Підсистема поведінки. 6 страница

Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а "волі до влади". Ця воля є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого. "Щоб зрозуміти, що таке "життя", – пише Ф. Ніцше, – і якого роду устремлінням і напруженням воно є, ця формула має однаковою мірою відноситися як до дерева і рослини, так і до тварини". І далі: "Задля чого дерева первісного лісу борються одне з одним? Із-за влади!" (див. його працю "Жадання влади").

Сама назва цього ірраціонального напрямку в філософії вказує на його центральне поняття – "життя". Воно виступає в ролі первинної реальності, цілісного процесу, як безперервне творче становлення "живого". Життя протистоїть нежиттю, всьому неорганічному, застиглому. Тому, якщо "життя" перебуває в постійному русі і протиріччі, наука не може бути ефективним засобом пізнання цього життя. Це пояснюється тим, що наука, використовуючи аналітичний метод, розкладає явища життя на окремі частини. Зв'язки між ними наука здатна пояснити, а тому вона може змінити світ на користь людини, створювати нові предмети, процеси тощо. Але зрозуміти сутність світу наука (розум) безсила. Розум завжди людяно орієнтований, має мету, а "життя" вище будь-якої цілеспрямованості. Тому на перше місце переміщуються не раціональні, а інтуїтивні форми пізнання.

Істина не доступна кожному в процесі навчання, її пізнання носить недемократичний характер, виникає проблема "аристократизації" пізнання. Звідси – висока оцінка особистості та її творчості. Людина реалізує себе як особистість в історії і культурі. Її творчість відповідає "життю", вона є і процес, і одночасно результат біологічного і соціального пристосування. Людина живе в історії, але історія не має об'єктивних законів. Вона має долю, і людина має долю. Загальна історія людей – це фікція.

Свою долю мають кожна культура і кожна цивілізація. Вони виникають, розвиваються і руйнуються відповідно до циклів часу. Цивілізація і культура мають свою специфіку, своєрідність, тому не можуть серйозно впливати одна на одну. Кожна з них має свої цінності, що час від часу змінюються. Є цінності "життя", які не залежать від специфіки культур. Це цінності, які відображають "стадні інстинкти", мораль рабів, масові упередження (рівність, справедливість) тощо. Основні настанови і цінності "філософії життя" – прагнення до життя, відсутність страху смерті, бажання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство й аристократизм духу.

21. Сучасна зарубіжна філософська антропологія

Філософська антропологія в широкому значенні – філософське вчення про сутність людини; у вузькому значенні – течія західноєвропейської, переважно німецької, філософії першої половини XX ст. Основні представники цієї течії: М. Шелер (1874–1928), Г. Плеснер (1892–1985), А. Гелен (1904–1976), Е. Ротхаккер (1888–1965), X. Хенгстенберг (нар. 1904) та ін.

Безпосереднім джерелом філософської антропології були "філософія життя" (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Передумовою виникнення цієї течії була криза традиційних уявлень про людину, ц. думку Шелера, спеціальні науки про людину не дають чіткого уявлення про природу, сутність людини Звідси, філософська антропологія має стати фунд8! ментальною наукою про людину, її походження, її фізичне, психічне, духовне начала в світі, про сили і тенденції, які рухають нею і які вона приводить в рух Це спроба відтворення цілісного уявлення про людину шляхом переробки і роз'яснення тих предметних знань про людину, які були отримані окремими конкретними науками – біологією, психологією, етнологією, соціологією та ін. Філософська антропологія прагне до власне теоретичного аналізу специфічних особливостей людської сфери буття.

Початком філософської антропології вважається поява праць М. Шелера "Становище людини в космосі" (1928) і Г. Плеснера "Ступені органічного світу і людина" (1928). Тут розглядаються деякі суттєві аспекти відношення людини до тваринного і рослинного світу. Зокрема, аналізуються суттєві відмінності в способі існування людини і тварини.

Цю відмінність М. Шелер вбачає в тому, що людина здатна звільнитися від тиску біологічних потреб. Вона – не стільки біологічна, скільки, в основному, духовна істота, яка здатна до "чистого споглядання речей". У Г. Плеснера підкреслюється така риса природи людини, як "ексцентричність", завдяки якій людина втратила свою велич і тому "засуджена" до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А. Гелена, людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. Він вважає, що відмінність людини від тварини проявляється вже на стадії елементарних специфічно людських комбінацій сприйняття і руху (сенсомоторних процесів). Тобто визначальним у розумінні людини є її діяльність. У Ротхаккера людина – продукт певного стилю життя, або "об'єктивного духу" культури.

