Головні підходи до проблеми свідомості у філософії 3 страница

Обґрунтування всіх філософських систем розпочиналося з он­тології. У матеріалізмі ХУІІ-ХУШ ст. буття ототожнювалося з природою, що водночас заперечувало саму онтологію. Згідно з позицією І. Канта, не могло бути онтології як учення, незалеж­ного від учення про принципи пізнання, а це означало збіг онто-

¹ Картина світу — конкретно-історична сукупність світосприйняття та світовідчуття, що передбачає як раціонально-понятійні, так і чуттєво-образні аспекти сприйняття та оволодіння світом. Картина світу формується на основі висхідних світоглядних настанов (міфологічних, релігійних, філософських, наукових тощо) Картина світу дає змогу усві­домити світ як складно організовану та структуровану систему, в якій людині відведені певне місце та роль. Найважливішими компонентами картини світу є простір, час, при­чина, доля, взаємозв'язок частини й цілого, чутгєвого й трансцендентного тощо У сукупності ці концепти визначають своєрідну «сітку координат», завдяки якій окремі представники певної культури сприймають га усвідомлююсь своє місце у свіп Картина світу реалізується в різноманітних семіотичних знакових системах, що мають універса­льний характер.

логії з гносеологією. У XVIII ст. інтерес до онтології різко знизи­вся, з'явилися гносеологічні та психологічні трактування онто­логії. Буття з об'єктивного перетворюється на суб'єктивне.

Сучасна філософія знову повернулася до теми онтології як універсальної теорії буття. На основі синтезу природничо-наукових, філософських та інших знань вона пропонує свої різ­номанітні погляди на сутність буття — екзистенціоналізм трак­тує буття як внутрішню здатність людини (екзистенцію), її непо­вторність, одиничність, протилежність «предметному буттю»; неотомісти під буттям розуміють «чисте буття» — Бога — тощо.

Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття — це реально існуюча стабільна, самостійна, об'єктивна, вічна, без­межна субстанція, що містить у собі все суще матеріального й духовного світу {матерія і дух перебувають у стані єдності, але водночас вони є протилежними за своєю сутністю). В основі ка­тегорії буття лежить ідея, що реально існуючий світ розвивається в просторі й часі й має внутрішню причину, джерело руху в са­мому собі. Тому буття не є незмінним, нерухомим, безформним, а завжди має певну структуру, у ньому можна виокремити такі відносно самостійні форми:

1. Буття природного, яке поділяється на буття: а) «першої
природи» — буття предметів і процесів, які існують незалежно
від волі людини та її діяльності, тобто сукупність природних
умов існування людського суспільства; б) «другої природи» —
буття штучних матеріальних умов існування суспільства, тобто
предметів та явищ, створених людиною в процесі перетворення
першої природи.

2. Буття людини — це реальне існування людини, яке також
має два аспекти: а) існування людини як частини природи; б) іс­
нування людини як суспільної істоти (у суспільних відносинах,
активній трудовій діяльності). Інакше кажучи, буття людини —
це її реальне існування як єдності матеріального та духовного,
буття людини самої по собі та її буття в матеріальному світі.

3. Буття духовного (ідеального) — існування духовного як
самостійної реальності у вигляді індивідуалізованого духовного
буття й об'єктивізованого (позаіндивідуального) духовного бут­
тя. Це буття охоплює сферу свідомого та несвідомого, є тотож­
ним поняттю свідомості (мисленню) індивіда. Існує як духовний
світ окремої людини у вигляді переживань, ідей, думок, цінніс­
них орієнтацій, переконань, вражень тощо. Буття духовного є
продуктом духовного обміну людей, незалежним від індивідів
(наукові ідеї, моральні норми, культура спілкування). Елементи

духовного фіксуються в текстах, зберігаються, передаються й ви­користовуються новими поколіннями в соціальній практиці.

4. Буття соціального — система суспільних процесів, що від­дзеркалює буття людини у суспільстві та буття (життя, існування, розвиток) самого суспільства.

