Поняття і типологія політичних режимів. Особливості політичного режиму сучасної України

Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв'язків і відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи іншого політичного режиму.

Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету. Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т.Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В.Р. Міра-бо, Ч. Беккарія, Д. Юм, Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу "свобода, життя, власність", яку використали у багатьох ранньобуржуазних конституціях і яка стала "ключем" до відкриття більш диференційованого змісту "прав людини і громадянина". Англійська Велика хартія вольностей, Білль про права, Декларація прав людини і громадянина, Загальна декларація прав людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна.

Другий компонент змісту поняття "політичний режим" також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і політичних конфліктів.

Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів.

Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формування органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад, олігархія - режим спільного правління певної групи, монократія - режим особистої влади).

Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обгрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотною роботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимності режиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим напівколоніальний, суверенний тощо).

У сучасній політичній науці одним з перших до проблем класифікації політичних режимів підійшов Г. Моска. Він не завершив свою класифікацію, а його послідовники виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-авторитарний, демократично-ліберальний.

Існує особливий, своєрідний підхід до класифікації політичних режимів в українській політичній думці. Автор цього підходу В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів» виділяє три типи політичних режимів:

1) демократію з республікою;

2) охлократію з диктатурою;

3) класократію з правовою монархією.

Під демократією фактично розуміється парламентська і президентська республіка. Під охлократією розуміється такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації елементів в одну верству і панує над усім суспільством, тобто не влада натовпу, а влада над натовпом. І під класократією В. Липинський розуміє такий соціально-політичний лад, коли активна меншість, виборна аристократія, приходить до влади, управління шляхом виборів найкращих представників із різних станів і класів суспільства. Влада цієї активної меншості, виборної аристократії, обмежується послухом монархові, влада якого, в свою чергу, обмежується законами, прийнятими законодавчими органами, які утворюються з вибраних представників окремих класів.

Сучасна політична наука найчастіше застосовує типологію, за якою політичні режими поділяються на демократичні та антидемократичні. У свою чергу, антидемократичні режими поділяються на тоталітарні та авторитарні. Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Нагадаємо, що йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому — до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п'ять, а десять-п'ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап — фундаментальна зміна уста­лених політичних і економічних структур. Другий — розвиток і закріп­лення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап — політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення.

Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

Досліджуючи державотворчий процес, слід мати на увазі радикальний характер змін, які відбуваються в сучасній Україні. Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної правової соціальної держави зумовлює необ­хідність відповідної політичної культури населення, формування масового менталітету, адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх зобов'язань і виявлення поваги до держави та її зако­нів, а американська політологія на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми в цивілізованому співробіт­ництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку слід враховувати як запити окремої особи, так і інтереси держави.

У політичній трансформації суспільства важлива роль належить національній ідеї. Звертаючись до питання про національну ідею, слід виходити з того, що ця ідея має сприйматися більшістю населення України.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояс­нюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи.

Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційо­вано початок реформи політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демо­кратичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система.

Дата добавления: 2015-05-26