Обряди, звичаї

Традиційна побутова культура українського народу складалася в процесі формування української народності, але корінням своїм вона йде в далекі часи, коли через нерозвиненість суспільних інститутів обряди і звичаї регламентували поведінку людини в суспільстві. В обрядовій культурі українського народу продовжували зберігатися стародавні обряди і звичаї. Складна система численних обрядів, мало піддавалась змінам, оскільки саме для побутової культури характерна традиційність, спадкоємність, які передавались з покоління в покоління.

Різними обрядами, де одну з головних ролей відігрваала бабця-повитуха, супроводжувалося народження дитини. Із затвердженням християнства чільне місце зайняв церковний обряд хрещення. До хрещення дитину ховали від людських очей, побоюючись вселення в неї злих духів. І лише після цього обряду вона ніби ставала членом суспільства. В хрещені батьки запрошували близьких родичів, які не повинні були відмовлятися від такої честі. Після проведення церковного обряду хрещення, батьки скликали родичів і сусідів на хрестини, пригощали їх. Гуляння супроводжувалося піснями, в сюжеті яких зберігалися язичницькі мотиви, зокрема, фігурував давньослов’янський бог шлюбу і сім’ї Ладо. Над новонародженим здійснювали і деякі магічні дії, які, як прийнято було вважати, забезпечували йому здоров’я, благополуччя в житті, багатство. Так, хлопчика завертали в сорочку батька, дівчинку — в сорочку матері, клали на вивернутий кожух і вкладали на покуті під образами — найпочеснішому місці в будинку.

Найбільш барвистим і значним був весільний обряд, який складався з трьох основних частин: сватання, заручин і весілля. Найбільш ранній опис весільного обряду українського народу знаходиться в книзі Яна Лосицького, виданій в 1582 р. на латинській мові у Вільно. Перший Литовський статут (1529р.) встановив мінімальний вік, що дозволяє одружуватися: для хлопців — 18, для дівчат — 15 років. Третій Литовський статут (1588р.) визначав повноліття дівчини після досягнення нею 13-ти років. Вступ до шлюбу, як правило, здійснювався за взаємною згодою між молодими — нареченим і нареченою — і за наявності згоди батьків. У Першому Литовському статуті відмічено право вільного вибору дівчатами наречених: «каждой із них, за кого хотя, за того волно пойті». Це положення стосувалося жінок привілейованих станів, але в подальших редакціях Статуту воно розповсюджувалося і на жінок «всякого іншого стану». Нерідко дівчат все ж таки видавали насильно заміж, зустрічалась також і так звана змова малолітніх, коли батьки домовлялися одружувати своїх дітей після досягнення ними повноліття. Сторони не завжди стримували своє слово і розривали домовленість, сплативши стороні, що при цьому потерпіла, встановлений штраф.

Хлопець, обравши собі наречену і заручившись її згодою, з дозволу батьків засилав до неї сватів — старост, якими могли бути близькі родичі або поважані

люди в селищі. Старости з хлібом приходили пізно ввечері в будинок нареченої, де часто в алегоричній формі висловлювали мету свого приходу. Одержавши згоду батьків дівчини і обмінявши хліб, старости поверталися в будинок жениха.

Г. Боплан згадує про існування і своєрідної форми сватання, коли дівчина сама приходила в будинок батьків свого обранця і заявляла, що вона хоче вийти заміж за їх сина. Вигнати дівчину з будинку вважалося великим гріхом, тому батьки, звичайно, давали згоду на шлюб і умовляли сина одружитися на цій дівчині. Очевидно, цей стародавній звичай, пов’язаний з пережитками матріархату, носив рідкісний характер. До нього вдавалася ображена в своїх почуттях дівчина, коли хлопець порушував дане слово і не хотів одружуватися на ній.

Через деякий час після сватання в будинку нареченої здійснювався обряд заручин. Він символізував обопільну згоду молодих і їх батьків на шлюб. Тут же домовлялися про термін весілля, придане. Під час заручин в заможних кругах практикувалося юридичне оформлення приданого нареченої й у відповідь «вина» — платні жениха за придане. В селянських сім’ях дотримувалися оглядин, коли батьки нареченої приходили в будинок до нареченого з тим, щоб ознайомитися з його майновим станом.

