Тема 4. Термінологія філософії управління освітою. 1 страница

Для того, щоб оволодіти предметом філософії управління освітою необхідно володіти понятійним апаратом. Словник термінів додається.

АБСТРАГУВАННЯ – спосіб заміщення конкретного даного об'єкту, який спостерігається уявним конструктом (абстрактним об'єктом) за допомогою двох взаємозв'язаних розумових процедур — відволікання і об'єктивування, при якому, з одного боку, в зміст конструкта включається лише частина з безлічі спостережуваних емпіричних даних, а з другого боку, цей зміст наділяється статусом самостійного буття. Результати абстрагування прийнято називати абстракціями.

АВТОРСЬКЕ ПРАВО – частина цивільного законодавства, регулююча відносини з використання твору науки, літератури і мистецтва, а також програм для ЕОМ (баз даних) і топологій інтегральних мікросхем.

АЛЬТЕРНАТИВНІ КОНЦЕПЦІЇ – поширений феномен в історії наукового пізнання, що став масовим явищем в сучасній науці, коли практично у всіх наукових дисциплінах при описі і поясненні одних і тих же об'єктів, процесів, структур існують не просто різні, а теорії, парадигми, науково-дослідні програми, що взаємовиключають, суперечать один одному. Природа цього феномена зрозуміла тільки в некласичній філософії науки як необхідний наслідок трьох чинників:

1) конструктивна природа теоретичного мислення;

2) відсутність абсолютного надійного, «остаточного» емпіричного або теоретичного обгрунтовування будь-яких концепцій;

3) обмежено роздільна здатність будь-яких конкретних і уявних моделей по відношенню до свого об'єкту.

Неповнота будь-яких наукових концепцій була майже одночасно усвідомлена, з одного боку, у фізиці (корпускулярно-хвильовий дуалізм), а з іншого — в математиці (обмежувальні теореми До.Геделя). Через антифундаментальний характер процесу наукового пізнання, вибір між альтернативними концепціями і перевага однієї з них є, кінець кінцем, підсумком тривалих і часом драматичних наукових дискусій і «переговорів» між членами професійного наукового співтовариства і виробленням визначеного і, в принципі, ніколи не остаточного наукового консенсусу.

АНАЛІЗ — один з найважливіших методів наукового пізнання, полягає в розчленовуванні предмету дослідження, який на рівні споглядання завжди даний як деяка цілісність, на певні складові частини, елементи, аспекти, підсистеми і т.п. Загальною філософською передумовою аналізу є прийняте наукою положення, що ціле завжди складається з частин, зміст яких має істотне значення для буття будь-якого цілого як певної якості, що відрізняє його від інших об'єктів. Розчленовування об'єкту на певні елементи (які можуть бути як речовинними, так і уявними властивостями і відносинами) дозволяє поставити питання про значущість (вагу) і функції кожного з елементів, їх внеску в загальний зміст і поведінку предмета наукового дослідження в цілому (який може бути як об'єктивно-емпіричним, так і абстрактним, у тому числі логічним або математичним (наприклад, деякою функцією або математичною структурою). Аналітичний підхід до предметів пізнання є необхідною умовою здійснення редукціоністської стратегії наукового дослідження як однієї з головних в науці. Аналіз явищ і процесів — не самоціль науки, він є необхідною передумовою для здійснення такої важливої задачі науки, як інтеграція, синтез інформації, отриманої в ході аналізу. Відповідність такого синтезу спостережуваним характеристикам предмету як цілого є критерієм істинності здійсненого аналізу.

АНТРОПНИЙ ПРИНЦИП – одне з базових тверджень сучасної космології, згідно якого має місце дивна пристосованість Всесвіту до існування в ній людини. Ця пристосованість виражається в наявності дуже тонкої підгонки фундаментальних фізичних констант, при якій навіть малі відхилення від їх стандартних значень привели б до такої зміни властивостей Всесвіту, при якій виникнення в ній людини б було принципово неможливе.

