Кове тлумачення закону суддями чи адвокатами, використання вигаданих норм права тощо,

фальшування мір і ваг, обман щодо наявності споріднення (при заповіті, опіці тощо). У більшості

випадків суб'єктом злочину могли бути будь-які особи, навіть не з числа римських громадян. Але

іноді суб'єкт був спеціальний – судді, юрисконсульти;

8) вбивство і прирівняні до нього злочини. Загалом вбивство розглядалося як тяжкий

злочин. Однак не всяке вбивство розглядалося як карний злочин, а тільки те, де мало місце зазі-

хання на специфічний статус особи як римського громадянина – носія частини величі римського

народу. Злочином не вважалося: вбивство раба; дитини; вбивство у разі потреби на війні, вчинене

поза римською територією; вбивство перебіжчика, засудженого до страти; вбивство порушника

святості шлюбу батьком потерпілого. Всі причетні до вбивства кваліфікувалися як співучасники.

Кваліфікуючими ознаками були: вбивство зброєю і при здійсненні розбою, вбивство родичів,

аборт. До вбивства прирівнювали: приготування отрути і «любовного зілля», кастрацію, магію і

«чаклування», зловмисний підпал на кораблі;

9) замах на недоторканність особи. Цей злочин міг мати місце за наявності двох умов: 1)

немає ознак приватного делікту – injuria (кривди), як результату дії; 2) немає ознак більш тяжкого

злочину. Якщо ці умови були наявні, то сам намір посягнути на недоторканність особи був

злочинним. Тому покаранню підлягав кожен, хто був викритий навіть у спробі завдати ушко-

дження особистості римського громадянина, тим більше вчинити вбивство;

10) статеві злочини. Вимоги до суб'єктів цих деліктів визначалися залежно від додаткової

внутрішньої класифікації злочинів; суб'єктом злочинів проти шлюбу (інцест, заборонені шлюби,

перелюбство, ганебний шлюб тощо) міг бути тільки повноправний римський громадянин,

причому в деяких випадках (ганебний шлюб) тільки такий, що належить до певного стану;

суб'єктом злочинів проти статевої моралі (викрадення жінок, педерастія, звідництво) могла бути

будь-яка особа, причому в деяких випадках римські громадяни звільнялися від покарання;

11) злочини проти власності. У класичному праві майнові зазіхання одних римських

громадян проти інших (furtum) вважалися приватними деліктами і не тягли карної відповідаль-

ності. У пізньому римському праві кваліфіковані види присвоєння чужого майна, що становили

значну небезпеку для суспільства (нічна крадіжка, крадіжка у великих розмірах, крадіжка в лазнях,

крадіжка худоби, грабіж зі зброєю в руках), стали об'єктом карного переслідування.

Кваліфікованим видом крадіжок вважалися також присвоєння майна з окремими елементами за-

зіхання на публічний порядок (подружня крадіжка, крадіжка державного і священного майна,

врожаю цілком, крадіжка спадщини);

12) злочин проти публічного правопорядку у галузі господарювання. До цієї групи

злочинів відносили, головним чином, зловживання економічною монополією (підняття цін,

відмову продажу товару якійсь особі за оголошеною ціною тощо), а також корисливе

використання свободи торгівлі (скупка товарів по дорозі на ринок). Суб'єктом такого злочину міг

бути тільки громадянин, що мав jus commercii.

4. Засади визначення міри покарання

Термін poena, яким позначалося покарання, був похідним від грецького punitio (очищення

громади від злочинця і передача його на покарання богам). У ранньому римському праві карна

відповідальність, що накладалася від імені народу, мала абстрактне значення. Конкретна форма

покарання визначалася окремо вищими магістратами. З розвитком карного права покарання по-

чали відразу призначати конкретно з урахуванням виду, суб'єкту й обставин злочину.

У пізньому римському праві було вироблено певні загальні критерії визначення форми

покарання відповідно до загальних принципів публічного правопорядку і мети встановлення кар-

ної відповідальності.