Вступ до шлюбу був радісною подією не тільки для наречених, але й для всього роду, тобто родичів. Весілля, як правило, починалося в суботу. Наречена і наречений разом з дружками — подругами нареченої і «боярами» — друзями молодого — скликали всіх родичів на весілля. Кожній дружці давали вінок з квітів, який надягали на руку. Старший боярин тримав у руках палицю — знак своїх повноважень.

У суботу наречена скликала своїх подруг на дівич-вечір — прощальний вечір в гурті своїх незаміжніх ровесниць. Вони уквітчували невелике, переважно соснове, дерево — вільце, співали обрядові пісні. В будинках нареченого і нареченої заміжні жінки пекли коровай — весільний ритуальний хліб, який символізував дар всього роду молодим.

Хліб в обрядах українського народу займав особливе місце. З ним пов’язана віра в життя, благополуччя, здоров’я, щастя людини. Хліб супроводжував її все життя, він присутній як обов’язковий атрибут у всіх обрядах. Шанування хліба як святині відобразилося в численних прислів’ях і приказках: «Хліб всьому голова», «Все добре з хлібом». Зерном обсипали молодих, що символізувало побажання щастя і достатку.

Головні події весілля відбувались в неділю. В будинку нареченої збирались її подруги, родичі. Наречену урочисто одягали. Одяг нареченої складався з білої вишитої сорочки, яскравої плахти, запаски, сірого або білого суконного каптана; голова прикрашалась вінком з квітів. Як у наряді нареченого і нареченої, так і в ході всієї весільної дії в різних районах України були свої відмінні риси. Г. Боплан, що спостерігав церемонії весілля, очевидно, в місті на Подніпров’ї, залишив цікаві описи весільного наряду: наречена була одягнена в довге плаття з

темного сукна, обличчя і голова залишалися відкритими, волосся розпущене і прикрашене вінком.

У багатьох рисах весільного обряду українського народу збереглися відгомони найдавніших форм шлюбного союзу в слов’ян. В джерелах XVI—XVII ст. згадується про існування такого звичаю, як викрадання нареченої, але за наявності взаємної домовленості. В цей час і викрадання, і викуп набули вже чисто символічного значення. Приїзд до будинку нареченої нареченого з боярами уявлявся як бажання викрасти наречену. Брат нареченої вимагав від жениха платню за наречену, за те, що її годували і поїли в будинку батьків. Жених давав йому декілька монет. На весіллі в будинках жениха і нареченої всіх гостей усаджували за стіл, накритий вишитими або тканими скатертинами, пригощали, ділили весільний коровай. Родичі нареченого і нареченої давали гроші, дарували що-небудь з домашнього начиння.

Весілля супроводжувалося піснями, танцями, музикою. Звичайно грали троїсті музики — скрипка, бубон і цимбали. В неділю наречену відвозили разом з приданим — посагом — до будинку нареченого. Цього ж дня або в понеділок здійснювався обряд покриття голови, що означав перехід нареченої до стану заміжньої жінки. Покривали голову хусткою або наміткою, яка зав’язувалася особливим чином. Існував також звичай відрізання коси, що символізувало як досягнення повноліття, так і заміжжя. Пізніше нареченій відрізували тільки кінчик коси. Весілля, залежно від достатку, продовжувалося декілька днів. Гості переходили з будинку нареченої в будинок жениха, приходили до старшої дружки, де їх пригощали.

Весілля в пануючих кругах відрізнялося від народного пишнотою, великою кількістю гостей, бучним гулянням. Одному волинському шляхтичу в другій половині XVI ст. весілля коштувало сто кіп грошей. У весільному ритуалі багатіїв була відсутня велика кількість елементів народного весілля, оскільки пани, переймаючи звичаї польських магнатів і шляхти, із зневагою ставились до народних традицій. Все ж таки сам ритуал весілля був обов’яз­ковим для всіх прошарків, оскільки тільки весілля означало цивільне визнання шлюбу, що відбувся.

