Контрольні питання з римського приватного права

1. Предмет римського приватного права.

Предметом «Основ римського приватного права» є найважливіші інститути майнового і пов'язаного з ним зобов'язального та шлюбно-сімейного права, які склалися і дістали свій завершений розвиток у Римській державі на всіх етапах її історії.

Отже, предметом вивчення курсу "Римське приватне право" є система правових норм стародавнього Риму, яка регулювала суспільні відносини між приватними особами, а саме:

сукупність особистих прав, правове становище суб'єктів у майнових відносинах, можливість суб'єктів здійснювати угоди майнового характеру;

питання правового захисту приватних прав;

шлюбно-сімейні відносини;

відносини, пов'язані з власністю та іншими правами на речі;

зобов'язання суб'єктів, які виникають з різних підстав: договорів, правопорушень, нібито з договорів, нібито з правопорушень;

коло питань, які виникають з приводу спадкування майна померлих.

2. Етапи розвитку римського права.

Процес формування та розвитку римського права охопив понад тисячоліття і був невід'ємний від становлення, функціонування, занепаду Римської державності. Більшість вчених схильні поділяти історію Риму на три періоди:

а) царський період (доба рексів) -753-509 рр. до н. е.;

б) період республіки - 509-27 рр. до н. е.;

в) доба імперії (принципат та домінат) - 27 р. до н. е.- 476 р. н. е. В основу зазначеної періодизації покладена форма державного устрою.

Періодизація розвитку римського права не збігається з періодизацією державності В історії розвитку римського права деякі вчені виділяють три періоди:

а) найдавніший (УІІІ-ІІІ ст. до її. е.); б) класичний (III ст. до н. е.- III ст. н. е.);

в) посткласичний (III—VI ст. н. е.).

Інші вважають що, якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів:

1) найдавніший, архаїчний (753—367 рр. до н. е.);

2) докласичний (367—17 рр. до н. е.);

3) класичний (17 р. до н. е. — 284 р. н. е.);

4) післякласичний (284—476 рр. н. е.);

5) юстиніанівський (527—565 рр. н. е.).

Право кожного з цих періодів характеризується великими відмінностями.

Про найдавніше римське право ми практично нічого не знаємо.

Архаїчний період характеризується як етап початкового формування римського права. У цей період відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної судової практики. Основою усього дальшого розвитку права визнавалися Закони XII Таблиць, що їх, згідно з традицією, було складено у 451-450 рр. до н. е. Закони отримали таку назву з огляду на те, що були виставлені на всенародний огляд на дванадцяти мідних дошках. Закони XII Таблиць ще зберігали ряд елементів звичаєвого права, наприклад, виключне значення, надавалося присязі, впливу звичаю тощо. Повага римлян до Законів XII Таблиць пояснювалася їхнім загальним консерватизмом, культом «звичаїв предків». Але той порядок, що встановлювався Законами XII Таблиць, практично відразу став доповнюватися (і де-факто змінюватися) постановами сенату та рішеннями народних зборів.

У 367 р. до н. е. була введена посада міського претора. З 242 р. до н. е. почали обирати претора перегринів. Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутності — у виконанні обов'язків останніх. Як і консул, претор міг скликати народні збори, засідання сенату, мав право голосувати у них. Поступово в їх руках зосереджувалася судова влада. Претор почав здійснювати правосуддя в Римі, до його функцій належало право проголошувати едикти в судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права. З введенням посади претора пов'язаний кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей період були: звичаї, правові звичаї, царські закони, закони.

Докласичний період. В цю епоху Римська Республіка досягає свого розвитку та підходить до занепаду, здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи. Поряд із загальнонародним державним законодавством важливу роль почала відігравати судова та преторська (магістратська влада) правотворчість.

Докласичний період — час становлення нових форм та угод правової науки. Кінець докласичного періоду пов'язують з прийняттям Августом Октавіаном законів про здійснення правосуддя (17 р. до н. е.). Джерелами права в цей період є постанови народних зборів, едикти преторів.

Класичний період. В умовах розпаду республіканських установ та затвердження у 284 р. н. е. домінату здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу. В основі класичного римського права лежать вчення про природне право та принципи справедливості і гуманізму. До цього періоду відносять розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. В кінці класичного періоду римське право досягає найвищого ступеня розробки та досконалості. Інститути права класичної епохи набули логічно та юридичне закінченого вигляду і системи, стають зразком для приватного права взагалі. Джерела права в цей період — постанови сенату та діяльність юристів. Закони, видані сенатом, називалися сенатусконсультами

Післякласичний період. У період домінату розвиток права стає виключною прерогативою абсолютних монархів-домінусів. Домінуси - живі боги, їм споруджуються за життя храми. Вони більше не потребують кваліфікованої допомоги юристів для зміцнення свого становища в суспільстві - тепер воно забезпечується зусиллями адміністративного апарату, а авторитетний юрист розглядається як своєрідна загроза авторитету імператорському. Правотворча діяльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Розвиток імператорського законодавства та його переважне значення змінює коло джерел права. Постанови імператора дістали назву конституцій. За встановлення монархії був проголошений принцип: «Все, що бажає імператор, має силу закону», а сам імператор «законами не пов'язаний» (В. 1.3.31). Імператорські закони мали назву «конституцій» та поділялися на чотири види: едикти — загальні розпорядження населенню (цей термін зберігся з часів республіки, однак мав зовсім інше значення); рескрипти — розпорядження щодо окремих справ (відповіді на різноманітні клопотання до імператора); мандати -- інструкції імператорів своїм чиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядав імператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися «легес».

Юстиніанівський період. Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

3. Вплив римського права на національне право України.

Дата добавления: 2015-05-31