Роззброєння та обмеження озброєнь

Забезпечення міцного миру й безпеки неможливе без дієвих заходів, спрямованих на роззброєння й обмеження озброєнь. У Статуті Ліги Націй роззброєння було виокремлено як один із головних напрямів діяльності цієї організації. На жаль, значних успіхів у цій сфері Лізі досягти не вдалося. Статут ООН відносить принципи, що визначають роззброєння та регулювання озброєнь, до загальних принципів співробітництва у справі підтримки міжнародного миру й безпеки (п. 1 ст. 11). Відповідно до Статуту ООН, Генеральна Асамблея вповноважена обговорювати будь-які питання або справи в рамках Статуту (у тому числі на відповідність дій суб'єктів міжнародного права зазначеним принципам) і надавати щодо них рекомендації членам ООН і Раді Безпеки.

Використання в тексті Статуту ООН термінів "роззброєння" і "регулювання озброєнь" було наслідком компромісу, досягнутого державами - засновницями ООН. При цьому під терміном "роззброєння" прийнято розуміти комплекс погоджених державами заходів, спрямованих на зменшення, а в підсумку і на повну ліквідацію матеріальних засобів ведення війни. Термін "регулювання озброєнь" порівняно рідко використовується в договірній практиці та у доктрині міжнародного права. За сутністю він близький до терміна "контроль над озброєннями".

Роззброєння здобуло широке визнання як принцип міжнародного права. Однак на сучасному етапі з нього не випливає прямий обов'язок держав роззброюватися, вони повинні домагатися укладення міжнародних угод у цій сфері й сумлінно виконувати раніше взяті на себе зобов'язання згідно з чинними міжнародними договорами.

З метою більш ефективної реалізації цього принципу при ООН створена Комісія з роззброєння, до складу якої входять всі держави - члени Організації. Регулярно питання роззброєння обговорюються на чергових сесіях Генеральної Асамблеї ООН. Крім того, було проведено три спеціальні сесії Генеральної Асамблеї ООН з питань роззброєння (у 1978,1982 і 1988 рр.). Документи, прийняті на цих сесіях, значною мірою сприяли створенню солідної нормативної бази для роззброєння. Конференція з роззброєння, що засідає в Женеві та функціонує поза рамками ООН, здійснює велику роботу у сфері підготовки проектів з цього питання.

Проблема роззброєння має дві складові - це часткове та загальне й повне роззброєння. У резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 1378 (XIV) від 20 листопада 1959 р. було вперше сформульовано положення про загальне і повне роззброєння як кінцеву мету в процесі контролю над озброєннями. Згодом це положення було включено в текст багатосторонніх угод, наприклад, Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. У ст. З Спільної заяви урядів СРСР і США, опублікованій 20 вересня 1961 р., що одержала схвалення Генеральної Асамблеї ООН, розкривається зміст поняття загального й повного роззброєння:

- розпуск збройних сил, ліквідація військових установ, включаючи бази, припинення виробництва озброєнь, а також їх ліквідація або використання в мирних цілях;

- ліквідація всіх запасів ядерної, хімічної, бактеріологічної та інших видів зброї масового знищення й припинення виробництва такої зброї;

- ліквідація всіх засобів доставлений зброї масового знищення;

- скорочення організацій і установ, призначених для організації військової справи держави, припинення військового навчання й закриття всіх військових навчальних закладів;

- скорочення витрат на військові цілі.

Держави після загального й повного роззброєння зможуть зберегти тільки такі неядерні озброєння, збройні сили, засоби й установи, які за згодою будуть визнані необхідними для підтримки внутрішнього порядку й особистої безпеки громадян (ст. 2 Спільної заяви).

У зв'язку з тим, що загальне й повне роззброєння не стоїть на порядку денному сучасного міжнародного життя, а є досить віддаленою перспективою, держави приділяють більшу увагу проблемам обмеження озброєнь, тобто часткового роззброєння.