АНТРОПОЛОГІЗМ – 1) концепція предмету філософії як загальної теорії Людини, її єства, способів і значення існування. Таке розуміння філософії йде від Протагора і софістів, які протиставили його концепції філософії як загальному вченню про природу, Космос і людину як його частини. В антропологізмі людина розуміється не натуралістично, а як особа, що реалізовує своїм буттям певну безліч цінностей (Добро, Краса, Істина, Справедливість і ін.). Такого розуміння предмету філософії дотримувався і Сократ, що розробляв методи експліцирування істинного змісту цінностей, якими природжено володіє кожна людина. Такими методами, згідно Сократу, є маєвтика, індукція і діалог. Антропологічна лінія в розумінні предмету філософії була продовжена скептиками, стоїками, частиною релігійних філософів в Середні віки. Могутній розвиток антропологізм отримав в епоху Відродження і Новий час (Леонардо да Вінчі, Паскаль, Монтень та ін.). Згодом антропологізм реалізувався у формах екзистенціалізму, філософії життя, філософії культури і ін. (Кьеркегор, Шопенгауер, Ніцше, неокантіанство, Бердяєв, Жердин, Достоєвський, Сартр, Хайдеггер, Ясперс і ін.). Антропологічне розуміння предмету філософії лежить в основі антиінтеракціоністської концепції співвідношення філософії і науки, яка заперечує їхній внутрішній взаємозв'язок взагалі, або обмежує її зв'язком філософії лише з соціальними і гуманітарними науками; 2) установка на гуманітарне пізнання всіх предметів, пошуку їх людинорозмірного значення.

БЕЗПАТЕНТНА ЛІЦЕНЗІЯ – це передача ноу-хау (знань, не захищених правами промислової власності) для використання. Секрет виробництва («ноу-хау») — технічна, організаційна або комерційна інформація, яка захищається від незаконного використання третіми особами; до цієї інформації немає вільного доступу; володар інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

БІОФІЛОСОФІЯ – варіант натуралістично орієнтованої філософії, яка витікає з переконання, що початковим і центральним при вирішенні світоглядних, етичних і епістемологічних проблем повинно бути поняття ЖИТТЯ в його науково-біологічній інтерпретації. Біофілософія в цьому значенні достатньо чітко позначилася вже в кінці XIX в. під впливом і на базі дарвінізму. Не тільки питання про виникнення людини і людського суспільства було поставлене в контекст дарвінської теорії еволюції шляхом природного відбору, але і більш тонкі питання, які традиційно розроблялися як суто філософські, наприклад, питання про природу наукової істини, про походження і природу моралі і ін., почали розглядатися в контексті біологічної теорії адаптивної еволюції. Ця тенденція, переживши в першій половині XX в. деяке затишшя, потім, під впливом успіхів розвитку біологічної науки середини віків, з надзвичайною силою і розмахом відродилася в останній третині XX в. В даний час є, щонайменше, три самостійні, але взаємозв'язані області дослідження, з яких складається біофілософія: 1) дослідження в області філософських проблем біології, або філософії біології, зі всією очевидністю демонструючі специфіку цих проблем, витікаючу із специфіки життя як предмету наукового пізнання; 2) дослідження в області біологічних основ всього, що пов'язано з людиною і людською культурою, що спираються на могутній апарат сучасної загальної, молекулярної генетики і синтетичної теорії еволюції (і, зрозуміло, цілого ряду інших біологічних дисциплін, особливо, нейробіології людського мозку), породжувачів таких дисциплін, як біополітика, біоетика, біоестетика, соціобіологія, еволюційна эпістемологія і др.; і 3) напрям, що має, у свою чергу, як би два вектори інтересів, один з яких пов'язаний з дослідженням феномена життя під більш загальним кутом, чим це характерний для самої біології (скажімо, в рамках кібернетики і синергетики), а інший, навпаки, з перенесенням понять, напрацьованих при дослідженні життя, на весь клас складних природних, соціальних і культурних систем, у тому числі і на Всесвіт в цілому. На цьому шляху виникли і продовжують продукуватися різні концепції і моделі Всесвіту», «глобального еволюціонізму» і ін., що «самоорганізовується, варіанти сучасних універсалістських побудов і світових схем, біля витоків яких лежать результати наукового аналізу і філософського осмислення феномена життя. (Див. біологія, філософія, філософія науки).

