Заставне право 3 страница

6. Виникнення і розвиток інституту права власності у Стародавньому Римі

В усі часи інститут права власності займав центральне місце в приватному праві. Його основні

положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики – права на чужі речі, договірного,

спадкового тощо. Саме цим пояснюється великий інтерес до права власності з боку як науковців,

так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей

науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, політологів та ін.). Не менший інтерес до

питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко досліджували

суспільні відносини власності, про що свідчать численні трактати й висловлювання, їхні

дослідження носять відбиток свого часу, і все ж багато принципових положень права приватної

власності не втратили свого значення і зараз їх покладено в основу сучасної науки цивільного

права.

Римських юристів більше цікавив практичний бік права власності, ніж теоретичні пошуки, і

тому вони не залишили нам визначення даного поняття, що не завадило їм широко користуватися

ним, як і багатьма іншими (контракт, делікт, позов). Проте їм належить пріоритет в розробці основ

права приватної власності. К.Маркс зазначав, що римляни перші розробили право приватної

власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості.

Спочатку римське приватне право знало державну і общинну власність на землю, а також

приватну власність на інше майно. Уже в Законах XII таблиць згадується право власності, яке в ті

часи позначалося терміном dominium, до якого додавали jure Quiritium – власність по праву

квіритів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити давність, а отже, усталеність,

непохитність, недоторканість відносин власності (dominium – від лат. domus – будинок, дім,

житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus – володар, хазяїн, власник). Спочатку цим

терміном визначали всі права на річ, всю сукупність влади в будинку. Проте вже з І ст. римляни

розмежовують різні значення терміна dominium. Наприкінці класичного періоду (III ст.) власність

почали визначати терміном proprietas. Однак сутність поняття власності полягала не в самому

терміні.

З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а

потім і сім'ям земля передавалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югери.

Перша форма власності (племінна) мала форму державної, а право окремого індивідуума на неї

обмежувалося простим володінням, що, як і племенна власність взагалі, поширювалося лише на

земельну власність.

Внаслідок загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, які передавалися в тимчасове

користування окремим родам. Патриції, що одержували більше рабів та інших засобів для

обробітку земель, зосереджували у своїх руках величезні латифундії. Цей процес супроводжувався

обезземелюванням і розоренням плебейських родів. З їхнього середовища формувався прошарок

вільних пролетаріїв, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало

безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому історія Риму того часу

характеризується саме боротьбою за землю. За умов нескінченної боротьби за переділ земель

склалися суспільні відносини щодо користування нею, що наклало відбиток на формування їх

правового оформлення. Користування окремих родів общинними землями, що продовжувалося

протягом багатьох віків, згодом стало безроздільним привілеєм їх. Звичним було твердження: це

земля моя, оскільки вона належить моєму роду з незапам'ятних часів. Проте це становище

вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і

малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий інститут, як

володіння, надавши володарю правову основу на користування державною землею і юридичний

захист проти будь-яких посягань. Однак при цьому необмеженому і безроздільному

володарюванні все ж власником землі залишалася держава. Необхідно було передати це

володарювання фактичним посесорам земель, що й було здійснено преторською практикою. До

терміна dominium додається ex jure Quiritium, що засвідчує і підтверджує родову приналежність

землі і, отже, давнє походження безроздільного володарювання на ній саме даного роду чи сім'ї.

Так поступово безроздільність і необмеженість володарювання над земельними наділами

перемістилася від держави до їх фактичних володільців. Приватне володіння перетворюється в

приватну власність на землю. Оскільки претендентами та зазіхачами на володіння землею могли

бути не тільки безземельні і малоземельні селяни, а й безправні селяни, то проти них претори

винайшли, крім засобів володільницького захисту, ефективніший позовний захист, оскільки був

додаток ex jure Quiritium. Теоретичне обґрунтування цього володарювання, визначення його

змісту і правоможностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я володар цього

земельного наділу, цього раба і тому ніхто інший не може поділити зі мною цю владу». Власна

основа приватної власності – володіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває

якості правового володіння, приватної власності.

Отже, неподільність і практична необмеженість користування державною чи общинною

землями перетворилися в повне правове володарювання фактичного володаря спочатку над

рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею та іншими нерухомими речами, які

дістали назву власність. Володарювання полягало в тому, що той, хто обладав ним, одержував

безпосередній і повновласний вплив на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. На-

прикінці II ст. до н.е. було оформлено право приватної власності на землю.