Мабуть, найбільш актуальною проблемою роззброєння є проблема поступової ліквідації ядерних озброєнь та інших видів зброї масового знищення. У сучасному міжнародному праві немає норми, що прямо забороняє застосування ядерної зброї. Це було підтверджено, зокрема, Консультативним висновком Міжнародного Суду ООН в 1996 р. Деякі юристи-міжнародники вважають, що непряма заборона на використання ядерної зброї міститься в низці міжнародних угод, що забороняють найнебезпечніші й не-вибіркові засоби ведення війни. Приміром, у Петербурзькій декларації про скасування застосування вибухових і запальних куль 1868 р., Гаазьких конвенціях про закони і звичаї суходільної війни 1899 і 1907 рр., Женевському протоколі про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 р. та ін. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про заборону використання ядерної й термоядерної зброї від 24 листопада 1961 р. та Декларацію про незастосування сили в міжнародних відносинах і довічну заборону застосування ядерної зброї від 29 листопада 1972 р. Висуваються пропозиції щодо закріплення заборони на використання ядерної зброї в багатосторонньому міжнародному договорі. Однак США, а тепер і Росія вважають, що можливість використання ядерної зброї є потужним чинником стримування агресивних прагнень і стабільності на міжнародній арені.

У 1963 р. був укладений Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі й під водою (набув чинності в тому ж році). Положення про заборону випробувань ядерної зброї також містяться в Договорі про Антарктику 1959 р., Договорі про космос 1967 р., Договорі Тла-телолко1 та ін. У 1990 р. СРСР і США ратифікували договори 1974 р. про обмеження підземних випробувань ядерної зброї й про підземні ядерні вибухи в мирних цілях. Останнє підземне ядерне випробування було проведено СРСР у 1990 р., Великою

Британією в 1991 р., США в 1992 р., Францією й Китаєм в 1996 р. З 1996 р. відкритий для підписання Договір про повну заборону ядерних випробувань, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН. Індія й Пакистан, які не підписали Договір, провели останні ядерні випробування в 1998 р. 9 жовтня 2006 р. про проведення ядерного випробування заявила КНДР. 25 травня 2009 р. КНДР здійснила друге ядерне випробування.

1 липня 1968 р. був підписаний Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), що набув чинності в 1970 р. Договір передбачає два види зобов'язань: 1) ядерних держав - не передавати ядерні пристрої в будь-якій формі неядерним державам, не надавати їм допомоги у створенні власної ядерної зброї (ст. 1); 2) неядерних держав - не виробляти, не придбавати, не приймати і т. д. ядерної зброї.

Важливе значення мають зобов'язання неядерних держав із встановлення міжнародного контролю за їхніми ядерними об'єктами, що працюють у мирних сферах. З цією метою використовується механізм контролю ("система гарантій"), створений у рамках МАГАТЕ. Неядерні держави повинні надавати Агентству звіти, а також сприяти йому у проведенні інспекцій.

Нині всі ядерні держави беруть участь у ДНЯЗ. Україна, добровільно ставши неядерною державою, приєдналася до нього в 1994 р. США, Велика Британія і Росія в односторонньому порядку в Будапешті у 1994 р. вирішили надати гарантії безпеки Україні як неядерній державі - учасниці ДНЯЗ. Пізніше такі гарантії були надані Україні Францією та Китаєм.

До 1 червня 1996 р. Україна завершила процес вивезення зі своєї території ядерних боєприпасів1. Що отримала Україна в обмін на свій без'ядерний статус? Фактично ядерна зброя ліквідувалася за рахунок українських платників податків. Цим Україна зберегла свою державну гідність. Вона довела свою відданість ідеї глобального ядерного роззброєння й уміння виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання. Україна подала іншим державам приклад, як ліквідувати ядерну зброю на своїй території, однак Захід дотепер не зміг адекватно відреагувати на українські кроки з роззброєння. Україна весь час перебувала під тиском США та РФ, більше того, виконувала установки, які були задекларовані главою Пентагона у вересні 1994 р.: "Кращий спосіб витрат коштів у сфері національної безпеки - руйнування ядерних арсеналів і ядерної промисловості колишнього супротивника"1. Поряд з ліквідацією ядерної зброї на території України США нав'язали їй конверсію оборонної промисловості та скорочення силових структур. У рамках цієї програми і були демонтовані стратегічні наступальні озброєння. Україна ліквідувала; 31 бомбардувальник Ту-22 і 226 крилатих ракет Х-22, які, за версією Міністерства оборони України, могли б входити до складу сил стримування. Таким чином, США домоглися, що Україна втратила ще й стратегічні засоби стримування щодо застосування проти неї військової сили2.