Окрім зазначених форм буття філософія виокремлює також «ноуменальне буття» (від ноумен — річ у собі) — буття, що реаль­но існує незалежно від свідомості та від того, хто його споглядає, а також «феноменальне буття» (від слова феномен — явище, яке існує в досвіді людини) — це ілюзорне буття, що існує лише як момент процесу пізнання на рівні суб'єкта пізнання.

Категорією, протилежною буттю, є категорія «небуття» —
повна відсутність будь-чого, абсолютне ніщо. Небуття — це
заперечення буття щодо існування окремого предмета, межа,
за якою цей предмет ще не існує або вже не існує. Це стан,
протилежний буттю, що водночас перебуває в єдності з ним.
Небуття є такою самою реальністю, як і буття. Небуття є також
однією з найдавніших філософських категорій. Парменід, який
заклав основи вчення про буття, стверджував, що ніхто не мо­
же довести те, що те, чого немає, існує. М. Гайдеґґер уважав,
що Парменід помилявся, бо в ту мить, коли ми говоримо про
буття, ми вже стверджуємо про існування небуття. Лише у фі­
лософії Нового часу, зокрема в німецькій класичній філософії,
починають досліджувати діалектичний взаємозв'язок між бут­
тям і небуттям. Категорія «небуття» поширена в сучасній фі­
лософії, особливо в екзистенціоналізмі, в якому вона посідає
важливе місце. Екзистенціоналісти, зокрема Ж.-П. Сартр, під
небуттям розуміють специфічну активність, виявами якої є
рух, розвиток, свобода. Витлумачене у такий спосіб небуття
заперечує інертне «в собі буття» природи й зближується з го­
ловною категорією екзистенціоналізму — екзистенцією. Кате­
горія «небуття» позначає проблему відсутності існування будь-
чого до його виникнення й після його знищення (смерті). Не­
буття, тобто існування неіснуючого, аргументується по-різ­
ному. Наприклад, теперішність розташована між двома сфера­
ми небуття — між минулим (тим, чого вже немає) і майбутнім
(тим, чого ще немає). Християнство наголошує на творенні
буття з нічого, визнаючи реальність небуття: людина прихо­
дить з небуття й повертається в небуття. Світоглядна орієнта-,
ція на абсолютизацію небуття, визнання його первинності по- *'
роджує особливу, відмінну від європейської, культуру й релі­
гію — буддизм.

Категорія буття — це щонайбільше узагальнене філософське поняття (абстракція), яке об'єднує за принципом існування рі­зноманітні явища, процеси природи, людські спільноти й окремих людей, соціальні інститути, певні форми та стани людської свідомості.

Спроби вирішити питання про загальну основу всього сущого акцентують увагу на понятті «субстанція». Філософський зміст цього поняття має два аспекти: 1) першопричину, яка не має зов­нішньої причини свого існування; 2) реальність, що сприймається як її внутрішня єдність, межа існування її визначеності. Залеж­но від того, чи визнається можливість існування однієї або кіль­кох субстанцій, виокремлюють такі філософські вчення, як мо­нізм, дуалізм, плюралізм. У моністичній системі можливі два го­ловних варіанти побудови картини світу — матеріалістичний або ідеалістичний, залежно від того, що вважається першоосновою світу — матерія чи дух. Протилежними монізму є дуалізм, який визнає існування двох незалежних субстанцій (матеріальної та ідеальної), а також плюралізм, який визнає наявність багатьох субстанцій.

Категорія «матерія»

Незважаючи на те що вияви буття є доволі різноманітними, усі вони об'єднані одним — матерією. Визначення категорії «ма­терія» розпочнемо з аналізу етимології слова «матерія». Матерія означає «речовина». У процесі розвитку природознавства й самої філософії зміст поняття «матерія» неодноразово змінювався. На­приклад, матеріалістичний підхід, вирішуючи основне питання філософії на користь первинності буття та вторинності свідомос­ті, ототожнює буття й матерію [матерія є основою буття, а всі інші форми буття (дух, людина, суспільство) є породженням ма­терії]. Об'єктивно-ідеалістичний підхід обстоює позицію, згідно з якою матерія існує об'єктивно як результат об'єктивізації пер­винного ідеального (абсолюту) незалежно від усього сущого. Суб'єктивно-ідеалістичний підхід заперечує існування матерії як самостійної реальності та вважає, що вона є лише продуктом, ілюзією людської свідомості.

