Визначають покарання за правопорушення. Покарання бере на себе держава, визначаючи для

Судочинство у карних справах

Види карного процесу

Види покарань

Тема 10.

Карне право та карна юстиція у Стародавньому Римі.

1. Формування поняття публічного делікту (злочину)

2. Засади карної відповідальності

3. Класифікація злочинів

4. Засади визначення міри покарання

1. Формування поняття публічного делікту (злочину)

Як зазначалося, спочатку поняття публічного та приватного правопорушення, злочину в

римському праві не існувало. Всяке порушення охоплювалося поняттям delictum (правопо-

рушення) незалежно від того, які блага при цьому порушувалися, чиї інтереси воно зачіпало і в

якому порядку переслідувалося. Спробу уніфікувати норми, що передбачають покарання за

основні правопорушення, зробив Аквілій, прийнявши у III ст. до н. е. закон, однак і він не

передбачав розрізнення публічних і приватних деліктів.

Загострення класових та суспільних протиріч, падіння традиційної моральності наприкінці

доби республіки змушують державу вжити низку заходів для жорсткішого захисту публічних і

приватних інтересів. Певна річ, це вимагає створення більш чіткої системи норм, що регулюють

дані відносини та забезпечують виконання охоронної функції. Поступово конституюються

інститути, які пізніше дістали назву карно-правових. При цьому слід звернути увагу на те, що

поняття карного права як галузі римська юриспруденція не виробляє, хоч засади карного права

формуються та вдосконалюються досить активно. Йдеться про сукупність принципів та норм, що

цього коло найбільш небезпечних (з її погляду) правопорушень. Такі правопорушення можуть

стосуватися не тільки сукупного (державного) інтересу, а й окремих (приватних) інтересів. Однак

за ознакою серйозності правопорушення вони об'єднуються в одну групу, оскільки у кінцевому

підсумку посягають на публічний правопорядок. Вони дістають назву – delictum publicum

(публічних деліктів), на відміну від правопорушень приватного права –delictum privatum.

Правопорушення, що стосувалися сфери публічних інтересів, називалися також crimen

(злочин), чим підкреслювалася суспільна небезпечність таких деліктів.

Поступово формується система норм, що передбачають покарання за публічні делікти,

визначаються умови застосування та критерії тяжкості покарання. Злочини класифікуються за

різними ознаками. Зокрема, вони поділяються на ординарні (crimen ordinaria) і екстраординарні, або

ж надзвичайні (crimen extraordinaria).

Відмінності між ними полягали у такому. По-перше, розрізняли їх не за змістовними (характер

злочинних дій, їх спрямованість тощо), а за формальними ознаками – час та спосіб регламентації

наслідків нормами права. Ординарними вважалися злочини, які були передбачені нормами jus

vetus («старим» правом), що містили точно визначений перелік найменувань правопорушень з

суворо формалізованим визначенням змісту противоправних дій. Усі подальші зміни у розумінні

сутності та змісту того чи іншого злочину повинні були не виходити за рамки первісних

визначень. Екстраординарні злочини передбачалися нормами, що були створені едиктами

імператорів. Видаючи едикти, імператори не були обмежені суворими формальними вимогами і

тому встановлювали перелік обставин, що тягли пом'якшення або обтяження відповідальності

порушника, на свій розсуд. По-друге, за ординарні злочини могли застосовуватися лише заходи

покарання, які були передбачені тим давнім законом, де вперше було встановлено покарання за

вчинення зазначеної дії. За злочини екстраординарні застосовувалися різні заходи покарання

залежно від розсуду судді згідно із загальним положенням: «...тому, хто розглядає crimen

extraordinaria, дозволяється виносити такий вирок, який він хоче – тяжчий або легший – але

такий, щоб не виходив за межі помірності». Тим самим визначення покарання за екстраординарні

злочини вимагало більш складної оцінки правопорушення: треба було не лише встановити факт

злочину, а й оцінити сукупність суб'єктивних та об'єктивних обставин його вчинення.

При кваліфікації правопорушення з'ясовували сукупність обставин, однаково важливих для

визнання дії злочином: causa (мета), persona (суб'єкт, особа), loco (місце), tempore (час), qualitate

(властивість), quantitate (обсяг вчиненого), evenni (наслідок).

При цьому «суб'єкт злочину» в загальному розумінні був поняттям дуже широким – ним не

могли бути тільки боги. Отже, злочинцем не обов'язково мала бути людина: злочин міг бути

здійснений тваринами, а у християнську епоху – дияволом, що діє через посередництво тварини

або іншої матеріальної субстанції. Натомість оцінка суб'єкту злочину (особи злочинця) у вузькому

розумінні вимагала з'ясування того, «чи міг він вчинити злочин, чи не вчиняв злочинів у

минулому, чи діяв свідомо і при здоровому глузді». Головна увага приділялася визначенню того,

що фактично вчинено, і ставленню злочинця до вчиненого, а також тому, чи є злочинець

суспільно небезпечним взагалі. Іноді висувалися також спеціальні вимоги до суб'єкта. Наприклад,

жінка або дитина не були суб'єктами «замаху на величність», негромадянин Риму не міг бути

суб'єктом посадових злочинів. Серед інших обставин оцінки злочину важливе значення мали

характер і суспільна небезпечність дії.

Злочин у римському праві вважався суворо індивідуалізованою дією: не визнавалися злочинами

правопорушення, вчинені групою. Якщо ж злочин був вчинений колективом осіб, кожному

співучаснику ставили у провину лише його власні дії. Злочином визнавалася тільки активна дія: не

можна було вчинити злочин бездіяльністю.

2. Засади карної відповідальності

При визначенні засад карної відповідальності римська юриспруденція виходила з

принципово важливого положення: «У кримінальних справах усуває чи пом'якшує

відповідальність те, що не має такого значення у справах приватних». Цим, зокрема, об-

ґрунтовувався важливий критерій провини (вини), як необхідної ознаки злочину й умови

відповідальності за його вчинення. До того ж провина у галузі карного права розглядалася як об-

ставина, що допомагала встановити причину злочину (захист від нападу, що спричинив смерть

нападника; затримання зловмисника, палія тощо).

Об'єктивний бік злочинної дії міг кваліфікуватися чисто формально: при більш тяжких

злочинах визнавалося, що замах карається, навіть якщо результат правопорушення не настав і

конкретної шкоди заподіяно не було. Отже, визнавалося, що шкідливі наслідки публічного делікту

полягають в абстрактному зазіханні на публічний правопорядок. Особливості загальної

конструкції карної провини як підстави відповідальності зумовили також і те, що розрізнення

стадій здійснення злочину (закінчене і незакінчене, намір, приготування) у більшості випадків не

розглядалося римськими юристами як чинник, що впливає на кваліфікацію дії і покарання

Дата добавления: 2015-05-31