БІОЕТИКА – область знання, що вивчає этико-правові проблеми біомедичної науки і практичної охорони здоров'я. Термін вперше був запропонований в 1969 р. американським науковим журналістом Поттсром, що розумів біоетику у дусі етичного натуралізму, як доктрину, що ставить як вищу моральну вимогу збереження життя на Землі. Згодом цей термін, як і схожий з ним за значенням термін «біомедична етика», став застосовуватися головним чином для позначення медичної (або лікарської) етики на сучасному рівні її розвитку. Від традиційної медичної етики біоетику відрізняє те, що остання не є корпоративною етикою професійного співтовариства, — на зміну патерналістським установкам у взаємостосунках між лікарем і пацієнтом, характерним для традиційної медичної етики, приходить принцип пошани особи пацієнта (або випробовуваного, якщо йдеться про біомедичний експеримент на людині). Цей принцип конкретизує стосовно практики біомедицини ідею Канта про те, що кожна особа — самоціль і у жодному випадку вона не повинна розглядатися як засіб для здійснення довільних задач, хоча б це були задачі загального блага. Відповідно відбувається перерозподіл прав і обов'язків у взаємостосунках між лікарем і пацієнтом. Так, принцип інформованої згоди вимагає, щоб кожне медичне втручання (діагностичного, профілактичного, лікувального або дослідницького характеру) проводилося на основі добровільної і усвідомленої згоди того, на кого воно направлено. Іншою причиною появу біоетики стало розповсюдження нових медичних технологій, що дозволяють здійснювати глибокі і інтенсивні дії на тілесність і психіку людини. Трансплантація органів і тканин людини; сучасні методи штучної репродукції (запліднення в пробірці з подальшою пересадкою ембріона в утробу матері; т. зв. «сурогатне материнство» — виношування плоду, зачатого від однієї жінки в утробі іншої); методи життєпідтримуючого лікування, що дозволяють продовжувати протягом багатьох місяців і навіть літ основні життєві процеси в тілі людини назавжди знепритомнілої; перспективи втручання в генетичні структури людини в цілях генодіагностики і генотерапії і т.п. — все це гостро ставить нові філос. і етичні проблеми. В їх числі — ідентичність людської істоти, визначення початку і кінця людського життя, прийнятність різних критеріїв смерті людини, зокрема критеріїв повної мозкової смерті і смерті вищого мозку при діяльності систем дихання і кровообігу, що продовжується, право власності на генетичну інформацію про людину і захист її конфіденційності. При рішенні всіх цих і багатьох інших біоетичних проблем, які мають загальнолюдську значущість, далеко що виходить за рамки біомедицини, найістотнішу роль грають культурно-історичні традиції, що різняться в різних країнах і регіонах світу, в різних релігійних навчаннях. Внаслідок цього для пошуку конкретних рішень звичайно буває недостатньо досвіду, знань і компетенції одних лише професіоналів — соціально і культурно прийнятними можуть стати тільки ті рішення, які отримані в ході широких суспільних дискусій, що дозволяють визначити і погодити цінності і інтереси різних соціальних груп.

БРЕЙНСТОРМІНГ («мозковий штурм») – один з ефективних методів стимуляції творчого мислення, розробленої А.Осборном. Широко застосовується для вирішення складних проблем, особливо технічних винаходів. В основу даного методу встановлено принцип розведення в часі двох фаз творчого процесу: генерації ідей і їх критичної оцінки, які звичайно зляться. В класичному «мозковому штурмі» група фахівців ділиться на дві команди: генераторів і критиків. Учасники «мозкового штурму» повинні дотримуватися наступних правил: 1) строго дотримувати двохфазності процесу; 2) пропонувати якомога більше ідей; 3) настроюватися на генерацію самих «диких пропозицій»; 4) не претендувати на «авторство» якого-небудь рішення, вважати всі запропоновані ідеї надбанням команди. За дотримання цих достатньо жорстких правил стежить спеціально навчений (або природжено-здібний до цього) ведучий, від якого багато в чому залежить остаточний успіх. Було встановлено, що якнайкраща продуктивність у використанні даного методу досягається при вирішенні завдань винахідництва. А також тих, які мають одне правильне вирішення. При цьому ефективність методу зростає в наукових колективах, у складі яких є повний набір основних наукових ролей: ерудит, критик, генератор, систематизатор — а також в групах, що складаються з фахівців, що працюють в суміжних областях і доповнюють один одного знаннями і професійним досвідом.