Існування матерії визнає більшість філософських систем. Від­мінність у тлумаченні матерії залежить також від того, як філо­софи відповідають на питання «матерія створена Богом чи ні?» або «чи існує вона вічно, сама по собі?». Християнська філософія

заперечує вічність матерії, вважаючи, що вічність — це лише ат­рибут абсолюту (Бога), який створив матерію з нічого. Матеріа­лізм XVII ст. обстоював принцип «з нічого не виникає нічого», приписував матерії вічне існування в просторі й часі, ототожню­вав її з чуттєвим світом.

У діалектичному матеріалізмі матерія — це філософська ка­тегорія для позначення об'єктивної реальності, яка дається людині в її відчуттях і яку вона може пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від людини.

З огляду на це матерія тлумачиться як незалежна першо­причина всього, що існує (субстанція). Єдиною властивістю матерії є «бути об'єктивною реальністю», а тому жодні окремі природні об'єкти, речовина, елементи тощо не є матерією. Марк­систське тлумачення матерії є виявом метафізичного підходу, тому що стверджується, що матерія — це лише категорія, яка існує на рівні свідомості як абстракція. Водночас матерії при­писуються невід'ємні властивості (атрибути): вічність, нество-рюваність, незнищуваність тощо, які притаманні лише абсолю­ту — Богові.

Найсуттєвішою характеристикою матерії є її структурність. Матерія завжди певним чином організована в матеріальну сис­тему (цілісне творіння), зв'язок між елементами якої є більш-менш довгостроковий і постійний, на відміну від інших елемен­тів навколишнього світу. Матеріалістична філософія виокрем­лює такі основні типи матеріальних систем та адекватні їм струк­тури, рівні організації матерії: нежива матерія, жива матерія та суспільство.

Нежива матерія має такі рівні: субелементарний (кварки, глюони — найменші одиниці матерії, менші за атом); мікроеле-ментарний (андрони, електрони); ядерний (ядро, атом); молеку­лярний (молекули); одиничних предметів; макротіл; планет; сис­теми планет; системи галактик; Всесвіту, світу загалом.

Жива природа відома лише на Землі. її виникнення згідно з матеріалістичної філософією є результатом природного розвитку матерії. До рівнів живої матерії належать: доклітинний (ДНК, РНК, білки), клітинний (клітина), багатоклітинні організми, види, популяції, біоценози та біосфера. Причому особливе значення має біосфера. У ній відбувається взаємодія літосфери, гідросфери та атмосфери. Атмосфера є своєрідним містком, що зв'язує Зем-

лю й космос. Збереження рівноваги між складовими біосфери є гарантією збереження життя на планеті.

На певному етапі розвитку біосфери виникає окремий вид ма­теріальної системи — соціум (суспільство). До рівнів соціуму на­лежать: окремий індивід, родина, група, колектив різних людей, соціальні групи (страти, класи, етноси), нації, раси, окремі спів­товариства, держави, союзи держав, людство загалом.

Вивчення особливостей матерії та її форм і різновидів свід­чить про те, що у світі немає нічого, крім матерії, яка постійно змінюється. Матеріалістична філософія робить висновок про ма­теріальну єдність світу, що підтверджується знаннями про загаль­ні властивості матерії та закони її руху. На користь матеріальної єдності світу свідчать положення природознавства: 1) закон збере­ження й трансформації енергії; 2) періодичний закон Менделєєва; 3) еволюційне вчення Дарвіна, учення про клітину, сучасні досяг­нення в галузі фізики. Матеріальна єдність світу розкривається зав­дяки цілісному підходу до вивчення організму людини, взаємо­зв'язку природи й суспільства та їх розвитку загалом.

Найповніший філософський аналіз категорії матерії неможливий без правильного вирішення питання про такі атрибутивні власти­вості матерії, як рух, простір і час. Вважають, що саме вони є спо­собом і формою існування матерії й свідчать про зв'язок матерії з конкретними предметами та явищами об'єктивної дійсності.

