Кінг С. 11 страница

Вона підібрала пульт і стишила звук.

— Ого, сам Генрі Ротмен, бодай мені так дихати й жити. І на вигляд сповнений смаку, хоча маю сумніви, що ти прийшов, аби тобою посмакували. Не за чверть до десятої ранку і не з таким виразом на обличчі. Хто вмер?

Вона промовила це як жарт, але те, як він здригнувся, нахмуривши лоба, підказало їй, що жарт вийшов невдалий. Роза вимкнула телевізор і взялася гасити сигарету, не бажаючи, аби він помітив ту тривогу, що її охопила. Колись Правдиві були понад двосотенною силою. На вчорашній день їх число становило сорок один. Якщо вона не помилилася щодо його здригання, сьогодні їх стало на одного менше.

— Томмі Ваговоз, — промовив він. — Уві сні. Раз тільки зациклився, а тоді бум. Зовсім не страждав. А це страх яка збіса рідкість, як тобі відомо.

— А Горіх його дивився? — спитала Роза. «Поки там іще було ще щось бачити», — подумала, проте не вимовила вона. Волоський Горіх, чиї мугирські водійські права та інші різноманітні мугирські посвідчення особи подавали його як Пітера Волліса з міста Літл-Рок у штаті Арканзас, був костоправом Правдивих.

— Ні, все трапилося так швидко. Важка Мері була з ним. Томмі її розбудив своїм тіпанням. Вона двигонула його ліктем… тільки на той момент там уже не було чого двигати, окрім його піжами. Правдоподібно, що інфаркт. У Томмі була сильна застуда. Горіх думає, це могло зіграти як додатковий чинник. Ну, ти ж сама знаєш, сучий син ще й курив, як той димогон.

— У нас не буває інфарктів. — А після, неохоче: — Певна річ, звичайно, у нас не буває також застуд. Він і справді сильно хрипів останні кілька днів, чи не так? Бідний старий ТВ.

— Йо, бідний старий ТВ. Горіх каже, що неможливо щось сказати напевне без розтину.

Якого відбутися ніяк не могло. Наразі уже не залишилося самого трупа, який можна було б різати.

— Як Мері це сприйняла?

— А ти як гадаєш? Вона убита нахрін горем. Вони ж разом ще відтоді, як Томмі Ваговоз був Томмі Возом. Саме вона ним і опікувалася, коли він Навернувся. Дала йому перший дух, коли він прокинувся наступного дня. Тепер вона каже, що хоче себе вбити.

Розу рідко щось шокувало, але це подіяло. Ніхто серед Правдивих ніколи не вбивав себе. Життя було, якщо так можна висловитися, єдиним сенсом їхнього життя.

— Можливо, просто балачка, — сказав Татко Крук. — От тільки…

— Що «тільки»?

— Ти права, що ми зазвичай не застуджуємося, але останнім часом було вже кілька випадків. Здебільшого просто нежить, і ті шмарклі як прийшли, так і пішли. Горіх каже, це може бути від неповноцінного харчування. Звісно, це лише його припущення.

Роза сиділа в задумі, барабанячи пальцями собі по голій діафрагмі, дивлячись на темний чотирикутник телеекрана. Нарешті вона промовила:

— Гаразд, я погоджуюся з тим, що харчування останнім часом було дещо незадовільним, але ми лише місяць тому приймали дух у Делавері, і тоді Томмі був здоровим. Товстунцем фактично.

— Йо, але Розі… той хлопець у Делавері був не так щоб сильно поживним. Більше чуттяголовим, аніж духоголовим.

Вона ніколи не думала про це в такому аспекті, але це було правдою. Крім того, йому було вже дев’ятнадцять, судячи з його водійських прав. Далеко після того піку, який він міг мати перед своїм статевим дозріванням. А ще років через десять він став би звичайнісіньким мугирем. А може, навіть і через п’ять. З нього поганенький був харч, закид прийнято. Але ж не можна завжди їсти стейки. Інколи задовольняєшся паростками квасолі й сиром тофу. Це принаймні допомагає душі триматися в тілі до того, як заріжеш наступну корову.

