Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Кінг С. 33 страница




— Тобі варто краще навчитися таке робити, ти, боягузлива стара суко.

Роза стояла біля поручнів, дивлячись униз, саджаючи знову собі на голову під правильним кутом той її бридкий циліндр.

— Тобі сподобалися руки твого дядечка на своєму горлі? Які в тебе тепер почуття до нього?

— То була ти, не він.

Роза оскалилась, її закривавлений рот позіхнув.

— Аж ніяк, милочко. Я тільки скористалася тим, що він має всередині себе. Тобі варто знати, ти точно така ж, як він.

«Вона намагається нас відволікти, — подумав Ден. — Але від чого? Від цього?»

Там стояла якась маленька зелена будівля — можливо, надвірний туалет, можливо, сарайчик.

(«ти можеш»)

Йому не треба було закінчувати думки. Абра обернулася до сарайчика і вп’ялася в нього очима. Замок крекнув і впав у траву. Двері розчахнулися навстіж. У сарайчику було пусто, якщо не рахувати кількох знарядь та старої газонокосарки. Дену здалося, ніби він там відчув щось, але це, мабуть, було просто від перенапруження нервів. Подивившись знову вгору, Розу вони там не побачили. Вона відступила від поручнів.

Біллі нарешті зумів відкрити двері свого пікапа. Він виліз, похитнувся, але зумів утриматися на ногах.

— Денні? Ти в порядку? — А тоді: — Невже це Абра? Господи-Ісусе, вона ледь-ледь тут є.

— Слухай, Біллі, ти зможеш дійти до «Лоджа»?

— Гадаю, так. А що з тими людьми там?

— Пощезли. Я гадаю, було дуже добре, якби ти пішов просто зараз.

Біллі не сперечався. Він вирушив униз по схилу, перевальцем, наче п’яний. Ден показав на сходи, що вели на оглядову платформу, і запитально звів вгору брови. Абра похитала головою.

(«це те що вона хоче»)

і повела Дена навкруг «Даху Світу» туди, звідки вони могли побачити верхівку циліндра Рози. Таким чином сарайчик з реманентом залишився в них за спинами, але Ден тепер, переконавшись, що той порожній, забув про нього й думати.

(«Дене я мушу повернутися зараз назад тільки на хвилину мені треба освіжити мою»)

Картинка в його голові: поле повне соняшників, всі відкриваються одночасно. Їй потрібно перевірити свою фізичну сутність, і це добре. Це правильно.

(«іди»)

(«я повернуся відразу як»)

(«іди Абро зі мною все буде гаразд»)

А якщо пощастить, то й усе тут буде закінчено, коли вона повернеться.

 

 

 

В Енністоні Джон Далтон і Стоуни побачили, що Абра втягує в себе повітря і розплющує очі.

— Абро! — скрикнула Люсі. — Вже закінчилося?

— Скоро.

— Що це в тебе на шиї? Що то за синці?

— Ма, залишайся там, де стоїш! Я мушу повернутися туди. Я потрібна Дену.

Абра потягнулася по Гоппі, але ще не встигла вхопити свого старого, м’якого кролика, як її очі заплющилися, а тіло завмерло.

 

 

 

Дивлячись крадькома крізь поручні, Роза побачили, що Абра зникла. Мале суче дівчисько могло перебувати тут тільки певний час, потім їй треба було повертатися на оздоровчий відпочинок. Її присутність у кемпінгу «Пролісок» не дуже відрізнялася від її присутності того дня в супермаркеті, тільки це її явлення було набагато потужнішим. А чому? Бо їй надає підтримку цей чоловік. Інтенсифікує її. От якби він був мертвим, коли дівчина повернеться…

Дивлячись униз на нього, Роза погукала:

— Я б на твоєму місці пішла звідси Денні, поки ще маєш шанс. Не змушуй мене карати тебе.

 

 

 

Тиха Сарі була настільки зосереджена на тому, що відбувається на «Даху Світу» — прислухаючись кожною клітиною свого за визначенням інтелектуально обмеженого мозку, на додаток до слухання вухами, — що не відразу усвідомила, що в цьому сарайчику вона більше не сама. Той запах врешті-решт її насторожив: щось гниюче. Не сміття, не відходи. Вона не наважувалася повернутися, бо двері стояли відчиненими, і той чоловік, там, надворі, міг її помітити. Вона стояла нерухомо, стискаючи в руці серп.

