Підходи до розуміння процесів інтеграції

У науковій літературі відсутня єдність розуміння інтеграції як поняття. Як правило, інтеграцію відносять до сфери створення новітніх структур, що спрямовані на забезпечення регулювання взаємовідносин між державами на основі інституціоналізації самих міждержавних відносин (інтегрально- державницький підхід). Дещо окремо знаходиться розуміння інтеграції як природного процесу розвитку співробітництва між країнами однієї географічної зони (економіко-географічний підхід) поряд з майже повним ототожненням інтеграції з процесом створення наднаціональних органів, що супроводжується зменшенням ролі національних органів у прийнятті рішень (інституціонально-

управлінський підхід). Поширеним є розуміння інтеграції в аспекті розвитку світового господарства, визначаючи інтеграцію як процес створення бажаної структури світового господарства шляхом усунення штучних перепон ефективного функціонування суб'єктів господарської діяльності на основі уніфікації та координації всіх елементів цієї структури (функціонально-макроекономічний підхід). Подібні розбіжності в розумінні інтеграції потребують врахування змісту та сутності інтеграційних процесів, їх особливостей у більш широкому контексті. Вирішенню цього питання присвячено наше дослідження.

Відповідно до розуміння сутності інтеграційних процесів, їх природи, спрямованості, специфіки, науковці виділяють такі ознаки інтеграції:

взаємопроникнення і переплетіння національних виробничих процесів;

широкий розвиток міжнародної спеціалізації і кооперації у виробництві, науці, техніці на основі найбільш прогресивних їх форм;

глибокі структурні зрушення в економічних системах країн- учасниць;

необхідність цілеспрямованого регулювання інтеграційного процесу, розробка скоординованої економічної стратегії та політики;

регіональність територіальних масштабів [1].

Наведені ознаки характеризують процес інтеграції в різних аспектах - від економічних до політико-правових. При цьому кожен тип інтеграції має власні специфічні функціональні характеристики, які безпосередньо впливають на теоретико-методологічні підходи її дослідження.

Враховуючи масштабність і глибину інтеграційних процесів, які охоплюють майже всі сфери суспільного життя країни та відбуваються на значному геополітичному просторі, залучаючи переважну більшість сфер міжнародного життя, доцільно вказати на її важливі умови, серед яких: розвинена інфраструктура; наявність політичних рішень уряду (створення умов для інтеграції - політична та економічна бази).

В основі розбіжностей у розумінні інтеграції міститься не тільки нетотожність дослідницького підходу та сфери розгляду явища інтеграції як такого, але й, перш за все, теоретичні розбіжності, неоднорідність концепцій інтеграції, яка інколи доходить до взаємовиключення.

Складність ситуації обумовлена кількома причинами, серед яких перш за все особливо гостро стоїть питання філософського підґрунтя, на якому будуються концепції інтеграції. Адже саме вирішення цього питання безпосередньо впливає на зміщення концептуально важливих пріоритетів в той чи інший бік, побудову відповідних глобалістських геополітичних теорій та концепцій, й, як наслідок, концепцій інтеграції, в рамках яких здійснюються спроби на основі конкретного дослідницького підходу вирішення питання світового розвитку різних (у тому числі різних і за розумінням) цивілізацій, культур, суспільств, держав.

Наприклад, в рамках історичного підходу розвивались концепції еволюції та етногенезу. В концепції еволюції А.Тойнбі на основі аналізу розвитку цивілізацій стверджував, що на один історичний об'єкт (цивілізація, держава тощо) впливає певний комплекс чинників (як соціальні, так і природні). Проте об'єктивні умови зовнішнього середовища, наприклад, географічні, самі по собі не є чинниками, що за рахунок свого впливу є причиною утворення соціальної спільноти, оскільки лише створюють умови, в яких спільноти мають необхідність здійснити вибір: або зникнути, або ж в процесі активної життєдіяльності розвивати власну соціальну організацію. Власне, за А.Тойнбі, розвиток соціальної організації спільноти є фактично наслідком вимушеної реакції на зовнішні обставини, що реалізується в різних формах - від простіших форм прояву (виживання) до більш складніших (творчість), - тобто відбувається внаслідок реалізації "життєвого пориву". Проте вплив зовнішнього середовища у цьому випадку, оскільки досить невизначеним залишається питання безпосередньої участі особистості у процесі розвитку соціальної організації спільноти, дещо нагадує теорію суспільного договору Гоббса, в якій людина була змушена створити суспільство у відповідь на диктат зовнішніх обставин (необхідність збереження власного життя в складних умовах природного існування, страх перед силою тощо). Причому, якщо в Гоббса подальший розвиток соціальної спільноти також відбувається за договором, то А.Тойнбі фактично стверджує, що особливості цивілізаційного розвитку соціальної спільноти залежать перед усім від природних умов зародження та існування тієї або іншої цивілізації та необхідності забезпечення її безпеки.

