Кінг С. 19 страница

— Так.

Джон запитав:

— А та жінка знає, де живе Абра?

— Абра так не думає, але ж ти мусиш пам’ятати, їй усього лиш тринадцять. Вона може помилятися.

— А Абра знає, де живе та жінка?

— Все, що вона знає, це те, що під час того контакту — того взаємного бачення — та жінка перебувала в «Супермаркеті Сема». Це значить, десь на Заході, але там «Семи» існують не менш як у дев’яти штатах.

— Включно з Айовою?

Ден похитав головою.

— Тоді я не розумію, чого ми досягнемо поїздкою туди.

— Ми можемо дістати рукавицю, — сказав Ден. — Абра гадає, якщо вона отримає ту рукавицю, вона зможе зачепитися за того чоловіка, який її на себе приміряв. Вона називає його Баррі Кібець.

Джон сидів, похиливши голову, задумавшись. Ден його не чіпав.

— Гаразд, нарешті промовив Джон. — Це божевілля, але я на нього підписуюся. Зважаючи на те, що мені відомо з історії Абри, і пам’ятаючи мою власну історію з тобою, відмовитися наразі було б доволі важко. Але якщо та жінка не знає, де живе Абра, чи не було б мудрішим залишити все, як є? Не будити сплячого собаку і все таке інше?

— Я не вважаю, що цей собака спить, — сказав Ден. — Цим

(«порожнім демонам»)

перевертням Абра потрібна з тієї ж причини, з якої їм був потрібен той хлопчик, Тревор — я впевнений, Біллі щодо цього правий. Вони також знають, що вона становить для них небезпеку. Якщо це висловити в термінах АА, вона владна порушити їхню анонімність. І вони можуть мати ресурси, про які ми можемо тільки здогадуватися. Хіба тобі хочеться, щоб твоя пацієнтка жила в страху від місяця до місяця, а може, й від року до року, завжди очікуючи, що з’явиться якась паранормальна Сім’я Менсона[293] і просто посеред вулиці вхопить її?

— Звісно, ні.

— Ці мудаки живляться такими дітьми, як вона. Такими, яким був колись я. Дітьми із сяйвом. — Він безжально вдивлявся в очі Джону Далтону. — Якщо це правда, їх потрібно зупинити.

Озвався Біллі:

— Якщо я не їду до Айови, що тоді мені тре’ тут робити?

— Розкладемо це так, — сказав Ден. — Упродовж наступного тижня ти вельми близько познайомишся з Енністоном. Фактично, якщо Кейсі дасть тобі відгули, ти поживеш у тамтешньому мотелі.

Роза нарешті увійшла в той медитативний стан, якого домагалася. Найважчим з усього було перестати утримувати в собі стурбованість Дідом Фліком, але насамкінець вона і це проминула. Злетіла понад цим. Тепер вона майоріла всередині себе, повторюючи прадавні фрази — Саббатха ханті і Лодсам ханті і Каханна різоне ханті — знову, і знову, і знову, ледь-ледь ворушачи губами. Ще було надто рано вирушати на пошуки тієї морочливої дівчинки, але тепер, коли її залишили в спокої і світ упокоївся, як всередині, так і зовні, вона не поспішала. Медитація й сама по собі чудова річ. Роза взялася добирати своє знаряддя і зосереджувати концентрацію, діючи повільно і педантично.

«Саббатха ханті, лодсам ханті, каханна різоне ханті» — слова, що були древніми, коли Правдивий Вузол мандрував возами по Європі, продаючи торф’яні брикети та всякі брязкальця. Ймовірно, вони були древніми, коли був молодим Вавилон. Ця дівчинка потужна, але Правдиві над-потужні, і Роза не очікувала реальних проблем. Дівчинка спатиме, а Роза рухатиметься з тихою скрадливістю, визбируючи інформацію і підсаджуючи навіяння, як маленькі вибухові пакети. Не просто одного червака, а ціле їх гніздо. Деяких з них дівчинка може виявити і знешкодити.

Решту — ні.