Сарі почула, як Роза каже тому чоловіку, щоб ішов звідси, поки в нього мається шанс, і от тоді-то двері сарайчика похитнулися, почали закриватися, самі собою.

— Не змушуй мене карати тебе! — вигукнула Роза. Це був сигнал їй вилетіти звідси й увігнати серп у шию тому гадському, нахабному дівчиську, але оскільки дівчина зникла, то, значить, серп мусить отримати той чоловік. Але раніше, ніж вона встигла поворухнутися, чиїсь холодні пальці сковзнули, обхопивши зап’ястя руки, в якій вона тримала серп. Обхопили і міцно стиснули.

Вона обернулася — резону утримуватися від цього тепер не малося, оскільки двері причинилися — і побачене нею в тьмяному світлі, що просочувалося крізь тріщини між старими дошками, вирвало крик з її зазвичай тихого горла. У певний момент, коли вона перебувала в зосередженому стані, якийсь труп приєднався до неї в реманентному сарайчику. Його усміхнене, хиже обличчя було сирим білувато-зеленим зіпсованим авокадо. Очі його, на позір, майже звисали з очниць. Його костюм вкривали плями древньої плісняви, проте різнокольорове конфеті, що іскрилося в нього на плечах, було свіжим.

— Чудова вечірка, хіба ні? — промовив він, і в усмішці розсунулися його губи.

Вона закричала знову і ввігнала серп йому в ліву скроню. Криве лезо увійшло глибоко і там застрягло, але ніякої крові не було.

— Подаруй нам поцілунок, дорогенька, — промовив Горес Дервент. З-поміж губ вивалилися білі рештки його язика. — Так багато часу минуло відтоді, як я востаннє був з жінкою.

Коли клоччя сяючих гнилизною губ Гореса Дервента злилися з губами Сарі, його пальці зімкнулись навкруг її горла.

 

 

 

Роза побачила, як хитнулись і закрилися двері сарайчика, почула крик і зрозуміла, що тепер вона насправді одна. Скоро, можливо, за кілька секунд, дівчинка повернеться сюди і їх буде двоє проти одної. Вона такого дозволити не могла.

Вона подивилася вниз на чоловіка і зібрала всю свою підживлену духом силу.

(«души себе роби це зараз же»)

Руки Дена почали підніматися до його горла, проте занадто повільно. Він опирався їй, і то доволі успішно, що бісило. Вона могла б очікувати битви від того сучого дівчиська, але цей мугир там, унизу, був уже дорослим. Вона мусила б легко, як туман, відмести ті рештки духу, що в нім залишались.

Та все ж таки вона перемагала.

Його руки дійшли до грудей… плечей… нарешті до його горла. Там вони вагалися — вона почула, як він хекає від напруження. Вона посилила навіювання, і руки вчепилися, передавлюючи йому трахею.

(«так добре ти завадливий байстрюк дави дави … і дави»)

Щось вдарило її. Не кулак; це вчулося більше схожим на різкий подув щільно стиснутого повітря. Вона роззирнулась навкруги і не побачила нічого, хіба що якесь миттєве майоріння, яке тут же пропало. Менше трьох секунд, але достатньо, щоб зруйнувати її концентрацію, а коли вона обернулася назад до поручнів, вже повернулася дівчина.

Цього разу був уже не подув повітря; тепер з’явилися руки, одночасно маленькі й великі. Вони приклалися до її попереку. Вони штовхали. Суче дівчисько і її друг діяли разом — саме те, чого Роза так хотіла уникнути. Глист страху почав розкручуватися в її шлунку. Вона спробувала відступити від поручнів і не змогла. Всіх її сил вистачало тільки на те, щоб твердо стояти, а без допомоги, без підтримки Правдивих вона не думала, що зможе робити це довго. Зовсім недовго.