Одним із ефективних засобів зменшення загрози ядерної війни є створення без'ядерних зон.

За сутністю заборона розміщувати в будь-якій формі ядерну зброю на певній території є інститутом демілітаризації.

Повна демілітаризація певних територій, закріплена в міжнародних договорах, означає і їх деатомізацію, тобто неприпустимість розміщення у будь-якій формі ядерної зброї на таких територіях. Звідси випливає, що повністю демілітаризовані Аландські острови в Балтійському морі, Антарктика, деякі острови в Середземному морі, архіпелаг Свальбард (Шпіцберген) також є без'ядерними зонами.

Договір про космос 1967 р. проголосив повністю демілітаризованими Місяць та інші небесні тіла (ст. IV). Стосовно іншого космічного простору встановлено обов'язок держав не розміщувати там об'єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення.

Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в їхніх надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р. (у силі з 1972 р.) установив заборону на розміщення найнебезпечніших видів зброї на дні морів і Світового океану та у його надрах за межами 12-мильної прибережної смуги (територіального моря).

У міжнародному праві також є спеціальні угоди про створення без'ядерних зон у певних регіонах Землі. Так, 14 лютого 1967 р. 14 латиноамериканських держав підписали Договір про без'ядерну зону в Латинській Америці (Договір Тлателолко). 25 січня

1969 р. Договір набув чинності. Він містить зобов'язання держав-учасниць не допускати на своїй території зберігання, використання, випробування, виробництва або придбання будь-яким шляхом будь-якої ядерної зброї, а також не одержувати від будь-кого ядерну зброю. Додатковий протокол І до Договору Тлателолко передбачає поширення статусу зони на території, що лежать у межах його дії, але перебувають під юрисдикцією держав, розташованих поза зоною (ними є Велика Британія, Нідерланди, США і Франція). Додатковий протокол П поширюється на ядерні держави та зобов'язує їх дотримуватися режиму зони, а також не використовувати ядерну зброю або не загрожувати її використанням проти держав - учасниць Договору. Всі ядерні держави приєдналися до цього протоколу.

У 1985 р. 11 держав, що входять до Південно-Тихоокеанського форуму, підписали Договір про без'ядерну зону в південній частині Тихого океану (Договір Раротонга1). 11 грудня 1986 р. Договір набув чинності.

Учасникам Договору Раротонга забороняється виробляти, здобувати, володіти та здійснювати контроль над будь-якими ядерними вибуховими пристроями у межах і за межами зони, розміщати на територіях сторін такі пристрої, здійснювати випробування ядерної зброї та захоронювати радіоактивні відходи. Договір складається з трьох протоколів.

Протокол 1 зобов'язує держави, що підписали договір і чиї території розташовані в без'ядерній зоні південної частини Тихого океану, не допускати дій, "зазначених у статтях 3, 5 і 6, тією мірою, якою вони стосуються виробництва, розміщення й випробування будь-яких ядерних пристроїв у межах цих територій".

Протокол 2 ставить за обов'язок державам, що підписали договір, не застосовувати й не загрожувати застосуванням будь-якого ядерного пристрою проти сторін договору.

Протокол 3 зобов'язує сторони не проводити ядерні випробування будь-де у без'ядерній зоні південної частини Тихого океану.