7. Поняття і зміст права власності

Обсяг і межі права приватної власності римляни визначали шляхом правоможностей

власника. Сукупність цих правоможностей становила зміст права власності. Римський власник мав

такі правоможності: право володіння; право користування; право розпорядження; право

одержувати прибутки; право захисту. Проте з часом, помітивши, що деякі правоможності певною

мірою повторюють одна одну, римляни звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така

правоможність, як право захисту, оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти

правоможність захисту для права власності недоцільно; до права користування належало право

одержання прибутків від речі – jus fruendi. Залишилися лише три правоможності – право

володіння, право користування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і

способи впливу власника на річ і одночасно відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ.

Тому право власності називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права

на річ поступаються йому в цьому.

Право володіння – jus possidendi – правоможність власника, яка полягає в тому, що власник

має право фактично обладати своєю річчю. Це значить, що річ має знаходитися в господарстві

власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне

володіння річчю – реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею.

Проте цю свою правоможність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й передавати

право володіння іншим особам (наприклад, за договором), зберігаючи при цьому право власності

на річ.

У такому випадку фактичні володільці здійснювали володіння не від свого імені, а від імені

власника, що передав їм річ на підставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння

заставодержцю, прекарісту чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в

тимчасове користування іншій особі переносить на неї володіння. Більшість договорів

передбачають передачу власником лише фактичного володіння річчю, тобто держання, а не

володіння. Наприклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не

володіння. Наймач фактично обладає річчю, проте в нього немає володільницької волі, тобто він

не має права вважати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесорного захисту –

інтердиктами. І взагалі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в

найм, лише засобами власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу

залежність від наймодавця.

Право користування – jus utendi – це більш містка порівняно з правом володіння

правоможність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні

якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в

різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: передача в найм,

оренда, споживання (наприклад, продукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо).

Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі,

одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими

словами, вилучення корисних якостей речі може приймати різноманітні форми, способи, методи,

види тощо. Проте в римському праві є деякі загальні правила користування річчю. Так, не можна

вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупереч закону.

Згідно з загальним правилом, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону,

практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав

третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що

має право на таке обмеження.

Право користування річчю – найважливіша правоможність власника. В ній закладена

можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою

потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки

реалізація зазначеної правоможності.

У Римі право власності найповніше проявлялося саме в правоможності користування. Власник

міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також

міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Так, власник міг передати

свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому

випадку він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого.

Позичальник користувався річчю не від свого імені, а від імені власника. За договором найму (це

також форма користування, але видозмінена) право користування річчю переходило до наймача

за певну винагороду.

Право розпорядження – jus abutendi – полягало в тому, що власник міг визначати правову

долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути

на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї

правоможності і одержали її тільки в III ст. до н.е. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього

закону земельні наділи стали об'єктами недоторканої приватної власності, а володільці їх –

приватними власниками. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість

безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була

власністю роду, такої можливості не існувало.

При вирішенні правової долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити

його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприклад, змінити

можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити – одним із способів

припинення права власності (фізичним знищенням речі, вилученням із цивільного обороту,

відчуженням). Розумне фізичне знищення речі може бути тоді, коли з однієї речі виробляють

іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється правовий статус речі – право

власності на нову річ встановлюється відповідно до спеціальних правил. За іншими формами

фізичного знищення речі право власності на неї припиняється. Вилучення речі з цивільного

обороту також призводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчуження

може бути здійснено шляхом продажу, міни, дарування, передачі в позику, переходу права влас-

ності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна правового статусу здійснюється за

волевиявленням самого власника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї

неодмінної умови – воно не повинно суперечити закону. Цю правоможність власник також може

передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю

правоможність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правоможності (знаменита тріада) становлять зміст права власності,

його сутність, хоча і не вичерпують всієї різноманітності прояву володарювання власника над

річчю, його правового впливу на відносини власності. Право приватної власності є правом

довільного ставлення до речі – jus utendi et abutendi. Головний інтерес римлян був спрямований

на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності.

Отже, право приватної власності – це виключне право особи володіти, користуватися і

розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподіль-

не, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право

власності ще необмеженим, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби

ніким не обмеженого. Насправді, право власності в Римі в усі часи певною мірою було обмеженим.

Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в інтересах держави, суспільства, на

користь сервітутів, заставодержателя та інших прав на чужі речі, на користь сусідів.