БУТТЯ – одна з базових категорій філософії, яка позначає реальність, що протистоїть свідомості, що знаходиться ззовні неї і є предметом її теоретичного (пізнавального) і практичного освоєння (привласнення). З гносеологічної точки зору буття — один з конструктів свідомості, його абстрактних об'єктів, продукт самоусвідомлення свідомістю свого власного змісту і самостійного «в собі» об'єктивного продукту. Змістом буття є перш за все об'єктивний, «зовнішній світ», даний в чуттєвому досвіді суб'єкта пізнання. Цей вид буття часто називається «матерією». Іншим видом буття є «внутрішній світ» суб'єкта, що об'єктивувався, досвід його саморозрізнень, ідентифікацій і рефлексії. Цей вид буття називається «психікою». Розрізняють також іманентне і трансцендентне буття. Іманентне буття – все те, що може бути або є результатом об'єктивування змісту плотської або раціональної сфер свідомості. Відповідно, це плотсько-спостережувана (матеріальна) або трансцендентальна реальність. Усе, що виходить за межі можливостей і роздільних здатностей чуттєвого і раціонального ступенів свідомості і проте може володіти існуванням, називається трансцендентною реальністю (Бог, світ релігійної реальності і т. п.). Трансцендентна реальність створюється актом віри, а способами контакту з нею і посвідчення її існування виступають не загальнозначущі пізнавальні процедури, а внутрішнє суб'єктивне переживання, одкровення, екстаз, містичні бачення і окультна практика. Серед найважливіших видів буття розрізняють також світ речей і світ ідей. Світ речей мінливий, змінний, тимчасовий, просторовий. Світ ідей, навпаки, інваріантний, стійкий, вічний, непросторовий. Встановити кореляцію між елементами цих двох світів — основне завдання наукового пізнання. Нарешті, найважливішим розрізненням в світі буття виступають, з одного боку, дійсний, актуальний, світ, що складається з об'єктивних можливостей, світ потенцій. Очевидно, що дійсний світ завжди є лише нікчемно мала частина реалізації світу можливостей, що володіє абсолютною повнотою буття.

ВИЗНАЧЕННЯ – один з важливих засобів наукового пізнання, що полягає в дискурсній і чіткій констатації значень і смислу термінів, що використовуються. Існують різні способи і види визначень: остенсивні (через плотську вказівку на значення терміну), родовидові («Бронза – сплав із заліза і міді»), явні і неявні (наприклад, аксіоматичні). Так, термін «вірогідність» в численні вірогідності визначається неявно, через список аксіом, в які входить даний термін. Існують наочні і операціональні визначення і т.д. Визначення термінів є не думками, а конвенціональними висловами про те значення, в якому той або інший термін використовуватиметься в даному конкретному міркуванні або теорії. Тому до визначень, хоча вони і мають форму «А є В», не застосовна характеристика істинності і помилковості (принаймні, в класичному, арістотелівському розумінні «істини»). Використання визначень – необхідна умова дотримання однозначності і визначеності – найважливіших ознак наукового знання.

ГЕОПОЛІТИКА – фундаментальна доктрина політичного простору: синтезує рельєф і цінності, проглядає зв'язки просторових конфігурацій з реальною політичною активністю, встановлює кореляції простору з національно-державними параметрами, розцінює протяг через призму його зрощеності з цивілізаційним станом народу. З позицій обліку регіонального місцерозташування, розташування країн в світовій системі держави підрозділяються на телурократії (континентальні держави, провідні материкове розширення — колонізацію — просторів сухопутним шляхом) і таласократії (морські держави, провідні захоплення територій по воді). Телурократії ворогують з телурократіями: Німеччина з Францією, Росією; Польща з Росією; таласократії — з талсократіями: Англія з Іспанією, Голландією. (Інші підходи, ідеї, що відстоюють, ніби таласократії воюють з телурократіями і завжди перемагають, безгрунтовні, засновані на спотворенні фактів, натяжках, непорозуміннях. Не Англія перемогла Францію, а Росія. Не Англія і США виграли війну у Німеччини, а Росія). Центральна роль у всіх міжкраїнним пікіруваннях відводиться сильним державам, що володіють подвійною приналежністю до телуро- і таласократій. Це — США, Китай, Німеччина, Росія. Без їх участі жоден скільки-небудь серйозне питання світової гегемонії, стратегічного лідерства не може ні ставитися, ні розв'язуватися. США — володар капіталів, баз даних, технологій. Китай — осереддя колосальних людських, природних ресурсів. Німеччина — могутній центральноєвропейський лідер. Росія — індустріально розвинута держава, велика держава, що займає близько 1/8 планетарної суші.