25 березня 1996 р. у столиці Фіджі місті Сува договір підписали США, Франція і Велика Британія. Однак ратифікований він був значно пізніше (Францією, наприклад, 10 вересня 1996 р., Великою Британією - 19 вересня 1997 р.), а США і дотепер цього не зробили. Китай підписав і ратифікував Протоколи 2іЗв 1987 р. СРСР підписав Протоколи 2 і 3 15 грудня 1986 р. і ратифікував 21 квітня 1988 р.

Протоколи 2 і 3 поширюються на ядерні держави й зобов'язують їх не застосовувати і не погрожувати застосуванням будь-якого ядерного вибухового пристрою проти сторін Договору та територій, зазначених у протоколі 1; не проводити випробувань будь-яких ядерних пристроїв у рамках дії Договору.

15 грудня 1995 р. держави - члени АСЕАН підписали Бангкокський договір про зону, вільну від ядерної зброї в Південно-Східній Азії, що поширюється на території цих держав і покликаний перетворити цей регіон земної кулі на без'ядерну зону. Складовою Бангкокського договору є Протокол про гарантії статусу без'ядерної зони, які мали бути надані п'ятьма ядерними державами.

11 квітня 1996 р. у Каїрі був відкритий для підписання Договір про зону, вільну від ядерної зброї в Африці. Розробка Договору завершилася влітку 1995 р. у м. Пеліндаба (ПАР), у місці розташування Центра ядерних досліджень ПАР. Багато положень цього Договору були рецепійовані з Договору Раротонга, що став моделлю для Договору Пеліндаба. Просторова сфера Договору Пеліндаба охоплює територію Африканського континенту, острівних держав-членів ОАЄ й "інших островів, що прилягають", які розглядались ОАЄ у їх резолюціях як частина Африки. Договір набув чинності 12 серпня 2009 р.

У Договорі Пеліндаба зафіксоване нове, порівняно з Договорами Тлателолко й Раротонга, положення про те, що держави-учасниці беруть на себе зобов'язання "не здійснювати, не підтримувати й не заохочувати будь-які дії, що мають на меті збройний напад - із застосуванням звичайних або інших засобів - на ядерні об'єкти в зоні, вільній від ядерної зброї в Африці" (ст. 11).

Договором також передбачається спеціальний механізм контролю за його дотриманням - Африканська комісія з атомної енергії.

До системи Договору Пеліндаба входять доповнення, чотири додатки й три протоколи. У протоколах містяться положення, аналогічні тим, що зафіксовані у трьох протоколах до Договору Раротонга. Нині учасницями Договору Пеліндаба є 53 держави. Договір не набув чинності, тому що не був ратифікований необхідною кількістю учасників. Для набуття Договором Пеліндаба чинності його мають ратифікувати 28 африканських держава.

8 вересня 2006 р. у місті Семипалатинськ (Казахстан) офіційні представники Казахстану, Киргизії, Узбекистану, Таджикистану й Туркменії підписали договір про створення в Центральній Азії без'ядерної зони. За договором сторони зобов'язуються не виробляти, не здобувати і не розміщувати на своїй території ядерну зброю або обладнання й матеріали для її виробництва. Документ забороняє третім країнам транспортування ядерної зброї через території країн - учасниць договору. Підписання договору присвячене 15-й річниці закриття семипалатинського полігону, де в радянський час було проведено 500 ядерних випробувань. 21 березня 2009 р. Договір набув чинності.

Висувалося чимало пропозицій про перетворення на без'ядерну зону Індійського океану, басейнів Середземного й Балтійського морів, Балкан, Північної Європи, Близького Сходу і т. ін. Деякі з них втратили актуальність внаслідок політико-правових змін останнього часу, інші потребують більш ретельної розробки і договірного закріплення.

Україна, ставши незалежною державою, показала світу перший приклад добровільної відмови від ядерної зброї, що було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Після фактичного отримання без'ядерного статусу Україна в 1994 р. приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р.