Як бачимо, представники філософської антропології вибирають будь-яку окрему рису і вважають її визначальною ознакою природи людини. При цьому, інші, не менш важливі риси, ігноруються. Внаслідок цього, в цілому, методологічні принципи філософської антропології і конкретні теоретичні побудови, що витікають з них, страждають суттєвими вадами. Таким чином, залишилися нездійсненими її претензії на основоположну філософську дисципліну, що дає наукове знання про сутність людини, про її цілісний образ.

У 60–70-х роках XX ст. філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки, що претендують на теоретичне осмислення і тлумачення сучасного знання про людину, досягнення нового розуміння сутності людини – екзистенціалізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм та ін.

22. Російська релігійна філософія кінця XIX – початку XX ст.

Основними представниками російської релігійної філософії кінця XIX – початку XX ст. є М.Ф. Федоров (1828–1903), Ф.М. Достоєвський (1821–1881), В.С.Соловйов (1853–1900), М.О. Бердяев (1874– 1948).

М. Федоров розробляв проблему космізму, що спиралася на теологію. Центральною в філософії Федорова була тема постійного розширення поля діяльності людини. У сферу своєї діяльності вона включає космічний простір. Людина оволодіває не лише простором, а й часом. Під впливом внутрішніх імпульсів еволюції, завдяки пізнанню, досвіду і праці людина здатна стати безсмертною і навіть повернути до життя попередні покоління. Саме в смерті як прояві сліпих сил природи Федоров вбачав основне зло для людини. Осягнення її за допомогою науки і техніки дало б змогу вивести особистість з-під цієї принизливої залежності аж до набуття нею можливості воскрешати предків. Всі мають жити вічно і бути щасливими. Спільною справою людства має стати досягнення воскресіння та безсмертя. Федоров пов'язував своє вчення з християнством, бо саме в ньому, особливо в православ'ї, наявні ідеї воскресіння та вічного життя.

Помітною постаттю в російській релігійній філософії був Ф. Достоєвський. Його творчість разом із творчістю В. Соловйова стала поштовхом релігійно-філософського руху в Росії початку XX ст. Достоєвський виступає проти будь-якого насильства, навіть якщо воно від імені Бога, і проповідує шлях добровільного служіння людям задля досягнення "земного раю". Вищий національний поклик Росії вбачає в християнському безкорисливому примиренні народів.

Достоєвський був палким прихильником релігії, бо вважав, що вона повністю ґрунтується на моральних мотивах, а нерелігійне раціональне ставлення до світу провокує вседозволеність та аморалізм. Саме релігійна мораль може бути істинним наповненням душ окремих особистостей. Але Достоєвський розуміє релігію специфічно. Його релігія – це віра в себе, у своє вдосконалення відповідно до вищих моральних ідеалів. Розвиваючи в собі моральність, люблячи людей, не відповідаючи насиллям на насилля, людина створює кращий світ.

Своєрідним різновидом російської релігійної філософії є філософія всеєдності. За кількістю прибічників та за численністю і розмаїттям створених творів цей напрямок був одним із найпоширеніших. Не випадково в історії філософії його називають "релігійно-філософським Ренесансом". У ньому перепліталися емпіризм та містицизм, раціоналізм та ідеалізм, опозиційність до існуючого режиму та лояльність до влади, перетворення філософії у функцію релігії з неприйняттям офіційного православ'я.

Родоначальником і найважливішим представником філософії всеєдності був В. Соловйов. Центральною в його вченні є ідея "всеєдиного сущого", що представляє собою єдність всіх форм буття: як матеріальних, так і ідеальних. Ця всеєдність втілюється в образі Софії – "вічної жіночості". У суспільстві всеєдність розкриває себе як боголюдський союз осіб або всесвітня церква, що визначає мету людства – подолання егоїзму та ворожості, створення на Землі "царства Божого".