(«якби не той подув повітря… це був не він, а її тут ще не було…»)

Одна з рук залишила поперек Рози і збила циліндр з її голови. Роза завила від такого приниження — ніхто не торкався її капелюха, ніхто! — і на мить мобілізувала достатньо сил, щоб, хитаючись, почати відсовуватися від поручнів до центру платформи. Але тут маленькі руки повернулися їй на поперек і почали пхати її знову вперед.

Вона дивилася вниз, на них. У чоловіка очі були заплющені, він зосереджувався так напружено, що жили напнулися в нього на шиї і піт стікав по щоках, наче сльози. Натомість очі дівчини були широко розкриті й нещадні.

Вона уважно дивилася вгору, на Розу. І посміхалася.

Роза відштовхнулась назад щосили, але з тим самим результатом вона могла б штовхатися проти кам’яної стіни. Такої, що безжально посувала її вперед, поки її живіт не притиснувся до поручнів. Вона почула, як вони рипнули.

Їй майнула думка, тільки на коротку мить, спробувати перемовини. Про те, щоб сказати дівчині, що вони могли б працювати разом, започаткувати новий Вузол. Що, замість того, аби померти у 2070 чи в 2080 році, Абра Стоун могла б прожити тисячу років. Дві тисячі. Але що могло з цього вийти доброго?

Чи була бодай колись хоч єдина дівчина-підліток, яка б почувалася менше, ніж безсмертною?

Отже, замість перемовин чи прохань пощади, вона зневажливо закричала тим, унизу:

— Хер вам! Хер вам обом!

Жахлива посмішка дівчини ще поширшала.

— О ні, — відповіла вона. — Це ти хером вдавилася.

Не рип цього разу; пролунав тріск, як рушничний постріл, а далі вже Роза Циліндр падала.

 

 

 

Вона вдарилася об землю найперше головою й відразу ж почала зациклюватися. Голова в неї перекосилася набік («Як її циліндр», — подумав Ден), вона стирчала на переламаній шиї ледь не під безжурним кутом. Ден тримав за руку Абру — за плоть, що й собі з’являлася і зникала, оскільки дівчина також пробувала циклічно між заднім ґанком свого будинку і «Дахом Світу», — і вони дивилися разом.

— Це боляче? — запитала Абра в помираючої жінки. — Сподіваюся, що так. Я сподіваюся, що це дуже боляче.

Губи Рози розтягнулись у зневажливій посмішці. Її людські зуби щезли; все, що залишилося — це те єдине пожовкле ікло. Понад ним плавали її очі, неначе живі камені. Потім вона зникла.

Абра обернулась до Дена. Вона все ще усміхалася, але тепер там не було люті чи зловтіхи.

(«я боялася за тебе я боялася що вона зможе»)

(«вона майже змогла але там був хтось»)

Він показав туди, де кострубато проти неба стирчали кінці проламаних поручнів. Абра подивилася туди, потім знову на Дена, зачудована. Він зміг лише похитати головою.

Тепер настала її черга показати рукою, тільки не вгору, а вниз.

(«був колись один фокусник в якого був такий капелюх і ім’я в нього було Містеріо»)

(«а ти підвісила ложки до стелі»)

Вона кивнула, але голови не підводила. Вона все ще роздивлялася циліндр.

(«тобі треба його позбутися»)

(«як»)

(«спалити його містер Фрімен каже що він кинув курити але він все ще курить я чула запах в його пікапі є сірники»)

— Ти мусиш це зробити, — сказала вона. — Зробиш? Ти мені обіцяєш?

— Так.

(«я люблю тебе дядьку Ден»)

(«я тебе теж люблю»)

Вона обняла його. Він обхопив її руками і притягнув до себе. Цієї ж миті її тіло стало дощем. Потім туманом. Потім зникло.

 

 

 

На задньому ґанку будинку в місті Енністоні, в штаті Нью-Гемпшир, у сутінках, що мусили скоро заглибитися в ніч, мала дівчинка сіла, підвелася на рівні, а потім поточилася, на межі зомління. Для неї не існувало можливості впасти; її батьки відразу ж опинилися там. Вони разом завели її в дім.

— Я в порядку, — промовила Абра. — Можете мене відпустити.