Цього вечора, вже після того як вона закінчила робити свої домашні завдання, Абра майже сорок п’ять хвилин балакала по телефону з матір’ю. Спілкування відбувалося на двох рівнях. На верхньому вони говорили про те, як в Абри пройшов цей день, про шкільні справи наступного тижня і про костюм, який на ній буде на прийдешньому вечорі танців у Гелловін; вони обговорювали плани перевезення Момо на північ, до Фрейжера, в хоспіс (який Абра за звичкою подумки називала «хот спайсом»); Люсі розповіла Абрі про актуальний стан Момо, що, як вона сказала «є наразі доволі непоганим, зважаючи на всі негаразди».

На іншому рівні Абра чула болісні ремствування Люсі на те, що вона якось не виправдала сподівань своєї бабусі, і правду про реальний стан Момо: перелякана, пригнічена, змучена болем. Абра намагалася послати матері утішливі думки: «Все гаразд, Ма; ми любимо тебе, Ма; ти робила все, що тільки могла робити, і стільки, скільки була в змозі робити». Їй подобалося думати, що деякі з цих думок дійдуть, але насправді вона в це не вірила. Вона мала чимало талантів — таких, що були чудесними і лячними водночас, — але здатність змінювати емоційну температуру іншої особистості до них ніколи не належала.

А Ден це вміє робити? Вона подумала, що, мабуть, так. Вона подумала, що саме цю частину свого сяйва він використовує для допомоги людям у «хот спайсі». Якщо він насправді це вміє, можливо, він допоможе й Момо, коли вона переїде туди. Це було б добре.

Вона спустилася донизу одягнена у фланелеву рожеву піжаму, яку їй на минуле Різдво була подарувала Момо. Батько зі склянкою пива в руці дивився по телевізору «Ред Сокс». Вона смачно цмокнула його в ніс (він завше казав, що терпіти цього не може, але вона знала, що насправді йому це до вподоби) і сказала, що йде вже спати.

— La homework est complète, mademoiselle?[294]

— Так, тату, але французькою домашнє завдання буде «devoirs».

— Приємно чути, це приємно чути. Як там твоя мати? Я питаю, бо мав з нею хіба що секунд з дев’яносто, перш ніж ти вхопила слухавку.

— У неї все окей. — Абра знала, як там насправді, але також знала, що «окей» відносний термін. Вона вже було вирушила з кімнати, але повернулася назад.

— Вона казала, що Момо — немов крихка фігурка зі скла. — Мати цього не казала вголос, але думала про це. — Казала, що всі ми такі.

Дейв приглушив у телевізорі звук.

— Ну, я гадаю, це дійсно так, проте декотрі з нас зроблені з дивовижно міцного скла. Пам’ятай, твоя Момо зберігалася на верхній поличці цілою і неушкодженою багато-багато років. А тепер підійди-но сюди, Абба-Доцю, й обніми свого тата. Не знаю, чи потрібно це тобі, але я б не відмовився.

За двадцять хвилин по тому вона вже лежала в ліжку з увімкнутим нічником Містером Ведмедиком Пухом, пережитком раннього дитинства, що жеврів на комоді. Вона сягнула до Дена і знайшла його у функціональній залі, де стояв стіл для пінг-понга, лежали журнали і головоломки, а на стіні висів великий телевізор. Він грав у карти з парою мешканців «хот спайса».

(«ти поговорив з доктором Джоном?»)

(«так, післязавтра ми вирушаємо до Айови»)

Ця думка надійшла у супроводі ескізної картинки старовинного літачка-біплана. У ньому сиділи двоє чоловіків у старомодних літунських шоломах, окулярах-консервах і довгих кашне. Абра посміхнулася цій картинці.

(«якщо ми привеземо тобі»)

Картинка кетчерської рукавиці. Вона зовсім не була схожою на ту, яка належала хлопчику-бейсболісту, але Абра зрозуміла, що хотів сказати Ден[295].

(«чи не очманієш ти»)

(«ні»)

Не можна їй. Взяти до рук рукавицю мертвого хлопчика, це буде жахливо, але вона мусить це зробити.

У загальній залі «Рівінгтона-1» містер Бреддок втупився в Дена отим сповненим монументального і злегка зачудованого роздратування поглядом, який вміють успішно застосовувати тільки люди дуже старі й на межі сенільності.