Таким чином, у римському приватному праві були обмеження правоможностей власника, але

при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право приватної

власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумінні зазначеного права було

здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Інколи вони уточнювали, що це

володарювання правове. Виходячи і цього, право власності трактується як володарювання особи

над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси їхня непохитність: змінити

своє відношення до речі людина може лише сама і ніхто інший, тобто відносини власності мають

усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не може.

В дійсності право власності, як будь-яке право, – це лише веління пануючого стану,

інструмент, за допомогою якого регулюються відносини між людьми і передусім між станами.

Відносини власності є суспільними і регулюються правом, на підставі чого вони стають

правовими. Власник у процесі здійснення свого права власності вступає з усіма особами, що його

оточують, у певні правові відносини. Зміст їх полягає в тому, що власник як суб'єкт права

наділений певними правами (володіти, користуватися і розпоряджатися), як і всі, хто його оточує,

зобов'язані не порушувати, дотримуватися, поважати його права, тобто правам власника

кореспондують обов'язки цих осіб. Порушником права власності може бути будь-яка особа із тих,

хто оточує власника. Тому захист права власності засобами речових позовів, а також саме право

називають абсолютним. Отже, право власності – це не володарювання людини над річчю, не

відношення між людиною і річчю, а лише веління пануючого стану. Відносини власності – це

відносини суспільні, відносини між людьми. Саме суспільство засобами права встановлює правове

володарювання власника над річчю. Тому воля суспільства первісна, а володарювання похідне, і

суспільство в особі держави завжди може змінити межі цієї влади.

8. Види права власності

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид

права власності – квіритську власність – dominium ex jure Quiritium. Межі і зміст цього права

були встановлені цивільним правом і свої витоки ведуть з глибокої давнини. Квіритами спочатку

називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного старовинного роду, а

квіритське право власності встановлювалося на особливо важливі з точки зору господарювання

речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше воно поширилося на інші речі. Характерним

є й те, що спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім – латини,

оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин – jus commercii.

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми

набуття її: манципація і поступка права в ході процесу in jure cessio.

Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий характер, кастові

риси. Поки існувала Римська держава-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам,

проте з виходом Риму за межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність – це власність, що одержала захист від претора, від лат.

in bonis habere – мати в своєму добрі, тобто річ, придбана покупцем, стає його майном.

Консервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а

й стримував розвиток права власності. Як відомо, об'єкти права квіритської власності могли

відчужуватися лише засобами, встановленими для цього правовими формами, – манципацією і по-

ступкою права – in jure cessio. Якщо ж річ набували без дотримання вимог зазначених форм, то

право власності до набувача не переходило з усіма наслідками, що з цього випливали. Відчужувач

речі залишався квіритським власником, а набувач ставав лише добросовісним володільцем без

права на річ. Фетишизація правового формалізму в цьому випадку підривала усталеність

цивільного обороту, породжувала невпевненість у приватних відносинах. Квіритський власник,

що продав свою річ без дотримання формальних вимог манципації, не міг перенести на набувача

речі своє квіритське право власника. За спливом певного часу відчужувач речі на підставі права

квіритської власності, що формально зберігалося за ним, мав право вимагати повернення проданої

ним речі, незважаючи на те, що вона фактично була передана продавцем покупцеві і продавець

одержав за неї обумовлену ціну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідставна і

неправомірна вимога задовольнялася, що викликало справедливе обурення навіть пануючого

стану.

Виявивши невідповідність цивільної правової норми фактичним відносинам, що складалися,

претор вдається до практичних дій для усунення цього протиріччя. В одному із своїх едиктів він

проголошує, що надалі буде надавати захист покупцеві речі, який її набув без дотримання

встановлених формальностей. Преторське правило, як таке, що відповідало інтересам

рабовласників, поступово стає правовою нормою. Введення цього правила претором призвело до

втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття

права власності фактично було визнано недоцільною.

Отже, були усунені формальні обмеження квіритської власності. Паралельно виникла

преторська власність. Для її захисту був встановлений спеціальний публіціанський позов.

Дослідження останніх років підтвердили, що, крім квіритської, римське приватне право ніякої

іншої власності не знало. Аргументація цих тверджень недостатньо переконлива, а сама проблема

потребує додаткових досліджень.