До весільного дійства, коріння якого йде в дохристиянські часи, довгий час не міг вписатися церковний обряд вінчання. Як у XI ст. церковники скаржилися, що прості люди не визнають вінчання, а беруть собі дружин з «плесканням, гудінням, плясанням», так і в XVI ст. духовенство відзначало, що багато людей на «Русі незаконно мешкають: дружини не вінчаються, а урядники за таких стоять». Іноді вінчалися до весілля — в день змови, іноді після весілля. Багато хто зовсім не вінчався, вважаючи, що, зігравши весілля, вони таким чином повідомляли громадськість про свій вступ до шлюбу. Як правило, повінчані до весілля не могли жити разом.

На Поділлі, наприклад, про свій вступ до шлюбу необхідно було повідомити урядника і сплатити «три гривни на замок». Так само оформлялися і

розлучення, досить часті в XVI — першій половині XVII ст. як в середовищі української шляхти і магнатів, так і міщан. Церква вела постійну боротьбу проти неосвячених нею шлюбів і розлучень. Церковники вдавалися навіть до такого крайнього заходу покарання, як відлучення від церкви.

У XVIII ст. традиційній весільній обрядовості також надавалося велике значення. В ролі сватів виступали, звичайно, двоє чоловіків (родичі або сусіди). Свати йшли з палицею в руках і несли з собою спеціально випечений для цього хліб (як знак їх повноважень). Якщо дівчина погоджувалася вийти заміж, вона підносила на тарілці кожному із сватів по вишитому рушнику. Пов’язавши через плече рушники і обмінявшись хлібом, свати поверталися додому. Батьки жениха і нареченої призначали день весілля, що припадав на одну з неділь. В суботу ввечері напередодні весілля наречена запрошувала до себе подруг-дружок. Найближча подруга виконувала роль старшої дружки. До нареченої на дівич-вечір (прощальна вечірка з подругами) приїжджав наречений з неодруженими близькими родичами і друзями — боярами. Бояри сідали за стіл напроти дружок. Жених підносив батькам і близьким родичам подарунки. Дівич-вечір супроводжувався весільними піснями, музикою і танцями.

У неділю після вінчання молодих наречений з боярами і наречена з дружками поверталися до себе додому. В кожному будинку їх чекав обід. Потім батько і мати нареченого, сидячи на вивернутому кожусі, з хлібом в руках благословляли сина на виїзд за майбутньою невісткою. Після приїзду його до будинку нареченою здійснювався ряд обрядів: посеред двору ставили діжу, майбутня теща підносила молодому горщик з вівсом, імітувалася боротьба бояр з братами нареченої і т.п. Все це було відгомоном вірувань, родових і сімейних відносин ранніх історичних епох.

Під час весільного обіду ділили коровай — великий здобний хліб, спеціально випечений з кращих сортів муки. Присутні на весіллі, одержуючи шматок короваю, обдаровували наречених. Родичі наречених також обмінювалися подарунками: батькові — хліб, матері — чоботи, іншим — хустки, горіхи, бублики і т.ін. Розпорядником урочистого обрядового гуляння виступав весільний староста. Гуляння супроводжувалось весільними піснями і танцями під музику. Потім наречену садовили на віз, складали її придане і в супроводі нареченого, який їхав верхи на коні з правого боку воза і всього весільного кортежу, відвозили до його будинку, біля воріт якого хлопці підпалювали сніп соломи, через який повинен був проїхати весільний кортеж. У заможних козаків і селян весілля продовжувалося декілька днів. Супроводжуване оригінальним, з відтінком місцевих звичаїв, суворо регламентованим церемоніалом, великою кількістю музики, пісень народне весілля завжди було яскравим і барвистим святом.

Обряд вступу до шлюбу представників знатних станів помітно відрізнявся від народного. Складовим елементом сватання була змова, під час якої розв’язувалися питання приданого і проведення весілля. За згодою дівчини вийти заміж сватам пов’язу­валися хустки, а наречений обдаровував дівчину

грошима. Придане багатої нареченої складалося з грошей, землі, худоби, речей, кріпаків і т.д. Весільне гуляння у багатіїв супроводила стрілянина і феєрверки. Нехтуючи традиційними звичаями, феодальна верхівка вважала негожим влаштовувати весілля за народним обрядом, хоча іноді і зберігала деякі його елементи. Відмінність весільної обрядовості народних мас і феодалів була проявом подальшого поглиблення прірви, що існувала між різними прошарками суспільства.