— Дене, ти збираєшся скинути якусь карту чи так і сидітимеш тут, туплячись у куток, допоки полярні глетчери не розтануть?

(«добраніч, Абро»)

(«доброї ночі, Дене, передавай добраніч від мене Тоні»)

— Денні? — Містер Бреддок постукав по столу набряклими кісточками пальців. — Денні Торренсе, ходи-но сюди, вертайся!

(«не забудь встановити сигналізацію»)

— Агов-агу, Денні, — погукала Кора Віллінгем.

Ден подивився на них.

— Я вже походив, чи все ще моя черга класти карту?

Містер Бреддок підкотив очі до Кори; Кора підкотила свої очі навзаєм до нього.

— А мої дочки вважають, ніби я з’їжджаю з котушок, — промовила вона.

Абра активізувала сигнал будильника на своєму «ай-Педі», бо завтра на неї не просто чекає школа, завтра її черга готувати сніданок — у планах омлет з грибами, перцем і сиром «Джек»[296]. Але це була не та сигналізація, про яку казав Ден. Заплющивши очі, вона зосередилася, аж лоб у неї взявся зморшками. Одна її рука виповзла з-під ковдри й почала їй терти губи. Те, що вона зараз робила, було каверзним і непевним, але, можливо, воно того буде варте.

Сигналізація, це, звісно, гарно і добре, але якщо та жінка в капелюсі з’явиться шукати її, пастка для неї буде ще кращою.

Хвилин приблизно через п’ять зморшки на чолі в Абри розгладилися і рука її полишила губи. Дівчинка перевернулася на бік і підтягнула собі під підборіддя пухову ковдру. Вона візуалізувала себе верхи на білому скакуні, в повному бойовому обладунку і так в цьому образі й заснула. Нічник Містер Ведмедик Пух наглядав за нею зі свого місця на комоді, як він це робив ще відтоді, як Абрі було чотири рочки, посилаючи промінь спокійного світла їй на ліву щоку. Щока та ще волосся були зараз єдиними видимими частинами дівчинки.

У своєму сновидінні вона летіла вчвал безкраїми лугами під чотирма більйонами зірок.

Роза продовжувала медитувати до першої тридцяти ранку того понеділка. Решта Правдивих (за винятком Енні Фартушок і Великої Мо, які наразі були біля Діда Фліка) вже міцно спали, коли Роза вирішила, що вже готова. В одній руці вона тримала роздруковану зі свого комп’ютера фотографію доволі невиразливої центральної частини містечка Енністон, штат Нью-Гемпшир. В іншій — балон. Хоча всередині нього нічого не залишилося, окрім хіба що якнайменшого повіву духу, вона не сумнівалася, що цього вистачить. Вона поклала пальці на вентиль, приготувавшись його послабити.

«Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі: Саббатха ханті».

«Ми обрані: Лодсам ханті».

«Ми щасливці: Каханна різоне ханті».

— Прийми це і скористайся цим добре, Розі-дівчинко, — промовила вона. Вона відвернула вентиль, і з балона вирвався короткий подих духу. Вона вдихнула і, дозволивши балону з м’яким «гуп» впасти на килим, відкинулася на подушку. Фото Центральної вулиці Енністона вона піднесла собі до очей. Пальці й уся її рука були вже не зовсім тут, і зображення теж наче попливло. Неподалік від цієї Центральної вулиці у провулку, який, можливо, називається Ричленд-корт, живе певна маленька дівчинка. Зараз вона мусить міцно спати, але десь у її розумі засіла Роза Циліндр. Вона припускала, що дівчинка не знає, яка на вигляд Роза Циліндр (не більше, аніж сама Роза знає, яка на вигляд ця дівчинка… поки що принаймні), але вона знає, якою вчувається Роза Циліндр. А також знає, на що дивилася Роза вчора у супермаркеті «Сема». Це її маркер, її прохід досередини.

