Familias)

Для того щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності було замало.

Адже правоздатність – тільки наявність прав, скористатися ними особа може самостійно тільки за

наявності дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати права і створювати для себе обов'яз-

ки, відповідати за заподіяні правопорушення. Іншими словами, дієздатність – це здатність

здійснювати юридично значимі дії і відповідати за них. Римське право не мало визначення

дієздатності, хоча широко користувалося цим поняттям на практиці. На відміну від

правоздатності, дієздатність наступала в людини не в момент її народження, а з досягненням

певного віку, коли вона ставала здатною правильно оцінювати свої дії, усвідомлювати значення їх і

відповідати за вчинені правопорушення, тобто вільно виявляти свою волю. Дієздатність залежала

також і від інших факторів – хвороби, вчинення поганих вчинків тощо.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи. До першої належали діти

до 7 років (infantes), що були абсолютно недієздатні, до другої – дівчатка з 7 до 12 років і хлопчики

з 7 до 14 років, що були обмежено дієздатні. Вони могли здійснювати тільки дрібні правочини:

робити дрібні покупки, приймати дрібні дарунки, провадити дрібний обмін речей. Якщо ж

виникала необхідність здійснювати правочини, спрямовані на припинення прав або встановлення

якої-небудь повинності (обов'язку), то вимагалось отримати дозвіл опікуна, який давав його в

момент здійснення правочину. Правочин, здійснений без згоди опікуна, зобов'язував

неповнолітнього тільки в межах збагачення, одержаного за цією угодою.

До третьої вікової групи належали особи (з 12 років дівчатка, з 14 до 25 років – хлопчики), що

визнавалися повнолітніми і дієздатними. Вони мало право здійснювати будь-які цивільно-правові

правочини, проте, уклавши явно невигідний для себе правочин, могли просити претора визнати

його недійсним і повернути сторони в первісний стан, в якому вони знаходилися до укладення

правочину, тобто застосувати реституцію. Розвиток продуктивних сил і цивільного обороту,

залучення до ділового життя практично недосвідчених, наївних та необачних осіб підривали

усталеність цивільно-правових відносин. Цій категорії осіб з II ст. надано право просити собі

куратора (піклувальника). Призначення неповнолітньому, що не досяг 25 років, куратора

обмежувало його дієздатність. Такі особи здійснювали правочини тільки з дозволу куратора.

Проте за ними зберігалося право самостійно заповідати, а також брати шлюб. По досягненні 25

років відпадали будь-які обмеження дієздатності, вона ставала необмеженою, якщо не було інших

обмежуючих факторів.

Фізичний стан особи незначною мірою впливав на її дієздатність. Наприклад, глухонімий не

мав права укладати такі договори, як стипуляція, чи порушувати позов в легісакційному процесі.

На здатність здійснювати юридичні дії значно впливовішим був психічний стан особи. Слабоумні

та душевнохворі на час хвороби визнавалися абсолютно недієздатними і не могли вчиняти будь-

яких правочинів. Істотно обмежувались в дієздатності марнотратники – особи, не здатні розумно

розпоряджатися своїм майном, дотримуватися міри. Марнотратникам призначався піклувальник,

обов'язком якого було піклуватися про їхній майновий стан. При призначенні піклувальника

марнотратник самостійно здійснював правочини, лише спрямовані на набуття майна, ніс особисту

відповідальність за заподіяні правопорушення. Інші правочини марнотратник мав право вчиняти

лише зі згоди піклувальника.

За римським правом досить істотним обмеженням дієздатності було приниження честі.

Розрізняли кілька її видів. Найсерйозніше – безчестя, ганьба (infamia). До такого виду осуду

призводило вчинення непорядних, негідних вчинків (наприклад, займатися ганебними

професіями – звідництвом, проституцією, лжесвідченням, взяти з жінкою шлюб протягом

траурного року після смерті її чоловіка). Безчестя наступало за присудженням, що випливало з

позовів, які вимагали особливої чесності (з договору доручення, товариства, поклажі, відносин

опіки тощо). У класичний період обмеження за безчестя були досить істотними. Особи, визнані

безчесними, не мали права брати законний римський шлюб, обмежувалися в праві на одержання

спадщини тощо.

Відповідно до римського права жінка не могла зрівнятися в правовому стані з чоловіком. У

період республіки вона знаходилася під постійною опікою свого чоловіка, батька або інших

родичів, істотно обмежувалася в право- і дієздатності. За часів принципату було встановлено, що

доросла жінка, яка не знаходилася під постійною опікою батька чи чоловіка, може приймати

самостійні рішення з приводу свого майна. Проте вона не могла приймати на себе відпові-

дальність за чужі борги. Юстиніан помітно послабив обмеження в право- і дієздатності жінки.

Однак з його схвалення в Дигестах було записано: «За багатьма постановами нашого права жінки

знаходяться в гіршому становищі, ніж чоловіки» (Папініан).

Опіка і піклування. В разі неможливості особи самостійно здійснювати своє право з огляду на

вищезазначені причини їй призначали опікуна чи піклувальника. У римлян не існувало

принципової відмінності між цими двома поняттями. Як правило, опікун призначався над

малолітніми і жінками, а піклувальник – над душевнохворими, марнотратниками та

неповнолітніми.

До опікунів і піклувальників ставилися досить суворі вимоги. Вони повинні бути забезпечені

достатнім майном, користуватися повагою у суспільстві, викликати впевненість в своїй чесності,

порядності, безкорисливості і турботі.

Головним обов'язком їх було піклуватися про майнові інтереси підопічних, тобто турбуватися

про постійне прирощення цього майна, про його схоронність і розумне використання. Опікуни і

піклувальники також турбувалися про особу підопічного, його виховання, здоров'я, розвиток,

оберігали його від поганих впливів та інших небажаних зазіхань. Зловживання опікуна чи

піклувальника визнавалося найбільш непорядним вчинком і призводило до безчестя.

Дата добавления: 2015-05-31