От лишень психодухові тофу й квасоля не втримали вкупі тіло і душу Томмі Ваговоза, хіба не так?

— Раніше кругом було більше духу, — мовив Крук.

— Не клей з себе дурня. Це схоже на те, як мугирі кажуть, що п’ятдесят років тому сусіди були привітнішими. Це міф, і я не бажаю, щоби ти його поширював. Люди й без цього вже порядно знервовані.

— Тут ти на мене можеш покластися. Але я не вважаю, що це міф, любонько. Якщо ти добре про це подумаєш, самій стане ясно. П’ятдесят років тому всього було більше — нафти, дикої природи, орних земель, чистого повітря. Навіть чесні політики траплялися.

— Авжеж! — крикнула Роза. — Ричард Ніксон, пам’ятаєш такого? Принца мугирів?

Але він не купився на цю фальшиву приманку. Крукові, може, трохи й не вистачало олії в департаменті уяви і бачення, але його рідко можна було збити з колії. Саме тому він і був другим за старшинством після неї. Він навіть міг мати рацію. Хто може з певністю сказати, що поголів’я людей, що здатні забезпечувати так потрібне Правдивим харчування, не вироджується точно так, як популяція тунця в Тихому океані?

— Краще б тобі відкоркувати один із тих балонів, Розі. — Побачивши, як вона на це витріщила очі, він підняв руку, щоб утримати її від слів. — Ніхто про це не говорить уголос, але вся сім’я про це думає.

Роза не мала сумнівів, що так воно й є, а ідея, що Томмі помер через ускладнення, спричинені недоїданням, мала гидотну правдоподібність. Коли духу було недохват, життя ставало скрутним і втрачало свій смак. Вони не були вампірами, як у тих старих «хаммерівських» фільмах жахів, але їсти однаково мусили[157].

— А скільки часу минуло від сьомої хвилі[158]? — спитав Крук.

Він знав на це відповідь, так само як і вона. Правдивий Вузол мав обмежені здібності у передбаченні, але коли у мугирів наближалася якась дійсно велика катастрофа — сьома хвиля — вони всі її відчували. Хоча деталі атаки на Всесвітній торговельний центр почали для них прояснюватися тільки влітку 2001 року, про те, що щось мусить статися в Нью-Йорку, вони дізналися за багато місяців перед тим. Вона добре пам’ятала ту радість від передчуття. Роза припускала, що саме так почуваються голодні мугирі, коли чують запах якоїсь особливо смачної страви, що вариться в кухні.

Кожному вистачило удосталь того дня, і в наступні дні також. Серед тих, що загинули у зруйнованих Вежах, могло бути хіба що двійко духоголових, але коли катастрофа доволі велика, страждання, ґвалтовні смерті діють як збагачувальний чинник. Саме тому Правдивих і вабили такі місцини, як комах вабить яскраве світло. Виявлення поодиноких духоголових мугирів було набагато важчим, і тепер між ними залишилося тільки троє осіб, що мали такі спеціалізовані сонари у власних головах: Дідо Флік, Баррі Хінець та сама Роза.

Вона підвелася, вихопила з комода акуратно складений топ із викотом човником і натягнула його через голову. Як завжди, вигляд Роза мала розкішний і в певному сенсі аж трохи моторошний (оті її високі вилиці та дещо розкосі очі), але надзвичайно сексуальний. Вона знову посадила собі на голову капелюха і поплескала по ньому на удачу.

— Скільки лишилося повних балонів, як ти гадаєш, Круче?

Він знизав плечима:

— Певне, дюжина? П’ятнадцять?

— Десь близько того, — погодилася вона. Краще, якщо ніхто з них не знатиме правди, навіть її заступник. Останнє, чого вона бажала, це щоби теперішня занепокоєність перетворилася на відверту паніку. Коли люди панікують, вони розбігаються навмання. Якщо таке трапиться, Правдивий Вузол може розсипатися на порох.

Тим часом Крук дивився на неї, і то уважно. Перш ніж він зміг би побачити щось зайве, вона спитала:

— Ти можеш забезпечити нам ексклюзивно це місце на сьогоднішній вечір?