Роза дивилася зосереджено-мрійливими очима на зображення Енністона, але бачила насправді м’ясний відділ у «Сема» з гаслом «У СЕМА КОЖНА ВИРІЗКА — НАЙКРАЩОГО КОВБОЙСЬКОГО ҐАТУНКУ ВИРІЗКА!» над ним. Вона шукала себе. І після коротких, як на диво, пошуків, знайшла. Спершу лише слуховий слід: звук «музички» з супермаркету. Потім покупецький візок. Все поза цим все ще лишалося затемненим. Це нормально; решта проявиться. Роза вирушила на відлуння «музички», зараз іще віддалене.

Темно, темно, темно, потім невеличке просвітлення, а далі ще. Ось прохід в супермаркеті, далі він став коридором, і вона зрозуміла, що вже майже увійшла. У неї на крихітну дрібку пришвидшилося серцебиття.

Лежачи на своєму ліжку, вона заплющила очі, щоби, якщо дитина раптом зрозуміє, що відбувається — малоймовірно, проте не поза можливістю, — вона не побачила нічого. Роза витратила кілька секунд, щоб нагадати собі про свої головні цілі: ім’я, точне місцеперебування, рівень її обізнаності й того, кому вона могла щось розповісти.

(«крутися, світе»)

Вона зібрала всю свою силу і штовхнула. Цього разу відчуття обертання стало не сюрпризом, а тим, на що вона розраховувала, над чим вона утримувала повний контроль. Якусь мить вона все ще залишалася в тім коридорі — пасажі між їх двома умами, — а відтак опинилася у великій кімнаті, де, лепечучи якусь безглузду пісеньку, каталася на велосипеді маленька дівчинка з кісками. Це сновидіння цієї ж маленької дівчинки, і Роза його також бачить. Але вона має важливіші справи. Стіни цієї кімнати не справжні стіни, а картотечні шухляди. Тепер, коли вона сюди потрапила, вона може відкривати будь-які з них за власним бажанням. Маленька дівчинка в голові у Рози безпечно дивиться свій сон, їй сниться, що вона п’ятирічна катається на своєму першому велосипеді. І це дуже добре. «Сни собі далі, маленька принцесо».

Дитина проїхала повз неї, наспівуючи ля-ля-ля, нічого не помічаючи. На її велосипеді були тренувальні коліщата, але вони мерехтіли, то з’являючись, то пропадаючи. Роза здогадалася, що дівчинка у сновидінні мріє про той день, коли вона врешті навчиться їздити без них. Завжди такий чудесний день в житті кожної дитини.

«Насолоджуйся своїм велосипедиком, дорогенька, поки я все про тебе дізнаватимуся».

Рухаючись упевнено, Роза відкрила одну з шухляд.

Щойно вона до неї сягнула, в ту ж мить несамовито завила сирена і по всьому периметру кімнати спалахнули яскраво-білі прожектори, приголомшуючи її світлом разом із жаром. Уперше за величезну купу років Роза Циліндр — родом Роуз О’Гера з графства Ейнтрім у Північній Ірландії — була заскочена абсолютно зненацька. Не встигла вона витягти руку з шухляди, як та різко закляпнулась. Неймовірний біль. Роза з вереском смикнулася назад, але прихопило її щільно.

На стіні високо підстрибнула її тінь, але не тільки її. Вона повернула голову і побачила, що на неї насувається та маленька дівчинка. Тільки вона вже не маленька. Тепер вона була молодою жінкою у шкіряному колеті, з драконом в неї на квітучих грудях і синя стрічка тримала вкупі її волосся. Велосипед перетворився на білого жеребця. Очі якого, як і у жінки-воїна, палали.

Жінка-воїн тримала спис.

(«Ти повернешся, Ден казав, що повернешся, от це і сталося»)

А слідом — щось неймовірне для мугирів, навіть для такої, як ця, зарядженої потужним духом, — задоволення.

(«ДОБРЕ»)

Ця дитина, яка раптом перестала бути дитиною, лежала в засідці, чекаючи на неї. Вона поставила пастку, вона дійсно мала на меті убити Розу… і, зважаючи на Розин стан ментальної незахищеності, либонь, могла.

Мобілізуючи всю до крихти свою силу, Роза вдарила назустріч, і то не якимсь там списом із коміксу, а нищівним тупим тараном, який попхнули всі її довгі роки і воля.