Власність перегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з

особами, які населяли територію навколо Риму і не мали статусу римського громадянина, - це так

звані перегріни, тобто неримські громадяни Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося

невигідним передусім римським громадянам і спричинилося до надання перегрінам певної

правоздатності. У цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим сис-

темам.

На початку періоду республіки римляни змушені були допустити перегрінів до римської

власності шляхом здійснення правочинів, насамперед з приводу рухомих речей і в інтересах самих

римських громадян. Деяким общинам і окремим громадянам-перегрінам надавалося право брати

участь в цивільному обороті римлян – jus in commercio.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і таким способом

ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки римських громадян. Однак до

вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все ж гаки не допускали. Участь їх

обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами. Набуте право

власності захищалося едиктами перегрінського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто при-

пускалося, що перегрій став римським громадянином і тому на нього поширюються правові

засоби захисту квіритської власності. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами

були значно менше захищені. У багатьох випадках перегріни з приводу своїх речових прав

вдавалися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надійний захист.

Першоджерела не дають інформації про інші правові засоби захисту прав власності перегрінів.

Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбницьких війн виникає провінційна

власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу (ager populi

romani ), тобто державною. Одна частина загарбаних земель поповнювала державний фонд і була

власністю держави, інша – також переходила у власність Римської держави, але залишалася при

цьому у володінні і користуванні підкореного народу. Рим в будь-який час міг припинити це

володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля з державного фонду передавалась у володіння і користування, але тільки римським

громадянам. Володарями величезних наділів провінційної землі були представники верхівки

рабовласницького стану (оскільки тільки вони мали кошти і засоби для обробітку цих земель, що

знаходилися далеко від Риму), одержували величезні прибутки від цієї провінційної власності за

рахунок жорстокої експлуатації рабів і місцевого населення.

У II ст. за володарями провінційних земель було визнано право, яке позначалося терміном,

близьким до володіння, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і

користуватися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають, що захист провінційних земель

засобами володільницьких інтердиктів існував раніше – близько І ст. до н.е. Висока родючість

провінційних земель, жорстока і безконтрольна експлуатація рабів і місцевого населення, як

наслідок високий прибуток у поєднанні з розвитком обороту широко залучала наймогутніші сили

римського населення до цих земель, збільшуючи їх величезні багатства.

Провінційна власність на землю відрізнялася від квіритської на італійських землях головним

чином тим, що власники провінційних земель зобов'язані були вносити до скарбниці певні

платежі, які не стягувалися з квіритських власників. Окрім того, в цивільному обороті власники

провінційних земель користувалися тільки засобами права народів – jus gentium. Дія норм

цивільного права на них не поширювалася, що значною мірою вивільнювало цивільний оборот у

провінціях.

Розвиток римського приватного права, особливо права приватної власності в класичний

період, мало ряд важливих наслідків. Поступове зближення цивільного права і права народів,

відмова від манципації, визнання простої традиції при відчуженні земель та іншого майна, а також

усунення інших формальностей обороту зумовило розпад дуалізму між квіритською і бонітарною

власністю. Відмінності між цими видами власності були усунені.

Зростання потреб Римської держави у коштах зумовило поширення спеціального податку і на

італійські землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстрації земельного

правочину на всій території Риму Все це призвело до усунення правових відмінностей між

італійськими і провінційними землями.

Отже, відмінності в правовому режимі різних видів власності за часів Юстініана повністю

зникли. Натомість було вироблено єдине поняття права приватної власності – dominium ex jure

private. Характерними ознаками цього права були належність власності приватним особам

(фізичним і юридичним) і необмежені можливості отримання нетрудових доходів за рахунок

експлуатації рабів та інших нижчих кіл вільного населення.

Виключний характер права власності передбачав, що власником даної речі може бути тільки

єдина особа. Якщо одна особа має повне право власності на дану річ, то інша не могла мати такого

самого права на цю ж річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Кілька прав на

одну й ту саму річ неможливі. Проте римські юристи, вивчаючи реальний стан справ, помітили,

що на практиці часто виникають ситуації, за яких одна і та сама річ може бути власністю кількох

осіб, наприклад у випадках, коли річ переходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців або

якщо особа, що не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з кількома

іншими особами з метою придбати цю річ спільно. У таких випадках одна і та сама річ є власністю

кількох осіб. Отже, погляди римських юристів щодо виключного характеру права власності

суперечили дійсності, зумовивши необхідність пошуку пояснення цього факту.

Ще давньоримський класик Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в

Дата добавления: 2015-05-31