— Ти жартуєш? За сьогоднішньої ціни на бензин і дизельне парубок, який володіє цим місцем, не може заповнити й половини своїх парковочних місць, навіть по вікендах. Він радо вхопиться за такий шанс.

— Тоді зроби це. Ми використаємо балон духу. Перекажи всім.

— Буде зроблено. — Він поцілував Розу, одночасно гладячи їй одну грудь. — Це мій улюблений топік.

Вона розсміялася і відштовхнула його.

— Будь-який топік з цицьками всередині твій улюблений. Катай.

Але він затримався, в усмішці смикнувся кутик його губ.

— А дівчина ця, Гримуча Зміючка, усе ще нюшить біля твоїх дверей, красунечко?

Вона опустила руку і коротко стиснула йому нижче пояса:

— О, хай мені грець. Чи це не твою ревниву кістку я намацала?

— Назвемо це так.

Вона мала щодо цього сумніви, проте все одно це їй підлестило.

— Вона тепер з Сарі, і вони обидві тим абсолютно щасливі. Але, оскільки ми вже торкнулися особи Енді, вона нам може допомогти. Ти знаєш як. Повідом усіх, але спершу побалакай з нею.

Після того як він пішов, Роза замкнула «ЕрфКрузер», пішла до його кабіни й опустилася на коліна. Там вона вчепилася пальцями в середину килимка між водійським сидінням і педалями. Піднялася смуга килимка. Під нею відкрився металевий прямокутник з клавіатурою кодового замка. Роза набрала цифри, і ляда сейфа відтулилася, підскочивши вгору на пару дюймів. Роза її відкрила цілком і зазирнула досередини.

П’ятнадцять чи дванадцять балонів залишилося. Таким був здогад Крука, і хоча вона не могла читати членів свого Племені так, як могла читати мугирів, Роза була впевнена, що він свідомо применшив сподівану кількість, щоб підбадьорити її.

«Аби ж то він тільки знав», — подумала вона.

Сейф був прокладений пінопластом, щоби захистити балони у випадку дорожньої пригоди, і в ньому малося сорок гнізд. Цього прекрасного травневого ранку в Кентуккі тридцять сім балонів з усіх, що сиділи в тих гніздах, були порожніми.

Роза взялася за один з іще повних балонів і потягла його вгору. Легкий; зваживши його в руці, ви вирішили б, що він також порожній. Роза зняла ковпачок, перевірила під ним вентиль, упевнилась, що запобіжник на ньому недоторканий, і, знову замкнувши сейф, поклала балон — обережно, майже благоговійно — на робочий стіл, на якому лежав складеним її циліндр.

Після сьогоднішнього вечора залишиться тільки два.

Їм треба знайти десь потужний дух і заповнити принаймні кілька з тих порожніх балонів, і це треба зробити якомога швидше. Правдиві ще не опинилися в глухому куті — поки ще не зовсім, — але вони вже за кілька дюймів від нього.

Хазяїн «Затишку» і його дружина мешкали у власному трейлері — мертво встановленому на пофарбованих бетонних блоках. Квітневі зливи викохали безліч травневих квітів, ними поросло все переднє подвір’я містера й місіс Затишок. Ендрія Стайнер затрималася на хвильку, щоб помилуватися тюльпанами і фіалками, і тільки потім зійшла на три сходинки і постукала в двері великого трейлера «Редмен»[159].

Містер Затишок відчинив не зразу. Це був дрібний чоловічок з великим черевом, наразі обтягнутим спальною сорочкою в яскраво-червоні смужки. В одній руці він тримав бляшанку «Пабста Блакитна стрічка»[160]. В іншій — обмазану гірчицею ковбаску братвурст[161], обгорнуту скибкою пухкого білого хліба. Оскільки його дружина була якраз в іншій кімнаті, він скористався хвилиною для візуальної інвентаризації молодої жінки перед ним — від її кросівок до кінського хвостика на голові.

— Га?