Метою філософії всеєдності, на думку Соловйова, було прагнення підготувати людство до переходу на більш високу стадію еволюції, на вершині якої виникне "Боголюбство". Величне й одухотворене людство має перетворитися в співтворця Бога і виконати грандіозну роботу перевтілення універсуму: створення світу, звільненого від загибелі, розпаду, знищення і який би зберігав всю повноту і розмаїтість буття. При цьому Соловйов вважає хибною будь-яку філософію, яка принижує матерію порівняно з божеством – матерія прекрасна, світла і божественна.

Ідеї соловйовської всеєдності розвивав М. Бердяєв. Його філософія – антропоцентрична. Центральними в його вченні є проблеми духовності, свободи, творчості, сенсу життя, смерті. Поняття об'єктивного світу замінює об'єктивізацією реальності, породженої суб'єктивним духом. Головне в людині визначається її внутрішнім світом, але особистість – категорія релігійної свідомості. Сутність людини – в її ставленні до Бога. Людина постійно відчуває тиск з боку суспільства, яке прагне підкорити особистість, включивши її в яку-небудь спільність.

За Бердяєвим, Бог створює світ, проявляє себе у світі, але не управляє світом. Людині Бог необхідний як моральний ідеал і надія на спасіння, а Богу потрібна людина як грішник, що покаявся і який прагне до боголюдського зразка. Правда, досягнути такого результату людина може лише через катастрофу, кінець світу, Страшний суд. У результаті наступить новий світ – вічне царство свободи і духу, людське безсмертя.

23. Українська філософія як культурно-історичний феномен

В історії людської цивілізації вагоме місце посідає українська філософська думка, яка розвивалась спочатку в межах християнського віровчення. Досить згадати твори, що мали не лише релігійний характер, а й філософське звучання. Це твори Нестора "Повість временних літ", Іларіона "Слово про закон і благодать", Смолятича "Посланіє", Туровського "Златоуст", а також визначна пам'ятка літератури "Слово о полку Ігоревім", де чітко простежуються філософські аспекти.

Помітним явищем в історії української культури є філософія Відродження (XIV–XVI ст.). Гуманістичні ідеї розвивали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін.

Вагомий внесок у розвиток філософської думки зробили представники першої української школи вищого типу – Острозької академії. Це Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Нова Княгиницький, Христофор Філалет.

Слід згадати також представників братств, що виникли на межі XVI–XVII ст. і виражали національний протест проти польсько-шляхетського панування. Разом із тим, діячі братств розвивали проблеми людини, соціального устрою тощо. Це – Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович.

Вперше в Україні почала викладатися філософія в Києво-Могилянській академії. Але це була в основному схоластична філософія. Професори академії І. Гізель, Г. Кониський, Т. Прокопович, Г. Щербацький велику увагу приділяли проблемам пізнання істини, суті пізнання. Розглядались також проблеми матерії, простору, руху.

Більш детально слід зупинитися на філософських поглядах Григорія Савича Сковороди (1722–1794), "українського Сократа", що зробив вагомий оригінальний внесок в українську філософію.

Г. Сковорода був всебічно освіченою для свого часу людиною, досконало знав стародавні та нові європейські мови, старогрецьку філософію і літературу. Він не побоявся сприйняти вчення Коперніка, визнавав безкінечну множинність світів, не дивлячись на те, що Синод в грудні 1756 р. ще раз підтвердив свої попередні укази про заборону по всій Росії писати і друкувати про множинність світів. Сковорода, починаючи зі своєї першої праці "Дві проповіді" (1791), майже у всіх своїх філософських творах посилався на "коперніканські світи" і "коперніканську систему".

Для філософських поглядів Г. Сковороди характерним є те, що при ідеалістичному, в цілому, розв'язанні основного питання філософії, чітко проявляється матеріалістична тенденція. Це, зокрема, видно з його концепції "трьох світів" та "двох натур". Згідно із нею весь світ складається з "макрокосму", тобто природи, "мікрокосму", тобто людини, та "світу символів", тобто Біблії.

Відкинувши церковну догматику та середньовічну схоластику, Г. Сковорода стверджував, що природа є безкінечна кількість "світів", що всі "світи" існують самі по собі, що "мікрокосм", тобто людина, є закономірною часткою і продовженням "макрокосму", тобто природи в цілому.