(ГЕТЬ ВІД МЕНЕ! ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ, КУРВО! ЩО Б ТИ ТАМ ПРО СЕБЕ НЕ ВИГАДАЛА, ТИ ВСЬОГО ЛИШ МАЛЕ ДІВЧИСЬКО!)

Власна доросла версія дівчинки — її аватар — не перестала насуватися, але здригнулася, коли в неї влучила послана Розою думка, і її спис врізався не Розі в бік, куди він був цілився, а трішечки лівіше, у стіну з шухляд.

Дитина («Вона дитина, всього лиш дитина», — не переставала повторювати собі Роза) відвернула свого коня, і Роза повернулася до шухляди, яка її вхопила. Учепившись за неї вільною рукою, вона потягла щосили, ігноруючи біль. Спершу шухляда трималася. Потім вона трохи подалася і Роза зуміла витягти спідню частину долоні. Та була роздерта й кровила.

Щось ще й інше відбувалося. У голові у неї з’явилося тріпотливе відчуття, немов там почав кружляти якийсь птах. Що це за нове лайно таке?

Очікуючи, що будь-якої хвилини той проклятий спис може встромитися їй у спину, Роза відчайдушно смикнула з усієї сили. Долоня вислизнула цілком, і Роза вчасно встигла стиснути в кулак пальці. Загайся вона на якусь мить — і їх їй відрубало б шухлядою, яка різко засунулася назад. Нігті в неї стугоніли, і вона зрозуміла, що, коли їй випаде шанс на них поглянути, вони будуть сливового кольору від скипілої крові.

Вона обернулася. Дівчина пропала. У кімнаті порожньо. Але те тріпотливе відчуття тривало. Ба більше, воно дужчало. Раптом біль в зап’ястку й долоні став останнім з того, що турбувало Розу. Вона ж була не єдиною, хто поїхав на тій вертушці, і не мало значення, що її очі, там, в реальному світі, де вона залишилася лежати на своєму двоспальному ліжку, були заплющені.

Це гаспидське мале курвисько перебувало зараз в іншій кімнаті, заповненій картотечними шухлядами.

У її кімнаті. У її голові.

З нічної грабіжниці Роза сама перетворилася на жертву пограбування.

(ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ)

Тріпотіння не припинилося; воно пришвидшилося. Роза спробувала придушити в собі паніку, домагаючись ясної зосередженості, і дечого досягла. Якраз достатньо, щоби знову запустити в рух ту вертушку, хоча та тепер стала неприродно важкою.

(«крутися, світе»)

І тоді вона відчула, як те бісове тріпотіння в її голові почало спершу зменшуватися, а потім і вщухати, тимчасом як мала дівчинка оберталася туди, звідки з’явилася.

«От тільки це неправильно, бо це занадто серйозна справа і для тебе це неприпустима розкіш — брехати самій собі. Це ти прийшла до неї. І потрапила прямісінько в пастку. Чому? Бо попри все, що знала, ти недооцінила її».

Роза розплющила очі, сіла і скинула ноги на килим. Наткнувшись одною ногою на порожній балон, вона відбуцнула його геть. Сайдвіндерська майка, яку вона на себе одягла, перед тим як лягати, була мокрою; вона тхнула потом. Свинячий якийсь сморід, абсолютно непривабливий. Відмовляючись вірити власним очам, вона подивилася на свою долоню, подерту, в синцях, розпухлу. Нігті з пурпурових уже ставали чорними, і, як вона здогадувалася, не менш ніж пару з них вона втратить.

— Але ж я не могла знати, — промовила вона. — Жодним чином я не могла знати. — Ненависно було Розі чути нотки скигління у власному голосі. Це був жалісливий голос якоїсь старої жінки. — Абсолютно ніяк.

Їй треба вибратися з цього клятого кемпера. Нехай він, можливо, й найбільший, найкомфортніший у світі, але саме зараз у ньому їй тісно, немов у труні. Вона вирушила до дверей, дорогою тримаючись за меблі, щоби не втратити рівновагу. Перш ніж вийти, вона кинула погляд на годинник на приладовій панелі. За десять друга. Все відбулося протягом усього лиш двадцяти хвилин. Неймовірно.