Обмеження і скорочення стратегічних озброєнь - найсучаснішого й найпотужнішого виду зброї - здатні значною мірою знизити ризик виникнення ядерної війни. В 1972 р. у Москві було підписано дві радянсько-американських угоди: Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи у сфері обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). У тому самому році вони набули чинності. Ці угоди стали першими практичними кроками на довгому шляху ядерного роззброєння.

Договір щодо ПРО мав безстроковий характер і містив зобов'язання сторін не розгортати системи ПРО на своїй території й обмежитися двома комплексами протиракетної оборони та погодженою кількістю пускових установок протиракет. За Протоколом 1974 р. до Договору щодо ПРО СРСР і США погодилися обмежитися наявністю в них по одному такому комплексу.

Тимчасова угода, яка була укладена на п'ять років, встановила кількісні та якісні обмеження на стаціонарні пускові установки міжконтинентальних балістичних ракет (ПУ МБР), пускові установки балістичних ракет на підводних човнах (ПУ БРПЧ) і сучасні підводні човни з балістичними ракетами, але не стосувалася стратегічних або важких бомбардувальників (ВБ).

Слід зазначити, що, незважаючи на безстроковий характер Договору щодо ПРО, США порушили Договір, установивши на території Норвегії РЛС Глобус-2", що є елементом ПРО. РЛС почала функціонувати в лютому 2001 р. 12 червня 2002 р. США в односторонньому порядку вийшли з договору.

У1979 р. у Відні між СРСР і США був підписаний Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2). За цим Договором передбачалося не тільки обмеження, а й скорочення стратегічних наступальних озброєнь; сторони зобов'язалися не обходити положень Договору через будь-яку іншу державу або держави або в будь-який інший спосіб; Договір містив положення про перевірку виконання його положень. Через відмову США ратифікувати Договір ОСО-2 він так і не набув чинності.

31 липня 1991 р. у Москві був підписаний радянсько-американський Договір, що передбачає скорочення ядерних арсеналів сторін більш ніж на 30 % (Договір СНО-1). У зв'язку з розпадом СРСР його правонаступниками за договором.СНО-1 є Білорусь, Казахстан, Росія і Україна, тому що на території цих держав була розміщена радянська ядерна зброя стратегічного призначення. Україна сумлінно виконала свої зобов'язання за цим Договором: з березня 1994 по червень 1996 р. з території України було вивезено для розбирання на російських підприємствах близько 2 тис. ядерних боєприпасів стратегічних комплексів. З урахуванням тактичної зброї на російську територію всього було переміщено близько 5 тис. ядерних боєзарядів, на що треба було близько 100 залізничних ешелонів. Договір СНО-1 і Лісабонський протокол до нього були повністю виконані.

У 1993 р. Росія і США підписали угоду про ще більш радикальне скорочення стратегічних наступальних озброєнь (Договір СНО-2). Відповідно до цього документа передбачалося протягом 10 років скорочення сторонами цього виду озброєнь приблизно на 2/3.4 травня 2000 р. Росія прийняла Федеральний закон "Про ратифікацію Договору між Російською Федерацією і Сполученими Штатами Америки про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь", включаючи Меморандум про домовленість щодо зарахування боєзарядів і даних про важкі бомбардувальники у зв'язку з Договором між Російською Федерацією і Сполученими Штатами Америки про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаним у місті Москва 3 січня 1993 р.; Протокол про процедури, що регулюють ліквідацію важких МБР, і про процедури, що регулюють переустаткування шахтних пускових установок важких МБР, у зв'язку з Договором між Російською Федерацією і Сполученими Штатами Америки про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаний у місті Москва 3 січня 1993 р.; Протокол про покази й інспекції важких бомбардувальників у зв'язку з Договором між Російською Федерацією і Сполученими Штатами Америки про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь, підписаний у місті Москва 3 січня 1993 р.; Протокол до Договору між Російською Федерацією і Сполученими Штатами Америки про подальше скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь від З січня 1993 р.