У XVIII столітті сім’я у селян і городян продовжувала зберігати патріархальний характер. Народження дитини супроводжувалося певним обрядом. За дорученням батьків повивальна бабця (повитуха), маючи при собі обов’язково хліб і узвар (а іноді просто сушені фрукти — яблука, груші, сливи, вишні), запрошувала родичів і друзів до породіллі. Останні приносили з собою хліб та інші продукти «на зубок». Народження хлопчика було особливо радісною подією в житті бідняків, оскільки в господарстві з часом з’являлися додаткові робочі руки. Дівчинку, яка згодом виходила заміж і переходила в іншу сім’ю, в більшості випадків сприймали як зайву в сім’ї, хоча для матері дівчинка була великою помічницею в господарстві.

Заможні сім’ї, відзначаючи народження дитини, посилали родичам і друзям не тільки узвар, але й пляшку виноградного вина, пряники. Приносити з собою що-небудь «на зубок» при відвідинах породіллі в середовищі панства вже вважалося ознакою поганого тону.

На Україні разом з малою сім’єю (батьки, діти), яка переважала, існувала велика сім’я (дворище), що складалась з трьох-чотирьох поколінь. Разом з батьками в одному будинку або дворі жили і вели сумісне господарство декілька одружених пар. Цим пояснювалася велика кількість дітей в дворах, на що звернув увагу сирійський мандрівник і письменник Павло Алепський. Насправді ж за значної народжуваності через високу смертність від хвороб і голоду, особливо у бідняків, далеко не всі діти виживали. Під час частих набігів кримські татари захоплювали дітей разом з дорослими в полон і продавали в рабство на східних ринках. Постійні війни, епідемії, жорстоке свавілля феодалів приводили до розповсюдження сирітства. Убогі голодні діти ходили містами і селами і просили милостиню. Для того часу були характерними ранні шлюби, оскільки невістка в селянській сім’ї розглядалася, перш за все, як додаткові робочі руки. Молоді сім’ї значною мірою залежали від волі батьків, хоча з часом їх вирішальне значення слабшало.

Сім’я мала патріархальний характер. Проте в умовах життя України того часу, коли чоловіки нерідко були відсутні і дружинам доводилося самостійно вести господарство і виховувати дітей, жінка користувалася певною свободою. Дружини старшини часто втручалися в політичні і військові справи. Наприклад, Феодосія — дружина полковника Семена Палія у Фастові в його відсутність керувала полком. Багато козаків і селяни-бідняки через своє жебрацьке існування взагалі не в змозі були створювати сім’ї. Наодинці (бурлаками) коротали вони свій вік, наймаючись батраками в господарства старшини, монастирів, заможних селян і міщан.

Певними обрядами, багато з яких веде початок із стародавніх язичницьких часів, супроводжувалися також похорони. Як правило, небіжчика везли на кладовище, незалежно від пори року, на санях у воловій упряжці. Цей звичай відомий і за часів Стародавньої Русі. Так, Володимир Мономах в своєму «Повчанні дітям» писав, що створював його вже «сидячи на санях», тобто в похилому віці, перед смертю. За стародавніми звичаями в труну небіжчику клали хліб, ставили горщик з кашею, кидали в могилу декілька монет. Залишали для нього також їжу в будинку. Після поховання там же на кладовищі або вдома по­минали покійного. Поминальний обряд зберігав деякі риси ста­роруських тризн — ігрищ на могилі покійного. Церква примушувала до виконання церковного обряду, до дотримання таких правил, як поминання на 9-й і 40-й день, в перші роковини смерті.

Померлого оплакували члени сім’ї, родичі. Похоронний обряд супроводжували плачі-голосіння. В них говорилось про глибоку скорботу, про тяжку втрату батька, матері, дітей, вихвалялися їх добрі серця, працелюбні руки. На похоронах членів багатих магнатських родів або відомих політичних і церковних діячів читались проповіді-казання, іноді в віршах. Деякі з них є кращими зразками ораторсько-проповідницкої літератури. Так, на похоронах гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного в 1622 р. учні братської школи декламували присвячені йому вірші, написані ректором школи Касіаном Саковичем. У них прославлялася мужність П. Сагайдачного і всього «лицарства запорізького» в боротьбі проти турків і татар, беззавітне служіння своєму народу, батьківщині, вихвалялися його людські чесноти.