Кілька осіб у їхньому Племені мали талант до присипання, але Енді в цьому була беззаперечно найкращою і її Навернення виявилося надзвичайно вигідним для Правдивих. Вона все ще вряди-годи користалася цим умінням, щоби цупити готівку з гаманців певного типу літніх джентльменів-мугирів, яких тягнуло до неї. Роза вважала це ризикованим і дитинячим, але знала з досвіду, що з часом прагнення до таких, як їх називала сама Енді, вихваток, розвіється. Єдиним прагненням Правдивого Вузла було виживання.

— У мене тільки одне маленьке запитання, — сказала Енді.

— Якщо це про туалети, то кало-смок приїде не раніше четверга.

— Та ні, не про це.

— А про що тоді?

— Ти не втомився? Чи не хотілося б тобі лягти, поспати?

Містер Затишок враз заплющив очі. Пиво і братвурст випали йому з рук на підлогу, утворивши брудний безлад на килимку. «Ну, нічого, — подумала Енді. — Крук заплатив дядькові за ексклюзив дванадцять сотень. Містер Затишок зможе собі дозволити пляшку очисника для килимів. А то й дві».

Взявши його за руку, Енді повела хазяїна до вітальні. Там стояла пара критих ситчиком м’яких крісел сімейства Затишок, з окремою телетацею перед кожним[162].

— Сідай, — наказала вона.

Містер Затишок сів, очі його лишалися заплющеними.

— Тобі ж подобається вовтузитися з молодими дівчатами? — спитала в нього Енді. — Ти би радо, якби твоя змога, хіба не так? Якби ти міг бігати досить швидко, щоби їх вловити, тобто. — Уперши руки в боки, вона оглянула його. — Ти бридкий. Можеш це повторити?

— Я бридкий, — погодився містер Затишок. І відразу по тому захропів.

З кухні увійшла місіс Затишок. Відкушуючи від брикету морозива.

— Агов, ти, ти хто така? Що ти йому там розказуєш? Чого тобі треба?

— Щоби ти заснула, — сказала їй Енді.

Місіс Затишок впустила своє морозиво. А тоді її коліна склалися і вона сіла на нього.

— От чорт, — промовила Енді. — Я не мала на увазі, прямо там. Вставай.

Місіс Затишок підвелася з морозивом, прилиплим ззаду до її сукні. Енді Зміїне Жало обхопила жінку за її майже неіснуючу талію і повела до вільного затишного крісла, затримавшись по дорозі, щоби скинути кавалок морозива з її дупи. Невдовзі хазяї вже удвох сиділи поруч, із заплющеними очима.

— Ви спатимете всю ніч, — інструктувала їх Енді. — Містер може снити собі сни про те, як він ганяється за молодими дівчатами. Міссус, ви можете снити собі, що він помер від інфаркту, залишивши вам страховку на мільйон доларів. Як звучить? Гарно звучить?

Вона майнула пультом на телевізор, роблячи голосним звук. Там Пета Сейджека[163] обнімала жінка з неймовірно величезними принадами, яка лише щойно подолала загадкову фразу, що виявилася ось такою: НІКОЛИ НЕ СПОЧИВАЙ НА ЛАВРАХ. Енді на мить замилувалася колосальними дійками, а тоді знову обернулася до містера і місіс Затишок.

— Коли закінчаться одинадцятигодинні новини, можете вимкнути телевізор і лягти до ліжка. Коли прокинетеся завтра вранці, ви не пам’ятатимете, що я була тут. Є якісь запитання?

Жодних запитань вони не мали. Покинувши «Затишків», Енді поспішила назад до скупчення автодомів. Вона була голодною, і то вже багато тижнів, а сьогодні мусить всім вистачити вдосталь. А щодо завтра… то робота Рози про це піклуватися, і, на переконання Енді Зміїного Жала, нехай вона нею й займається.

О восьмій вечора вже запала повна темрява. О дев’ятій Правдиві зібралися на пікніковій галявині «Затишку». Роза Циліндр надійшла останньою, з балоном у руках. Побачивши його, вони неголосно відреагували ласим вуркотом. Роза розуміла, як усі почуваються. Вона й сама була голодною.

Вона вилізла на один з порізаних ініціалами пікнікових столів і обдивилася їх, кожного по черзі.