Концепція етногенезу Л.Гумільова практично заперечує ідею впливу на розвиток цивілізацій історичних умов, пропонуючи замість концепції "життєвого пориву", що розуміється як географічний процес, концепцію пасіонарності, в якій "життєвий порив" є лише продуктом історичних та природних умов. При цьому не підвладний впливу соціально-економічних чинників певний фактор етногенезу стає за Л.Гумільовим основою розвитку цивілізації. Відповідно етнос у Л.Гумільова представляє собою природно-географічну спільноту людей, об'єднаних за певним стереотипом поведінки на основі протиставлення себе іншим спільнотам, засадах позитивної компліментарності і характеризується як енергетична система з мозаїчною структурою. Замість "творчості" А.Тойнбі Л.Гумільов вводить поняття "зусилля", що передбачає використання в процесі перетворення умов соціального існування історично обумовленої енергійності людини, що виходить за межі виживання індивіда. При цьому особистість в рамках концепції пасіонарності фактично знеособлюється - в історичному процесі діють пасіонарії, гармонійні особи, субпасіонарії, що є носіями різної енергетичної напруги, не детермінований вихід якої у зовнішнє середовище (об'єктивація "життєвого пориву" у А.Тойнбі) призводить до тих чи інших цивілізаційних зсувів. Але відсутність будь-якої причинності та детермінації в процесі реалізації енергетичної напруги створює необхідність містичного пояснення самої пасіонарності та відповідного пасіонарного розвитку цивілізації.

В контексті інтеграційних процесів в останні роки саме поняття "енергії" набуло дещо іншого змісту, особливо в рамках теорії самоорганізації матерії, в синергетичних інноваційних концепціях, у тому числі й в державному управлінні. Але поки що головну роль відіграють концепції, пов'язані з процесами соціального, економічного та політичного розвитку суспільства загалом.

Так, В.Козловський пропонує конвенціональну концепцію, відповідно до якої соціальний розвиток розуміється як будь-яка зміна (порушення) соціального договору або соціальної конвенції на користь будь-якої групи індивідів. Комплексна картина соціального розвитку включає аналіз змін соціальних інститутів, норм, цінностей, внутрішніх механізмів суспільних змін, що виступають як взаємовідносини конфлікту й консенсусу (контракту, своєрідного договору). Соціальний розвиток виявляється як зміна соціальних практик та символічна боротьба в сфері політики та культури. При цьому спільним показником соціального розвитку є динаміка життєвого стандарту, якості життя, ступень реалізації особистісного потенціалу.

І.Ясавєєв, навпаки, ставить ідею соціального розвитку під сумнів. На підґрунті теорії Р.Нісбета, відповідно якої в основі соціологічної ідеї розвитку міститься запозичена в біології метафора "росту", що визначає зміст теорії розвитку в аспекті уявлень про спрямованість, стадійність, незворотність історичних змін, про їх цілі тощо незважаючи на тип суспільства, І.Ясавєєв вважає, що альтернативою ідеї соціального розвитку можуть виступати теорії соціальної онтології.

В результаті аналізу процесів розвитку в соціальній сфері А.Шаров виділяє такі чинники соціальних змін, що мають невибіркову дію й впливають водночас на всі головні складові суспільного розвитку, як: соціально-структурні зміни (суттєві зміни в соціальній структурі не обумовлюють значні зміни в свідомості людей - саме висока соціокультурна сталість буде визначати подальший розвиток); комунікативні процеси (за наявності високої інформованості населення та зовнішньої насиченості інформаційного поля фактологічною інформацією відзначаються сильні деформації у відборі інформації для "масового використання", її висока ідеологізованість та заангажованість ЗМІ).

Характеризуючи трансформаційні процеси сучасного суспільства, А.Шаров зазначає, що важливою особливістю, яка стримує модернізаційну динаміку, є синхронність перетворень як у ціннісній сфері та базисних механізмах соціального регулювання, так і в інституціональному середовищі. Ця синхронність, на думку дослідника, має аналогію з тезою про цивілізаційний характер кризи сучасного суспільства.

Л.Волчкова розкриває взаємозв'язок між ефективним управлінням і соціальним розвитком, під яким дослідниця розуміє складний, суперечливий, поступальний перехід або перетворення соціуму за допомогою визначених механізмів в результаті взаємодії внутрішніх та зовнішніх факторів, що обумовлюють цей процес. Соціальний розвиток є, на думку Л.Волчкової, розгортанням внутрішніх властивостей людини в її взаємозв'язках із соціумом, реалізацією та нарощенням соціального потенціалу. Соціальний розвиток відбувається в процесі подолання відчуження праці, розвитку, перетворення відносин власності, управління та власті. Відповідно ефективне управління соціальним розвитком є цілераціональним процесом узгодження суперечливих інтересів соціальних суб'єктів, що забезпечує реалізацію суспільних потреб та інтересів.

В.Мініна на основі аналізу взаємозв'язку змін, що відбуваються в суспільній праці, та змін в управлінні соціально-економічними процесами виділяє три основні тенденції в розвитку відносин управління: соціалізація управління, формування цілісного системно- управлінського мислення, відмова від структурно-функціонального підходу при формуванні моделі управління [2].

Інші дослідники розглядають процеси соціальної еволюції з точки зору динаміки нерівноважних систем. У цьому випадку в якості чинників соціальної динаміки виділяються інформаціональність соціальних спільнот, тип і витратність управління, що розуміється як продукт взаємодії власної еліти і соціуму. Останній являє собою соціальну спільність, що актуалізує свої потенціальні керівні можливості. Відповідно суспільство представляється як структура соціумів, що не взаємодіють. Безпосередньо узагальнюючим поняттям інформаціональних, соціальних та культурно-ціннісних змін, які визначають перехід від одного сценарію суспільного розвитку до іншого, виявляються певні еволюційні зсуви [3].

Дата добавления: 2015-05-26