ГЛОБАЛІСТІКА – міждисциплінарна область знання, предметом дослідження якої є глобальні проблеми.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ – проблеми, що зачіпають існування сучасного людства як цілого, всі країни і народи, незалежно від їх цивілізаційної специфіки і рівня розвитку. Їх вирішення вимагає стільки засобів і злагоджених зусиль, що під силу тільки колективним зусиллям всього людства, хоча, зрозуміло, найбільший внесок повинні вносити найсильніші в економічних відносинах країни і держави. Серед списку глобальних проблем, що вимагають невідкладного вирішення для подальшого продовження існування людського роду, необхідно вказати: 1) на демографічну, вимагаючу ухвалення міжнародним співтовариством, злагоджених заходів по уповільненню і, можливо, навіть заморожуванню темпів зростання чисельності населення земної кулі; 2) екологічну, вимагаючу різкого скорочення техногенної дії на біосферу, здібність якої до відтворювання своїх ресурсів наблизилася до нульової відмітки; 3) енергетичну; 4) продовольчу; 5) виключення можливості світових воєн із застосуванням ядерної зброї та інших засобів масового знищення людей; 6) боротьба з міжнародним тероризмом та ін. На жаль, як показали перші аналітичні розрахунки можливостей вирішення цих проблем, зроблені ученими, представниками Римського клубу, вже в 70-е рр. XX в., прогнози в цілому песимістичні. Постійний моніторинг стану цих проблем, здійснюваних щорічно незалежними експертами з різних країн, поки не дає підстав для розумного оптимізму.

ГНОСЕОЛОГИЯ – загальнатеорія пізнання, один із найважливіших розділів філософії. Головною проблемою гносеології є питання про те, як (за яких умов, необхідних і достатніх) можливо людське пізнання взагалі і його різні види (наукове, художнє, філософське, релігійне, містичне, буденне і ін.). Поняття об'єкту і суб'єкта пізнання, істини і способів її отримання і посвідчення, рівнів і етапів процесу пізнання, кодифікування і організація знання, структура свідомості, пізнавальні здібності суб'єкта і методи пізнання — ось неповний список істотних проблем гносеології. Їх вирішення багато в чому залежить від прийнятих початкових філософських установок з питань співвідношення буття і свідомості (матеріалізм, ідеалізм, дуалізм), почуття і раціональної (сенсуалізм, раціоналізм, ірраціоналізм), пізнання і практики (споглядальність, діяльність), віддзеркалення і творчості (детермінізм, конструктивізм). В історії філософії реалізовані (побудовані і розвинуті достатньо глибоко) всі перераховані вище можливі моделі пізнання. Кожна з них має підтримку не тільки серед філософів, але і з боку крупних учених. Це пояснюється тим, що ті особливості пізнання, які в кожній з них абсолютизовані, найбільш адекватно відповідають певним якісно різним видам, аспектам і рівням пізнавальної діяльності, що є в цілому дуже складною і суперечливою системою.

ГУМАНІЗМ – напрям у філософії, ідеології і соціальному пізнанні, вважає головною цінністю людського існування його реальне, земне життя, створення в суспільстві умов, що забезпечують гідну людини матеріальне і духовне життя, максимальне розкриття творчого потенціалу кожної особи.

ДЕДУКЦІЯ – категоріяфілософії і методології науки, має два основні значення: 1) висновок від загального знання до менш загального, конкретного; одиничного (за допомогою правила підстановки замість загальних термінів їх конкретних значень); 2) всякий логічний висновок, тобто, коли незалежно від ступеня спільності посилок висновок слідує з необхідності посилок (з погляду такого розуміння класична повна індукція, а тим більше — математична індукція є особливими формами дедуктивного висновку). Бінарною опозицією «дедукції» в другому значенні є «індукція», що розуміється як будь-який не необхідний, вірогідний висновок: (неповна індукція, аналогія, статистичні висновки від зразка до популяції і назад і т. д.).