— Ми Правдивий Вузол.

— Ми Правдивий Вузол, — відповіли вони. Обличчя в них були урочистими, очі спраглими й голодними. — Що пов’язане, тому ніколи не бути розв’язаним.

— Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі.

— Ми тривкі.

— Ми обрані. Ми щасливці.

— Ми обрані, і ми щасливці.

— Вони виготувачі; ми набувачі.

— Вони виробляють, ми забираємо.

— Візьміть оце і скористайтеся ним добре.

— Ми скористаємося цим добре.

Колись, на початку останнього десятиліття двадцятого століття, жив у містечку Інід в Оклахомі хлопчик на ім’я Ричард Ґейлсворті. «Я присягнути можу, ця дитина читає мої думки», — інколи примовляла його мати. Люди на це усміхалися, але вона не жартувала. А може, й не тільки одної її думки. Ричард отримував оцінки «А» на іспитах, до яких навіть не готувався. Він знав наперед, коли батько прийде додому в доброму настрої і коли той мусив прийти весь роздратований чимось у сантехнічній компанії, якою він володів. Одного разу хлопчик благав свою матір зіграти в лотерею «Вибери шість» і клявся, що знає виграшні номери. Місіс Ґейлсворті відмовилася — вони були добрими баптистами, — але пізніше жалкувала. Не всі з шести цифр, які Ричард написав на кухонній дошці-пам’ятці, були виграшними, лише п’ять із них. Тим не менше, її релігійні переконання коштували їм сімдесят тисяч доларів. Вона прохала хлопчика не казати батькові, і Ричард пообіцяв, що не скаже. Він був добрим хлопчиком, гарним хлопчиком.

За два приблизно місяці після того лотерейного виграшу, що не відбувся, місіс Ґейлсворті було застрелено на смерть у її ж кухні, а добрий і гарний хлопчик зник. Відтоді його тіло зогнило до решти на давно несіяному полі неподалік якоїсь покинутої ферми, але, коли Роза Циліндр відкрила вентиль на срібному балоні, його сутність — його психодух — вирвалася звідти хмаркою сріблясто-іскристої імли. Хмарка здійнялася над балоном на висоту приблизно три фути і поширилася, ставши пласкою. Правдиві стояли, жадібно дивлячись вгору на неї з ласими обличчями. Кілька з них буквально ридали.

— Прийміть поживу й тривайте, — оголосила Роза, здіймаючи руки вгору, поки її розчепірені пальці не опинилися просто під імлистою гладінню. Роза її повабила пальцями. Імла моментально почала осідати, набуваючи форми парасольки, опускатися до тих, що чекали внизу. Коли вона оповила їхні голови, вони почали глибоко вдихати. Це тривало п’ять хвилин, протягом яких дехто з Правдивих через гіпервентиляцію встигли знепритомніти й повалитися на землю.

Роза відчула, як вона бубнявіє фізично, як гострішає ментально. Кожен духмяний аромат цієї весняної ночі оприявнив себе. Вона знала, що легенькі зморшки навкруг її очей і рота вже щезли. Білі пасма в її волоссі знову перемінились на чорні. Пізніше вночі у її кемпер прийде Крук і вони горітимуть з ним в її ліжку, як ті смолоскипи.

Вони вдихали Ричарда Ґейлсворті, допоки він не кінчився — тепер вже насправді зник цілком і назавжди. Біла імла порідшала, а потім і пропала. Зомлілі посідали й озиралися навкруги, усміхаючись. Дідо Флік підхопив Петті Хінку, дружину Баррі, і застрибав з нею у жвавій джизі.

— Пусти мене, ти, старий віслюк! — відпихалася вона, при тому сама сміючись.

Енді Зміїне Жало і Тиха Сарі цілувалися взасос. Пальці Енді зарилися в мишачого кольору волосся Сарі.

Роза зіскочила з пікнікового столу й обернулась до Крука. Він, вишкіряючись, показав їй зведені колечком великий і вказівний пальці.