Філософи стверджують, що рух виникає із самої матерії як результат вирішення закладених у ній діалектичних супереч­ностей (дії закону єдності і боротьби протилежностей). Рух є всезагальним (рухається все — мікроелементи, живі організми, Земля, Всесвіт, Космос тощо), він існує постійно (завжди), од­ні його форми замінюються іншими. Визнаючи те, що рух є атрибутом, невід'ємною частиною матерії, можна пояснити ба­гатоманітність явищ і процесів об'єктивного світу (їх матеріаль­ну єдність).

Якісному різноманіттю матерії відповідають особливі форми
руху. Виходячи з цього виокремлюють такі форми руху: механіч­
ний — переміщення в просторі різноманітних тіл, рух найдрібні-
іиих частинок, макротіл тощо; фізичний, яка охоплює електромаг-
нетичні явища, гравітацію, теплоту, світло, звук, агрегатний стан
речовин; хімічний — це хімічні реакції, процеси хімічного син­
тезу в неорганічній або органічній природі; біологічний — це різ­
номанітні біологічні процеси в живих організмах, а також соці­
альний, що охоплює соціальні зміни, а також процеси мислення
та пізнання. >.

Незважаючи на те що кожен з різновидів руху є відносно са­мостійним явищем, всі вони взаємозв'язані. Більш висока форма руху виникає на основі попередніх, значно простіших, вона є їх синтезом і не зводиться до їх простої суми. Наприклад, соціальна форма руху (виникнення й розвиток людської спільноти) містить і біологічний, і всі попередні форми руху й на цій основі стає які­сно новою його формою.

Окрім форм, філософія виокремлює два типи руху — якісний і кількісний. Якісний рух — це зміна самої матерії, перебудова її структури й виникнення нових матеріальних об'єктів та їх нових якостей. Зміну змісту в межах старої форми, повне розкриття по­тенціалу старих матеріальних форм називають динамічним ру­хом. Істотну зміну структури об'єкта, що зумовлює створення (виникнення) якісно нового об'єкта, перехід від однієї форми ма­терії до іншої називають популяційним рухом. Цей рух може здійснюватись як шляхом еволюції, так і емерджентно (у резуль­таті нічим не зумовленого вибуху). Кількісний тип руху — це просте перенесення матерії в просторі й часі.

Сучасний матеріалізм стверджує, що джерелом усіх форм ру­ху є внутрішня суперечність, а також взаємодія між ними. Інакше кажучи, рух не детермінується чимось надприродним, а є само­рухом. Саморух — це наслідок вирішення суперечності між ста­рим і новим, прогресивним і регресивним. Саморух притаманний всім формам руху матерії — від механічної до фізичної, біологіч­ної й соціальної, супроводжується переходом до більш високого ступеня організації (самоорганізації).

Самоорганізацію вивчає синергетика — сучасна наука про са­моорганізацію матерії, автором і розробником якої вважають бельгійського вченого І. Пригожина. В основі його концепції ле­жать такі поняття, як флуктуація (притаманні матерії постійні випадкові коливання й відхилення) і дисипативна структура (новий стійкий стан матерії, що виникає у результаті флуктуації). Динаміка розвитку дисипативної структури веде до появи двох кінцевих варіантів самоорганізації: першого — дисипативної структури як нового різновиду матерії за наявності ентропії (припливу енергії із зовнішнього середовища), яка далі розвива­ється за динамічним типом, і другого — розпаду дисипативної структури (або її знищення) внаслідок внутрішньо слабких нових зв'язків або через відсутність ентропії.

Невід'ємною складовою вчення про матерію є вчення про роз­ташування матерії у просторі та часі. В історії філософії існує два підходи до вирішення цієї проблеми. Перший називається суб-

станціональним, прихильники якого (Декарт, Ньютон) вважали, що час і простір є окремою реальністю, що існує поряд з матері­єю (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, прос­тором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст.

Другий підхід називається реляційнгш. Його прихильники (Арі-стотель, Ляйбніц, Геґель) вважали, що простір і час існують у вза­ємодії з матеріальними об'єктами, простір і час є формами існу­вання матеріальних об'єктів. Реляційну теорію було взято як головну в діалектико-матеріалістичному поясненні взаємодії прос­тору та часу. Згідно з нею час — це форма буття матерії, що ви­ражає тривалість існування матеріальних об'єктів і послідов­ність зміни її станів у процесі їх розвитку.