ДІАЛЕКТИКА – категорія філософії, що має два основні значення: 1) мистецтво обговорення проблем, зважування аргументів pro і contra в захист або спростування пропонованих рішень і виносить на цій підставі підсумкової думки. Це розуміння «діалектики» народилося в Стародавній Греції і розглядалося як опозиція, з одного боку, догматичній думці, а з іншою — логічному доказу; 2) філософське вчення про загальний характер розвитку, його основний закономірностях і їх прояв в різних сферах (мисленні, природі, суспільстві, дусі). Це розуміння діалектики було введено і систематично розвинуто Гегелем, а згодом було закріплене в марксистсько-ленінській філософії. Бінарною опозицією «діалектики» в другому значенні цього слова є категорія «метафізики».

ДОСВІД – категорія для позначення процесу і результатів діяльності свідомості у всіх його проявах: плотське і раціональне, емпіричне і теоретичне, об'єктне і рефлексія, індивідуальне і колективне, направлене в зовні і у всередину свідомості. В більш вузькому значенні, найбільш часто що вживається в науці, «досвід» позначає «плотське або «емпіричне» пізнання» об'єкту, здійснюване в ході безпосереднього контакту з ним за допомогою приладів. Бінарною опозицією «досвіду» в цьому вузькому його значенні є поняття «теорія» (Див. свідомість, мислення, теорія).

ЕВОЛЮЦІЯ – направлена зміна будь-якого процесу, системи, предмету, що має необоротний характер. Ця зміна завжди відбувається в реальному часі. Еволюція буває різних видів: 1) від простого до складного і назад, 2) прогресивна і регресивна, 3) лінійна і нелінійна, 4) стихійна і свідома і т.д. Як правило, відбувається поступово, шляхом накопичення великої кількості мікрозмін явища. Велику роль ці зміни грають не тільки в біологічній, а тим більше – соціальній сфері, але і у фізичних і хімічних процесах, а також – у пізнавальній сфері.

ЕКСПЕРИМЕНТ – метод емпіричного пізнання, за допомогою якого, впливаючи на предмет в спеціально підібраних умовах, дослідник цілеспрямовано актуалізує і фокусує потрібний йому стан, а потім вивчає його на якісному або кількісному рівні. Якщо під час опису класичною мовою у фізиці умовитися розуміти мову, всі терміни якої піддаються однозначній інтерпретації, то експеримент можна було б визначити як відтворну, керовану і класично описувану ситуацію, створювану з метою активної дії на хід процесу і його дослідження, що вивчається, в «чистому вигляді». Розуміння характеру фізичного експерименту як істотно класичного по своїй суті описав Н.Бір), дозволяє з'ясувати всю своєрідність зв'язку почуттєвого і раціональному ступеню пізнання, яке знаходить своє вираження у принципі «класичності нової фізики»: як би далеко не виходили явища за рамки класичного фізичного пояснення, всі достовірні дані, на яких будується теорія, повинні описуватися за допомогою звичайних «макроскопічних понять». Слово; «експеримент» відноситься до такої ситуації, коли ми можемо сказати іншим, що ми робили і що взнали».

ЗАКОН – істотний, повторюваний, стійкий зв'язок між різного роду матеріальними і ідеальними предметами (природними, соціальними, психічними, розумовими). Відкриття, конструювання, формулювання і обгрунтовування законів — одна, з головних задач наукового пізнання. В таких розвинутих науках, як фізика, статус її теоретичних законів забезпечується принципом відносності (направленим на збереження коваріантності закону по відношенню до різних систем відліку, незалежності закону від останніх) і відповідними перетвореннями.

ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ НАУКИ – не дивлячись на рукотворний характер, наука як система має ряд об'єктивних закономірностей розвитку. Найважливішими з них є: 1) безперервно-дискретний характер (чергування еволюційних етапів в її розвитку з якісними скачками, революційними змінами її когнітивного змісту, структури і соціокультурних функцій; це відноситься до розвитку як науки в цілому, так і її окремих дисциплін і теорій); 2) експоненціальне зростання наукової інформації, кількості вчених і матеріальних витрат на науку; 3) ускладнення структури науки як в знаннєвому, так і інституційному відношенні; 4) збільшення відносної ваги науки в системі культури, особливо у сфері матеріальної діяльності і ін.