«Все класно», — промовляв той його вишкір, і так воно й було. Тим часом. Але попри всю ейфорію Роза думала про балони в своєму сейфі. Тепер їх там стало тридцять вісім порожніх, замість колишніх тридцяти семи. Вони ще на крок наблизились до глухого кута.

Правдиві виїхали наступного ранку, щойно по тому, як заясніло. Вирушили по шосе № 12 до траси І-64, чотирнадцять автодомів караваном ніс-у-хвіст[164]. Коли досягнуть міжштатної автомагістралі, вони розсіються, щоби не таким очевидним було їхнє скупчення, залишаючись на радіозв’язку, на випадок якихось інцидентів.

Або на той випадок, якщо нагодиться якась поживна оказія.

Прокинувшись освіженими після чудового нічного сну, Ерні й Морін Салкович погодилися, що ці люди з автодомами були найкращими з усіх, яких їм доводилося приймати. Вони не тільки заплатили готівкою і до крихітки прибрали свої стоянки, хтось навіть залишив на верхній сходинці їх трейлера хлібний пудинг з яблуками[165] і ласкаву записку з подякою при ньому. Поїдаючи дарований десерт за сніданком, Салковичі говорили одне одному, як їм пощастить, якщо ті знову приїдуть наступного року.

— А знаєш що? — сказала Морін. — Мені наснилося, що ота жінка з реклами страховок — Фло — продала тобі великий страховий поліс. Хіба не божевільний сон?

Ерні мугикнув і плеснув собі на хлібний пудинг іще вершків.

— А тобі щось снилося?

— Нічо’.

Але його очі метнулися від її очей, коли він це промовляв.

Удача навернулася Правдивому Вузлу одного спекотного дня в Айові. Роза очолювала караван, як вона це завжди робила, і відразу ж західніше Адера сонар у її голові видав посвист[166]. Не вибуховий, проте доволі гучний. Вона зразу ж зв’язалась по радіо з Баррі Хінцем, з якого був такий же аізат, як із Тома Круза[167].

— Баррі, ти це відчуваєш? Відповідай.

— Ага.

Баррі не належав до балакучого типу.

— З ким сьогодні їде Дідо Флік?

Перш ніж Баррі встиг відповісти, почувся подвійний сигнал підключення до частоти, і Енні Фартушок повідомила:

— Він зі мною й Довгим Полом, любонько. А це… це добра штука?

Голос Енні звучав схвильовано, і Роза могла це зрозуміти. Ричард Ґейлсворті був дуже добрим, але шість тижнів — довга перерва між трапезами, і він вже почав вивітрюватися.

— А старий хлоп’яга при добрім розумі, Енні?

Не встигла вона відповісти, як втрутився скрипучий голос:

— Я в порядку, жінко.

І для парубка, який подеколи не міг пригадати власного імені, Дідо Флік дійсно був цілком нормальним. Дратівливим, це так, але дратівливий — це значно краще, ніж дурнуватий.

Другий посвист вколов Розу, цього разу не такий сильний. Немов проводячи лінію, яку не слід перетинати, Дідо промовив:

— Ми рухаємося, курва, в неправильному напрямку.

Роза не витрачалася на відповідь, просто двічі клацнула на своєму мікрофоні.

— Круче? Відгукнися, медовий мій.

— Я тут.

Проворний, як завжди. Тільки й чекав виклику.

— Всім зупинитися на наступній відпочинковій зоні. Окрім мене, Баррі й Фліка. Ми розвернемося на наступній розв’язці й поїдемо назад.

— Тобі потрібна група?

— Я не знатиму, поки не підберуся ближче, але… не думаю.

— Окей, — пауза, а по тому він додав: — Лайно.

Роза вставила мікрофон у держак і поглянула на безкінечні акри кукурудзи обабіч чотирисмужної траси. Звісно, Крук розчарувався. Кому це до вподоби? Сильні духоголові становили проблему, бо всі вони були непіддатні навіюванню. Це означало, що їх треба захоплювати силою. Часто намагалися цьому завадити друзі або члени родини. Інколи їх можна було приспати, проте не завжди; дитина з великою кількістю духу в цьому сенсі могла заблокувати навіть всі зусилля Енді Зміїне Жало. Тож інколи людей доводилося вбивати. Негарно, але приз завжди був того вартий: життя і сила запасені у сталевому балоні. Запасені на скрутний день. У багатьох випадках траплявся й побічний зиск. Дух був спадковою річчю, тож часто всі в родині об’єкта бодай потроху його в собі мали.