«Що вона встигла з’ясувати, перш ніж я від неї звільнилася? Як багато вона тепер знає?»

Ніяк сказати точно, але навіть зовсім мала малість може бути небезпечною. Це щеня мусить бути знешкоджене, і то якомога швидше.

Вийшовши на бліде світло раннього місяця, Роза зробила з півдесятка повільних довгих вдихів, втягуючи в себе свіже повітря. Вона почала почуватися трохи краще, трохи більше самою собою, але не могла позбавитися згадки про те тріпотливе відчуття. Відчуття того, що всередині неї хтось інший — мугирського роду понад те — роздивляється на її приватні речі. Біль, це погано, розгубленість від того, що вловилася в таку пастку — це ще гірше, але найгіршим з усього було приниження і відчуття зґвалтованості. Обікраденою виявилися вона.

«Ти за це заплатиш, принцеско. Ти наразі завелася не з тою курвою».

Якась фігура рухалася в її бік. Роза була присіла на верхню сходинку свого автодому, але тепер вона підвелася, напружена, готова до будь-чого. Фігура наблизилася, і вона роздивилася, що це Крук. Він був у піжамних штанях і капцях.

— Розі, мені здається, тобі краще… — він затнувся. — Що збіса в тебе трапилося з рукою?

— Насрати на цю кляту руку, — гарикнула вона. — Що ти тут робиш о другій ранку? Особливо, коли знаєш, що я буду зайнята.

— Дідо Флік, — мовив Крук. — Енні Фартушок каже, що він помирає.

Розділ одинадцятий

Thome 25

Замість запаху освіжувача повітря з сосновим ароматом і сигар «Alcazar»[297], цього ранку «Флітвуд» Діда Фліка смердів лайном, хворобою і смертю. А ще в ньому було повно людей. Туди набилося не менш ніж дванадцять членів Правдивого Вузла, дехто з них тіснився біля ліжка старого, більшість стояли або сиділи у вітальні, пили каву. Решта скупчилися надворі. Всі мали стривожений, ошелешений вигляд. Правдиві не звикли до смертей між своїми.

— Вимітайтеся, — оголосила Роза. — Крук і Горіх залишаються.

— Поглянь на нього, — пролепетала Петті Хінка тремтячим голосом. — Отії на нім плями! І він зациклюється, як скажений! Ох, як же се шшахливо, Розі!

— Іди, — ласкаво мовила Роза, втішливо потискаючи Петті плече, тоді як насправді їй дуже хотілося витурити цю кокні[298] за двері копняком під її жирний зад. Лінива пліткарка, ні на що на здатна, окрім як гріти постіль Баррі, та й у цій справі, либонь, не вельми вправна. Роза гадала, що уїдливість — єдине, в чому Петті справжня спеціалістка. Коли вона не перелякана на смерть, тобто.

— Нумо, народе, — закликав Крук. — Якщо він дійсно помирає, нема йому потреби робити це перед публікою.

— Він виборсаєцця, — сказав Арфіст Сем. — Він жилавіш’ за того ввареного коняку, цей Дідо Флік. — Утім, він обняв Бабу Росіянку, яка мала вельми прибитий вигляд, і на мить міцно притиснув її до себе.

Усі пішли на вихід, дехто, перш ніж зійти східцями і приєднатись до решти, кидав останній погляд через плече. Коли вони залишилися втрьох, Роза підійшла до ліжка.

Дідо Флік дивився вгору на неї, нічого не бачачи. Розчепірені губи оголили його ясна. Подушку рясно вкривало його м’яке біле волосся, яке вилазило цілими жмутками, через що він скидався на хворого на чумку пса. У його великих, вологих очах плавав біль. Він лежав голий, тільки в сімейних трусах, і його кощаве тіло було поцятковане червоними плямками, схожими на пухирці від комашиних укусів.

Обернувшись до Волоського Горіха, Роза спитала:

— А оті цятки, що то ще за чортівня така?

— Плями Копліка[299], — відповів той. — На них принаймні вони найбільше схожі, як мені здається. Хоча зазвичай плями Копліка з’являються тільки всередині рота.

— Говори людською мовою.

Горіх обома долонями пригладив своє сивіюче волосся.