Вони так і зробили, обережно. Девід Стоун залишився стояти зовсім близько, готовий підхопити дочку за найменшим угином її колін, але Абра стояла в кухні твердо.

— Що з Деном? — запитав Джон.

— Нормально. Містер Фрімен розбив свій пікап — він мусив — і дістав поріз, — вона показала рукою збоку на своєму обличчі, — але, я гадаю, з ним все в порядку.

— А вони? Той Правдивий Вузол?

Абра піднесла долоню собі до рота і дмухнула крізь пальці.

— Пощезли. — А потім: — Що в нас є поїсти? Я страшенно голодна.

 

 

 

«Нормально» стосовно стану Дена було трохи перебільшенням. Він підійшов до пікапа й сів там у відкритих дверях з боку водійського сидіння, віддихуючись. І думаючи, як має бути.

«Ми у відпустці, подорожуємо, — вирішив він. — Я захотів відвідати своє старе пристановище в Боулдері. Потім ми приїхали сюди, щоб подивитися на гори з «Даху Світу», але в кемпінгу нікого не було. Я був у жартівливому настрої й заклався з Біллі, що зможу завести його пікап на пагорб, просто під цей оглядовий майданчик. Я поїхав занадто швидко і втратив контроль. Вдарився в один зі стовпів. Мені дуже жаль. Ідіотське к чорту трюкацтво».

Йому впаяють збіса пекельний штраф, але тут малося певне підґрунтя: він блискуче пройде тест на алкоголь.

Ден подивився у бардачку і знайшов там бляшанку рідини для запальничок. Самої «Зіппо» не було — вона, мабуть, у Біллі в кишені штанів — але там дійсно лежали дві наполовину вже використаних книжечки сірників. Він пішов до капелюха і поливав його з бляшанки, поки той добре не просяк бензином. Потім він сів навпочіпки, черкнув сірником і вкинув його у жерло перекинутого догори сподом циліндра. Капелюх не протривав довго, але Ден пересунувся на навітряний бік і зачекав, поки від того не залишилось нічого, окрім попелу.

Запах був смердючий.

Підвівши голову, він побачив Біллі, той плентався в його бік, витираючи собі закривавлене обличчя рукавом. Після того як вони вдвох потоптались по попелу, щоби там жодної жаринки не лишилося, яка б могла підпалити траву, Ден розповів Біллі історію, яку вони розповідатимуть представникам поліції штату Колорадо, коли ті приїдуть.

— Мені доведеться заплатити за ремонт цієї штуки, і, можу закластися, коштуватиме це купу грошей. Добре те, що маю деякий ощадок.

Біллі фиркнув:

— Хто тобі виставить рахунок за збитки? Там від тих людей з Правдивого Вузла не лишилось нічого, крім їхнього одягу. Я подивився.

— На жаль, — сказав Ден, — «Дах Світу» належить великому штату Колорадо.

— Гай-гай, — вигукнув Біллі. — Важко визнати це справедливим, коли ти зробив таку велику послугу штату Колорадо та й всьому світу. А де Абра?

— Повернулась додому.

— Добре. То все скінчилося? Насправді скінчилось?

Ден кивнув.

Біллі задивився на попіл від Розиного циліндра.

— Згорів, як той чорт, швидко. Майже як спецефект у якомусь кіні.

— Я собі тільки уявляю, який він був старий. — «І повний магії, — не додав він. — Чорного ґатунку».

Ден пішов до пікапа і сів за кермо, щоб у люстерку заднього огляду роздивитися на своє обличчя.

— Бачиш щось таке, чого там не мусіть бути? — спитав Біллі. — Так моя матуся, бувало, завше казала, коли підловлювала мене, коли я милувався на власне віддзеркалення.

— Ані дрібки, — відповів Ден. Посмішка почала народжуватись на його обличчі. Притомлена, але справдешня. — Анічогісінько абсолютно.

— Тоді давай вже дзвонити до поліції, відрапортуєм їм про нашу аварію, — сказав Біллі. — Зазвичай я не звертаюсь до поліцаїв, але саме зараз я був би не проти трохи розширити наше товариство. Від цього місця мене дрижаки беруть. — Він кинув на Дена проникливий погляд. — Повнісінько привидів, чи не так? Тому-то вони його собі й вибрали.