Поки більшість Правдивих чекали у приємно притіненій відпочинковій зоні за сорок миль від Каунсел Блаффс[168], кемпери з трьома мисливцями, покинувши в Адері автомагістраль, взяли курс на північ. Щойно з’їхавши з І-80 і опинившись у чистім полі, вони розділилися і почали локалізовувати координати, рухаючись по гравійних, утримуваних у доброму стані сільських дорогах, які ділили цю частину Айови на великі квадрати. Рухаючись на сигнал із різних напрямків. Тріангулюючи.

Сигнал подужчав… ще трішки подужчав… потім став розміреним. Добрий дух, але не визначний дух. Атож, авжеж. Старцям не личить перебірливість.

Бредлі Тревор отримав вихідний день на батьківській фермі, де він регулярно виконував різноманітні роботи, щоби потренуватися з місцевою збірною командою Малої Ліги. Якби татко йому в цьому відмовив, тренер напевне організував би з решти хлопців лінчувальну експедицію, бо Бред був найкращим у команді хітером. Ніколи б вам таке і в голову не прийшло, дивлячись на нього — він був худеньким, як держак граблів, і лише одинадцятирічним, — але він був спроможний угріти навіть найкращих пітчерів Округу своїми одиночками й двійками[169]. Пітчерів, що кидали м’яча мляво, він просто зневажав.

Почасти це було так, просто завдяки здоровій силі фермерського хлопця, але аж ніяк не тільки їй. Здавалося, Бред знає, якою буде наступна подача. Справа була не в якихось секретних знаках (хоча дехто з тренерів в їх окрузі туманно натякав на таку можливість). Просто він дійсно знав. Так само, як знав найкраще місце, де треба влаштувати новий колодязь для худоби, або куди заблукала випадково відстала корова, або де лежить мамина обручка, коли мама якось була її загубила. «Подивись під килимком у “Сабурбені”», — порадив тоді він, і там вона й знайшлася.

Того дня тренування пройшло особливо добре, проте під час тренерського розбору після того Бред почувався немов захмеленим, але відмовився випити газировки з льодом із запропонованої йому баклаги. Сказав, що краще поспішить додому, допоможе мамі зняти й занести до хати білизну.

— Збирається на дощ? — спитав Міка Джонсон, тренер. Вони всі звикли довіряти йому в таких речах.

— Не знаю, — апатично відповів Бред.

— Ти добре почуваєшся, синку? Щось вигляд у тебе кволий трохи.

Фактично, Бред почувався недобре зранку, він встав з головним болем, у нього була невеличка гарячка. Втім, не тому він хотів зараз же піти додому; він просто мав потужне відчуття, що йому більше не хочеться залишатися на бейсбольному полі. Його розум здавався не зовсім… його. Він не був певен, чи він дійсно тут, чи це йому тільки мариться — ну хіба не божевільна уява? Він неуважно почухав червону плямку в себе на руці.

— О цій же годині завтра, так?

Тренер Джонсон відповів, що саме так і заплановано, і Бред пішов, тягнучи за собою свою рукавицю. Зазвичай він біг навскач — всі вони рухалися галопом, — але сьогодні зовсім не було на це настрою. Йому не переставала боліти голова, а тепер і ноги почали також. Він зник у кукурудзі поза трибунами, збираючись зрізати шлях до своєї ферми, що містилася за дві милі звідти. Коли він вигулькнув на місцеву дорогу Д, струшуючи шовковисті кукурудзяні пасма собі з волосся повільною, сонною рукою, там чекав, працюючи на холостих обертах, середнього розміру «ВондерКінг»[170]. Поряд з ним стояв усміхнений Баррі Хінець.

— Ну, ось і ти, — промовив Баррі.

— Хто ви?

— Друг. Застрибуй. Я підкину тебе додому.