Загальні засади призначення покарання виглядали таким чином:

1) покарання має правовий характер. Це означає, що воно прямо передбачене правовою

нормою, як санкція за вчинений злочин, і являє собою конкретну оцінку громадою дій

злочинця – «Покарання накладається лише за законом чи за іншим правовим

розпорядженням відповідно до делікту»;

2) покарання є конкретним у юридичному сенсі, тобто воно пов'язане з оцінкою саме цього

злочину – «Скільки деліктів, стільки і покарань». Отже, не може бути покарання, адресова-

ного злочинцю взагалі або за злочинну діяльність в цілому без точної правової

кваліфікації їхніх властивостей. Поширювальне тлумачення злочину і покарання за нього

неприпустиме;

3) покарання повинно мати превентивний сенс. У цьому його соціальна мета і призначення –

«Покарання має виправляти людей», а також «...не залишати злочинця безкарним... для

того, щоб інший не думав вчиняти таке». Невідворотність покарання римська

юриспруденція трактувала саме у сенсі необхідності забезпечення публічного

правопорядку, а не абстрактної правової справедливості, що виступає як відплата за

вчинений злочин – «Іноді покарання підсилюється в інтересах громади...». Крім того,

покарання іноді могло накладатись і винятково з міркувань правової доцільності. Римська

юриспруденція обґрунтовує такі заходи посиланням на те, що «хоча покарання іноді

накладається ніби без вини, однак ніколи без причини»;

4) покарання має бути адекватним злочину. Це означає, що покарання має відповідати

вчиненому делікту з урахуванням соціального, правового, матеріального змісту

останнього. Римська юриспруденція цю вимогу трактувала, передусім, у вузько

практичному розумінні, розглядаючи її як забезпечення відповідності заходів покарання

рівню суспільної небезпечності злочинної дії. Це знайшло відображення у сентенції:

«Покарання за кожен злочин має бути адекватним».

Визнання принципу адекватності покарання мало наслідки теоретичного і практичного

характеру. По-перше, це тягло визнання нерозривного зв'язку між покаранням і злочином – ibi

esse poenam, ubi et nox est – де злочин, там і покарання. По-друге, покарання і злочин мали бути

зв'язані місцем і часом. Іншими словами, йшлося про додержання принципу територіальності дії

карного закону і невизнання зворотної дії такого закону. По-третє, захід покарання мав

відповідати характеру злочину. По-четверте, не може застосовуватися як покарання міра, що є

лише тимчасовим превентивним засобом захисту публічних прав. Зокрема, серед можливих

покарань за римським правом не було тюремного ув'язнення, оскільки «завдання в'язниць не в тім,

щоб карати, а щоб утримувати під вартою».

З урахуванням вказаних засад карної відповідальності у римському праві також мали місце

спроби сформувати ієрархічну систему покарань за публічні делікти. Це зумовлювалося, насамперед,

практичною потребою у загальному виді визначити принципи накладення покарання за

різноманітні злочини. Покарання, що має особистий, тим більше тілесний характер, визнавалося у

кожному разі більш тяжким, ніж будь-які майнові стягнення. Отже, у системі карних покарань

найлегше тілесне покарання тяжче будь-якого грошового. Наслідком врахування ієрархії

покарань було встановлення правила, згідно з яким тяжчі покарання мають поглинати легші. Це

допомогло вирішити проблему, що виникла у зв'язку з існуванням загального правила про те, що

за кожний вчинений злочин має призначатися окреме покарання. Адже при застосуванні цього

правила часто виникали ситуації, коли покарань призначалося багато, причому вони у підсумку

могли бути неадекватними реальній значимості злочину і наслідкам для злочинця. Згідно з новим

підходом вважалося, що більш суворе покарання включає і поглинає більш помірне. Тому,

наприклад, засудженого на смерть не слід додатково карати продажем у рабство або майновим

Дата добавления: 2015-05-31