Саме так, щодо цього не було сумнівів. Але не обов’язково бути Ебенезером Скруджем, аби розуміти, що, окрім поганих, є й добрі примарні люди. Коли вони вже йшли вниз, до «Оверлук Лоджа», Ден зупинився, щоб оглянутися на «Дах Світу». Він майже не здивувався, побачивши на платформі якогось чоловіка, що стояв біля проламаних поручнів. Той підняв руку, крізь неї було видно гору Поні, і послав летючий поцілунок жестом, який Ден пам’ятав зі свого дитинства. Він добре його пам’ятав. Це був такий їхній особливий ритуал на завершення дня.

«Пора до ліжка, доку. Спи міцно. Насни собі дракона і вранці мені про нього розкажеш».

Ден зрозумів, що він плакатиме, але не зараз. Зараз було не на часі. Він теж підніс руку до губ і послав поцілунок навзаєм.

Він ще якусь довгу мить дивився на те, що залишилося від його батька. Потім вирушив услід за Біллі вниз, до парковки. Дійшовши туди, він знову подивився назад.

«Дах Світу» був порожнім.

 

 

Поки ти не спиш

 

СТРАХ — стійко тримайся, раз аболіції хочеш.

Старовинна приказка Анонімних Алкоголіків

 

 

Річниця

 

 

Недільні денні збори АА у Фрейжері були чи не найстарішими у всьому Нью-Гемпширі, їх ще у 1946 році започаткував Товстун Боб Д, який особисто знав засновника Програми Білла Вілсона. Товстун Боб давно лежав у могилі, жертва раку легень — у старі часи більшість оклигуючих алконавтів диміли, як заводські труби, а новачкам по-простому наказувалося тримати свої язики на припоні, а попільниці чистими, — але ці збори все ще відвідувалися так само добре. Сьогодні були СТО — Спеціальні Традиційні Обставини, — бо, коли збори закінчаться, буде піца і листовий пиріг. Таким чином в АА відзначали більшість річниць, а сьогодні один з учасників якраз святкував п’ятнадцятиріччя своєї тверезості. У ранні дні він був відомий як Ден або Ден Т., але поголоски про його роботу в місцевому хоспісі поширювалися (авжеж, недарма журнал АА колись отримав назву «Ґрейпвайн»[403]) і тепер його майже всі називали Доком. Оскільки колись так само його називали власні батьки, Ден вбачав у цьому якусь іронію… але доброго штибу. Життя — це колесо, його єдиною роботою є обертання, і воно завжди повертається туди, звідки було розпочало.

Справжній доктор, той, що на ім’я Джон, на прохання Дена, сьогодні головував, і збори йшли своїм звичайним курсом. Лунав сміх, коли Ренді М. розповів, як він з голови до ніг обригав копа, який його заарештовував за водіння в нетверезому стані, і ще дужчий, коли Ренді, продовжуючи розповідь, повідомив, що десь через рік він для себе відкрив, що той самий коп також є учасником Програми. Меггі М. ридала, коли розповідала («ділилася» на жаргоні АА), як їй знову відмовили брати участь у спільному догляді за двома її дітьми. Пропонувалися звичні кліше — часу потрібен час; все спрацює, якщо опрацьовуватимеш; не здавайся, допоки не трапиться чуда — і Меггі врешті-решт заспокоїлася до схлипувань. Лунали звичайні окрики «Вища сила каже, вимкніть оте!», коли в котрогось парубка задзвонив мобільний. Якась дівчина з тремтячими руками розлила чашку кави; збори без хоча б однієї розлитої чашки кави взагалі рідко траплялися.

За десять хвилин до першої Джон Д. пустив по руках кошик («ми самооплатні через власні пожертви») і попрохав робити оголошення. Тревор К., який відкривав збори, підвівся і попросив, як він це робив завжди, допомогти прибрати в кухні й поставити на місце стільці. Йоланда В. провела «Клуб жетонів», вручивши два білих (двадцять чотири години) і фіолетовий (п’ять місяців — цей жетон мав прізвисько Барні[404]). Як завжди, вона закінчила словами: «Якщо ви не випивали сьогодні, поплескайте собі та своїй Вищій Силі».