— Я гадаю, у нього кір.

Шокована Роза застигла з роззявленим ротом, а тоді вибухнула гаркітливим реготом. Їй не хотілося стояти тут, слухати це лайно; їй хотілося прийняти аспірину, вгамувати руку, яка відгукувалася болючим імпульсом на кожний удар її серця. Їй не виходили з голови руки персонажів коміксів, якими їх зображують після удару молотком.

— До нас не чіпляються мугирські хвороби!

— Ну… вони до нас не чіплялися зазвичай.

Вона дивилася на нього розлючено. Їй хотілося зараз мати на голові свого капелюха, вона почувалася голою без нього, але той залишився в «ЕрфКрузері».

Горіх продовжував:

— Я кажу тобі тільки те, що бачу, а бачу я ознаки кору, також відомого як краснуха.

Мугирська хвороба називається краснухою. Як же це нахер влучно.

— Це суще… собаче лайно!

Він зіщулився, а чому ні? Крик її прозвучав пронизливо навіть для її власних вух, але… ох, Господи-Ісусе, кір? Найстарший член Правдивого Вузла помирає від дитячої хвороби, яка більше не чіпляється навіть до дітей?

— Той хлопчик, що грав у бейсбол, з Айови, на ньому було кілька плямок, але я ніколи не міг би подумати… тому що, ну так, саме як ти й сказала. Тому що до нас не чіпляються їхні хвороби.

— Та це ж було хтозна-скільки років тому!

— Я знаю. Єдине, що приходить мені на ум — воно було в його духові, і воно там залишалося, типу в сплячому стані. Є такі хвороби, що так роблять, ти ж знаєш. Лежать пасивно, іноді роками, а потім зриваються.

— Можливо, серед мугирів! — трималася вона свого.

Волоський Горіх лише похитав головою.

— Якщо Дідо нею заразився, чому тоді у всіх нас її нема? Бо всі ж ці дитячі хвороби — вітрянка, краснуха, свинка — пролітають крізь мугирських дітей, як лайно крізь гусака. Нема в цьому жодного глузду. — А тоді, повернувшись до Татка Крука, сама собі заперечила: — Чим ти лишень тільки думав, дозволивши всій отій зграї стирчати тут і дихати одним з ним повітрям?

Крук лише знизав плечима, очі його не відривалися від тремтячого старого на ліжку. Вузьке, вродливе обличчя Крука було печальним.

— Речі міняються, — сказав Горіх. — Просто те, що ми мали імунітет проти мугирських хвороб п’ятдесят чи сто років тому, не означає, що ми маємо його й зараз. Наскільки нам відомо, це може бути частиною якогось природного процесу.

— Ти мені кажеш, що в цьому є щось природне? — показала вона на Діда Фліка.

— Поодинокий випадок — це ще не епідемія, — сказав Горіх. — До того ж це може бути чимсь іншим. Але якщо таке трапиться знову, ми мусимо того, з ким воно трапиться, піддати повноцінному карантину.

— Це допоможе?

Він доволі довго зважував.

— Я не знаю. Можливо, ми вже заражені, всі ми. Може, це як заведений будильник або бомба з годинниковим механізмом. Згідно з найновішою науковою думкою, отаким десь чином старішають мугирі. Вони собі живуть і діють, весь час майже однакові, а потім щось ніби вимикається в їхніх генах. Починають з’являтися зморшки, а тоді раптом, щоб ходити, їм уже потрібні й костури.

Крук так само дивився на Діда.

Шкіра Діда Фліка набула молочного кольору. Потім почала прозорішати. Чим далі вона прозорішала, тим краще ставало видно Розі його печінку, зморщені чорно-сірі мішечки його легень, червоний пульсуючий вузол його серця. Вона ясно бачила його вени й артерії, немов штатні шосе і платні автомагістралі у Джи-Пі-Ес в себе на приладовій панелі. Вона бачила його зорові нерви, які поєднували очі з мозком. Вони були схожі на примарні нитки.

Потім він повернувся назад. Очі його ворухнулися, впіймали погляд Рози, вчепилися в нього. Він потягнувся рукою і взяв її неушкоджену долоню. Першим її імпульсом було вирвати свою руку — якщо в нього саме те, про що казав Горіх, він заразний, — але нехай йому грець. Якщо Горіх правий, вони всі вже встигли цього набратися.