Похоронні обряди для хлопців і дівчат мали багато загального з весільними. Померлих одягали у весільний наряд, дівчата йшли за труною хлопця з розпущеним волоссям, батьки покійного дарували молоді хустки або рушники. В народі зберігалося багато забобонів, в яких простежується віра в могутність потойбічних сил. Вважалось, що душі покійних якийсь час знаходяться в будинку, тому живі прагнули вмилостивити їх, суворо дотримуючись всіх обрядів.

У пізніший період похорони також супроводжувались рядом загальних для багатьох, в першу чергу східнослов’янських народів, звичаїв і обрядів. В деяких районах України зберігався звичай влаштовувати поряд з небіжчиком ігри, що були пережитком давньоруської тризни. Похорони неодружених хлопців і дівчат включали окремі елементи весільної обрядовості. Їх одягали в весільний одяг, присутнім на похоронах пов’язували на руки хустки і т.д. За особливим звичаєм ховали нехрещених дітей. Про смерть людини в селі сповіщали дзвоном церковних дзвонів. Похорони супроводжувались церковним обрядом, родичі померлих дарували церковнослужителям гроші.

В Україні зберігався звичай шанувати деяких давньослов’янських язичницьких божеств. За традицією, в їх честь влаштовувались святкування. Особливо популярним було свято Купала — бога достатку, що починалось 23 червня і продовжувалося до початку жнив. Серед частини населення

зберігались поклоніння колодязям, озерам, дібровам, що свідчило про стійкість пережитків дохристиянських (язичницьких) релігійних культів.

Віра народних мас в надприродні сили обумовлювала розповсюдження магії у вигляді чаклунства, чародійства, знахарства. В чаклунстві часто звинувачували немолодих чоловіків і жінок. В нього вірили не тільки нижчі верстви населення, але і старшина. Православна церква вбачала в чаклунах своїх традиційних суперників і, боячись втратити джерело доходів і вплив на маси, переслідувала їх.

Серед знахарів, що займались лікуванням, зустрічалися і такі, які знали властивості багатьох рослин і трав, успішно застосовували їх в своїй лікувальній практиці, не обмежуючись нашіптуваннями і заклинаннями.

У свята в селах влаштовувались розваги: гойдалки, ігри, танці, різні змагання. Місцем зустрічі молоді і основною формою проведення дозвілля залишалися вечорниці. Слід зазначити, що церква, прагнучи підпорядкувати своєму впливу народні маси, всіляко опиралася вечорницям, гойдалкам і багатьом інших мирським розвагам і забавам.

Видне місце в проведенні дозвілля належало корчмам і шинкам, які відвідували не тільки чоловіки, але й жінки. Нерідко саме там проводились різноманітні цивільні угоди. Проте молодь подібні заклади відвідувала рідко. Корчмарі споювали і обирали селян, що приводило їх до боргів і нерідко до розорення. Феодали розважались грою в карти, полюванням, в особливо урочистих випадках влаштовували феєрверки і т.ін.

У Запорізькій Січі існував давній звичай посвячувати щойно прибулих в козаки. Козацтво дотримувалось багатьох неписаних законів співіснування, які яскраво описані М.В.Гоголем у повісті «Тарас Бульба».

Велика кількість людей продовжували вірити в чаклунство. Українська демонологія — це уявлення про відьом, русалок, упирів, вовкулаків — разом з елементами, характерними для багатьох народів, мала й оригінальні риси. Знахарки і ворожки виступали, як правило, в ролі сільських лікарів. В 1776 р. канцелярист земського суду Роменського повіту А.І. Чепа написав невелику роботу про повір’я і замовляння «Малоросійські забобони, яким мало хто вірить».

Народна мудрість — прийоми рахунку і міри, знання властивостей цілющих трав і рослин, прикмет погоди і врожаю, уявлення про зоряне небо і всесвіт в цілому, містила багато позитивного, стихійно-матеріалістичного. В народній ботаніці і зоології, медицині і ветеринарії було немало відомостей, що стали надбанням науки.

Знать вже в ту пору користувалася в побуті термометрами, барометрами, а також вдавалась до медичної допомоги лікарів-професіоналів. Разом з тим вона не відмовлялася від допомоги ворожок і знахарок.

Дата добавления: 2015-05-26