Всі так і зробили.

Коли аплодисменти вщухли, Джон сказав:

— Сьогодні ми маємо п’ятнадцятирічний ювілей. Будь ласка, Кейсі К. і Ден Т., вийдіть сюди.

Люди аплодували, поки Ден ішов — повільно, в одному темпі з Кейсі, котрий тепер уже не ходив без ціпка. Джон передав Кейсі медальйон з вибитою на ньому цифрою XV, і Кейсі підняв його в руці, щоб усі могли побачити.

— Я ніколи не думав, що цей хлопець на таке спроможний, — сказав він, — бо він був АА від самого старту. Під чим я маю на увазі Абрама з анекдоту.

На цей древній жарт всі відповіли слухняним сміхом. Ден усміхався, але серце його важко колотилося. Єдиною його думкою зараз було — як пройти через те, що буде наступним, і не зомліти. Останній раз він був так сильно переляканий, коли дивився вгору на Розу Циліндр на платформі «Даху Світу», намагаючись утриматися, щоб не задушити себе своїми ж власним руками.

«Поспішіть, Кейсі. Будь ласка. Поки я не розпрощався зі своєю хоробрістю або зі своїм сніданком».

Кейсі неначе оволодів сяйвом… чи, мабуть, побачив щось у Денових очах. Хоч би що там було, але він завершив:

— Проте він обманув мої очікування і одужав. З кожних семи алкоголіків, що входять у наші двері, шість виходять назад і знову напиваються. Сьомий і є тим дивом, заради якого ми живемо. Одне з таких див стоїть зараз перед вами, великий, як саме життя, і вдвічі за нього більший проноза. Ходи-но сюди, Доку, ти це заслужив.

Він вручив Доку його медальйон. На мить Ден подумав, що той зараз вислизне з його захололих пальців і впаде на підлогу. Але Кейсі раніше встиг зімкнути свої пальці на його руці, а потім замкнув і решту Дена в свої масивні обійми. У вухо він йому прошепотів: «Ще один рік, сучий сину. Вітаю тебе».

Кейсі почалапав по проходу під задню стіну зали, де він сидів по праву старшинства разом з іншими ветеранами. Ден залишився стояти сам перед усіма, стискаючи свій медальйон так сильно, що аж жили йому здулися на зап’ястку. Зібрання алконавтів пильно дивилося на нього, чекаючи одкровень про те, що довготривала тверезість може подарувати: досвід, силу і надію…

— Пару років тому… — почав він, але мусив прочистити собі горло, закашлявся. — Пару років тому, коли якось ми сиділи за кавою з отим клишоногим джентльменом, котрий щойно отам сів, він мене спитав, чи я проробив п’ятий крок: «Визнати перед Богом, собою та іншими людьми істинну природу власних кривд». Я йому відповів, що проробив з нього більшу частину. Для людей, які не мають притаманної нам проблеми, цього, мабуть, було б достатньо… і це якраз одна з причин, чому ми називаємо їх Земними Людьми.

В аудиторії захихотіли. Ден набрав повітря, кажучи собі, що, якщо він зміг витримати віч-на-віч Розу і її Правдивий Вузол, то витримає й це. От тільки це було іншим. Тут був не Ден Герой; тут був Ден Падло. Він достатньо довго прожив, щоб знати, що в кожному є трохи падла, але це не вельми допоміжне, коли сам мусиш вивалювати сміття.

— Він мені сказав, що є якась кривда, яку я не можу залишити позаду, бо мені дуже соромно про неї говорити. Він сказав, щоб я через це перейшов. Він нагадав мені про дещо, що всі ви чуєте майже на кожних зборах — ми хворі тією ж мірою, як наші таємниці. І ще він сказав, якщо я не розповім про свою, десь далі на своєму шляху я раптом віднайду себе з чаркою в руці. Така була суть, Кейсі?

З дальнього кінця зали Кейсі кивнув, з руками, складеними на головці свого ціпка.

Ден відчув, як запекло йому в кутиках очей, що означало наближення сліз, і подумав: «Господи, допоможи мені пройти крізь це без скиглення. Будь ласка».

