Система римського приватного права

Римське право у стародавньому Римі — це складне правове явище, яке складалося з трьох правових систем:

jus civile — цивільне право;

jus gentium — право народів;

jus praetorium — преторське право.

Вказані системи виникли не водночас, а складалися послідовно, доповнюючи одна одну. Характеризуючи римське цивільне право, слід враховувати те, що воно відповідало періоду становлення суспільства і держави.

56. Засоби забезпечення зобов’язань.

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов´язання було виконано реально та у встановлений строк. У разі його невиконання боржником кредитор має право повернути стягнення на його майно. Однак кредитор воліє бути впевненим як у реальному і своєчасному виконанні самого зобов´язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов´язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов´язання настанням негативних для нього наслідків.

Римська юриспруденція створила досить струнку систему правових засобів забезпечення зобов´язань, основними з яких є: агга (завдаток), stipulatio poena (штраф, або ж неустойка), застава (pignus, hypotheca), порука (adpromissio, fidejussio).

Arra (завдаток) — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) — дає другій стороні — кредитору (продавцеві) в момент укладення договору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного значення, проте завдаток підтверджував факт угоди. Штрафну функцію він набув уже за часів Юстиніана, який у 528 р. передбачив можливість примусу боржника до виконання зобов´язання — arra poenalis. При забезпеченні зобов´язання завдатком боржник втрачав його, якщо відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов´язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобов´язанням.

Stipulatio poena (штраф, або ж неустойка) — визначена в договорі грошова сума, яку боржник зобов´язаний був виплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов´язання. Угода про штраф укладалась у формі стипу-ляції і мала характер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і угода про штраф.

У разі невиконання зобов´язання кредитор мав право вимагати або виконання зобов´язання, або виплати штрафу (неустойки). Витребування виконання зобов´язання і сплати штрафу допускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка).

Застава (pignus, hypotheca) — право на чужу річ. Про неї йшлося у відповідному розділі речевого права.

Порука (adpromissio, fidejussio) — забезпечення виконання зобов´язання шляхом залучення додаткового боржника. Про поруку йтиметься при висвітленні положень відповідних вербальних договорів.

57. Види реальних контрактів.

До реальних контрактів римське приватне право відносило чотири види договорів: позику, позичку, зберігання, заставу.

Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договору взагалі не виникало.

Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій.

Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава.

Як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна домовленість сторін про укладення договору. Але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності: досягнути згоди і передати річ. Здійснення однієї з них виникнення договору не тягло. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.

1. Mutuum {позика) — найдавніший вид реальних договорів, які були різновидом кредиту. Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбідніших кіл вільного населення.

Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальнику) певну суму грошей або родових речей у власність, а позичальник зобов´язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей.

2. Commodatum (позичка) — реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодата-рію) індивідуально-визначену річ у тимчасове безплатне користування, а позичальник (комодатарій) зобов´язується повернути ту саму річ у справному стані.

Як бачимо з цього визначення, предметом договору позички може бути тільки індивідуально-визначена річ — конкретний кінь, раб тощо. Оскільки із закінченням строку користування поверненню підлягає та сама річ, яка була передана позичальнику, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад земля). Джерела містять різні відомості щодо цього — одні вважали, що нерухомі речі можуть бути предметом договору позички, інші схилялися до протилежної думки.

За договором, позички річ передавалася у тимчасове і безоплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобов´язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад договору найму речей. Оскільки за цим договором позичальник одержував право безоплатного користування чужою річчю, він зобов´язаний виявляти до речі особливу увагу, підвищену турботу та обережність, нести відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження чи загибель речі сталося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов´язаний був відшкодувати заподіяні речі збитки.

3. Depositum (зберігання, схов) — це реальний контракт, за яким одна сторона (депонент) передає іншій стороні (депозитарію) індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.

Якихось особливих вимог до суб´єктів цього договору не висувалося. Сторонами в ньому могли бути будь-які суб´єкти приватного права. Спочатку договір зберігання характеризувався тим, що предмет схову переходив у власність депозитарія. Тому останнього підбирали особливо ретельно, як правило, серед вірних друзів. Однак згодом у римському праві так само висувалися високі вимоги до депозитарія, наприклад при ненормальному зберіганні. Депонентом могла бути будь-яка особа, в тому числі не власник, тобто на зберігання можна було передавати як власні, так і чужі речі.