Допускаючи, що "духовне начало" властиве всім "трьом світам", Г. Сковорода пов'язував цю думку з концепцією "двох натур" – двох природ (лат. natura – природа). Кожний зі світів, на його думку, має матеріальну – зовнішню, видиму – природу, і природу духовну – внутрішню, невидиму.

Одним із глибоких положень філософії Сковороди є визнання природи як причини самої себе.

Г. Сковорода намагався подолати дуалізм вчення про "дві натури" та знайти "єдине начало", заявляючи, що "два кота в меху скорее, нежели два начала поместятся в мире". Однак він не зумів подолати дуалізм і став на шлях примирення протиріч, розуміючи під субстанцією то "Бога", то щось матеріальне, яке називає то "природою", то "закономірністю", то "внутрішньою пружиною".

Теорія пізнання Сковороди безпосередньо пов'язана з його вченням про "три світи" і "дві натури", вона є двоїстою: з одного боку, Г. Сковорода прославляв силу людського пізнання і вважав, що немає меж його поступальному розвиткові, з іншого – вважав, що "світ символів" є вираженням "божественного" начала природи і людини.

Прагнучи розкрити істинну сутність явищ і єдину "природу" світобудови, Сковорода висловив думку про те, що явище і сутність пов'язані між собою. Але між ними немає тотожності. Не можна обмежуватися поверховістю явищ. Лише пізнання внутрішнього "плану натури", її "закономірності" є істинне пізнання.

Одним із головних питань в суспільних поглядах Сковороди було питання про сутність людини та шляхи, які можуть привести людину і народ до щастя.

Згідно з теорією "двох натур" Сковорода і людину розглядав з боку так званої зовнішньої та внутрішньої природи. Зовнішній бік він називав "телесностью" або "телом земляным", а внутрішню сутність – "телом духовным".

Суспільство, за Сковородою, має "видиму" і "невидиму" натуру, "зовнішню" та "внутрішню" сутність. Воно може бути стійким лише в тому випадку, коли форма співжиття відповідає розумній природі суспільства і людини. А в сучасному йому суспільстві, за Г. Сковородою, "царит тяжелее олова беззаконие", загальна гонитва за "палатами", "венцом", "скіпетром", "елеем", "обладанием народами".

У пошуках щастя Сковорода звертається до праці людини і виступає співцем праці. Щастя людини вів вбачав у праці й у виконанні обов'язку перед Вітчизною. Праця є основою всієї "машини" суспільного життя, "началом" і "венцом радости" людини і суспільства. Праця має бути "сродною", тобто узгоджуватись з природними здібностями і прагненнями людей. Цій "сродності" Г. Сковорода надавав великого значення у виправленні соціальних недоліків.

Важливою рисою суспільно-політичних поглядів Г. Сковороди була його любов до Вітчизни, до народу. Єдиним завданням його життя, говорив він, є просвіта народних мас. Водночас йому були чужі прояви національної обмеженості, прославляв Б. Хмельницького за возз'єднання з російським народом.

Зневажливе ставлення панівних класів до свого народу, мови та звичаїв Г. Сковорода розглядав як щось дике: "Русь не русская видится мне диковинкою, как если бы родился человек с рыбьим хвостом или собачьей головою..."

Г. Сковорода вважав необхідним виховувати кожну людину в єдності зі своїм народом, як громадянина своєї Батьківщини. Він пристрасно виступав проти захоплення "виписними" та "покупними" іноземними вчителями "із німців та французів", вбачаючи в цьому "відхід" від свого народу.

Г. Сковорода вважається засновником "філософії серця". В чому суть її? В центрі світогляду Г. Сковороди є людина, її духовний світ, її щастя. Науки про природу задовольняють тілесні потреби, але не тілесне, не матеріальне є головним для людини. Тому ці науки не навчають людину, як бути щасливою. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Природа ж людини не вибирається людиною, вона – від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати й обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси – вчення Сковороди про "сродну" працю.

Памфіл Юркевич (1827–1874), послідовник Г. Сковороди, більш детально розробляв "філософію серця".

Закінчив Київську духовну академію, пройшов шлях викладача, магістра, професора. У 1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри, був деканом історико-філологічного факультету, його учні – В. Соловйов, В. Ключевський.