— Я цього не відкривав. Я повсякчас, роками повторював собі, що це та річ, про яку я ніколи нікому не розповім. Але я думаю, він був тоді правий, а якщо я знову почну пити, я просто помру. Мені цього не хочеться. Тепер я маю багато всього, заради чого варто жити. Тому…

Сльози таки прийшли, ці кляті сльози, але він уже занадто далеко зайшов, щоб тепер задкувати. Він їх змахнув тим кулаком, у якому не був затиснутий медальйон.

— Ви пам’ятаєте, що сказано в «Обіцяннях»[405]? Про те, як ми навчимося ні шкодувати за минулим, ані бажати прибити за ним двері? Вибачте мені, але я вважаю конкретно цей один пункт сущим лайном у програмі, повній правдивих речей. Я вельми перепрошую, але, хай би як мені цього не хотілося, настав час відкрити двері.

Вони чекали. Навіть ті дві леді, що краяли і розкладали на паперові тарілки піцу, стояли тепер у дверях кухні, дивлячись на нього.

— Незадовго перед тим, як мені кинути пити, я прокинувся поруч з жінкою, яку підчепив у якомусь барі. Ми лежали в її квартирі. Квартира була вбогою, бо вона не мала майже нічого. Я можу про це оповідати, бо сам я теж не мав майже нічого, і обоє ми з нею опинилися в такому убозтві, либонь, з однакових причин. Ви всі добре знаєте, що то за причини. — Він знизав плечима. — Якщо ти один із нас, пляшка тебе оббирає вщент, от і все. Спершу потроху, потім більше, потім забирає все. Та жінка, її звали Діні. Я не пам’ятаю про неї аж так, щоб чогось багато, але пам’ятаю це. Я одягнувся і пішов собі геть, але спершу я забрав її гроші. Але так обернулося, що вона мала принаймні ще одну річ, якої я не забрав, бо, коли я рився в її гаманці, я озирнувся, і там стояв її син. Маленький хлопчик, усе ще з підгузком. Ми з тією жінкою вночі перед тим були купили трохи коксу, і той все ще лежав на столі. Хлопчик його побачив і потягнувся по нього. Він думав, що то цукерки. — Ден знову витер собі очі. — Я його прибрав і поклав туди, де він його не міг дістати. Ото і все, що я зробив. Цього було недостатньо, але то було все, що я зробив. Потім я поклав її гроші собі до кишені й пішов звідти. Я б тепер усе зробив, щоб цього тоді не трапилося. Але я не можу.

Жінки в дверях повернулися до кухні. Дехто в кімнаті дивився собі на годинник. У когось забурчало в животі. Дивлячись на це зібрання дев’яти дюжин алкоголіків, Ден усвідомив вражаючу річ: те, що він зробив, не викликало в них огиду. Їх це навіть не здивувало. Вони чули набагато гірші речі. Дехто з них був робив набагато гірші речі.

— Окей, — промовив він. — Це все. Дякую, що вислухали.

Перед тим як початись аплодисментам, один з ветеранів у заднім ряді прокричав традиційне запитання:

— Як тобі це вдається, Доку?

Ден посміхнувся і відповів так само традиційно:

— Один день за раз.

 

 

 

Після «Отче наш», піци і шоколадного пирога з великою цифрою XV на ньому Ден провів Кейсі й допоміг йому сісти до його «Тундри»[406]. Вже почав падати сльотавий дощ.

— Весна у Нью-Гемпширі, — промовив кисло Кейсі. — Ну хіба не чудесна?

— Хлюща спадає й гряззю каляє, — промовив Ден декламаторським голосом. — А вітрило, як баран, буцає! Бус ослизає й нас обливає. Чорти б її, співаймо, чорти б її взяли!

Кейсі вирячився на нього.

— Ти оце щойно таке склав?

— Та де там. Це Езра Паунд[407]. Коли ви перестанете врешті ухилятися і зробите собі заміну кульшового суглоба?

Кейсі всміхнувся:

— Наступного місяця. Я так собі вирішив, коли ти розкажеш свій найбільший секрет, тоді й я зроблю собі операцію заміни того суглоба. — Він помовчав. — А не таким вже й к чорту великим був той твій секрет, Денно.