Позитивною особливістю Договорів СНО-1 і СНО-2 є те, що вони містять досить досконалі механізми контролю за дотриманням сторонами їх положень. Це очевидне досягнення у праві міжнародної безпеки. У період холодної війни основна суперечність між СРСР і США у сфері роззброєння полягала в тому, що Радянський Союз наполягав на роззброєнні без налагоджених механізмів контролю, тоді як Сполучені Штати вимагали ретельної розробки механізмів перевірки й контролю за роззброєнням. Зрештою, СРСР звинувачував США в тому, що Сполучені Штати хочуть ретельних перевірок без роззброєння, а США - Радянський Союз у тому, що СРСР бажає роззброюватися без жодних перевірок. Зрозуміло, що обидва підходи не вирізнялися плідністю. Тільки поєднання процесу роззброєння із системою ефективного контролю може забезпечити справжній прогрес у цій сфері та уникнути взаємних підозр.

8 квітня 2010 р. президенти Росії і Сполучених Штатів в чеській столиці Празі підписали новий договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-3).

Угода передбачає скорочення протягом семи років ядерних боєзарядів до 1550 одиниць. Кількість стратегічних носіїв не повинна перевищувати 800. Кількість розгорнутих міжконтинентальних ракет, балістичних ракет підводних човнів і важких бомбардувальників не повинна перевищувати 700. США і Росія вважають підписання договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь справжнім закінченням холодної війни і заявляють, що ратифікація документа стане першорядним завданням двох країн.

До цієї угоди найбільш вагомий результат у сфері ядерного роззброєння був досягнутий підписанням СРСР і США у Вашингтоні Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності (РСМД) у 1987 р. Договір набув чинності в 1988 р. Договір про РСМД є складним міжнародно-правовим актом, що складається із власне Договору; Меморандуму про домовленість щодо встановлення вихідних даних у зв'язку з Договором; Протоколу про процедури, які регулюють ліквідацію ракетних засобів, що підпадають під дію Договору; Протоколу про інспекції у зв'язку з Договором. Договір передбачав ліквідацію всіх радянських і американських ракет середньої і малої дальності, пускових установок до них, допоміжних споруд і допоміжного устаткування, тобто вперше ставилося завдання знищення цілого класу ядерних озброєнь. Протягом установлених Договором строків ліквідації: для РМД - 18 місяців і для РСД - 3 роки після набрання Договором чинності це завдання було успішно виконано. Співвідношення ліквідованих радянських РСД і РМД до американських становило 2:1, а пропорція ядерних боєголовок відповідно 4:1.

Слід зазначити безпрецедентну для того часу систему контролю за виконанням Договору. Вона передбачала проведення інспекцій з перевірки вихідних даних, інспекцій з підтвердження факту ліквідації ракетних операційних баз і ракетних допоміжних об'єктів, інспекцій за виробництвом, інспекцій у місцях ліквідації РСД і РМД і, нарешті, інспекцій на квотній основі, причому ці інспекції можуть проводитися протягом 13 років на всіх ракетних операційних базах і ракетних допоміжних об'єктах. З метою сприяння впровадженню системи контролю сторони створили Спеціальну контрольну комісію. Договір про РСМД є безстроковим.

Крім ядерної, до зброї масового знищення належить також бактеріологічна і хімічна зброя. В1972 р. була прийнята Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення. Конвенція набула чинності в 1975 р. Згідно з її нормами бактеріологічна зброя підпадала під загальну заборону: її не можна застосовувати на війні, розробляти, виготовляти й накопичувати, а наявні запаси необхідно знищити або перепрофілювати на мирні цілі. Виконання положень Конвенції 1972 р. забезпечується системою гарантій, що поєднує національні засоби контролю та міжнародні процедури.

У Женеві в 1925 р. був підписаний Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів. Будучи важливим міжнародно-правовим актом, що діє й нині, Протокол забороняє лише застосування хімічної зброї, але не її виробництво й накопичення. Після тривалої й складної роботи, проведеної міжнародним співтовариством, у січні 1993 р. була відкрита для підписання Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення. 29 квітня 1997 р. Конвенція набула чинності, у зв'язку з чим і цей надзвичайно небезпечний вид зброї підпадав під повну заборону.