Вирізняють об'єктивний та суб'єктивний час. Об'єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування ма­терії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв'язку, послідовності зміни стану об'єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Виокремлюють фізичний, біологічний, соціаль­ний та інший час. Суб'єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: те­перішнє, минуле й майбутнє. Усвідомлення незворотності пе­ребігу часу, миттєвості та ефемерності сьогодення породжує в людини сум і трагічні почуття. Звідси два протилежні виснов­ки: песимістичний — плин часу все перетворює на ніщо, тепе­рішнє безсиле перед майбутнім, а тому реальне життя є безпер­спективним захопленням ілюзорною цінністю земних благ (буддизм); оптимістичний — миттєвість та ефемерність сьо­годення має позитивну якість, адже час наближує можливість зустрічі людини з Богом. Теперішній час — це можливість трансформації людини з метою її єднання з Богом у вічності, що підносить свідомість особистості до ступеня духу.

Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяж­ність, структуру, взаємодію елементів між собою у середині матеріальних об'єктів. Простір характеризує структурну органі­зацію єдності світу: протяжність об'єктів, їх взаємні кордони, міс­це, яке вони посідають серед інших об'єктів. Властивості просто­ру залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості мате­ріального руху. Фізичний, біологічний, соціокультурний просто­ри відрізняються один від одного специфічною топологією, мет­рикою, формами симетрії тощо. Загальною властивістю просто-

ру, що існує на всіх відомих структурних рівнях, є її тривимір­ність. Усі матеріальні процеси проходять у тривимірному просторі. Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсаль­ні форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.

Час, простір і матерія невіддільні. Це доводить теорія від­носності А. Ейнштейна. Згідно з нею простір і час відносні. Ця відносність залежить від умов взаємодії між матеріальними ті­лами. Теорія відносності підтвердила висновки реляційної тео­рії, а саме — розуміння простору й часу як певної взаємодії в самій матерії; вона заперечила погляди на простір і час як вічні й незмінні.

І нарешті зазначимо, що однією з найважливіших характерис­тик матерії є відображення. Відображнення — це властивість матеріальних тіл відтворювати в самих собі властивості інших матеріальних систем, що взаємодіють з ними. Матеріальним підтвердженням відображення є наявність слідів одного матеріаль­ного об'єкта на іншому. Виокремлюють такі рівні відображення: фізичне, хімічне, механічне, біологічне (подразнення, відчуття, психічне відображення), найвищий рівень відображення — сві­домість (властивість високоорганізованої матерії).

Отже, у широкому розумінні буття — це найузагальненіше поняття про все, що існує в безмежному світі. Буття має свою реальну структуру. Воно поділяється на об'єктивну реальність, що відбивається категорією «матерія», та суб'єк­тивну реальність, яка відбивається категорією «свідо­мість».

У діалектичному матеріалізмі матерія визначається як філо­софська категорія для позначення об'єктивної реальності, котра дається людині в її відчуттях, яку вона може пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від людини. Підґрунтям сучасного матеріалістичного розуміння руху є три головні положення: а) рух є невід'ємною, необхідною та сут­тєвою властивістю, способом існування матерії; б) рух ви­значається як зміна взагалі; в) рух є результатом розв'язання діалектичної суперечності.

Простір і час — це філософські категорії, що відбивають ос­новні форми існування матерії. Простір і час характеризують будь-яке явище матеріального світу. Якщо простір є найзага-льнішою формою збереження змісту об'єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існу­вання й самознищення.

НА'11? VII Мі і ШіЄі

і^ки

■/ У чому полягає філософський зміст категорії «буття»?

2. Які філософські концепції буття ви знаєте?

3. Як співвідносяться буття й матерія⁹

4. Що означає поняття «субстанція»⁹

5. Дайте коротку характеристику поняттям «матерія», «простір»,
«час» і «рух».