— Для мене це теж стало відкриттям. Я гадав, люди тікатимуть від мене з криками. Натомість вони стояли поруч і довкола, їли піцу і балакали про погоду.

— Якби ти розповів їм, що вбив сліпу бабцю, вони б так само їли і піцу, й пиріг. Безплатне є безплатним. — Він відкрив двері машини. — Підсади мене досередини, Денно.

Ден його підсадив.

Кейсі важко посовався, вмощуючись зручніше, потім ввімкнув двигун і «двірники», щоб змахували сльоту.

— Все меншає, коли виходить назовні, — сказав він. — Сподіваюся, ти передаси це далі, своїм молодикам.

— Так, О Мудрий Ви.

Кейсі сумно подивився на нього.

— Іди ти в сраку, душенько.

— Саме так, — відповів Денні. — Гадаю, повернусь-но я туди та допоможу прибирати стільці.

І саме так він і зробив.

 

 

Поки ти не спиш

 

 

Ані повітряних кульок, ані фокусників не було на дні народження Абри в цьому році. Їй виповнилося п’ятнадцять.

Натомість була гуркотлива рок-музика, від якої трусило весь сусідній квартал, з надвірних аудіобоксів, що їх, за компетентної допомоги Біллі Фрімена, встановив Дейв Стоун. Дорослі пригощалися пирогом, морозивом і кавою в кухні Стоунів. Діти панували у вітальні на першому поверсі й на задній галявині. І, судячи з їх голосів, «відривалися по повній». Близько п’ятої гості почали розходитися, але Емма Діні, найближча подружка Абри, залишилася на вечерю. Абра, розкішна у червоній спідниці й селянській блузі з відкритими плечима, вирувала чудовим настроєм. Вона захоплено зойкнула над гарним браслетом, подарованим їй Деном і, обнявши дядька, розцілувала його в обидві щоки. Він пах парфумом. От це вже було новиною.

Коли Абра пішла проводжати додому Емму й дівчата весело теревенили, віддаляючись по доріжці, на Дена напосілася Люсі. Губи зціплені, нові зморшки з’явилися навкруг її рота, а у волоссі перші доторки сивини. Скидалося на те, що Абра викинула Правдивий Вузол геть собі з голови, залишивши його минулому; але Люсі цього ніколи не зможе, подумав Ден.

— Ти побалакаєш з нею? Про ті тарілки?

— Я хочу піти надвір, подивитися, як сонце сідає за річку. Скажи їй, мабуть, щоб прилучилася до мене, коли вона повернеться від Дінів.

На обличчі в Люсі відбилося полегшення, і Ден подумав, що і в Девіда також. Для них вона завжди залишатиметься загадкою. Чи допомогло б їм, якби він сказав, що для нього вона теж завжди буде загадкою? Напевно, ні.

— Щасти, командире, — промовив Біллі.

На задньому ґанку, де Абра колись лежала в тому стані, що не був непритомністю, до нього приєднався Джон Далтон:

— Я б запропонував тобі моральну підтримку, але, гадаю, ти мусиш зробити це сам.

— А ти вже намагався побалакати з нею?

— Так. На прохання Люсі.

— Без пуття?

Джон знизав плечима:

— Вона відразу закривається, щойно торкнешся цієї теми.

— Я теж таким був, — сказав Ден. — У її віці.

— Але ж ти ніколи не розбивав геть усі тарілки в антикварному креденсі своєї матері, хіба не так?

— У моєї матері ніколи не було креденса, — відповів Ден.

Він пішов униз на край спадистого заднього подвір’я Стоунів і задивився на Сако, яка, красно дякувати призахідному сонцю, перетворилася на осяйну пурпурову змію. Скоро гори поглинуть останні промені сонця і річка обернеться сірою. Там, де колись стояла сітчаста огорожа — для убезпечення від потенційно загрозливих розвідок малих дітей, — тепер ріс ряд декоративних чагарників. Девід прибрав огорожу в жовтні минулого року, сказавши, що Абра і її друзі більше не потребують протекції; всі вони тепер вміли плавати, як риби.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-29; Просмотров: 344; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.