ІНДУКЦІЯ – спосіб збагнення реальності, що полягає в сходженні від конкретного до загального, від одиничних фактів до деякого узагальнюючого логічного висновку. Індукція є стрибком в пізнанні від даних спостереження, від досвідчено сформульованих посилок до загальних висновків, отриманих логічним шляхом, тобто шляхом висновку; іншими словами, вона є формою руху думки, специфічний спосіб логічного міркування, при якому думка від констатації окремих фактів переходить до приросту знання у вигляді деяких узагальнюючих думок. У сучасній логіці індукцію також розуміють як такий логічний зв'язок між посилками і висновками (незалежно від ступеня їх спільності), коли висновок не слідує з логічною необхідністю з посилок, проте і не суперечить їм. Окремим випадком індукції, що так розуміється, є відношення «підтвердження». Для розрізнення цих двох типів індукції доцільно використовувати терміни «індукція 1» і «індукція 2».

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ – процес створення нових споживних вартостей (товарів послуг). Цикл інноваційної діяльності може бути представлена у вигляді наступних етапів: нове знання — корисна модель — дослідний зразок — нова споживна вартість. У сучасних розвинутих країнах інноваційна діяльність заснована на масовому застосуванні в економіці (на всіх її рівнях і етапах) нових наукових знань. Її відтворювання і вдосконалення є пріоритетною задачею як приватного бізнесу, так і держави, оскільки тільки інноваційні продукти, що становлять більше 90% всіх товарів і послуг на світовому ринку, забезпечують фірмам і державам необхідні конкурентні переваги і можливість прогресивного розвитку.

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ – право на володіння інтелектуальним продуктом, закріплене за правовласником юридично. Найважливішим видом інтелектуальної власності є промислова власність — виняткове право на володіння і розпорядження результатами науково-технічного характеру: винаходами, корисними моделями, промисловими зразками і ін. Охорона інтелектуальної власності, а також всі інші відносини у сфері інтелектуальної, власності регулюються відповідним національним і/чи міжнародним законодавством. У сучасному інформаційному суспільстві, економіка якого в істотному ступені заснована на постійному використанні нових наукових знань, вага інтелектуальної власності в структурі ВВП неухильно зростає.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ – приписування знакам (словам зокрема) певних значень. Як самостійний і важливий науковий метод інтерпретація була усвідомлена при чіткому розрізненні форми і змісту наукової теорії, її синтаксису (включаючи різні математичні структури) і семантики. Це усвідомлення відбулося на початку XX в. по мірі все більш широкого використовування в науці методів формалізації і теоретизування спочатку в математиці, а потім і в природознавстві. Необхідно розрізняти два найважливіші види інтерпретації в науці: семантичну і емпіричну. Перше поняття більш широке за об'ємом, ніж друге. Емпірична інтерпретація означає приписування (ідентифікацію, ототожнення) термінам теорії певних емпіричних значень (наприклад, «матеріальна крапка» суть «планета Сонячної системи» і т. д.), тоді як семантична інтерпретація означає приписування термінам не обов'язково емпіричних значень (наприклад, однією з семантичних інтерпретацій евклидової геометрії можуть бути, як показав Д.Гильберт, об'єкти алгебри — числа, рівняння, системи рівнянь). Розрізнення наукової теорії і її інтерпретації (зокрема, емпіричної) необхідне тому що одна і та ж теорія може мати декілька емпіричних інтерпретацій, щодо яких вона одержує достовірне підтвердження (наприклад, механіка Ньютона вірна для величезного числа емпіричних інтерпретацій її основного теоретичного об'єкту — матеріальної крапки: планета Сонячної системи, снаряд, молекула рідини, корпускула світла і т.д. і т. п.). Це означає, що теорія має відносно самостійне і незалежне існування по відношенню до світу досвіду, незвідна до останнього повністю, має свої власні правила конструювання і логіку функціонування і розвитку.

Дата добавления: 2015-05-26