За загальним правилом предметом договору були індивідуально-визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на зберігання передавалися речі, що мали родові ознаки (зерно, гроші тощо).

4. Договір застави укладався у тих випадках, якщо застава супроводжувалася передачею речі заставодержателю. Ранні форми римської застави (fiducia, pignus) полягали саме у передачі предмета застави іншій стороні. Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом договору застави," що визначав правове положення сторін. Наприклад, при fiducia обов´язок заставодержателя повернути заставу боржнику після погашення ним зобов´язань спочатку мав винятково моральний характер. При pignus (ручній заставі) заставодержатель мав і певні обов´язки. Він повинен був ставитися до предмета застави дбайливо, як добрий господар, і повернути річ після погашення зобов´язання. Обов´язок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у заставу річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержателю. Тоді він був зобов´язаний відшкодувати заподіяні збитки.

58. Предмет регулювання цивільно-правових відносин.

Предметом регулювання цивільного права з самого початку його виникнення і в наступні епохи є майнові відносини, які складаються у сфері матеріального виробництва, подальшого обороту товарів, будівництва різних об'єктів, їх ремонту, у сфері побуту й обслуговування тощо.

Саме в цих сферах виробництва і побуту зайнята значна частина людей. А коли взяти до уваги ще договір купівлі-продажу, який кожна людина здійснює щодня і не раз, то стане зрозуміло, яке велике значення у житті кожної особи, кожної організації і суспільства в цілому має цивільне право. Воно є юридичною основою матеріального забезпечення життєдіяльності людей. Саме цією обставиною пояснюється велика увага до цивільного права з найдавніших часів. Тому юрист, який не володіє досконало цивільним правом, де б він не працював, не може вважатися фахівцем.

59. Обмежена дієздатність.

Дієздатність завжди і скрізь визначалась віком людини, оскільки розуміння смислу вчинених дій і здатність володіти собою та зважено приймати рішення залежало головно від віку. За віковим цензом дієздатність громадян поділяла­ся на три групи.

До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними.

Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здіснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованого на припи­нення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий правочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.

До третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно не­вигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.

У зв'язку з розвитком виробництва і цивільного обороту залучення до ділового життя недосвідчених, а іноді й необачних людей, які не досягли 25 років, підривало стійкість цивільно-правових відносин.

Тому, починаючи з II ст. особам, які не досягли 25 років, почали призначати кураторів, що обмежувало їх дієздатність. Тепер вони могли здійснювати важливі правочини тільки з (згоди) дозволу куратора. Разом з тим за ними зберігалося право самостійно розпоряджатися майном на випадок смерті, а також вступати в шлюб. Досягнувши 25 років, такі особи позбавлялися будь-яких обмежень дієздатності.

На дієздатність особи в Римі впливав її фізичний стан. Зокрема, глухонімі не могли укладати такі угоди, як стипуляція, виступати в суді під час дії легісакційного процесу, в якому необхідно було проголошувати формули, тощо.

Душевно хворі та недорозвинуті на час хвороби визнавалися повністю недієздатними.

Обмеженими в дієздатності були марнотратники - особи, нездатні розумно розпоряджатися своїм майном. Таким особам призначали піклувальників, які були зобов'язані піклуватися про їхній майновий стан. Після призначення піклувальника особа-марнотратник самостійно здійснював лише такі правочини, які були спрямовані на набуття майна, а не відчуження, і ніс особисту відповідальність за вчинені правопорушення. Деякі обмеження дієздатності залежали від постійного місця проживання.

Крім вищеназваних факторів, повнота цивільної дієздатності і правоздатності передбачає ще стан громадянської честі. Окремі особи, з тих чи інших причин знеславлення, піддавалися громадянському збезчещенню, а отже, і обмеженню в правоздатності. В історії римського права громадянське безчестя відоме в декількох видах.

Не були рівноправними і обмежувалися в дієздатності в Римі жінки. Тривалий час вони перебували під опікою чоловіка, батька або іншого родича. Проте вже за часів принципату доросла жінка, яка не була під постійною опікою батька або чоловіка, мала право приймати самостійно рішення з приводу свого майна. Однак вона не могла приймати на себе відповідальність за чужі борги. Лише за законодавством Юстиніана була послаблена правова нерівність чоловіка і жінки.

Після появи християнства язичники і єретики певної мірою обмежувались у дієздатності.

Дата добавления: 2015-05-31