6 Що таке синергетика⁹

7. Коротко охарактеризуйте таку властивість матерії, як відоб­раження.

Ш ШТем і і не

1. Філософський зміст проблеми буття.

2. Категорії буття та небуття

3. Буття та сутність.

4. Діалектика основних форм буття.

5. Проблематичність людського буття.

, Список рєкамендованоіягіїтерап

1. Авбеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации. Учеб
пособие. — М., 1994. — Гл. 2, 5.

2. Гегель Наука логики: В 3 т. — М., 1970. — Т. 1. — С. 123—256.

3. Гегель Знциклопедия философских наук: В 3 т. — М., 1974—
1977.

4. Путч Д. К онтологии общественного бьітия. Пролегоменьї. —
М,1991

5. Разумньїй В. П Драматизм бьітия^- истоки бесперспективности.
— М.1991.

6. Трубников Н. Н. Время человеческого бьітия. — М., 1987.

7 Философия: Учебник / Под ред В. Д. Губина, Т Ю. Сидориной

идр —М., 1996.

8. Філософія: Підручник / За ред. Г. А. Заіченка та ін. — К., 1995.

I^і Форми відображення

Механічне ІІ Фізичне 11 Хімічне

пізнавальна акумулятивна аксіологічна цілеспрямування • творча комунікативна • регулятивна

чутливість психічне віддзеркалення

±

с)

Таблиця 4

*-*.,

ГОЛОВШ КАТЕГОРІЇ ТА ДОрЯТТЯ ДО ТЕМИ

, - цілеспрямоване опосередковане й узагальнене відображення в

і страктне людській свідомості предметів матеріального світу, їх суттєвих
мисленні сторін, зв'язків і взаємовідносин

Вульгаримй матеріал™

'філософська течія середини XIX ст., пю спрощувала та приміт і візувала основні принципи матеріалізму, наприклад, тпумачшм Свідомість як фізіологічний процес, що Протікає в мозку людино

Гілозоїзм

філософське вчення про універсальну одухотворену матерію, яке визнає, що всі види матерії мають здатність відчувати та мис­лити

Знак

матеріальний чуттєво зафіксований предмет (явище, подія), який у процесі спілкування людей виступає як позначення, вказівка, замінник будь-якого іншого предмета, властивості, відносин і використовується для набуття, збереження, перетворення і пере­дачі інформації

Звання

результат процесу шзнання дійсності, адекваїне й відбиття у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій, перевірених суспільно-історичною практикою та підтверджених логікою доведення

ІДіГІЇЛЬІІІ

характеристика онтологічного статусу свідомості, згідно з яка свідомість не відтворює дійсність у вигияді копій, а фіксує її ¹ рез виокремлення суттєвих необхідних зв'язків і доведення л< раметрів будь-якого сущого у щояайбільш можливих визначеннях

Мислення

найвища форма активного відображення свідомістю людини об'єктивної реальності, що у своїй основі має цілеспрямоване опосередковане та узагальнене пізнання суб'єктом суттєвих зв'язків і відносин між предметами і явищами; творче формулю­вання нових ідей, прогнозування нових явищ і дій

і II'

і стема знаків, що є засобом людського спілкування, мигпо-і і висловлювання. За допомогою мови пізнається світ, у і і і< і єктивусіься самосвідомість особи

Несвідоме

глибинні шари людської психіки, результат вияву в ній дії пп боких інстинктів життя. Несвідоме істотно впливає на пропес свідомості, особливо на творчість, уявлення про цінності, жи тєвий вибір, мотивацію діяльності і вчинків

Психіка

сїгосій "відображення світу живими істотами¹ (людиною та тварі»,*ноїо) у формі суб'єктивного образу й практичних дій

Свідомість

одне з головних понять філософії, психології, соціології, яке означає найвищий рівень відображення об'єктивної дійсності, що притаманне лише людині як соціальній істоті. Це продукт суспільно-історичного розвитку, функціональна властивість моз­ку, регулятор свідомої діяльності людини

Твор і їсть

[•продуктивна діяльність людини, яка в процесі практики нар, джує щось якісно нове в матеріальних або духовних цінносте

50

Дата добавления: 2015-05-26