний не втрачається, а зберігаються в індивідів. Політичні права громадян є в концепції Локка обмежувачами повноважень держави, перепоною для будь-якого посягання з її сторони на економічну свободу й власність приватних осіб. Локк виходить з того, що повні гарантії індивідуальної економічної свободи можливі лише при доповненні її свободою політичною. Утративши політичні права, особистість втрачає й гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя та власність, бо абсолютна влада може в будь-який момент посягнути на матеріальне благополуччя громадян. Тому утворення державності в Локка передбачає відмову лише від небагатьох повноважень, спрямованих на ту чи іншу охорону власності, життя й свободи. Але це не пов’язано з відмовою від своїх власних прав як таких. Права людини мають верх над будь-якими державними правами; сама держава створюється лише з метою їх кращого виконання й гарантування захисту. І громадяни зобов'язані підкорюватися державі до тих пір, поки вона не загрожує їхнім основним інтересам. Щоб уберегти людину й суспільство від необґрунтованих посягань з боку державної влади, гарантувати захист від можливості деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різноманітними її структурними елементами, які повинні взаємообмежувати й урівноважувати один одного. Законодавча влада повинна бути вручена загальнонаціональному представницькому зібранню (парламенту), а виконавча – королю та (або) кабінету міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією установлених парламентом законів, застосування яких залежало б не від неї, а від виконавчої влади. Екстраординарною й крайньою мірою проти узурпації влади в Локка є право народу (більшості) на повстання й повалення правителя або правителів. Відзначаючи пріоритет не тільки прав особистості, але й прав суспільства, Локк й той же час ніяк не співвідносить їх між собою. Даючи принципове рішення дихотомії «особистість – держава», він не вирішує іншу, не менш важливу проблему «особистість – суспільство». Це надає його загальному ліберально-конституційному підходу певну суперечність, бо, допускаючи пріоритет волі суспільної більшості, Локк ніяк не вирішує проблему захисту прав меншості.

Ідеї Д. Локка заклали концептуальну основу ліберальної парадигми політичної думки Нового часу. Уперше в новочасній теорії настільки чітко прозвучав тезис про те, що «соціальний мир» може (і повинен) бути досягнутий не за рахунок тоталізації державної влади, а за рахунок її внтурішньої диференціації й самообмеження. Концепція розділення влади отримала подільший розвиток у творчості французького філософа-просвітника Шарля Луї Монтеск’є (1689– 1755). У своїй основній праці «Про дух законів» (1748) він стверджує, що гарантією політичної свободи індивіда може бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Будь-яке поєднання їх один з одним являє собою безпосередню загрозу для політичної свободи. Навіть у тому випадку, коли органи, що презентують різні гілки влади, знаходяться в руках, хоча й різних, але тих, хто належить до одного класу осіб, свобода, на думку Монтеск'є, знаходиться в небезпеці. Для забезпечення свободи, крім інституціональних, необхідні ще й додаткові процедурні гарантії, що полягають у праві однієї влади зупиняти іншу. Конкретний конституційний проект Монтеск’є полягає в тому, щоб законодавчу владу дати парламенту з двох палат – верхньої та нижньої, аристократичної й народної. Нижня палата являє собою представництво народу й базується на практично загальному виборчому праві. До верхньої палати входять представники знаті, і це право представництва носить спадковий характер. Виходячи з ідеї розподілу й рівноваги влади, Монтеск’є розглядає обидві палати як рівноправні установи, які повинні стримувати одна одну. Загальний смисл ліберальної програми Монтеск’є полягає в розробці варіантів досягнення широкої соціальної згоди на основі компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою й дворянською знаттю. Механізм розподілу влади, запропонований ним, не тільки зміряв політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував оптимальний режим їх поєднання, що забезпечував внутрішню соціальну рівновагу й інституціональну стабільність суспільної системи.

Видатний мислитель епохи Просвітництва Жан Жак Руссо (1712–1778) при рішенні проблеми співвіднесення особистості, суспільства й держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси й потреби. У своїй праці «Про суспільну домовленість, або Принципи політичного права» (1762) він запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства й держави. Суспільна домовленість, на його думку, не може бути угодою про обрання уряду або угодою, згідно з якою одна сторона обіцяє підкорюватися, а інша – володарювати. Тому індивід повинен підкорюватися «загальній волі», якщо його приватний інтерес розходиться з суспільним. Руссо спирається на ідею народного суверенітету, яка висловлювалася багатьма мислителями предмодернізаційної епохи задовго до нього. Руссо не просто відтворив цю ідею, а перетворив її в цілісну політичну концепцію, парадигму радикального демократизму. Народний суверенітет для Руссо стає перш за все виразником колективної волі, яка не може бути ні поділена, ні передана кому-небудь. Звідси йде різке заперечення ліберальних рецептів організації публічно-владних структур (принципу розподілу влади й депутатського представництва). Альтернативу системі ліберальної державності повинна скласти система послідовного народоправства. Оскільки інститут представництва може істотно спотворити волю народу, прийняття законів має спиратися на безпосереднє й загальнонародне волевиявлення шляхом референдуму. Уряд як виконавчий орган не є чимось самостійним. Він виконує волю суспільства, виступаючи лише посередником між ним і народом як сукупністю підданих. Руссо, таким чином, істотно перебудовує загальну композицію влади. Ліберальна схема передбачає тріаду «особистість – суспільство –держава», де лімітованим елементом є держава, посередником – суспільство, а визначаючим – особистість. Руссо пропонує розподіл («суспільство – держава – особистість»), у якому лімітованим елементом виступає особистість, посередником – держава, а пануючим – суспільство. Радикально-демократична парадигма влади Руссо побудована на запереченні самостійної ролі особистості в суспільстві, загальне її підкорення суспільному цілому. Руссо вимагає, щоб кожна людина стала нічим і могла б діями тільки разом з іншими. Заперечення можливості будь-якого плюралізму дій та думок, що виходять за рамки «колективного рішення», увергають індивідів під гніт не менш жорстких структур анонімного й безособистісного «народоправства». Така «плебисцитарна демократія» поза ліберально організованими структурами влади неминуче перетворюється в тоталітарну «демократію для більшості».

Дата добавления: 2015-05-26