— Розі, — прошепотів він. — Не кидай мене.

— Я не покину. — Вона сіла біля нього на ліжко, переплівши свої пальці з його. — Круче?

— Тут, Розі.

— Той пакет, що ти послав у Стербридж… вони його там триматимуть, авжеж?

— Звісно.

— Гаразд. Ми потім доведемо цю справу до кінця. Але ми не можемо дозволити собі чекати занадто довго. Та дівчинка набагато небезпечніша, ніж я вважала. — Вона зітхнула. — Ну чому проблеми завжди з’являються пачками?

— Це вона наробила тобі отакого з рукою, чи як?

Це було те запитання, на яке їй не хотілося відповідати прямо.

— Я не зможу поїхати разом з вами, тому що вона тепер мене знає. — «А також, — подумала, проте не промовила Роза, — тому що, якщо це те, про що каже Горіх, решта наших потребуватимуть мене тут у ролі Матінки Кураж»[300]. — Але ми мусимо її дістати. Це стало тепер іще важливішим.

— Бо?

— Якщо в неї був кір, вона має мугирський імунітет проти зараження ним наново. Це робить її дух корисним у всіх можливих сенсах.

— Тепер дітей вакцинують проти всього цього лайна, — сказав Крук.

Роза кивнула.

— Це теж може бути помічним.

Дідо Флік почав зациклюватися знову. На це було важко дивитися, але Роза себе примусила. Коли вона вже не могла більше бачити внутрішні органи старого крізь його стончену шкіру, вона підняла очі на Крука і простягнула до нього свою розпухлу, подряпану руку.

— А також… її треба провчити.

Коли вранці у понеділок Ден прокинувся у себе в баштовій кімнатці, графік на його чорній дошці знову було стерто, замість нього там з’явилося послання від Абри. Згори було намальоване усміхнене обличчя. Всі зуби напоказ, від чого вираз його був напрочуд веселим.

Вона приходила! Я була готова і поранила її!

Я НАСПРАВДІ ЦЕ ЗРОБИЛА!!

Вона на це заслуговує, отже, УРРРА!!!

Мені треба з тобою поговорити, не таким способом і не в ’неті.

На тому ж місці, де раніше, 15:00

Ден ліг на спину, прикрив очі й вирушив на пошуки її. Знайшов її по дорозі в школу, вона йшла з трьома подружками, що ужалило його розумінням небезпеки. Для подружок, як і для самої Абри. Він сподівався, що Біллі там і виконує своє завдання. Також він сподівався, що Біллі робить свою роботу обачно й не викличе на себе підозр якогось ревного типу з тих, що формують Сусідські Варти.

(«я зможу прийти ми з Джоном виїжджаємо тільки завтра але це мусить бути швидко і нам треба бути обережними»)

(«так окей добре»)

Ден знову сидів на лаві біля оброслої плющем Енністонської бібліотеки, коли віддалік вигулькнула одягнена для школи в червоний джемпер і ефектні червоні кросівки Абра. Свій наплічник вона тримала в руці за одну шлейку. На Денове око, за той час, що минув від їх попередньої зустрічі, вона начебто на дюйм підросла.

Абра помахала:

— Привіт, дядьку Дене!

— Привіт, Абро. Як справи в школі?

— Чудово! Я отримала «А» за свою роботу з біології!

— Посидь хвильку, розкажеш мені про це.

Абра попрямувала до лави, і була вона сповнена такої грації й енергії, що мало не пританцьовувала. Очі сяють, аж іскряться: здорова дівчина-підліток після школи, датчики усіх систем горять зеленим кольором. Все в ній немов промовляло: на старт-увага-руш. Не було тут видимої причини Дену відчувати тривогу, проте він її відчував. Єдине, що добре було: за півкварталу далі по вулиці стояв припаркований біля узбіччя непримітний пікап «Форд», і в ньому сидів літній парубок, він сьорбав каву на винос і читав якийсь журнал. Виглядало так, що читає, принаймні.

Дата добавления: 2015-05-29