Філософські погляди П. Юркевича – теологічний ідеалізм. Біблія, на його думку, є єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, стверджує Юркевич, у біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини. Центральною фігурою в його філософській системі є індивідуальна особа, суттю її є не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку реалізують люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і душевною діяльністю існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, "доцільний", в основі якого лежить духовна сутність.

П. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Матеріалізм не спроможний дати правильну картину світу, зрозуміти суть свідомості, руху. В праці "З науки про людський дух" виступає проти матеріалізму Л. Фейєрбаха і М. Чернишевського. Не задовольняє його також ідеалістична філософія, критикує діалектику Гегеля.

Тарас Шевченко (1814–1861). Філософські та суспільно-політичні погляди Т. Шевченка мають своєрідні риси, в яких відбиваються традиції культури українського народу. В центрі його світогляду стоять суспільні проблеми. Твори Т. Шевченка пронизані духом класової боротьби. Він говорив про необхідність збройної боротьби селянства з поміщиками, з кріпосним гнобленням, звертався до селянства із закликом до повстання.

Шевченко виступав поборником братського революційного єднання і дружби українського, російського і всіх пригнічених народів, борцем за дружбу слов'янських народів. Водночас Шевченко боровся проти національного гніту панівних класів царської Росії. Царя він називав "палачом" України, гнівно звинувачував самодержавство в тому, що воно зробило Білорусію "країною тужіння і плачу".

Суспільно-політичні погляди Шевченка тісно пов'язані з його матеріалістичними переконаннями. У своїх творах Шевченко обстоював думку про те, що природа, матерія вічна і безкінечна. У природі все перебуває у процесі перемін, старе помирає, нове народжується. Людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальне життя, дійсність.

Т.Г. Шевченко високо цінував перетворювальну роль науки та техніки в суспільному житті. Він передбачав, що могутній розвиток промисловості, техніки зрештою приведе до того, що феодальний устрій скрізь загине.

Михайло Драгоманов (1841–1895) називав себе позитивістом (послідовником О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона), хоча у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично оцінював християнство. Людина має пізнавати світ, відкривати його закономірності.

Суспільні погляди М. Драгоманова будувались на визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства є покращення життя людини.

Світоглядній позиції М. Драгоманова властива ідея поступу, метою якого є ідеали лібералізму та соціалізму. Соціалістичним ідеалом М. Драгоманова е добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство ("безначальство", за М. Драгомановим). Досягти цього можна шляхом федералізму. Але ідеал "бездержавності" призводить М. Драгоманова до байдужості щодо національно-політичної самостійності України. Він – проти "українського сепаратизму". За це його критикував І. Франко.

Іван Франко (1856–1916) у своїх працях стверджував, що в основі світобудови лежить ніким не створена і не знищувана, яка вічно розвивається, матерія, яку І. Франко часто називає "мати-природа". Важливішою властивістю матерії є рух, змінюваність.

І. Франко стверджував, що закони розвитку матеріального світу повністю пізнавані. Предметом пізнання є природа, тому що "поза природи немає пізнання, немає правди". Можливості людського пізнання безмежні. Пізнання починається з відчуттів, які є результатом дії зовнішніх речей на органи чуттів. Але відчуття не дають всебічного і повного знання. Це досягається лише "критичним розумом, що спирається на детальне вивчення і порівняння фактів та явищ". Пізнання для І. Франка є засіб підкорення природи. Завданням науки є розкриття законів природи, допомога людям в її підкоренні.

У поясненні суспільних явищ Франко проголошував деякі елементи матеріалістичного розуміння історії. Так, історію він розглядав як закономірний процес, в якому найважливішу роль відіграють матеріальні фактори. Він впритул підійшов до розуміння ролі матеріального виробництва в житті суспільства: "...матеріалістична економія проголосила і прекрасно мотивувала ту тезу, що суспільні й політичні заклади е зовнішнім проявом або, за образним висловом, є надбудовою виробничих відносин певного суспільства..."

24. Філософський зміст проблеми буття

Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

У повсякденні людина, спостерігаючи довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема – це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відповідей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції категорії "буття".

Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма – невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "істинне", божественне буття і "неістинне", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій – монад.

Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свободним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.

У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єктивно-ідеальне буття, що втілюється в різних формах діяльності суб'єкта.

Для зарубіжної філософії XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філософії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.

У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він – в ній.

У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття – між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.

Дата добавления: 2015-05-26