Людство не стоїть на місці у розвитку, розвивається також озброєння. Нинішній рівень промислових технологій дає змогу створювати все більш руйнівні й небезпечні види зброї. З метою обмеження цієї тенденції розвитку були розроблені певні міжнародно-правові норми.

У "Застереженні Мартенса" Гаазьких конвенцій 1907 р. уже містилася викладена у загальній формі заборона на такі нові види зброї. Оскільки поняття "нові види зброї*" мало розпливчастий характер, то й заборона була неефективною.

У 1977 р. була прийнята багатостороння Конвенція про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище. Конвенція набула чинності 5 жовтня 1978 р. У ній заборона поширювалася на будь-який шкідливий вплив держав-учасниць на природне середовище, порівнянний з негативними наслідками застосування зброї масового знищення, наприклад, штучний землетрус, повінь, знищення флори й фауни і т. ін.

Також висуваються пропозиції стосовно розробки й прийняття договорів, що забороняють конкретні нові види зброї: радіологічну, нейтронну, інфразвукову, генетичну та ін.

У другій половині XX ст. і звичайні види озброєнь досягли величезного руйнівного потенціалу. В 1973 р. у Відні розпочалися переговори про скорочення звичайних озброєнь і збройних сил у Європі, оскільки саме на її території була найбільша їх концентрація, що зумовлювалось протистоянням НАТО та ОВД.

У 1987 р. відбулася заміна мандата переговорів, і вони були переорієнтовані на вироблення договору про скорочення звичайних збройних сил від Атлантики до Уралу. 19 листопада 1990 р. такий договір підписали у Парижі 22 держави. За положеннями

Договору про звичайні збройні сили в Європі скороченню підлягають наземні й повітряні види озброєнь, що мають наступальні можливості: танки, бойові броньовані машини, артилерійські системи, бойові літаки, ударні вертольоти. У Договорі визначена система контролю за виконанням його положень, найважливішим елементом якої є інспекції на місцях. При цьому держави, які інспектуються, не можуть відмовити у проведенні таких інспекцій.

Район дії Договору охоплює всю сухопутну територію держав-учасниць в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Для кожної держави було визначено максимальні рівні для п'яти категорій звичайних озброєнь (бойові танки, бойові броньовані машини, артсистеми калібру більше 100 мм, бойові літаки та ударні вертольоти).

Внаслідок скорочення кількість озброєнь у районі дії Договору має зменшитись: бойових танків - на 17196 одиниць; бойових броньованих машин - на 20 282; артилерійських систем - на 9585; бойових літаків - на 2312; ударних вертольотів - на 235 одиниць.

В Україні було скорочено 1974 одиниць бойових танків, 1545 одиниць бойових броньованих машин, 550 одиниць бойових літаків. Період скорочення за Договором завершився в нашій державі 31 жовтня 1995 р., коли за присутності інспекційної групи Великої Британії, а також військових аташе багатьох європейських держав та інших почесних гостей у Києві відбулася урочиста церемонія ліквідації останнього танка, визначеного нормою скорочення.

Для забезпечення контролю за рівнями озброєнь Договір передбачає щорічний обмін інформацією, яка готується у верифіка-ційних1 структурах і розповсюджується між державами. Для перевірки достовірності даних такої інформації іноземні інспекційні групи близько 500 разів інспектували українські військові частини.

Зі свого боку Україна також має бути впевнена, що інші держави виконують свої зобов'язання згідно з Договором. Тому представники нашої держави провели понад 220інспекцій військових об'єктів на території Великої Британії, Бельгії, Болгарії, Греції, Нідерландів, Польщі, Румунії, Італії, Словаччини, Туреччини, Угорщини, Франції та ФРН. Інспектуванню підлягали також військові об'єкти США на території Великої Британії та ФРН.