— Звісно, — сказав Бред. У такому стані, як у нього зараз, під’їхати буде добре. Він почухав червону плямку в себе на руці. — Ви Баррі Сміт. Ви друг. Я до вас сяду, і ви підвезете мене додому.

Він ступив у кемпер. Двері закрилися. «ВондерКінг» поїхав геть.

Наступного дня весь округ буде мобілізовано на пошуки найкращого центрального захисника і хітера збірної зірок Адера. Речник поліції штату попрохав місцевих мешканців повідомляти про всі чужі або дивні автомобілі й фургони. Таких повідомлень надійшло чимало, але вони не призвели ні до чого. І хоча три автодоми з мисливцями були значно більшими за фургони (а той, що належав Розі Циліндр, взагалі громаддям), про них не повідомив ніхто. Вони ж були людьми з трейлерів, врешті-решт, мандрували разом. Бред просто… пропав.

Як тисячі інших нещасних дітей, його наче щось глитнуло, і схоже на те, що одним ковтком.

Вони повезли його на північ, до покинутого спиртового заводу, що стояв за багато миль від найближчої ферми. Крук виніс хлопчика з Розиного «ЕрфКрузера» і делікатно поклав на землю. Бред був зв’язаний клейкою стрічкою і плакав. Коли Правдивий Вузол зібрався навкруг нього (немов журні навкруг відкритої могили), він промовив:

— Прошу, відвезіть мене додому. Я нікому не розкажу.

Роза опустилася біля нього на одно коліно й зітхнула:

— Я б так і зробила, синку, якби могла, але я не можу.

Його очі знайшли Баррі:

— Ви ж казали, що ви з хороших людей! Я сам це чув! Ви ж це казали!

— Вибач, друже. — Несхоже по Баррі було, ніби він відчуває жаль. Радше він скидався на зголоднілого. — У цьому нема нічого особистого.

Бред знову метнувся очима до Рози.

— Ви збираєтеся зробити мені боляче? Прошу, не робіть мені боляче.

Звісно, вони збиралися робити йому боляче. Як це було не сумно, але біль очищував дух, а правдиві мусили їсти. Лобстери теж відчувають біль, коли їх кидають до каструль з окропом, але це не зупиняє мугирів перед цією справою. Їжа є їжею, а виживання виживанням.

Роза сховала руки собі за спину. В одну з них Скнара Ґ поклала ніж. Той був коротким, але дуже гострим. Роза усміхнулася лежачому хлопчику і сказала:

— Найменшою мірою, наскільки це тільки можливо.

Хлопчик тримався дуже довго. Він кричав, аж поки в нього не порвалися голосові зв’язки і його плач перетворився на хрипкий гавкіт. У якийсь момент Роза зупинилася і огледілася навкруг. Її руки, довгі й сильні, були в криваво-червоних рукавичках.

— Щось треба? — спитав Крук.

— Поговоримо потім, — відповіла Роза і повернулася до роботи. Промені десятків ліхтариків перетворили шматок землі поза спиртовим заводом на імпровізовану операційну залу.

Бред Тревор прошепотів:

— Прошу, вбийте мене.

Роза Циліндр подарувала йому втішливу усмішку:

— Скоро.

Але скоро не вийшло.

Знову розпочався той хриплий гавкіт, і тільки з часом він перетворився на дух.

На світанку вони поховали тіло хлопчика. А потім поїхали далі.

Розділ шостий

Химерне радіо

Такого не траплялося вже щонайменше три роки, але є речі, яких неможливо забути. Такі, як коли твоя дитина заходиться криком посеред ночі. Люсі була сама, бо Девід тоді перебував на дводенній конференції в Бостоні, але вона знала, що, якби Девід був удома, він випередив би її в бігу по коридору до Абриної спальні. Він теж не забув.

Їхня дочка сиділа в ліжку з блідим обличчям, на голові навсібіч стирчало розкуйовджене зі сну волосся, вибалушені очі дивилися у порожнечу. Скинуте простирадло — вона воліла вкриватися тільки ним за теплої погоди — обмоталося навкруг її тіла, наче якийсь божевільний кокон.

Дата добавления: 2015-05-29