Усвідомлюючи докорінні зміни, які відбулися з часу укладення в Парижі 19 листопада 1990 р. Договору про звичайні збройні сили в Європі, через дев'ять років, 19 листопада 1999 р. у Стамбулі (Туреччина) його сторони підписали Угоду з адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі, відповідно до якої були вилучені і/або замінені Преамбула та деякі інші статті первісного документа з метою надання його нормам більшої ефективності.

21 вересня 2000 р. Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду як важливий документ, що відповідає сучасним умовам.

Значним кроком на шляху до адаптації Договору став перегляд умов функціонування Договору щодо регулювання розміщення іноземних військ, удосконалення системи контролю над озброєннями, забезпечення її надійного функціонування та обміну інформацією на наступні роки. Такий підхід дав можливість запровадити систему обмежень, яка виключає можливість неконтрольованої передачі озброєнь однієї держави іншій. Встановлені обмеження для розміщення як своїх, так і іноземних озброєнь та сил, які нейтралізують накопичення сил ворожих сторін.

Після підписання стамбульських домовленостей можливості України щодо утримання озброєнь на флангах істотно змінилися. Вони надають право Україні розміщувати в Одеській області, що належала до флангового району, 400 бойових танків, 400 бойових броньованих машин, 350 артилерійських систем. Також є дозвіл розміщувати у межах держави 4080 бойових танків, 5050 бойових броньованих машин, 4040 артилерійських систем, 1090 бойових літаків та 330 ударних вертольотів.

14 листопада 1997 р. прийнята Міжамериканська конвенція проти незаконного виробництва й обігу вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових та інших пов'язаних із цим речовин. У конвенції визнається зв'язок зазначених дій з торгівлею наркотиками, тероризмом, транснаціональною організованою злочинністю, найманством та іншими видами злочинної діяльності в регіоні.

1 березня 1999 р. набрала чинності Конвенція про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їх знищення (Оттавська конвенція), що забороняє використання, виробництво і передачу всіх видів протипіхотних мін і передбачає їх знищення. 7 червня того самого року прийнята Міжамериканська конвенція про транспарентність1 придбання звичайних озброєнь, у якій підкреслюється важливість дотримання принципів відкритості та транспарентності за рахунок обміну інформацією про збройні системи, які охоплюються Регістром Організації Об'єднаних Націй зі звичайних озброєнь. Договір вимагає від держав-учасниць щороку надавати дані про експорт та імпорт, а також вчасно повідомляти про придбання зброї, як за рахунок імпорту, так і за рахунок вітчизняного виробництва. Двадцять держав, включаючи Сполучені Штати, Конвенцію підписали і вісім - ратифікували.

28 листопада 2003 р. прийнято Протокол V до Конвенції про конкретні види звичайної зброї, в якому розглядається загроза, пов'язана з вибухонебезпечними пережитками війни, такими, як боєприпаси, що не розірвалися, залишені вибухонебезпечні боєприпаси, що як і раніше становлять загрозу для місцевого населення й перешкоджають зусиллям з відновлення у післявоєнний період. Протокол був прийнятий на зустрічі держав - учасниць Конвенції. Після прийняття Протоколу V його обов'язковість для себе визнали 35 держав. Протокол набув чинності 12 листопада 2006 р.

8 грудня 2005 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародний документ, що дозволяє державам вчасно й надійно виявляти і відстежувати незаконну стрілецьку зброю і легкі озброєння. Призначення цього документа полягає в тому, щоб дозволити державам вчасно й надійно виявляти та відстежувати незаконну стрілецьку зброю і легкі озброєння2. Він покликаний також "сприяти міжнародному співробітництву і наданню допомоги в справі маркування й відстеження, підвищувати ефективність існуючих двосторонніх, регіональних і міжнародних угод про запобігання й викорінення незаконної торгівлі стрілецькою зброєю та легкими озброєннями..."

На жаль, скорочення такого грізного виду озброєнь, як військово-морські сили, поки не є предметом спеціальних міжнародних угод, хоча така необхідність давно назріла.

Дата добавления: 2015-05-31